Воювати за Донбас мистецтвом

Стріт-артом вважають незалежний вид візуального мистецтва, притаманний урбаністичному середовищу. У найширшому розумінні це явище охоплює будь-які малюнки чи написи на вулицях міст, на громадському транспорті тощо. Перші прояви цього виду мистецтва можна було спостерігати ще на стінах античних міст. У сучасному розумінні стріт-арт сформувався у ХХ столітті, а його найпоширенішим проявом є графіті, або як його ще називають спрей-арт. До вуличного мистецтва також належать трафарети, постер-арт, мурали, інсталяції, вуличний перфоманс.

За допомогою незалежного вуличного арту митці намагаються змінити простір довкола: зробити його гарнішим і привабливішим, надати глибшого сенсу спорудам або ж перетворити на майданчик для презентації себе та своїх робіт широкому загалу. Досить часто через вуличне мистецтво намагаються виразити політичні погляди чи спротив владі.

Один із найяскравіших представників стріт-арт культури — британський художник і політичний активіст із псевдонімом Бенксі, відомий своїми роботами на гостру соціально-політичну тематику. Держава часто намагається знищити політичний арт або ж легалізувати його на законодавчому рівні, тим самим позбавивши протестності. До прикладу, в 2019 році зафарбували графіті Бенксі, присвячене Brexit (виходу Великобританії зі складу Європейського Союзу. — ред.), яке він розмістив на стіні покинутої будівлі у 2017 році.

В Україні сьогодні також активно розвивається стріт-арт-культура, пов’язана із графіті. Особливо популярний цей вид мистецтва у великих містах на кшталт Києва, Харкова, Одеси, Львова. А серед відомих українських стріт-арт-майстрів — харківський художник Гамлет Зіньковський, роботи якого неодноразово зафарбовували комунальні служби міста. Проте особливу роль стріт-арт як форма політичного спротиву відіграв на Сході України після окупації Донецька російськими військами.

Сергій Захаров. Мистецтво «Мурзилок»

Художник Сергій Захаров усе своє життя мешкав і працював у Донецьку. Малював з дитинства, проте заробляти на життя творчістю змоги не було, тому займався дизайном інтер’єру та меблів. Хоча у самому місті, пригадує Сергій, завжди була можливість для розвитку мистецтва і митців.

Звичайне життя художника, як і всього міста, зупинилось 2014 року з початком Російсько-Української війни й окупації частини Східної України російськими військами. Тоді ж розпочався й протестний рух українців проти нового режиму.

— Для мене Україна почалась з Майдану (Революція гідності 2013 — 2014 року. — ред.). До того я таким же був, як усі, такий же продукт пострадянської епохи. Більше нічого не вимагав від життя, тільки якогось комфортного місця.

Сергій розповідає, що з моменту зміни влади і встановлення нового ладу частина місцевих робила все, аби показати, що Донецьк — це Україна.

— З’являлись ці трафарети з тризуба. Я в центрі міста жив, там терикон, і хтось раз прапор повісив. Хтось зірвав. Виходиш — знову прапор. Тобто така боротьба була, але боротьба вже не на мітингах, а такими символами обмінювались.

Із початком загального опору донеччан у Сергія виникла ідея заснувати артгрупу, яка б створювала політичні карикатури на вулицях міста. Вже тоді художник розумів, що боротись із окупацією потрібно на ментальному рівні, аби змінювати свідомість людей, відкривати для них карикатурні образи вождів самопроголошених республік. Як вид спротиву обрали стріт-арт через можливість показати роботи великій кількості людей, можливість змінювати простір, архітектуру й візуальну картинку окупованого міста. Так виникло об’єднання «Мурзилки», до якого увійшов сам Сергій і знайомий фотограф. Інші запрошені друзі художника відмовились через страх за себе й близьких.

— Я думав, що буде група, пропонував своїм друзям, але вони відмовились. Я розумію їх мотиви. Але та людина, яка залишилась, вона допомогла і вона була майже найціннішою. Тому що він був фотограф, у нього була камера, і все фіксувалось на камеру.

Сергій розповідає, що місцеві активно проявляли свою проукраїнську позицію «до першого вбитого у місті». Після того, як почалися вбивства, носити українську символіку, відкрито виступати проти окупантів стало дуже небезпечно. У місті було встановлено комендантську годину, що унеможливлювало роботу групи вночі. Поява на вулиці вночі могла завершитись арештом.

Перші роботи готувались у художника вдома, й зранку ще до завершення комендантської години Сергій разом із фотографом виїжджав у місто, аби розмістити їх. Кожен малюнок чи інсталяцію одразу фотографували, а далі поширювали через соціальні мережі, аби більша кількість людей могла бачити, що у місті є мистецький спротив окупації. Спочатку було страшно, далі ставало легше розміщувати роботи — Сергій із партнером набирались досвіду і вже знали, як діяти.

— Кожне розміщення — це була окрема робота, тому що, по-перше, нада було місце вибрати. Ти розумів: якщо там камери відеонагляду, то ні. То там — нада поставити автівку, там — нада повісити. Тобто це вже такий був досвід партизанський, як це робити.

Так на вулицях Донецька почали з’явились інсталяції з картону, які розміщували у знакових для окупантів місцях. Серед них — стріт-арт у вигляді одного з ватажків сепаратистів — Мотороли — в образі чорта, який встановили біля РАЦСу, де відбувалось його весілля. Навпроти готелю «Великобританія», в якому мешкали бойовики, намалювали булгаківського Шарікова (персонаж із роману М. Булгакова «Собаче серце». — ред.). Проте найбільше сепаратистів розізлило зображення їхнього лідера Ігоря Гіркіна (військовий злочинець, колишній міністр оборони самопроголошеної Донецької Народної Республіки (ДНР), також відомий під псевдонімом Ігор Стрєлков. — ред.) з пістолетом біля скроні й підписом «Just do it». Воно ж підштовхнуло бойовиків до розшуку таємних вуличних художників.

Підвали ДНР

Бажанням чинити опір окупації постійно супроводжував страх за власне життя, життя близьких і друзів, за тих, хто поруч. Ризик бути спійманим під час розміщення чергової карикатури та заарештованим лякав Сергія. Водночас художник не міг навіть уявити, що за вуличне мистецтво його чекає полон, катування й помста бойовиків.

— Думав, що ніхто шукати не буде художника, який щось там намалював. Нікому це не цікаво. Тобто, навіть з досвіду мирного життя, коли машину в мене роздєрібанили: коли ти звертаєшся до поліції — ніхто нікого не шукає. А тут хтось щось там намалював. Ну хто буде шукати художника? І тут я помилився.

Одним зі своїх прорахунків Сергій вважає те, що його роботи було розміщені в інтернеті, а сам він давав інтерв’ю різним медіа. Одного разу до митця з проханням взяти інтерв’ю звернувся журналіст російського телеканалу «Дождь». Наступного дня Сергія знайшли бойовики і забрали до колишнього приміщення Служби безпеки України (далі — СБУ) в Донецьку.

— Помилка була в чому? Я телефонував со свого номера телефону. Потім вони знайшли просто по сигналу мого телефона. Я не можу стверджувати, що він (журналіст телеканалу «Дождь». — ред.) мене здав. Тобто, його телефон також прослуховувався.

Після затримання й арешту «за пропагандистську діяльність» були підвали колишнього приміщення СБУ, побиття, зламані ребра, інсценування розстрілів та інші тортури. У камері Сергій був прикутий наручниками до іншого полоненого.

— Мені пощастило. В якому плані? Тому що нещодавно Стас Асєєв (донецький журналіст і блогер. — ред.) звільнився, то скіки він там — 2 роки був. Я був півтора місяця.

Першого разу звільнитись із полону вдалось абсолютно випадково. Сергій розповідає, що наглядачам треба було, щоб хтось розмалював машину у камуфляжний колір. Власне, за виконання цього завдання його й відпустили, давши на додачу якийсь одяг і 5 гривень на проїзд додому. Проте паспорт не повернули, сказали, щоб він прийшов за ним до приміщення СБУ. Та прийшовши за своїми документами через кілька днів, художник вдруге потрапив у полон, оскільки ніхто не знав, чому і за що його відпустили.

Остаточного звільнення вдалось домогтися завдяки коханій дівчині, яка перед окупацією працювала у Державній пенітенціарній службі. Вона мала знайомих серед сепаратистів — колишніх працівників української поліції (на той час — міліція), й завдяки цим знайомствам змогла домогтися, щоб Сергія відпустили.

— Як зазвичай, це телефонне право: хтось за когось там слово замолвив. Все! Тойсть ніяких оцих перемовин, якихсь таких обмінов — нічо такого не було. Іменно це на той час. Якщо б це було пізніше, я гадаю, що це було б важче. Там вже інші процеси, інші механізми би працювали.

Переїзд та «Ізоляція»

Після другого звільнення Сергій вирішив виїжджати з окупованих територій, зрозумівши, що так чи інакше він буде під пильним наглядом місцевої влади. Вибираючи, куди переїжджати, зупинився на Києві, оскільки мав там шкільного товариша, який міг допомогти з житлом і пошуком роботи. На момент переїзду художник не мав ні того, ні іншого, а в кишені лежало лише 500 гривень.

— Це ще один важкий крок для всіх переселенців. Тобто мало того, щоб покинути то місце, де ти жив, де все знайоме, де кимось ти там був. Якісь мав зв’язки, мав роботу і так далі, якесь джерело фінансування. Тобто ти це кидаєш і йдеш в нікуди.

Перший час жив у офісі однокласника й шукав роботу. Про те, що до Києва переїхав донецький художник Сергій Захаров, дізнались у міжнародному благодійному фонді «Ізоляція», який опікується питаннями збереження пам’яті Донбасу та його реінтеграції до складу України.

Спільно з «Ізоляцією» Сергій створив проєкт «Картковий будинок», який мав розповісти глядачам про хиткість окупаційного режиму на Донбасі та його залежність від підтримки російської влади. З цим проєктом художник відвідав Німеччину та Чехію.

— На той час він був важливий. Зараз я трохи так дивлюсь на нього дистанційно. Була така інсталяція — «Картковий будинок»: там такі великі карти з зображенням всіх цих бойовиків. Сенс основний в тому, що в цьому картковому будинку, якщо ми його збудуємо, там карта джокера з зображенням Путіна. Якщо ми виб’ємо цю карту, весь цей будиночок — умовно ЛНР, ДНР — він просто рухне і все.

У співпраці з фондом було реалізовано ще кілька проєктів, спрямованих на розвінчання міфів навколо Донбасу, зображення участі Росії і росіян в окупації українських територій. Зокрема було створено графічний роман «Діра», перші малюнки до якого Сергій зробив ще у Донецьку. В основі коміксу лежать події в окупованому місті, початок «російської весни» на території Східної України.

— Ще коли в Донецьку був, то думав: буду малювати це, що я там бачив. Але ж там тільки один малюнок зробив, тому що рідні по рукам били. І казали: «Не роби цього!».

Комікс і всі роботи Сергія, пов’язані з окупацією, полоном і катуваннями у підвалах самопроголошеної ДНР, важливі насамперед своєю візуальною складовою. Зазвичай колишні ув’язнені розповідають про свій полон, як, наприклад, зробив Станіслав Асєєв у книзі «Світлий шлях. Історія одного концтабору», але мало хто може показати, як там усе відбувалось, аби люди змогли побачити тортури і знущання на власні очі.

Реабілітація мистецтвом

Зараз Сергій бере участь у реабілітаційному проєкті для учасників бойових дій на Сході та колишніх в’язнів і полонених. Захід, організований Мистецькою ініціативою тимчасового єднання цінностей (МіТЄЦ) у співпраці зі Львівським психоаналітичним інститутом ментального здоров’я, стартував у листопаді 2020 року. У майстер-класах проєкту «МіТЄЦ. Реабілітаційний простір» братимуть участь ветерани, психологи та митці, що дасть змогу кожному ветерану АТО/ООС чи колишньому в’язню пройти своєрідну арттерапію та розкритись через творчість.

Багато у чому мистецтво — це терапія і для самого Сергія, його спосіб говорити зі світом, донести свої переживання і відчуття й розповісти про те, що не завжди можна передати словами. Він, як і багато інших переселенців, хоче, щоб Донецьк повернувся до складу України, й хоче сам повернутись до вже українського Донецька.

— Зрозуміло, що всі ці процеси, які там в інших галузях проходять, вони також повинні проходити, ці цінності, за які люди вийшли на Майдан. Тобто нам потрібне не повернення туда, в російську колонію, а рухатися до європейського нормального суспільства, до нормальної країни.