Стріха. Захід: гуцульська ґражда, дерев’яні церкви та відновлення старих хат

Хати українці будували з того матеріалу, що був доступним і якого було вдосталь. Архітектор Юліан Чаплінський зазначає, що на будівні традиції впливали насамперед географія, клімат та матеріал. У багатих на ліси регіонах зазвичай зводили дерев’яну архітектуру. У місцевості, де було багато глини, використовували її для спорудження житла. У місцях, бідніших на природні ресурси, робили дерев’яний каркас, який заповнювали, наприклад, сумішшю дранки, тобто очерету з глиною, як-от на Поліссі, де багато боліт. У степах будували мазанки. Дах крили очеретом, соломою чи ракушняком — тим, що завжди було під рукою чи росло неподалік. Таким чином, самі того не знаючи, наші предки розумно вирішували проблеми екології, застосовували натуральні і безвідходні технології. За століття майстри навчилися маленьких хитрощів, як правильно заготовляти природний матеріал, як його обробляти та використовувати у будівництві.

Кожен регіон та етнографічна група мали свої особливості — як архітектурні, так і будівничі. Наприклад, на Галичині були галицькі, бойківські та лемківські хати, у Карпатах панували гуцульські традиції. Вирізнялася характерними рисами й народна архітектура Волині, Поділля і Закарпаття.

Ці особливості й регіональне розмаїття збереженої народної архітектури нині вивчають й намагаються захистити дослідники й ентузіасти. Попри роки радянського забуття і знищення, зараз дедалі більше людей прагнуть відновити спадщину предків, відтворюють давні українські традиції й ремесла та відроджують автентичну культуру локальних етнографічних груп.

Церкви

Мистецтвознавець і дослідник дерев’яної архітектури Михайло Сирохман розповідає, що в Україні є близько 2500 збережених дерев’яних церков. Більшість із них зосереджена на заході країни. Дослідник каже, що на сході України збереглися лише поодинокі зразки дерев’яних церков, в центрі вони трапляються вже частіше, але у порівнянні із заходом їх небагато. До прикладу, лише Львівщина зберегла близько 800 дерев’яних храмів. Закарпаття ж може похвалитися найбільшою розмаїтістю стилів і форм сакральної архітектури.

— Тут же німецькі переселенці з’явилися в кінці вісімнадцятого століття, коли значні території відійшли до Габсбургів, за часів Австрійської імперії. Будували церкву зовсім несподіваного типу, так звана Saalkirche (зальна церква). Тобто церква виглядає, як цілісне приміщення. З’явилися поселенці, збудували щось таке своє, і це поширилося ще на села сусідні. Все, більше такого ніде не було.

Сирохман зазначає, що дерев’яну сакральну архітектуру будували народні майстри, але це були найкращі з них. Фахівець пояснює, що традиції й тонкощі будівництва не занотовувались у якихось підручниках чи фоліантах, їх передавали як фольклор — усно, як настанови від старшого покоління молодшому.

На Закарпатті традиційний спосіб будування сакральних споруд проіснував найдовше — аж до середини XX століття. Навіть церкви 1930-х років, останні з дорадянського періоду, є зразками народного будівництва.

Народні майстри вміло могли вписати споруду в місцевий ландшафт, виразити її домінантою, наприклад, на пагорбі, прикрасити сакральними для тодішніх людей символами.

— Українська церква — це повна чесність. Що ви бачите зовні, то ви бачите всередині. Тобто це оболонка, яка відрізає чітко частину простору і пропонує вам його всередині, розкриває його як внутрішній простір. Вона не порушена жодним зайвим прикрашанням. Жодною видумкою. Все йде від логіки дерева, від матеріалу. Все йде з повагою до матеріалу, до текстури, до способу його складування. Українська церква має мінімально необхідний декор: якась насічка, кілька шестилисників, хрестик десь, мотузочки. Це дуже ненав’язливо, з величезним смаком і пошаною до матеріалу зроблено.

Класичною українською церквою, притаманною для всіх регіонів, є тризрубна церква, яка поділяється на три секції, кожна зі своїм завершенням. Тридільна, тризрубна, триверха — оце і є класична схема будівництва українських церков, пояснює Михайло Сирохман.

Дослідник дерев’яної церковної архітектури зазначає, що українська архітектурна традиція запозичена з Візантії. Насамперед йдеться про візантійський іконопис та куполи церков у вигляді півсфери. Також українською особливістю у сакральній архітектурі є козацьке бароко з верхівками храмів грушоподібної форми, які нагадують європейські барокові зразки. Однак в пізнішій будівельній традиції України стало популярним запозичення рис російської архітектури, яке стало панівним у сучасних спорудах, зведених так званою УПЦ МП. Куполи у вигляді «цибулі», як у РПЦ, — це не українська традиція, впевнений мистецтвознавець.

— Це ісламська форма. Я думаю, шо московська архітектура значною мірою звідти і йде.
Мистецтвознавець Михайло Сирохман наголошує на необхідності збереження української сакральної дерев’яної архітектури, яка є унікальною і до того ж переважно зосередженою в одному регіоні.

Мистецтвознавець Михайло Сирохман наголошує на необхідності збереження української сакральної дерев’яної архітектури, яка є унікальною і до того ж переважно зосередженою в одному регіоні.

— Ми осереддя, ми центр дерев’яної архітектури. Україна сьогодні — це готове царство дерев’яної сакральної архітектури. Всі Карпати — це один величезний скансен. Якби то зберегти, це був би заповідний регіон, цікавий для всього світу. Для туристів і взагалі для людей, які мають очі й смак, це був би просто блискучий регіон.

У 2013 році вісім дерев’яних церков з України, разом з іншими вісьмома з прикордонних районів Польщі, що теж є спадщиною українців, потрапили в список світової спадщини ЮНЕСКО. Попри архітектурну цінність і поважний вік, окремі з них досі покриті бляхою замість ґонту.

Церкву Різдва Богородиці у селі Нижній Вербіж на Галичині збудували у XVIII столітті, за переказами, за гроші опришків. Її дзвіниця на століття давніша, а іконостас — з XIX століття. Храм має унікальний п’ятибаневий дах гуцульського типу. Однак у XX столітті його оббили бляхою. Тепер перед громадою села стоїть завдання її замінити ґонтом. Розуміння і бажання селян впирається у фінансові можливості. Адже опіка ЮНЕСКО не передбачає підтримки грошима.

Про бажання замінити бляху XX століття на автентичне ґонтя розповідає і Юрій Шумик, настоятель церкви Собору Пресвятої Богородиці в селі Матків з того ж переліку ЮНЕСКО. Цей унікальний зразок бойківської архітектури своїми численними заломами даху імітує каскад ялинки, якої вдосталь у місцевому ландшафті. Церкву збудували народні майстри, однак історія зберегла їхні прізвища — Іван Мельникович та Василь Іваникович.

Священник наголошує на складності реставрації, адже кожна дія щодо цінної святині має бути погоджена з дозвільними органами влади, проводитись відповідно до напрацьованої документації та сертифікованими фахівцями. Однак протиаварійні роботи парафія все ж здійснює, наприклад заміну зігнилого бруса чи якихось елементів, адже церква може і не дочекатися «вказівки зверху». Юрій Шумик розповідає, що знаходить потрібні слова, щоб мотивувати парафію зберегти автентику.

— Знаєте, якщо ще гарний сусід є збоку, іншої, наприклад, громади, який це зробив, людей це притягує і вони кажуть: «Там є отак і так, а ми нічого не робимо, чому то так». Ну, але тоді дуже гарне треба задати запитання: а яку церкву сусіда вашого показують по телебаченні, чи вона є в інтернеті так, наприклад, широко розвинута, до якої приїжджають туристи?

До переліку ЮНЕСКО належить і 500-літній храм у прикордонному селі Потелич, один з найдавніших дерев’яних храмів України. Його будівництво заспонсорував цех гончарів, дуже розвинутий в ті часи. Роботами займались тутешні майстри під керівництвом Яна з Томашова. Ялину для храму привезли з Карпат, а підвалини будували з місцевого каменю з гори Городище, де видобували вапняк і камінь на фундамент. А вже внутрішніми розписами займалися Іван Маляр з Томашова та відомі не тільки в регіоні митці Жовківської школи різьби та іконопису під керівництвом Івана Рутковича. Потеличанська краєзнавиця Надія Потопляк згадує місцеві перекази:

— Моя мама розповідала про те, що коли розписували храм цей, то з цілого села люди носили курячі яйця, бо використовували тільки білок, напевно, для розведення фарби. Люди збирали трави якісь спеціальні, щоб зелений колір був. Тому вони, напевне, і стільки збереглися ті розписи, що вони зроблені на натуральних таких матеріалах, то є особливо важливо. Казали, що Руткович залишив такі записи, що в Потеличі розпис зроблений фарбами тільки з природних матеріалів.

Житло

Якщо церкви мають бодай мінімальні шанси на збереження через їхню культурно-історичну цінність, то із житловими автентичними зразками складніше. Вони не є в реєстрі пам’яток архітектури та перебувають у приватній власності.

За свідченнями етнографів, бойки будували дерев’яні хати з кругляка чи бруса, які поділялися на три приміщення. Житлове і господарське містилися під одним дахом. Такі хати могли мати галерею довкола фасаду під високим дахом з навислою солом’яною стріхою. Двері оздоблювали різьбою. Піч всередині була без комина — такі хати були курними. Схожий вигляд мали лемківські хати. Їм робили додаткову стінку з дощок на фасаді — загату — у ній зберігали сіно, яке одночасно було теплоізоляцією.

Гуцули теж у своїх густих Карпатах мали вдосталь дерева, тож це було найкращим матеріалом для будівництва. Бідніші карпатці жили в курних хатах, заможні ґазди — у ґраждах (садибах. — ред.). Ґражду огороджував суцільний дерев’яний паркан «вориння», який з’єднувався з хатою і господарськими приміщеннями, утворюючи замкнутий простір подвір’я. Гуцульські хати мали галереї-ґанки.

На Волині традиційними були зрубно-каркасні конструкції. Житлову частину будували з соснового бруса зрубом, а сіни та комору через дефіцит лісу — стовпами, які закладали кривими дошками чи брусами, їх ущільнювали кілками. Таку стіну обмазували глиною з половою чи соломою. Майже всюди на Волині стіни хати білили. Підвалини, вікна і двері мазали червоною глиною. Чотирисхилий дах накривали житньою соломою.

Для Поділля характерними були каркасні глиняно-солом’яні будинки. Дубовий каркас, стіни та стеля — із грабового хмизу, замащені глиною. Глиняну долівку покривали вальками (солома + в’язкий суглинок, який після висихання набуває міцності цементу) і ще раз глиною. Дах накривали соломою. Подільські оселі виділяються розмальованими фасадами.

Хати Закарпаття схожі на побілені оселі Поділля, хоча в різних районах виглядають інакше — десь був дах солом’яний, десь із дранки, ґонту. На Буковині були так звані городжені хати. З лози плели стіни, стелю, двері та лави й обмазували глиною. На Буковині та Гуцульщині меблі, посуд і саме житло часто були барвисті.

Архітектор Юліан Чаплінський зазначає, що місцевий будівельний матеріал найкраще підходить для відповідного регіону.

— Якщо ви купуєте ділянку в Карпатах і робите мазанку з дранки, то воно буде щонайменше дивно виглядати. Якщо ви знову ж таки привезете в неймовірну степну спеку і посадите зруб, який буде від тої спеки крутити, рвати і так далі — це теж буде не контекстуально.

У присілку Ігрець біля Криворівні досі збереглася гуцульська ґражда не як музейний експонат, а житлова хата. Збудована століття тому, вона й донині виконує функції помешкання для господарів, комори для зберігання їхніх припасів, стайні для худоби. У хаті 1925 року будівництва живе вже п’яте покоління. Колись її збудував зі смереки заможний ґазда, сільський війт (керівник місцевого самоврядування. — ред.). Балки прикрашені різьбою, всередині — автентичні меблі, гуцульські килими. У садибі є дві кімнати з печами, в яких палять дровами. Дах ґражди змащують жиром. Господар Микола Марусяк розповідає технологію будівництва:

— Одної осені рубали смереку, зрубували її переважно вершком уверх, чемсали, вершика лишили метр-півтора нечемсаного. За зиму витягало, ну шоб не було води. Осінню води нема багато, там більше смола, це така природна сушка була. І не рубали будь-коли, це переважно осінь — листопад, грудень. А потім це вже літо проходило, це робили на другу осінь, будували свій будинок. Смереку пополам розрізали і переважно будували, щоб дощів не було, щоб не чорніло дерево. У мороз не будували. Зима пройшла, все змів, то й давай далі.

Микола розповідає, що багато автентики було втрачено за радянських часів. Тоді навіть спеціально викупляли вишиті рушники, народні предмети побуту під приводом збору колекції до музею, а насправді палили, щоб знищити автентичну українську культуру. Тому більшість хат, якщо і збереглися, то їх знищив час і запустіння.

Родина Смолінських у селі Вороняки на Галичині також зберегла стару хату 1860-х років під житньою стріхою і з глиняною долівкою. На ній досі є адресні таблички зі всіх режимів, починаючи від Австро-Угорської імперії. Зараз будівлю почав відновлювати праправнук перших господарів Володимир.

— Тут всі будинки були з глини зроблені. Тут більше глини, і далеко не треба іти, піднятися от 100 метрів, і там рий глини скільки хочеш, звідси беруть глину на цегольню і цеглу роблять. Стріха з жита. Посіяли, зерно зібрав, собі хліба спік, а солома пішла на стріху. Тільки один мінус, шо треба каждих приблизно двадцять років міняти.

Зараз сім’я вже не вирощує жита, тому планує перекрити стріху очеретом — він довговічніший. Дах з очерету приблизно 50 років не треба перешивати. А хату відреставрують і запрошуватимуть туристів.

— Ми пасічники, в нас велика пасіка є, подегустують рідкісний мед, який ми збираєм методом кочівлі (перевезенням вуликів до медоносів. — ред.). Але це буде після того, як ми її відреставруєм повністю, щоб можна було прийти і воно наглядно було всьо з серединою, і там вся залишилася мебель, там як є, бамбетель дерев’яний. Та і шафа є стара, стіл, такі ше старі меблі залишились, скриня є.

Відновлення

Якщо дідівська оселя не збереглася, можна зайнятися відродженням чужої спадщини. Українці останніми роками дедалі частіше купують хати в селі. Так зробила й Адріана Вітер, яка з чоловіком та родичами перетворює Грушку біля Бакоти на «Мальоване село». Почали з хати, яку придбали у селі для себе, прикрасили її традиційним подільським народним розписом. Потім оздобили сільську криницю. Після цього замовлення почали сипатися від інших односельців.

Свою 120-річну мазанку вони перемастили глиною, побілили. На жаль, автентична черепиця не збереглася, її замінили попередні власники.

— Просто нам дуже подобається все, шо пов’язано з українськими традиціями, власне, стінопису, розпису. Ми це вивчали, дуже це все гарно виглядало. Раніше люди жили в такому сакральному світі, вони були оточені цією красою в усьому, воно було в одязі, в рушниках, в меблях, в хатах і в криницях. Ти просто жив своїм побутовим життям, але ти перебував увесь час у цій красі. І ми, як люди творчі, естетичні, нам це дуже подобалось, ми захотіли відтворити це в якомусь такому невеличкому обсязі.

У ще одній придбаній хаті Адріана та її родина влаштовує музей українського села. Мешканці підтримали ідею і почали зносити старі речі: вишивки, рушники, меблі. Також запрошують Адріану та її сестру-художницю до співпраці, просять розписати і їхні оселі, криниці. Серед плюсів життя в селі новосельці відзначають людську простоту і доброту.

— Цивілізація дає комфорт, але вона щось забирає, можливо, набагато цінніше. І ми це все дуже сильно переосмислили. І тоді ми зрозуміли, шо треба хапатись за те, шо ще лишилось, і максимально його зберігати.

Львівський реставратор Василь Карпів також змінив місто на село і відроджує там родинну оселю. Зберігаючи автентику, він планує її дещо змінити та перебудувати. Батьківська хата Василя у селі Сілець не є архаїчною, її спорудили в 1950-х роках, але з нею у чоловіка пов’язані теплі спогади, бо він у ній виріс.

— Якось так повелося, що вже ближче до тої війни, яка почалася, ми якось інстинктивно почали сюди частіше приїжджати і помалесеньку наводити порядок, окультурювати це все навколо і частіше залишатися все-таки. Якось так почало повертати мене в спогади дитинства й оці відчуття природи, навколишнього середовища, воно так якось нам тут залишало спокій.

Василь візуалізував свою мрію на малюнку, а колега-архітектор підказав, як це втілити. Вони трохи змінять будинок, додадуть йому площі. Льох перетворять на винарню.

— Місцями буде сучасне щось, це буде такий контраст старого і нового, але ми будемо бачити цю хату, яка є із 50-х років, і ми будемо бачити те, що зроблено у 20-х роках вже наступного століття. Конструктив ми хочем лишити, всередині будуть зміни якісь, ну бо цього інженерні конструкції вимагають, але максимально оце мистецьке наповнення естетичне, екстер’єрне наповнення також, то ми хочем лишити.

Разом із дружиною Василь зі смаком прикрашає інтер’єр вінтажними меблями та предметами декору. Купують їх на аукціоні, обмінюються з іншими власниками. Стара скриня у них слугує книгозбірнею.

Василь як реставратор знає і досліджує різні епохи архітектури, але всіх їх перекреслив соцреалізм — забілив, зруйнував, занехаяв. Тим часом деякі українці беруться прикрашати невиразні будинки радянського періоду відповідно до своїх уявлень про красу. Як-от Микола Левчук із села Древині на Волині. Чоловік 16 років тому почав збирати пластикові кришечки від пляшок. І коли колекція сягнула 20 тисяч штук, оздобив ними фасад свого будинку у вигляді вишиванки. Його ідея не є проявом мистецтва, але чоловік каже, що це його хобі. А ще за цим декором, який він називає кольоровою магією, можна приховати недоліки хати.

Архітектор Юліан Чаплінський розповів, що бум національного в архітектурі й декорі з’явився на межі XIX-XX століття у всій Європі. Тоді народна стилістика почала просочуватись і у міську моду. Так, форми гуцульських дахів, закопанських дахів в Польщі, форми шале австрійського, швейцарського чи баварського перенеслися в міський масштаб, з’явилася вишита орнаментика на фасадах. Це було «пробирання народної, національної теми через цензуру імперії в архітектуру».

Але, як зазначає Чаплінський, національна архітектура не обов’язково повинна мати народні елементи. Він не схвалює повернення до традицій минулих століть — так званого неостилю і загравання з народною архітектурою.

— Воно може бути і навіть деколи повинно бути, бо людина з Маріуполя чи з Харкова приїжджає в Славське і дивитися на такі самі з силікатної цегли будинки під червоною металдахівкою, напевно, мало кому цікаво, а на необойківську хату подивитися цікаво. Але точно очеретяний дах переносити на масштаб офісу в місто Львів чи Дніпро напевно що не варто.

На думку Юліана Чаплінського, можна додати регіональної стилістики до нових споруд, але повністю відтворювати будівлі так, як вони виглядали століття чи два тому, не варто. Фахівець переконаний, що архітектура у різних регіонах має бути різноманітною, щоб розвивався внутрішній туризм.

Батьківська хата — це той простір, в якому ми виростаємо, формуємося і звідки йдемо у світ здійснювати свої щоденні подвиги. Ми будуємо своє майбутнє на міцному фундаменті, яким є спадщина наших предків. Тому її збереження є не лише пам’яттю, повагою історії. Вона пов’язує покоління, зберігає тяглість традицій і не дає забути, ким ми є.