Сталеві вовки ЗСУ: як Сили спеціальних операцій боронять Україну

Під час російсько-української війни оператори ССО виконують надскладні завдання та беруть участь у найзапекліших боях. Так, ССО провели низку вдалих операцій під час АТО/ООС, зокрема під час оборони Донецького аеропорту у 2014 році. З початком повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році оператори ССО брали участь в операціях з оборони Києва, звільненні острова Зміїний, наступальних операціях на харківському, херсонському, запорізькому напрямках та інших місіях. Проте більшість операцій спецпризначенців лишаються засекреченими та можуть бути оприлюднені хіба що тільки після закінчення війни.

Відповідно до законодавства України на операторів ССО покладені завдання з виконання операцій під час воєнного та надзвичайного стану, проведення психологічних операцій, завдання з захисту громадян та об’єктів держвласності за кордоном, участь у боротьбі з незаконним обігом зброї та наркотиків, організація і підтримка дій руху опору, боротьба з тероризмом і піратством, гарантування безпеки морського судноплавства України та співпраця з міжнародними військовими організаціями. Цей рід військ використовують для будь-яких завдань, пов’язаних із захистом держави, де потрібні найпрофесійніші й найдосвідченіші бійці. У цій серії спецпроєкту «Підрозділи перемоги» розповідаємо про Сили спеціальних операцій, особливості їхнього навчання й участь у російсько-українській війні.

Довідка про Сили спеціальних операцій

Вид: окремий рід Збройних сил України
Рік створення: 2016
Символіка: вовк, підперезаний золотим поясом, на тлі лаврового вінка
Гасло: «Іду на ви» (гасло київського князя Святослава Хороброго)
Сторінки: сайт, фейсбук, інстаграм, твіттер (Х), ютуб, телеграм

Сили спеціальних операцій (ССО) Збройних сил України — це окремий рід сил у складі українського війська, до якого входять частини спеціального призначення, підрозділи психологічних операцій та підрозділи Руху опору. Спецпризначенці називають себе наймолодшою та найсучаснішою складовою ЗСУ, оскільки створені за стандартами НАТО.

Із початку незалежності України існували окремі підрозділи спецпризначення, які підпорядковувались Головному управлінню розвідки, Службі безпеки України й іншим органам сектору безпеки та оборони. Підвалини ж для створення окремого структурного елемента Збройних сил було закладено у 2007 році, коли була видана директива про формування Управління Сил спеціальних операцій. Це був важливий крок у зміцненні обороноздатності держави, оскільки ССО є одними з найбоєздатніших підрозділів будь-якої армії.

У 2014 році, після початку російського вторгнення на схід України, спецпризначенці брали активну участь у бойових діях. А 16 червня 2016 року Верховна Рада прийняла закон, відповідно до якого ССО стали окремим родом військ ЗСУ. Цей крок був зроблений для того, щоб забезпечити ефективне управління та використання цих підрозділів, а також взаємосумісність з підрозділами країн-членів НАТО.

Символіка спецпризначенців

Емблемою Сил спеціальних операцій є зображення вовка срібного кольору, підперезаного золотим поясом, на тлі вінка зі срібного лаврового листя. У центрі нижньої частини вінка розташований двозуб — княжий знак Святослава Хороброго. Під нижньою частиною півколом розміщено стрічку золотого кольору з написом девізу князя «Іду на ви», що означає оголошення війни ворогам.

Прапор ССО — сіро-сталевий, у центрі вміщено зображення емблеми. Древко прапора темно-коричневого кольору, його верхівка — стрілоподібна з білого металу.

Олександр із позивним Бонд, командир 3 окремого полку спеціального призначення (ОП СпП), розказав про традиції спецпризначенців, зокрема свого підрозділу. Полк має почесну назву — імені князя Святослава Хороброго. Бійці мають відповідну реліквію — повну копію меча князя:

— Ми виносимо її (реліквію. — ред.) на посвяту нашого особового складу, який вибрав цю професію як життя для себе.

Ще одна реліквія, уже сучасна, — це прапор України із Донецького аеропорту. Наразі він у музеї 3 полку, але кожного року в День прапора його здіймають над військовою частиною.

Крім цього, біля частини стоїть пам’ятник загиблим військовослужбовцям із назвами населених пунктів, де бійці полку брали участь у важких боях, розповідає Бонд:

— Навколо цього пам’ятника кожен рік ми запрошуємо сім’ї наших загиблих військовослужбовців, де вони посівають жито як пам’ять про рідних. Потім ми це жито збираємо та робимо хліб. Це така невеличка традиція, яку започаткував колись один із колишніх командирів частини.

На думку Бонда, такий символізм — це не тільки визнання роботи бійців, а й гордість для їхніх родин. Крім вшанування традицій, спецпризначенці роблять великий вклад у майбутнє, тому що ССО займається не тільки підготовкою підрозділів, а ще й вихованням дітей, розповідає Бонд:

— Співпраця з «Пластом», з багатьма організаціями, які дійсно розуміють, яким чином виховувати наше покоління майбутнє, справжніх українців. І ми до цього теж долучаємось. Ці символи дуже допомагають у цьому.

Лише 10 % проходять: як потрапити в ССО

Юрій Кравченко з позивним Історик служить у Збройних силах України з 2014 року. Він вважає, що ССО відрізняється від інших родів ЗСУ підбором особового складу:

— Людина сама повинна хотіти проходити в нас службу. Вона повинна зрозуміти, які завдання їй доведеться виконувать, які навантаження на неї можуть лягати. Випадкові люди в нас не тримаються більше одного контракту. Вони йдуть, а все рівно зі 100 % тих, що прийшли, залишається 10–20 %.

Щоб потрапити до Сил спеціальних операцій діючому військовому, необхідно заповнити заявку на проходження кваліфікаційного курсу (Q-курсу). Підготуватися до проходження курсу можна за інструкцією, розробленою за аналогічною програмою Командування ССО США. Це п’ятитижнева програма фізичної підготовки, яка складається з трьох етапів:

– Зміцнення — період подолання болю та відновлення тіла, який триває близько 2 тижнів;
– Удосконалення — ефективніше функціонування тіла та досягнення максимального рівня продуктивності;
– Витримка — підтримання фізичної підготовки. Необхідно продовжувати робити вправи з тією ж інтенсивністю для підтримання досягнутого рівня.

Після прибуття на курс кандидати проходять необхідні перевірки (медична, психологічні та інші), готуються до селекції (перший основний етап відбору).

Вимоги відбору курсантів доволі високі, адже їх навчатимуть бути розвідниками, брати участь у рейдах у тилу ворога, підпільній роботі за лінією фронту та створення агентурної мережі, пошуку й евакуації полонених або заручників, антитерористичній діяльності та наданню медичної допомоги. Для таких завдань потрібні добре треновані, мотивовані та психологічно стійкі бійці.

Відбір проходять близько 10 % курсантів, інші — не витримують фізичного чи психологічного навантаження та б’ють у дзвін на плацу, щоб добровільно покинути курс.

На тих, хто успішно пройшов селекцію, чекає навчання, під час якого кожен військовослужбовець має освоїти одну з п’яти спеціалізацій: командира, інженера, фахівця з озброєння, медика чи зв’язківця.

Донецький аеропорт: як для спецпризначенців починалася війна

У 2014 році з початком російсько-української війни спецпризначенці разом з іншими силами оборони стали на захист території України, зокрема Донеччини.

Костянтин — старший інструктор із тактичної медицини 3 окремого полку спеціального призначення. У 2011 році він підписав контракт, а наступного року після навчального центру потрапив у 3 ОП СпП. Там був радистом-розвідником, а згодом став фельдшером. Із 2018 до 2023 року служив на Краматорському аеродромі.

Для нього російсько-українська війна розпочалася в Міжнародному аеропорту «Донецьк» імені Сергія Прокоф’єва у 2014 році. Костянтин розповів, що до цього військові 3 окремого полку близько місяця «сиділи на тривожних валізах»:

— Тобто отримали зброю, набої, і будь-якої миті готові були їхати виконувати наказ. І одного дня — напевно, 6 чи 7 квітня — нам сказали: «У вас є 40 хвилин зібратися». Ми почали швидко збиратися, нас відвезли в Кривий Ріг, посадили на літак — і ми вже приземлилися в Донецькому аеропорту. Тобто куди ми летимо, ми не знали.

Коли військові потрапили до Донецького аеропорту, обстановка там була нестабільна, як і на всьому сході України на той час. Костянтин згадує, що тоді вже був окупований Крим, а в великих містах, зокрема Донецьку й Луганську, росіяни вербували місцеве населення для створення сепаратистського руху:

— Не всі люди там були проти України налаштовані, а лише частина, і плюс їхні куратори, які приїхали з РФ, це все організовувати. Тобто на той момент, коли ми приїхали в Донецький аеропорт, уже адмінбудівлі були в Донецьку окуповані, там стояли якісь незрозумілі істоти бомжацького вигляду зі зброєю в руках.

Донецький аеропорт усе ще був під українським контролем. Із двох його терміналів новий продовжував працювати до 26 травня, коли почався ворожий штурм. Відбувалося все вночі: до старого терміналу під’їхали озброєні люди, пригадує Костянтин:

— Це були не тільки сепаратисти, російські вояки, але ще багато кадирівців. Тому що я пам’ятаю: на ранок, коли ми вже позаймали всі свої позиції, була команда «вогонь без дозволу не відкривати». І метрів так за 20–30 від нас повз старий термінал до нового на КАМАЗах їхали озброєні люди кавказької зовнішності. Видно, що це були кадирівці.

Українське командування за допомогою бійців «Альфа» (спецпідрозділ СБУ), 95 десантно-штурмової бригади та інших спецпідрозділів відтягувало час для того, щоб встигла підлетіти наша авіація. Коли на горизонті з’явилися українські винищувачі Су-25 та вертольоти Мі-8 під прикриттям Мі-24, а росіяни спробували їх збивати, то була команда відкрити вогонь. Тоді почалася перестрілка з використанням не тільки стрілецької зброї, а й ракетного озброєння авіації. Костянтин згадує, що відчував у ті дні:

— Був такий сплеск емоцій, тому що більшість із нас до цього не мали бойового досвіду, а тут почалось таке відразу місиво: там стіни двигтять, штукатурка осипається, скрізь стріляють. Ну нічого, ми себе взяли в руки та почали працювати. Тобто все-таки підготовка в 3 полку мала своє місце, ми були готові до цього.

Розвідник 3 ОП СпП із позивним Лєший зазначив, що загалом на території Донецького аеропорту полк пробув близько двох місяців. За його словами, було важливо тримати цей стратегічний об’єкт з військової точки зору.

Загалом бої за Донецький аеропорт тривали з травня 2014 року до січня 2015-го. 20 січня 2015 року російські окупанти підірвали колони, які тримали перекриття аеропорту, що ознаменувало завершення цієї військової операції. Саме тому про оборону ДАПу говорять: «Люди витримали — не витримав бетон».

Операції в Бахмуті й Дебальцевому

Вадим Довгорук із 18 років служить в армії. Частиною 3 окремого полку спецпризначення став наприкінці 2009 року, коли вирішив перейти на контракт. Він розказує, як українські військовослужбовці обороняли склади з озброєнням у Бахмуті у 2015 році. Там була велика кількість боєкомплектів. Частина залишилася ще з часів Другої світової війни — її США передавали СРСР по ленд-лізу.

15 лютого спецпризначенці отримали команду на супровід колони з боєприпасами в Дебальцеве — місто між Донецьком і Луганськом, за яке тоді тривали бої. Завдання полягало в тому, щоб завезти боєкомплекти в місто, а звідти забрати загиблих і поранених бійців та вивезти їх у Бахмут (до 2016 р. — Артемівськ).

Зранку 16 лютого наші військові заїхали в Дебальцеве. Попри перший день перемир’я, росіяни все одно обстрілювали техніку. На щастя, тоді ніхто не постраждав. Однак на зворотному шляху бронетранспортер їхав попереду, супроводжуючи машини з пораненими та загиблими, і потрапив у засідку, згадує Вадим. БТР був підбитий двома протитанковими ракетами:

— Я втратив руку зразу. Наш водій хотів ще виїхати, але крайнє, що він говорив, що пошкоджений двигун і БТР їде тільки з третьої передачі. Він, скільки зміг, протягнув, і БТР застряг на залізничій колії. Хлопці вийшли, хто був цілий, подивиться обстановку, але, як я вже потім дізнався, хлопці потрапили в полон. Тобіш зі мною в БТРі залишився поранений командир групи та командир відділення, який загинув відразу.

Коли вони намагалися вибратися з бронемашини, командир групи теж загинув від поранень. Вадим самостійно вирішив наздогнати решту, оскільки пошкодження радіостанцій унеможливлювало зв’язок. Однак іти він довго не міг через втрату крові, тому залишився в лісосмузі приблизно за 300 метрів від бронетранспортера:

— У перший день я бачив, що пройшли двоє військових у російській формі до БТРа, але вони мене не замітили. Я залишився та прийняв для себе рішення, що вночі потрібно через поле якось виходити звідти. Але коли я доповз тільки до польової дороги, я зрозумів, що зліва стоїть російський танк, справа стояла піхота їхня з броньованою технікою. Йти не було куда. Вирішив, що треба просто лежать і чекать на підкріплення.

Військовослужбовець залишався там на морозі до 19 лютого, коли в другій половині дня його знайшли і привезли на базу самопроголошеної «ДНР». Це було недалеко, тобто виявилося, що українські бійці заїхали в тил до окупантів. Завдяки допомозі медсестри в Луганській обласній лікарні мати Вадима дізналася про живого сина та повідомила про це в частину. Тому обмін для бійця відбувся швидко.

Сертифікація НАТО

У 2019 році вперше в історії спецпідрозділ не країни-члена НАТО пройшов сертифікацію Альянсу як підрозділ Сил спеціальних операцій. Відтоді 140 центр ССО ЗСУ має право залучатися до Сил швидкого реагування НАТО.

Напередодні повномасштабного вторгнення, у червні 2021 року, один із загонів 3 ОП СпП також отримав сертифікацію від НАТО. Натоді Бонд очолював 4 загін підрозділу, але добре пам’ятає воїнів, які готувалися до оцінки на сумісність із військами країн Альянсу:

— Дуже досвідчені, дуже підготовлені, вмотивовані воїни були. Вони готувались до цього (до сертифікації. — ред.), проходили майже три роки. Це не швидкий шлях. Дуже багато чого було зроблено. Дуже багато сумісних навчань було пройдено. Отримавши це все, вони стали як черговий підрозділ, який мог застосовуватись для суміжних операцій між країнами НАТО.

За словами Бонда, така оцінка дуже важлива, оскільки сертифікація НАТО — це перехід до цивілізованої тактики ведення бойових дій, за якої цінують кожне життя:

— Це набуття нових спроможностей і нових навичок, вміння планувати. Тому що в країнах НАТО, може, так публіцистично скажу, бізнес вчиться в армії. Тому що методи керування, нові можливості, аналіз геополітичного простору та взагалі всього, що коїться в державі та навколо, — це дають військові й у країнах НАТО для цього роблять велику роботу Сили спеціальних операцій. І першим кроком до цього цивілізованого світу було рішення нашої держави готувати Сили спеціальних операцій у цьому напрямку.

Ця сертифікація, на думку Бонда, давала можливість відповідним чином готувати штаби, обмінюватись досвідом, брати участь у багатонаціональних операціях по всьому світу та боротьбі з тероризмом:

— Коли ми все це починали, ми не до кінця розуміли, який вона (сертифікація. — ред.) нам дасть результат. Але вже через деякий час ми бачили дійсно підготовлений, професійний, вмотивований підрозділ, який всією душею хотів працювати та це все показав під час виконання бойових завдань.

Військовослужбовець 3 ОП СпП із позивним Арей служить у ЗСУ понад 25 років. Свій військовий шлях почав зі строкової служби, а потім опинився на одній із командних посад 3 окремого полку спецпризначення. Він пояснив, що сертифікація Північноатлантичного альянсу означає, що спецпідрозділ стає сформованим, забезпеченим і навченим за стандартами країн-членів НАТО:

— Цей підрозділ може спільно виконувати завдання з будь-якою країною, яка є членом цього Альянсу. Це означає, що озброєння та техніка повністю відповідає критеріям і вимогам цих країн, що люди можуть спілкуватися на мові спілкування НАТО — це англійська мова.

Також для Сил спеціальних операцій, за його словами, це ще один крок армії і країни загалом у подальшому просуванні та інтеграції в структури НАТО.

У 2022 році полк мав заступати на бойове чергування в складі Об’єднаних сил спеціальних операцій країн НАТО, але цього не сталося через широкомасштабне вторгнення РФ на територію України.

Як українські спецпризначенці допомагали втримати Київ

На момент початку вторгнення основний склад ССО вже був готовий до бойових дій, розповідає Арей. Першочерговим завданням було відстояти столицю України.

До оборони Києва від 3 окремого полку спецпризначення був залучений один загін, який поділили на дві тактичні групи. Кожна з них діяла на правому та лівому берегах Дніпра, згадує Арей:

— Та тактична група, що працювала в нас на напрямку Чорнобиль–Мощун–Буча–Ірпінь, практично з ходу вступила в бойові зіткнення з противником, проводила засади, знищувала колони. Ми всі розуміли й бачили, якими силами та навала сунула на столицю з того напрямку. У тісній взаємодії з підрозділами інших родів військ, територіальною обороною максимально наносили вогневе ураження та знищували противника.

На його думку, тоді противник діяв безграмотно. Російські військові вважали, що легко зайдуть на територію України, за короткий період захоплять Київ, повалять українську владу та призначать там свого президента. Однак продумані й злагоджені дії сил оборони не дали цьому статися, переконаний Арей:

— Задачі, які виконували абсолютно різні тактичні групи — це засідки, мінування ймовірних маршрутів, нанесення вогневого ураження, мінування мостів, переправ, знищення та наведення артилерії, корегування ударів «Байрактарів».

Михайло — командир тактичної групи «Медоїд», яку створили саме 24 лютого 2022 року. Свій бойовий шлях група почала в околицях Києва — Ірпінь, Буча, Гостомель, Мостище та інші населені пункти.

З київської оборонної кампанії військовослужбовцю найбільше запам’ятався епізод у Мощуні, що за 33 км від центру столиці, коли навпроти стояли російські десантники:

— Наша артилерія через місцевість не могла її (російську переправу. — ред.) нормально накрити. Тому їм там вдалося в певний день переправити до роти своїх штурмовиків, і власне, таке було, шо ми вже були в одному селі: вони знизу, ми зверху. Може, чоловік 10, їм там вдалося переправитись через річку, уже вплав просто. Техніку вони позалишали там, внизу, а самі потікали.

Михайло вважає, що втримати Київ вдалося, зокрема, завдяки географічним особливостям, а саме — річці Ірпінь. Тоді українські бійці разом із місцевими жителями підірвали дамбу на Козаровичах, щоб підняти рівень води в річці:

— Ідея з підривом дамби на Козаровичах була геніальною. Київське море пішло в русло Ірпеня та затопило там. Якщо річка Ірпінь за свого життя була максимум три метри шириною, то після розливу це стало море шириною до пів кілометра. Оце їх (росіян. — ред.) і зупинило.

Херсонський наступ

3 окремий полк спецпризначення ім. князя Святослава Хороброго брав участь і в наступі на херсонському напрямку влітку-восени 2022 року. Один із військовослужбовців — Арей — розповідає, що у звільненні окупованої частини Причорномор’я брали участь різні підрозділи, зокрема й 73 центр Сил спеціальних операцій, що забезпечує просування, корегування вогню, розмінування територій та інші бойові операції:

— Взагалі, як то кажуть, коли біля піхотинця присутній воїн-спецназівець, то піхотинець завжди буде воювати та йти вперед.

Бонд, командир частини 3 ОП СпП, згадує, що на тому напрямку треба було зрозуміти, яким чином можна перейти на лівий берег Дніпра, як підготуватися та визначити шляхи переправ, а також як змусити ворога відтягнути резерви:

— Саме робота влітку на тому напрямку не давала противнику прибрати деякі підрозділи, щоб перекинути їх на інші напрямки, де вони намагалися зробити наступ.

На його думку, загін ССО, який там працював, виконував завдання кваліфіковано: з мінімальними втратами для України та великими — для противника:

— На той час у нас не було так багато літаків, які могли працювати на таку велику дистанцію. Тому підрозділам приходилось скритно висуватись, перепливати на той бік, заходити в тили та звідти вже працювати коптерами.

Авдіївка, Велика Новосілка, Старомлинівка: як ССО працює на Донеччині

На східному фронті постійно точаться одні з найзапекліших боїв ще з 2014 року. У 2022 та 2023 роках спочатку місцем зіткнення був Бахмут, а станом на грудень 2023 року — Авдіївка.

Бонд пояснює, що росіяни рухаються в напрямку Покровська, щоб перекрити логістичні шляхи та змусити Збройні сили України вийти за межі Донеччини:

— А далі, я думаю, вони стануть в оборону та вже будуть максимально роздувати політичний фронт, інформаційно-психологічні операції.

Бонд наголошує, що загалом у російських військових добре працюють підрозділи морально-психологічного забезпечення:

— Тому що по трупах своїх людей наступати вперед просто так людина не стане, навіть якщо їй скажуть, що її ззаді розстріляють. Тут треба розуміти військову психологію. А вони лізуть. Самі розумієте, яким чином їм промивали голови.

Ще один спецпризначенець, снайпер Сергій зустрів повномасштабне вторгнення вдома в Харкові. 24 лютого о 4 ранку вони з дружиною прокинулися від вибухів. Чоловік перевіз сім’ю в безпечне місце, а сам сів на потяг і поїхав на базу 3 ОП СпП. Сергій розказує, що під час наступу противника на авдіївському напрямку в українських бійців було завдання не допустити росіян до коксохімічного заводу. Був період, коли нашим захисникам довелося чергувати там протягом чотирьох днів поспіль:

— Використали безліч боєприпасів, бо погодні умови були не на нашому боці зовсім — були дуже сильні вітри з дуже сильними поривами. Вирахувати на велику відстань було майже неможливо.

Вдалі відпрацювання по позиціях противника були, згадує Сергій, але здебільшого обстріли мали на меті вчинити психологічний тиск на окупантів:

— Противника було дуже багато, а гвинтівка просто перегрівалась так, шо в приціл нічого видно не було. Тепловізійний приціл просто засвічувався.

Станом на грудень 2023 року гаряче також і на запорізькому напрямку. Командир тактичної групи «Медоїд» Михайло розказує, що там російські військові поводять себе як «печерні люди». Зокрема через це українським захисникам важко атакувати їхні позиції:

— Вони собі повиривали цілі міста в лісосмугах і живуть під землею. Специфіка ведення бойових дій полягає в тому, що їх викурювати оттуда можна тільки якимись термобаричними зарядами. Тому шо в основному під землею руху нема ніякого, себе не виказують. Але ж за тими чи іншими ознаками їх вираховують, і логістику, зараз і нічних дронів вистачає.

Потужні лінії оборони росіян на запорізькому напрямку зумовлені тим, що окупанти безперешкодно розбудовувались тут майже півтора року.

Водночас Бонд розказує, як у 2022 році окупанти зосередили понад 12 батальйонних тактичних груп біля Старомлинівки, що на Донеччині. Вони намагалися наступати в напрямку Великої Новосілки. Тоді завданнями українських бійців було максимально швидке замінування місцевості та підготовка до наступу противника:

— При грамотній роботі, при першому наступі майже три батальйонні тактичні групи протягом декількох годин були знищені. І протягом ще десь тижня ми їх усіх шукали по посадках, брали в полон. Тоді в полон ми брали 30–40 чоловік за раз. Навіть не було місця, де їх всіх розмістити.

Далі треба було опитати всіх полонених, проаналізувати вдалі й невдалі моменти операції, оцінити наступальну спроможність противника, щоб під час подальшого планування командування володіло якнайповнішими даними. За словами Бонда, у піхотинців дуже часто немає ні відповідного досвіду, ні часу резюмувати наступ після його завершення. А одним із головних завдань спецпризначенців є своєчасний аналіз роботи противника.

Що мотивує бійців Сил спеціальних операцій

Військовослужбовець Арей вважає, що майбутнє дітей — це дуже важливо й це те, за що справді варто боротися. Саме це й мотивує його.

Бонд каже, що Україна для нього — це родина. На його думку, для того, аби зрозуміти, наскільки любиш свою країну, треба виїхати за кордон і пожити там певний час:

— Ти дуже відчуваєш, як ти сумуєш за своєю країною. Тому я тут і буду, наскільки мені вистачить сили, часу захищати свою державу. Не тільки на цій війні, а на всіх війнах, які будуть. Сподіваюсь, що їх больше не буде. Принаймні ми все зробимо, щоб над нашою країною було мирне небо.

Для військового Сергія Україна та сім’я — це все. Він вважає себе патріотичною людиною, пізнавати свою країну почав з 2004 року. Тоді поштовхом для нього стала Помаранчева революція. Чоловік підкреслює, що буде боротися стільки, скільки стане сил і «скільки дозволять небеса».

Старший інструктор із тактичної медицини Костянтин каже, що хоче бачити Україну однією з найбільш економічно розвинених країн Європи, оскільки вона має великий потенціал:

— Моя мотивація — це Україна, якраз саме така, на яку ми заслуговуємо, у хорошому сенсі слова. Ми заслуговуємо на прекрасну квітучу країну з хорошими людьми. Вони в нас й так хороші, але, мені здається, нам дуже не вистачає самосвідомості, тобто думати самостійно. 

Юрій із позивним Історик наголосив, що хоче передати дітям свою країну в тих кордонах, у яких передали йому його батьки:

— Хотілося б знову передати дітям Україну з Донецькою, Луганською областями та Кримом.