Стріха. Північ: козацьке бароко, дерев’яне мереживо й архаїка Полісся

Разом зі студією Craft Story продовжуємо цикл публікацій «Стріха» про українську народну архітектуру, її регіональні особливості та шляхи порятунку. У першій серії розповідали про архітектурну спадщину та традиції заходу України, а ця серія присвячена північним регіонам.

Архаїчна поліська хата й бі́лена мазанка

Тип побудови та планування поліської хати дуже древній. Етнографи посилаються на матеріали розкопок, які засвідчують тисячолітні традиції будівництва на Поліссі.

У цьому регіоні будували клі́ті, стéбки й однокамерні хати, в яких не було сіней. Стіни споруджували із кругляків і напівкругляків, які покривали колотими дошками — драницями. У пізніших століттях як будівельний матеріал використовували тесане й різане дерево. Двосхилі дахи стають чотирисхилими, їх покривали соломою. Поріг до такої хати часто був дуже високим, його доводилося перелазити. Це вберігало від весняних повеней. До основного зрубу добудовували комору, сіни. Під одним дахом по периметру була і хата, і господарські приміщення, які розташовувалися в замкненому дворі. Фасад хати обмазували глиною і білили в межах житлової частини.

Каркасне будівництво практикували там, де було менше дерев. Тому серед будівельних матеріалів, крім дерева, використовували солому, глину, очерет і лозу. Будівничі робили каркас із дерев’яною закладкою. Середину заповнювали очеретом та іншими природними матеріалами, а зверху обмазували глиною і білили. У деяких регіонах Наддніпрянщини білили лише житлові приміщення, а сіни й комору залишали так, як є — дерев’яними й необробленими.

Дерев’яне різьблення садиб Чернігова

На Сіверщині досі збережена унікальна житлова дерев’яна архітектура. Як-от садиби, рясно прикрашені різьбленням на одвірках, піддашші та фасаді. Андрій Курданов, науковий співробітник Чернігівського обласного історичного музею імені Василя Тарновського, розповідає, що така дерев’яна окраса на будинках почала з’являтись з XVIII століття. Символи цих різьблених деталей, каже він, народжувалися століттями, а найбільше їх почали використовувати під час побудови кожної невеличкої хатинки за козацьких часів. Люди намагались не просто збудувати хату, а прикрасити її сакральними символами, оберегами. У кожному елементі цього різьблення є своє трактування, пов’язане з життям людини.

— Не просто скласти брьовнишко до брьовнишка, обмазати, зробити білою [хату]. Але й півника, якесь сонечко, і уже хата розмальована була десь там фарбою, яка за певними кліматичними умовами могла зникнути. Ми знаєм традицію — перед Пасхою завжди білили хату, відновлювали малюнки. Але на дереві це залишалося на постійно. Тому Чернігівщина в цьому плані унікальна.

У 2018 році небайдужий чернігівець Станіслав Іващенко вирішив звернути увагу на дерев’яну архітектуру міста, яка руйнується на очах. Так виник проєкт «Дерев’яне мереживо Чернігова». Спершу волонтери відфотографували близько 290 будинків, створили сайт із короткою історичною довідкою про кожного з них і уклали туристичні маршрути містом.

Зараз до ініціативи доєднується ще більше волонтерів, які не тільки популяризують особливу спадщину міста, а й відновлюють втрачені дерев’яні оздоби садиб Чернігова у співпраці з їхніми власниками. Станом на початок 2023 року відновлено мереживо восьми будинків міста.

Анатолій Літош, який підтримує волонтерів, вирішив і собі прикрасити дерев’яний будинок мереживом, хоч його там первісно не було.

— Цей будинок свого часу взагалі не мав мережива, але захотілося красоти, щоб приходити й очі радувались, душа відпочивала. В оздобленні цього будинку розробили нове мереживо, якого, по суті, не було і на інших будинках в Чернігові. Захотілось і мені віконниці. Це [дім] повоєнний, [зведений] після Другої світової війни. Жили тут дід і бабуся моєї дружини. І, відповідно, це спадщина. Будинок не зовсім старий, а мереживо буде зовсім нове, надіюсь, мої правнуки будуть цим мереживом ще любуватися.

Міська влада, яка не співпрацює з волонтерами, щоб зберегти історичну архітектуру, почала використовувати їхні напрацювання як готову ідею для промоції міста, що дуже підсилює його бренд. Однак, наголошує Анатолій, пам’ятки від знищення це не рятує:

— У нас є цілі квартали старих будиночків, які запущені і, на жаль, наша міська влада і [їхні] власники не приділяють цьому увагу. Якби їх відреставрувати, це було б просто унікально, я думаю, навіть для туристів. Я б взагалі ці будинки відніс до пам’яток архітектури місцевого значення. І тоді, відповідно, всі роботи можна було б тільки з погодження міської влади [проводити]. Але зараз, на жаль, їх зносять, будують багатоповерхівки. На сьогодні багатоповерхівка гарна, але через десять-двадцять років уже ніхто нею не буде любуватись.

Після того як проєкт «Дерев’яне мереживо Чернігова» набув популярності, з’явилися туристи, які приїжджають до Чернігова спеціально, щоб подивитись на будинки з дерев’яним мереживом. Учасниця проєкту Аліна Євтушенко пояснює важливість волонтерської ініціативи:

— Вони (будинки з дерев’яним мереживом. — ред.) зберігаються, вони передають пам’ять поколінь. І коли ми це знищуємо, бо думаємо, що зараз якась інша мода, чи ми, може, хочемо щось для себе зробити, — ми при цьому знищуємо нашу спадщину. [Тому] ми маєм розуміти, що для інших поколінь ми нічого не залишаємо. Ми відбираємо у них ту історію, яка нам була доступна, а їм уже не буде.

Шедеври козацького бароко

На півночі України збереглася й особлива сакральна архітектура. Її будівництво розвивалося за сприяння козацької еліти. На землях Гетьманщини у XVII–XVIII століттях був поширений мистецький і архітектурний напрям українського (або козацького) бароко, який поєднував ознаки світового стилю з національними елементами. Церкви Сіверщини спочатку були невеликих розмірів, але все змінилося у XVIII столітті. Науковий співробітник Чернігівського історичного музею Андрій Курданов пояснює:

— Людина, коли заходить до церкви, вона заходить наче в якийсь певний світ, великий. І тому конструкція церкви широка. Але до куполів вона з’єднується і неначе піднімається туди до Боженьки. І людина, яка перебувала в церкві, заходила в інший світ, де можна наблизитись до Бога і відчути, що ти в цьому світі потрібен своїй Батьківщині, захищати її треба.

Мати церкву для села означало певний статус, тому що це було дорого, але престижно. З’являються в церквах і унікальні ікони й розписи. Козацька старшина, яка спонсорувала будівництво таких сакральних споруд, могла попросити майстра домалювати в інтер’єрі себе або членів своєї родини.

Одним із найвизначніших зразків козацького бароко можна впевнено назвати дерев’яну церкву Святого Георгія у Седневі. Теперішній храм збудували у XVIII столітті, однак історичні джерела вказують на існування Георгіївської (Юріївської) церкви в містечку, яке колись, іще в домонгольський період, називалося Сновськом. Настоятель церкви отець Тимон Блинець пояснює це так:

— Я вважаю, що це, мабуть, одна з християнських перших церков на Лівобережжі України. Тому що будувалася вона на честь хрещення Ярослава Мудрого Юрієм. І в той час будувались по Київській Русі ці церквушки юрівські. Це її вже третє місце будови. Перше було біля води, де були перші поселення. Друге було на Дяковій горі, 200 метрів звідси. Горіла вона на тому місці, над урвищем, блискавки втрапляли в храм. І 1705–1715 рік козаки седнівської сотні перенесли її сюди, в центр городища — Коронний Замок. І тут вже відбувається теж реставрація нова, добудови інші, прибудови, притвори добудовуються, дзвонниця.

Дерев’яний храм будували козацькі родини Седнева, у ньому вони брали благословення перед військовими походами. Андрій Курданов розповідає, що церква в селі була не тільки сакральною спорудою. Це було і громадське місце, де збиралися та спілкувалися люди, при церквах створювали школи, шпиталі. А ще там почали зароджуватися перші волонтерські ініціативи.

— Козаки в українських церквах, як от в Седневі, в Георгіївській церкві, перед війною мали право зі зброєю входити, молитися. Саме за козацький цей період документи, ревізії, описи полків фіксують, що в селі є школа, не тільки шинок. Що ще цікаво, церква була місцем, де саме за козацької доби народжувалася благодійність, можна сказати меценатство. І саме тоді ось, коли немічним, калікам, літнім людям, які не мали ніякої підтримки, в шпиталь при церкві люди з села приносили щось, можливо, меду, пирога, свіжини. Тобто оці речі, підтримка, як зараз сьогодні це звучить — волонтерство, уже тоді все це було.

У радянський час храм просто стояв зачинений, у ньому знімали фільми, зокрема «Вія». У 2010 році історичну споруду передали громаді після 77 років простою. Парафія і священник почали відстоювати реставрацію храму. Частину робіт профінансувало Міністерство культури, але зараз унікальна церква знову потребує нагальної допомоги.

— Вона дуже намолена. Ну й уявіть собі, якщо з часів князя Ярослава Мудрого тут є дерева старі, люди століттями молились. Дерево, як вода, впитує в себе енергетику. Скільки вона всього пережила. Відчуття тої енергетики, яка накоплюється в храмі за часи, відчуваєш це все, що старий храм… Що сюди ще дідусі й бабусі ходили. Знаєте, це як батьківська хата у селі. От, найприємніше відчуття. Нова хата — класно все, добра хата, а батьківська, з грубою, з цим усім, це зовсім інше. Це для душі більше як.

До слова, коли у 2022 році на Сіверщину прийшли нові «визволителі» — російські окупаційні війська — навіть вони не чіпали храму.

— У часи новітньої окупації богослужіння проходили щонеділі. Ну, люди не приходили, звичайно, наша родина тільки, тому що були патрулі (окупантів. — ред.) постійно вулицями, вони людей в центр сюди не допускали. Окупанти підходили до храму, в храм вони не зайшли. Вони постояли, патруль постояв, побув і пішли собі. Тобто, навіть не осквернили ні монголи, ні москалі в наш храм сюди не зайшли. Мабуть, відчували шось.

Кам’яна архітектура козацької еліти

Крім традиційної дерев’яної архітектури, козацька еліта могла собі дозволити й муровані будинки. Цю нову формацію архітектури впровадили саме козаки й гетьмани, каже науковий співробітник Чернігівського історичного музею Андрій Курданов. Таким збереженим прикладом нині є кам’яниця Лизогубів у Седневі, Полуботка — в Любечі та Кочубея — в Батурині. Причому традиції планування кам’яниць зберігалися, як і в дерев’яній архітектурі, мінявся лише будівельний матеріал: типову за козацьких часів хату ділили сіньми на дві частини. Адже козаки, хоч і будували з каменю, але берегли народні традиції.

Згодом почали будувати й муровані церкви. Багато до цього приклався гетьман Іван Мазепа, який був великим естетом і меценатом. Зараз дослідникам відомий перелік близько 30 церков, які збудували за гроші Мазепи — у Києві, Батурині, Чернігові, в монастирях та селах Сіверщини та Наддніпрянщини. Одну з таких його фундацій зараз рятує волонтерська ініціатива в селі Дегтярівка, без жодної допомоги держави.

У мурованих будівлях, які були холоднішими за дерев’яні, для комфортної температури встановлювали каміни. Вони були як у приватних садибах, так і в церквах. Андрій Курданов пояснює:

— Є відомий вислів — «церковний дух». Тобто не холодно і не жарко. Якщо вам потрібно більше тепла, то робилися каміни. І вони теж з’являються в садибах козацької старшини, коли ми маємо одну температуру для всього приміщення, а в певних кімнатах ви уже могли трохи, як то кажуть, зігріти свої кістки. Тобто ось в Любечі розповіли, що робилося в підвальному приміщенні церкви: була велика піч, восени закладалися чурбаки (обрубок дерева, колода. — ред.), потім закривали глиною, лучину підпалювали, і ось цей церковний дух, тобто тліла ося ця деревина. І по відповідних проходах, по стінках в самому приміщенні церкви була однакова температура. Так це використовували й в житлових приміщеннях, в маєтках цей принцип зберігався і до початку XX-го століття користувались.

«Пам’ятник» щедрості в поліському селі

Зберігати й популяризувати автентичну архітектуру півночі України зараз вдається переважно завдяки приватним ініціативам. Наприклад, художниця з Житомира, шкільна викладачка образотворчого мистецтва Інна Величко започаткувала в селі Городське біля Коростишева культурно-мистецький центр «Поліська хата».

П’ятнадцять років тому вона разом із друзями-художниками шукали в селі хатину, в яку можна було би приїжджати на мистецькі пленери. Об’їздили декілька сіл, намагалися знайти недорогу. Коли знайшли підхожу, власник вирішив її подарувати митцям заради збереження автентики.

— Тут було дві хатинки — наша й оця що, на жаль, розвалюється. Але у них виявилося два різних господарі, і господар тієї хати ніяк не може скласти ціни. А господар цієї хатинки, Василь Романюк, коли дізнався, що ми хочемо зробити, він нам цю хату не продав, а подарував. Подарував, щоб ми могли її відродити такою, якою вона була 100 років назад, коли тут жили його діди та прадіди. Тому ми кажемо, що в нас тут є два пам’ятники: пам’ятник щедрості й пам’ятник жадібності, як дві складові української натури.

Хата має вже 120 років. Побудував її предок останнього власника Іван Романюк, який служив у царському флоті. Повернувшись додому, він звів собі типову для Полісся хату. Під одним дахом там є все, що потрібно для життя і господарювання: житлова кімната, сіни, комора і хлів. Таку дерев’яну хату за потреби можна було розібрати, покласти на вози та перевезти в інший регіон.

Для перекриття даху такої хатини, розповідає Інна Величко, потрібно два гектари жита. Зазвичай господарю не вистачало річного урожаю збіжжя, щоб повністю перестелити крівлю, тому стріху замінювали частинами. Так роблять і теперішні власники. А ще така стріха свого часу рятувала господарів від голоду.

— Неможливо ціпами вимолотити 100 % зерняток. І от навіть коли були часи після Голодомору, не було чим засівати, люди розкривали свої хати, вишукували там частиночки зерняток і засівали. І ви знаєте, от скільки там стріхи було — 10–20, 15 років, а зерно проростало.

У хаті нові власники-художники зробили внутрішній ремонт місцевими матеріалами — білою та коричневою глиною. Побілили, пофарбували, почали потрохи наповнювати інтер’єр народними речами. І відтоді приймають туристів. Спершу це були учні Інни. Школярів знайомили з автентикою українського села, культурою і традиціями. Під час пандемії COVID-19 розвинувся сімейний туризм, тоді люди сідали в автівки й виїжджали з Києва, в якому заклади для дозвілля здебільшого були зачинені.

— Зараз — складніші часи, і наша садиба у воєнний час стала теж таким притулком. Ми були центром, куди приходили біженці, переселенці, а їх в той час у нас було багато. І за декілька сіл у нас йшли бойові дії. Ми чули взриви. Але батьки все одно приводили своїх дітей, аби вони їх не чули, не чули літаків, які в нас тут постійно літали, знайомилися з тваринками, які живуть у нас. Якісь майстер-класи проводили, готували їжу. І такі зустрічі в нас були щотижня. Ми готові до того, щоб давати якесь психологічне таке розвантаження для людей.

Дім рибалки

Будинок рибалки у селі Старий Солотвин за 35 км Житомира — одна з найінстаграмніших локацій Полісся серед туристичних об’єктів України. Цю дерев’яну хатинку спорудили на крихітному острівці річки Коднянки, до якого від суходолу веде довгий місток. Олександр Андрійчук розповідає, що коли розчищали замулену водойму, робітники не мали потрібної техніки й до середини течії не дістали, так і залишилася маленька частина суходолу посеред води. На ньому вирішили збудувати колибу для мисливців і рибалок. Спершу містка не було, будматеріали перевозили човнами, а взимку — по льоду. Довкола дерев’яної хатинки насадили дерев.

— Тут ізначально висіли трофеї мисливців… Там звірі, роги, де хто знайшов… ставили чучела. Акваріум стояв красивий здоровий. Це раніше був будиночок рибака і мисливця. Зараз зробили такий автентичний, сільський будиночок. Зробили маленьку ляльку-мотанку, поставили дідухи і украсили трошки природною сухою зеленню.

Згодом з’явився місток. Хатина стала дуже популярна серед туристів. Сюди спеціально приїжджають для фотосесій.

Мазанка на хуторі

На Наддніпрянщині, для якої більше притаманні мазанки, двоє киян відновили і пристосували для комфортного проживання традиційну хату. Микола Степанець, який має в Києві столярну майстерню, та його друг — дизайнер Ян Лебедь — вирішили допомогти товаришу, який викупив кілька старих хат у селі й не знав, що з ними робити. Оскільки через ковідний локдаун замовлень у чоловіків стало менше, вони радо погодилися на такий новий виклик і доєдналися до процесу відновлення автентичного українського житла. Для глибшого занурення в проблематику читали книжки з етнографії. Процес відновлення мазанки на хуторі Балики біля Ржищева тривав близько року. Микола Степанець згадує:

— Ми наймали простих людей, майже без досвіду. Це теж важливо, тому що мазанка і взагалі народна архітектура раніше не передбачала якоїсь геніальної експертизи, якихось супербригад, які їхали здалеку. Тобто в селі жило декілька людей, які знали технічно цю науку, а всю іншу роботу робили звичайні люди. І нашим принципом було також не залучати архітекторів і професійні бригади, а будувати з тими людьми, які тут живуть, що вплинуло на бюджет, він став менший.

Це традиційна для Наддніпрянщини хата-мазанка. Вона каркасна, тобто всередині — дерево, яке з двох сторін обмазують на 10–15 см глиною. Суміш для мазанки — це глина, пісок і солома. В цьому регіоні саме так і будували, тому що довкола багато цього будівельного матеріалу. Поруч із хатою є штольня, де брали глину. Саме в локальності і є суть народного будівництва.

— Наша задача була побудувати сучасне житло для сучасної людини. І для цього навіть нове не треба було будувати. Тобто ми залишили пляму цієї хати оригінальною, вона 70 м². Вона такою і була. Ми просто замінили ті матеріали, які були пошкоджені, коли тут не жили люди 10 років. Ми замінили ці матеріали й традиційно її відреставрували так, як вона була, змінивши тільки внутрішнє планування.

Микола Степанець наголошує, що реставрація будівлі насправді економніша, ніж нове будівництво, бо береже ресурси, будматеріал і людську працю. А відтворення давніх українських традицій — ще одне важливе рішення, бо культура є об’єднавчим елементом.

— Я докопався до того, що всі ми як етнос живемо у конкретному географічному просторі, об’єкти якого і формують наше естетичне бачення, тобто кольори, форми, силуети. Це все — це природа, яка нас оточує. І коли ти виріс в цьому конкретному місці, а потім майстри і художники працюють теж з цими об’єктами, вже як з ремеслами, то ти сприймаєш їхню роботу як щось своє, тому що ти ж теж в цьому виріс і теж в цьому живеш. І як сказав [Казимир] Малевич, що село не треба вчити мистецтва, тому що воно в ньому живе. В місті багато інших неприродних кольорів і форм. А живучи на природі, ти сприймаєш це напряму.

Тепла піч як українське спа

Родина киянки Анни Сухобрус іще 18 років тому викупила хатинку в селі Ліпляве на протилежному від Канева березі Дніпра. Селяни не відразу погодились її продати, перед тим навіть відмовили музею. Спочатку хата простоювала, родина Анни зрідка туди навідувалася. Але коли почалася пандемія, визріло остаточне рішення наповнити стару хатину життям.

— Ми з донькою жили у моєї бабусі, і я згадала, яка це насолода прокидатись, а вона тобі готує суп на сніданок. Для мене це був такий важливий період, ніби знову повернулась в дитинство. Я зрозуміла, як важливо мати місце, куди ти можеш так приїхати, і щоб всі проблеми десь там залишились позаду. А всі мої друзі переважно були в Києві увесь цей час і сиділи у квартирах.

Спершу Анна мала задум розвивати тему опіки над літніми людьми, формувати в молоді повагу навіть до чужих бабусь. Тому й назвала проєкт «Бабусина хатка». Згодом розвинула ідею до популяризації збереження старої архітектури, культури, етнографії та традицій.

— Ми хотіли показати, що старі хати в селах — це дуже велике щастя, і не потрібно швидко там гнатися за якимось стандартами євроремонтів і все змінювати. Тобто ми хотіли показати, що наша культура, така сільська, є прекрасною, просто потрібно це все побачити.

Власники «Бабусиної хатки» не хочуть перетворювати її на музей, тому запрошують гостей приїхати, побути в цій атмосфері наодинці, спекти хліба та полежати на теплій автентичній печі.

— Ми за емоції, ми за якісь відчуття. От я беру чашечку трав’яного чаю, вдихаю, і мені здається, що в мене вже зупинився час, тобто я за пів години тут повністю перезавантажуюсь. Я залізла на піч на двадцять хвилин, а вона гріє так, шо в тебе просто від голови до п’ят все таке тепле, і мені здається це наш такий український супер-спа, знаєте… Все перестало боліти, ти за двадцять хвилин відновлюєшся. Тому й не було, напевно, таких хвороб різних.

Ще одну придбану хатину нові власники вже доповнили благами цивілізації. Там гості мають нагоду переночувати, занурившись у колорит села, не втрачаючи звичного комфорту життя у квартирах. На майбутнє Анна має намір купувати й інші садиби та називати їх давніми українськими жіночими іменами. Так жінка хоче підкреслити, що це не просто хатка, а вона матиме характер, наче певна бабуся, тобто це працюватиме як збірний образ української жінки.

— Я дивилась на свою дочку і думала: «Що я можу залишити таке, от сьогодні, що вона там зможе передати це своїм дітям, а ті діти своїм дітям?». Я, наприклад, не знаю. Крім оцих старих вишитих сорочок. Тобто у нас, мені здається, з’явився такий якийсь проміжок часу, коли в принципі не було ніякого надбання. Ну, зрозуміло, його знищували, його не популяризували, ми не розуміли в цьому цінності. Але, мені здається, в наш час ми маємо щось створювати автентичне, наше, українське.

Відродження й дизайн-код українського села

Науковий співробітник Чернігівського історичного музею Андрій Курданов пояснює, що, відновлюючи пам’ятки, ми зберігаємо не лише архітектуру, а й свою автентичність. Адже будь-який іноземець, який приїде в Україну, не питатиме, чому в нас не так, як у них. Він захоче побачити місцеву культуру:

— Коли ми кажемо, що нам треба захищати Батьківщину, і сьогодні воїни там на передовій, то вони захищають оці наші традиції. І ми радіємо тому, що хтось зберігає цю традицію, адже ми завжди кажемо: «Я там народився, а от там мені батьки розповідали, а бабуся зі скрині достала рушник». Незважаючи на наше сьогодні отаке складне суспільство, коли багато речей, мабуть, відходять на інший план, все ж таки коли ми повертаємося до вивчення архітектури, колористики, мережива, це якось наче душу гріє. І відчуваємо Україну.

Для сучасних українців, які реставрують чи будують собі нове житло і шукають зв’язок зі своїм корінням, треба врахувати основоположні концепти. Київський архітектор Слава Балбек розповідає, що після початку великої війни його архітектурне бюро balbek bureau почало працювати над збереженням дизайн-коду українського села.

Фахівці не пропонують креативних ідей для відбудови чи ремонту пошкодженого житла, лише на основі аналізу архітектури зруйнованих сіл уклали типовий перелік традиційних для цього регіону типів даху, ґанку, вікон. Тобто людина, яка захоче відбудувати своє житло, зможе вибрати собі різні модифікації, але лише ті, що притаманні саме цьому регіону. На думку фахівця, це допоможе відтворити й не спотворити. Бо якщо на одній вулиці серед одноповерхових хаток побудують сучасні, це не буде органічно і зруйнує автентичність населеного пункту.

— І воно має залишитись таким, як є. Можна цьому надати якийсь там сучасний вайб (з англ. настрій, притаманна чомусь атмосфера. — ред.), але воно настільки кайфове в тому вигляді, як воно є, що його не треба [рухати]. Його треба або знести все, відновити нове, але зараз ніхто не буде це робити. Зараз в нас вже вистачає демонтажу, вистачає розвалених сіл. Ми маємо відновити. Я вважаю (це наша концепція), такі села, які виглядають органічно у своєму автентичному стилі дизайн-кодів, їх треба зберігати якомога далі. Тобто ще там 50–60–80 років пронести, не порушуючи.

Архітектор упевнений, що комфортні умови можна зробити завдяки прокладеним комунікаціям та базовим зручностям. Можна відбудувати сучасними матеріалами, але зберігши цю естетику. Додає, що давня архітектура ще й дуже економічна, виважена, зроблена так, щоб там жити:

— Люди робили, по-перше, так, як у сусіда, по-друге, так, як цим користуватись. Там немає зайвих приміщень, там немає X-кількість метрів, які тобі ніколи не знадобляться, там нема гостьових кімнат, чи кімнати для дитини, яка там не народилась ще, або для гостей, які ніколи не приїжджають. Це просто кімнати для життя. Ти спиш, їси, живеш, працюєш — все.

Слава Балбек відзначає впевненіші пошуки власної ідентичності в українській сучасній архітектурі. Він наводить приклад народного екологічного тренду будівництва з коноплі та сіна. Такі ініціативи дають хороший приклад.

— Багато архітекторів беруть за основу історію, кольори, матеріальність, фактурність. Ну, це інструменти, якими ти користуєшся постійно. Все нове — це добре забуте старе. Сторічному будинку дерев’яному ти додаєш сучасності, і це вже 20–30 років ми спостерігаємо. Це класний інструмент — мати таке гідне підґрунтя для свого архітектурного рішення: що ти взяв там за основу якийсь регіон, показав, як ти це впроваджуєш в сучасну методологію, і отримуєш класний результат. Все більше і більше запитів. Я й кажу, це впливає: український мистецький рух впливає на замовників, замовники впливають на український мистецький рух, йде таке паралельне навчання.

Архітектор відзначає, що події останніх трьох років в Україні спонукали багатьох людей переїхати з великих міст у села. Вимушена міграція призводить до змін, але позитивних, каже Балбек. Нові мешканці дали нове розуміння потреби. Це змінює інфраструктуру та публічні простори.

— Ми розуміємо, що наповнення українського села також відбудеться. Молоді сім’ї будуть користуватись цим, вони вже живуть [там] зараз. Багато хто приїхав до бабусь і дідусів. Відчули цей кайф природи, затишку, віддаленості від міського шуму і, мені здається, що ця ідея з наповненням українських сіл — це буде ще одна хвиля життя. І вона триватиме дуже багато років вперед. Тобто всі зрозуміли, що є інший формат життя, окрім міського циклу чи міського вайбу. З одного боку, люди по-іншому оцінюють цінність українського села, а з іншого — зараз інша сторона цього, цих подій (повномасштабної війни. — ред.). Фокус міста змінився на фокус передмістя або села, фокус тимчасовості змінився на фокус «тут і зараз».