«Війна — це мир»: сучасні війни Росії та її імперіалістична культура

Share this...
Facebook
Twitter

Мало в чому Росія так відзначилася, як у загарбницьких війнах. «Послужний список» розпочатих нею конфліктів — вражає, як і те, що у XXI ст. країна-агресорка все ще сподівається, що брудні маневри гібридних воєн допоможуть вийти сухою та чистою з будь-якої війни. Пропонуємо розвідку російського імперіалізму та лиха, яке він сіяв протягом 30 років.

Погляд російського суспільства на війну є викривленим. Фото над цим текстом добре це ілюструє: російський солдат заряджає гармату з написом «Мір вашему дому», готуючись до обстрілу міста Бамут у Чечні. Ця фотографія зроблена в 1996 році. Здається, за 26 років нічого не змінилося. У квітні 2022 року російські військові писали «Христос Воскрес» на бомбах, які скидали на українські міста (вітання «Христос воскрес» і відповідь на нього «Воістину воскрес» — традиційні фрази для християн під час Великодня, що є одним із найважливіших релігійних свят року. — ред.).

Війни у Чечні
Перша чеченсько-російська війна відбувалася з 1994 по 1996 рік, друга — з 1999 по 2009.

Під час пісенного конкурсу «Євробачення» 2022 українські конкурсанти Kalush Orchestra закликали допомогти оборонцям Маріуполя, що опинилися в оточенні. «Допоможіть Маріуполю, допоможіть “Азовсталі” прямо зараз», — сказав фронтмен зі сцени. Схоже, за конкурсом спостерігали і представники російської авіації: невдовзі вони оприлюднили зображення бомб, які мали скинути на Маріуполь, із написами, що висміювали пристрасний заклик фронтмена гурту Kalush.

Протягом століть прославляння війни було сильною традицією у російській культурі. Вторгнення в інші країни часто об’єднувало нестабільне імперське суспільство. Обсяг списку російських воєн настільки великий, що в це складно повірити. Ймовірно, ви втомитеся скролити, перш ніж догортаєте до сучасності цей перелік на Вікіпедії. Поет Олександр Пушкін, якого багато хто вважає «російським Шекспіром», у 1831 році писав:

Чи мало нас? Хіба від Пермі до Тавріди,
Од фінських зимних скель до пломеню Колхіди,
Від громоносного Кремля
Аж по Китаю древні стіни
В броні сталевої щетини
Не встане руськая земля?

Переклад Ігоря Муратова.

«Клеветникам Росси»
Вірш, вперше опублікований у брошурі «На взятие Варшавы». Росіяни вважають цей текст відповіддю на русофобну позицію тогочасних французьких парламентарів.

Коли Росія жорстоко розгромила Варшавське повстання XIX ст., Пушкін звернувся з цим віршем до обурених європейських країн, по суті кажучи: «Польща — наша колонія, і ми можемо все значно погіршити, тому ви краще займайтеся своїми справами». Подібна «позиція сили» та відповідне ставлення зберігалися протягом століть, незалежно від того, який уряд був при владі: чи то цар Микола I, генсек ЦК КПРС Йосип Сталін чи президент Володимир Путін.

Варшавське повстання
Національно визвольне повстання поляків і литовців проти Російської імперії, що розпочалося у Варшаві.

Про багатовікову імперіалістичну культуру Росії можна було б написати кілька книжок. У цьому матеріалі розглянемо, як тривали ці «освячені часом» традиції колоніальних воєн із 1990 до 2021 року (нинішня велика війна Росії в Україні заслуговує окремого висвітлення).

Збройний конфлікт у Придністров’ї (1990–1992*)

*йдеться про активну фазу збройного конфлікту

Конфлікт у Придністров’ї став для сучасної Росії одним із перших ковтків колоніальної «миротворчості» (насправді — військового втручання в молоді незалежні країни) після розпаду СРСР. Він також був одним із перших випадків, коли країна-«визволителька» могла дозволити своїм колишнім «колоніям» (тобто колишнім радянським республікам) обирати свій шлях вільно та самостійно. Шанс, який вона не лише проігнорувала, а й використала для своєї агресії.

Придністров'я
Ще одна назва — Трансністрія (з румунської). Історичний регіон у Молдові на берегах річки Дністер.

Із 1988 року в Молдові назрівала напруженість. СРСР створив сприятливий ґрунт для конфлікту: утворив Придністров’я як автономну адміністративну область, розмістив там 14-ту радянську (згодом — російську) армію і намагався змусити парламент Молдови прийняти російську мову як єдину національну.

Ситуація загострилася в 1991–1992 роках, коли Радянський Союз остаточно розпався, а ООН визнав Молдову незалежною державою. Це був момент істини для «нової» Росії… І вона вирішила залишитися імперією. Країна-агресорка не змогла залишити Молдову у спокої.

У ніч із 1 на 2 березня 1992 року російські нерегулярні війська (такі, що не належать до національних збройних сил країни. — ред.) напали на міліцейську дільницю у Придністров’ї та взяли в заручники 32 міліцейських. Невдовзі почалися бої у молдовських містах Дубоссари та Бендери. Російська армія постачала сепаратистам броньовану техніку (дежавю заяв російської сторони у 2014 році про те, що «донецькі сепаратисти просто знайшли танки, покинуті у вугільних шахтах»).

У 2014 році
РФ почала війну на сході України, але заперечувала свою участь у ній, називаючи це громадянським конфліктом.

Під час конфлікту російські війська постійно обстрілювали молдовських військових. Регулярна армія РФ, що дислокувалась у Придністров’ї, налічувала 14 тис. солдатів. Місцевий сепаратистський уряд мав 9 тис. військових, озброєних і навчених росіянами. У липні 1992 року, зазнавши великих втрат, Молдова була змушена підписати мирну угоду з країною-агресоркою. Відтоді збройний конфлікт заморожено.

Жодна суверенна держава у світі досі не визнала так звану Придністровську Молдавську Республіку (Парламентська асамблея ради Європи 15 березня 2022 року одноголосно підтримала поправку щодо визнання Придністров’я зоною російської окупації. — ред.). Російські війська залишалися там до 2022 року* — це сила, яку використовували, щоб шантажувати та зросійщувати Молдову.

*
За даними ЗСУ, 2 квітня 2022 року РФ передислокувала війська у Придністровському регіоні, вочевидь, для проведення провокацій і демонстраційних дій на кордоні з Україною. Однак іще до 2022 року військовий контингент РФ постійно перебував у цьому регіоні.

У місцях, подібних до Придністров’я, не менш важливо спостерігати за довготривалим впливом імперських амбіцій Росії на тамтешніх людей. У радянські часи Придністров’я було найбагатшим регіоном Молдови, що давало 40 % її ВВП.

Після того як Росія «заморозила» територію, Придністров’я скотилося по спіралі бідності та злочинності: воно повністю залежить від російських субсидій, які то бувають, то ні (у 2017 році Росія призупинила свої виплати, і Придністров’я буквально опинилося на межі обмілілого бюджету); це осередок контрабанди та незаконних збройних угод; багато журналістів і політологів стверджують, що це країна, яку де-факто контролює місцева мафія.

Скоро стане очевидним, що лихо стається всюди, куди би не прийшла сучасна Російська імперія.

Перша чеченська війна (1994–1996)

Це була перша велика і кровопролитна відкрита війна сучасної Росії (з погляду масового застосування її армії і важкого озброєння). Цей збройний конфлікт стане «школою» для російських льотчиків, танкістів і офіцерів-артилеристів, де вони навчаться перетворювати цілі міста на руїни… Знання, які потім використають у Сирії, а згодом — в Україні.

Варто зазначити, що все це відбувалося в період нібито «російської лібералізації», ейфорії з приводу розпаду СРСР, часів, коли Майкл Джексон, Білл Клінтон, Хіларі Клінтон та Арнольд Шварценегер позували для фотографій у «новій і вільній» Москві. Захід хотів вірити, що свобода та зміни можливі… Але на той час Росія вже була абсолютно віддана відродженню своєї поневолювальної імперії. Десь на тлі точилися колоніальні війни, яких демократичний світ майже не бачив.

Причини розв’язування війни були надзвичайно схожими: у 1990–1991 роках у Чечні (невеликій радянській республіці) розпочався політичний процес із закликами вийти зі складу Радянського Союзу та стати незалежною державою. Відбувалася запекла боротьба між прорадянськими чеченцями та чеченцями, які виступали за незалежність. Останні зрештою перемогли, а їхній лідер Джохар Дудаєв отримав 72,1 % голосів на президентських виборах. Це викликало паніку в Москві, оскільки Чечня виборсувалася з-під їхнього контролю.

Після розпаду СРСР, у сюрреалістичному вирі подій, рішення російського уряду були майже ідентичними до тих, які вони згодом використали щодо України у 2014–2022 роках: Москва почала з фінансування місцевих антиурядових рухів, постачання їм зброї і відправки туди російського спецназу.

Усі ці методи тоді в Чечні не дали результату. Так, у 1994 році президент Росії Борис Єльцин вдався до повномасштабного вторгнення в Чечню. Радники з питань безпеки та військові радники Єльцина переконали його, що «операція буде швидкою», а «місцеві жителі зустрінуть російських солдатів із квітами»… Це буквально така ж інформація, яку дали Путіну про Україну. А вона призвела до вражаючого провалу російського бліцкригу на київському напрямку. Підручник імперського мислення геть не змінився за майже 30 років.

Воєнні дії, які на повну розгорілися в 1994 році, включали обстріли Росією військових об’єктів, проведення авіабомбардування і майже повне зрівняння столиці Чечні — Грозного — із землею. Президента Чечні Джохара Дудаєва убили російські військові у 1996 році. Це було перше з багатьох політичних убивств чеченських лідерів, які скоїла Росія.

Щоб виправдати війну перед своїми виборцями, президент РФ Єльцин назвав її «спецоперацією із захисту Росії від екстремістів». Інші безглузді виправдання російського уряду звучали так: «геноцид росіян у Чечні» та «Чечня експортує до нашої країни злочинців і терористів».

Бойове протистояння зайшло в глухий кут після того як російська армія захопила зруйнований Грозний, але зазнала поразки, намагаючись підкорити собі віддалені гірські райони Чечні. У липні 1996 року було підписано угоду про припинення вогню, але Росія відмовилася виконувати ці вимоги (ще одне дежавю, оскільки це одразу нагадує, як Росія не виконувала Мінські угоди). Війна поновилася, але цього разу призвела до повної поразки Росії та звільнення Грозного чеченцями. 31 серпня 1996 року сторони підписали Хасав’юртівські угоди, що заморозили конфлікт на наступні три роки.

Приблизні оцінки втрат під час війни дуже різняться. Залежно від джерел, кількість жертв російських бомбардувань серед цивільного населення становить від 10 тис. до 200 тис. осіб. Росія заявила про знищення понад 17 тис. чеченських солдатів. Комітет солдатських матерів Росії стверджує про 14 тис. загиблих або зниклих безвісти російських військових.

Гуманітарна криза під час війни змусила 200 тис. чеченських біженців тікати в сусідні регіони.

Друга чеченська війна (1999–2009)

У результаті першої війни Чечня мала діючий парламент, власний уряд і національну валюту. Проте як незалежну державу її не визнала жодна країна світу. Крім того, довга історія релігійної та етнічної напруженості в регіоні Північного Кавказу, підживлена російською імперською загрозою та розпадом СРСР, призвела до нових регіональних конфліктів. У серпні 1999 року спалахнули бої між Дагестаном (ще однією невеликою колишньою радянською республікою) і Чечнею. Керівництво Чечні силою запровадило в Дагестані тимчасовий уряд.

Побоюючись, що Чечня стане регіональною державою і віднадить від Росії ще більше республік, Москва вирішила вторгнутися знову. Риторика, якою виправдовували вторгнення, оберталася навколо тих самих остогидлих закидів: чеченців оголосили міжнародними терористами, які прагнуть напасти на РФ.

Однак цього разу пропагандистська кампанія зайшла набагато далі. Серія терактів сколихнула Москву, міста Буйнакськ і Волґодонськ у вересні 1999 року. Загинули сотні людей. Російський уряд звинуватив «чеченських терористів», але пізніше розслідування показало, що головні підозрювані були слов’янського та середньоазійського походження. Однак на мить оприлюднення розслідування це не мало жодного значення — громадська думка вже сформувалася. Росія була налякана і готова прийняти те, що Путін назвав «оборонною війною».

Як і в більшості інших російських війн, принаймні однією з її рушійних сил була кампанія популяризації Путіна серед виборців в амплуа сильного військового діяча, «захисника порядку» та відроджувача імперської величі Росії. Чечні випало стати першою, на кому він випробував цю тактику. Саме там очільник РФ навчився (або перейняв із царської/радянської методички) політичної та пропагандистської технології мобілізації російського суспільства для вторгнень. Це дозволяє пожинати плоди підтримки виборців і використовувати «короткі переможні війни», щоб відволікти росіян від бідності, послуговуючись міфом про «вєлікую і магучую імпєрію».

Хоча й не дивно, що жодних вагомих доказів (що це були теракти, скоєні РФ. — ред.) так і не було знайдено (у країні, якою керує президент-колишній КДБшник), багато активістів і опозиційних діячів усе ще вважають, що теракти, які нібито спровокувала Чечня, ймовірно, були операціями ФСБ. Наслідки цих подій були завуальовані зникненнями, отруєннями та приховуванням свідків чи учасників злочинів.

КДБ
Комітет державної безпеки — радянський орган держуправління, що забезпечував держбезпеку Радянського Союзу. Відомий невиправданою жорстокістю у боротьбі з «неугодними» режиму людьми. Правонаступниця КДБ — Федеральна служба безпеки (ФСБ).

«(Немає) жодних сумнівів, що Путін прийшов до влади в результаті акту терору проти власного народу. Той, хто здатен на такий злочин, здатен на все. Правильне ставлення до нього — це стримування, а не партнерство», — Девід Сеттер, журналіст-розслідувач.

Війна була іще жорстокіша щодо мирного населення. Російський уряд позиціонував її як «контртерористичну операцію», одначе 15 сіл цієї крихітної країни були знищені російською авіацією, залишивши 20 тис. людей без домівок. Грозний знову обстріляли, ледь не зробивши з нього випалену пустку.

Війна була кривавою і довгою, тривала 10 років і закінчилася російською окупацією Чечні та призначенням на посаду лояльного Кремлю диктатора — Рамзана Кадирова (нині відомого своїми практиками тортур і репресій проти свого народу). Приблизні втрати під час Другої чеченської війни за різними джерелами коливаються від 50 тис. до 80 тис. осіб.

Обидві чеченські війни пов’язані з іншим непоказним аспектом російського суспільства і політики, який кремлівський режим відчайдушно замовчує. Як і в нинішній російсько-українській війні, уряду потрібен був спосіб мобілізувати країну проти таких собі «інших», оскільки жодна війна неможлива без значної суспільної підтримки.

Оскільки чеченці етнічно відрізняються від слов’янського населення таких мегаполісів як Москва та Санкт-Петербург, існував легкий (і зловмисний) спосіб об’єднати суспільство: згуртувати його проти страшної загрози «ісламських злочинців». Багато аналітиків російської політики відзначають, що пропаганда РФ — часто викривлене дзеркало, збочена дитяча гра «це не я, це ти!». Якщо кремлівський режим когось у чомусь звинувачує, то, скоріше за все, це робить Росія. Стійка ознака російської державної брехні — фройдистські обмовки.

Фройдистська обмовка
Обмовка, що є наслідком психічної діяльності людини і полягає і випадковому проговоренні несвідомих або прихованих бажань. Явище описав Зигмунд Фрейд на поч. XX ст. У контексті цього матеріалу йдеться, вочевидь, радше про свідоме, сплановане маніпулювання фактами, ніж про фройдистську обмовку, адже РФ використовує наратив «це не ми» у більшості своїх злодіянь.

Саме так Кремль постійно звинувачує інших у нацизмі. Політикум і пропагандисти РФ так швидко вдаються до цього аргументу саме тому, що Росія має схиблену історію ультранаціоналістичних рухів і насильства за расовою ознакою. До того ж чимало з її нинішніх активних політиків мають темне минуле. Один із прикладів — Дмитро Рогозін, керівник російського космічного агентства «Роскосмос» (15 липня 2022 року указом президента РФ був звільнений із цієї посади; гендиректором держкорпорації був призначений Юрій Борісов. — пер.), колишній віце-прем’єр-міністр і колишній активний член ультранаціоналістичної партії РНЄ («Рускоє Национальноє Єдінство»), що відіграла помітну роль у перебігу Чеченських війн.

Насправді ці радикальні ультраправі взаємини продовжилися у 2014–2022 роках під час війни Росії проти України. Сепаратисти «ЛНР» і «ДНР» і кремлівська приватна група найманців «Вагнер» мають тісні зв’язки з ультранаціоналістичними екстремістськими групами. Через це російські звинувачення на адресу українського батальйону «Азов» виглядають ще більш абсурдно і лицемірно.

«ЛНР» і «ДНР»
Так звані Луганська народна республіка та Донецька народна республіка, що займають окремі райони Луганської та Донецької областей України. Звідси й виникло поняття ОРДЛО, яке уряд України згодом постановив замінити формулюванням «тимчасово окупована Російською Федерацією територія України».

Війна в Південній Осетії, Абхазії, російсько-грузинська війна (1991–2008*)

*йдеться про активну фазу війни.

Зерна конфлікту в прекрасному, але багатостраждальному регіоні — Південному Кавказі — були вкотре посіяні під час розпаду СРСР. Південна Осетія та Абхазія входили до складу Грузинської радянської республіки. З 1989 по 1993 роки напруга між цими нібито радянськими регіонами з одного боку та Грузією, що намагалася консолідувати свої суверенні кордони, з іншого, переросла у бойові дії.

У 1990-х роках Росія обмежила свою участь у збройних конфліктах, увійшовши в роль «миротворця». Проте країна-агресорка постачала зброю обом сторонам, а її нерегулярні сили активно підтримували сепаратистів. Під тиском РФ обидва конфлікти були заморожені, а сама вона зберегла «миротворчу» військову присутність в обох сепаратистських районах. По суті, це створило два регіони, які Росія контролює через економічну та військову залежність, і які можуть бути використані, щоб шантажувати Грузію (подібно до Придністров’я щодо Молдови).

Ескалація до відкритої війни між Росією та Грузією почалася з масштабних російських військових навчань у Південній Осетії. Зараз багато дослідників відкритих джерел стверджують (виходячи з високого рівня військової готовності Росії та дислокації її військ), що Росія, ймовірно, спланувала хід усього конфлікту.

Фінансовані Росією сили Південної Осетії постійно ошивалися поблизу грузинських територій. Імовірно, кремлівські провокації та вбивства довели напругу до точки кипіння. Російська армія чекала на відповідь Грузії, яка стала би приводом для вторгнення.

8 серпня Москва здійснила повномасштабну атаку на територію Грузії, щоб нібито «захистити російських громадян». Російська авіація бомбила грузинські міста, а сухопутні війська окуповували території.

«Це операція з примусу до миру», — сказав тодішній президент Росії Дмитро Мєдведєв.

Бої завершилися 12 серпня, коли грузинські війська, не витримавши натиску, були розгромлені окупантами-«визволителями». Російська армія разом з ополченням Південної Осетії просувалася до столиці Грузії — Тбілісі. Війна закінчилася тим, що президент Франції Ніколя Саркозі прибув у Москву й нібито провів переговори про припинення бойових дій зі своїм російським візаві Дмитром Мєдвєдєвим (фігура, яку багато хто вважає маріонеткою Путіна; нині завзято захищає війну Росії в Україні).

Після війни російський парламент визнав Південну Осетію та Абхазію незалежними державами, у той час як їх досі не визнає жодна інша країна. Human Rights Watch дійшли висновку, що Грузія ніколи цілеспрямовано не атакувала мирних жителів, а Росія обирала своїми цілями біженців і густонаселені райони. Внаслідок війни 192 тис. людей стали біженцями, 224 мирних жителі загинули, 15 зникли безвісти, ще 547 було поранено.

А як же Абхазія і Південна Осетія? Як там сьогодні після російських «миротворчості» та «захисту»? Тут можна помітити певну закономірність. Як Придністров’я було найбагатшим регіоном Молдови до російської інтервенції, так у радянські часи Абхазія була квітучим субтропічним курортом на узбережжі Чорного моря. А у 2001 році вона ж була визнана одним із найбідніших регіонів світу. Після 2008 року основним джерелом доходу Абхазії стали російські туристи, які допомогають долати бідність десь так само, як лопух допомагає загоїти рани. Так чи інакше місцева інфраструктура все ще руйнується, а дотації Росії, як і у випадку з Придністров’ям, — нерегулярні. Це тримає країну у становищі залежного банкрута.

Схожа ситуація — у Південній Осетії: місцеві жителі виживають коштом натурального господарства, більшість заводів закриті. Російські дотації становили 99 % бюджету країни у 2010 році, але «велікая імпєрія» забезпечує лише необхідний мінімум для підтримки лояльності місцевих еліт.

«М’яка» відповідь міжнародної спільноти на російську збройну агресію в Грузії зараз багатьма сприймається як те, що наснажило режим Путіна продовжувати подібні вторгнення. Спершу, у 2014 році, це переросло в окупацію українського Криму, потім — низки районів Донецької та Луганської областей, а у лютому 2022 року — в повномасштабну війну.

У геополітиці, як і в повсякденному житті, відсутність покарання зазвичай сприяє подальшим злочинам.

Анексія Криму (2014 — донині)

Тимчасова окупація та спроба анексії Криму відбулася одразу після подій Революції Гідності, коли підтримуваний Росією президент Віктор Янукович втік із країни. Боротьба українців проти тиранії була виграна жахливою ціною, адже десятки протестувальників були вбиті, сотні — поранені. Українське суспільство перемогло диктатора, режим якого набирав обертів. По суті Янукович був на початкових етапах того, що вже було в РФ та Білорусі — піднесення Путіна та Лукашенка до статусу авторитарних тиранів.

Революція Гідності
Всеукраїнські мирні протести українців проти російського курсу розвитку країни. Після силових розгонів стали тривалою кампанією проти узурпації влади. Офіційно встановлено 107 жертв Революції, яких називають Небесною сотнею.

Відмова України підкоритися лідеру, якого підтримувала Росія, викликала хвилю гніву та паніки в коридорах Кремля. Як і в більшості випадків російської агресії, для ескалації було дві причини: внутрішня та зовнішня. По-перше, Путін намагався зберегти свою популярність у Росії. Втрата впливу на Україну могла бути сприйнята як ознака слабкості, тому була потрібна демонстрація зухвалої «сили». По-друге, мрії Росії про відродження імперії були буквально неможливі без перетворення України (з її великою територією та численним населенням, значним сільськогосподарським і промисловим потенціалом) на ще одну зі своїх маріонеткових держав.

Крим — автономна республіка у складі України, яку Росія обрала як мішень із кількох причин. Із військового погляду півострів складно захистити від вторгнення через віддаленість від материкової частини України, а Росія мала вихід до нього через Чорне море. Керівництво Криму мало глибоко корумповані, напівкримінальні зв’язки з Москвою, прикладом яких є Сергій Аксьонов — фактично шахрайський політик і мафіозі, якого Кремль призначив незаконним главою окупованого Криму. Чоловіка, який мав прізвисько Гоблін у складі організованого злочинного угруповання «Сейлем».

27 лютого 2014 року російський спецназ захопив урядові будівлі у столиці Криму — Сімферополі. Депутати місцевого парламенту, згуртовані Аксьоновим і підтримані російськими солдатами, заявили, що не визнають українську владу легітимною. 1 березня Рада Федерації РФ заднім числом видала Путіну дозвіл на задіяння російської армії на українському півострові. Це було відвертим глузуванням із законності та демократичних процесів, адже російські війська вже були там і Путіну не потрібен був «дозвіл» від його політиків-маріонеток.

16 березня відбувся референдум «під дулами автоматів» із грубими порушеннями всіх можливих законів: він не відповідав Конституції України; негромадяни могли голосувати (фактично будь-хто міг голосувати кілька разів); старі радянські паспорти приймали як посвідчення особи; результати були оголошені за одну годину (!) після закриття виборчих дільниць, що ясно свідчить про відсутність об’єктивного підрахунку. Згідно з оприлюдненими результатами за приєднання до Росії проголосували 96,57 % кримчан, а явка перевищила 85 %.

Референдум у Криму
Референдум відбувся без попереднього громадського обговорення, а зі свідчень його учасників, бюлетені були роздруковані на звичайних аркушах А4 та не мали обіцяних варіантів ані про автономність Криму, ані про його перебування у складі України.

Хоча цей акт російської агресії порівняно з іншими відбувся відносно безкровно, невидима жорстокість незабаром запанувала за нововстановленою залізною завісою. І ця жорстокість була продовженням іншої російської імперіалістичної традиції: тотального гноблення національних спільнот. Корінне населення Криму вже одного разу пережило депортацію за правління Сталіна в 1944 році: майже 200 тис. людей заштовхали у вагони для худоби і відправили за тисячі миль, ще 8 тис. загинуло у дорозі через нелюдські умови. У 2014 році кримські татари зіткнулися з подібними жахами у «новій і демократичній Росії»: облавами в їхніх домівках, незаконними арештами, побиттями, тортурами, викраденнями та вбивствами людей.

У Росії реакція на тимчасову окупацію коливалася від байдужого прийняття до патріотичного екстазу. Тактика «малої та переможної війни», яку застосував Путін, забезпечувала росіянам ідеологічну сатисфакцію замість справжнього процвітання (адже трильйони, зароблені на експорті нафти, заледве торкаються їхніх життів). Навіть лютий супротивник Путіна, нібито ліберальний лідер Олексій Навальний сказав: «Крим залишиться частиною Росії і більше ніколи в осяжному майбутньому не стане частиною України. Крим — це що, бутерброд з ковбасою, щоб його туди-сюди повертати?».

Війна на сході України (2014 — донині)

Не отримавши істотного спротиву та притягнення до відповідальності міжнародною спільною за тимчасову окупацію Криму, апетити Путіна та його уряду зросли. У квітні 2014 року офіцер ФСБ Ігор Гіркін (він же Стрєлков) разом із загоном російського спецназу перетнув український кордон і захопив місто Слов’янськ. Незабаром були захоплені Краматорськ і Дружківка. Місцевий криміналітет і сепаратистів озброїли, зробивши з них «ополченців». Почалася російська війна на сході України.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

В окупованих районах Донецької та Луганської областей відбулися ще два референдуми «під дулами» автоматів із такими ж порушеннями українського та міжнародного права. 25 вересня 2014 року Міністерство закордонних справ Росії оголосило окуповані регіони «Новоросією».

Новоросія (або Таврійська губернія)
Так за царської Росії називали нинішні території трьох українських регіонів: Приазовʼя, Причорномор’я і Таврії. Існувала з поч. XIX ст. до першої пол. XX ст., упродовж усього цього періоду Росія провадила тут жорстку колоніальну політику.

Факт, що окупацію проводили російські війська, на цей час уже не секрет. Дослідники відкритих джерел з’ясували, що російські професійні військові діяли на Донбасі з 2014 року: як мінімум, 61-ша окрема бригада морської піхоти та 200-та Окрема мотострілкова бригада особливого призначення Північного флоту. Існують вагомі ознаки того, що багато з так званих місцевих повстанців насправді були російськими солдатами без штатної уніформи та розпізнавальних знаків.

Щодо решти бойовиків, то можна спостерігати таку ж російську тактику, яку застосовували у всіх інших згаданих її війнах — забезпечення місцевих сепаратистів і злочинців бойовою зброєю. Йдеться як про бронетехніку, на якій воювали проти української армії, так і про ракети, якими збили авіалайнер «Boeing 777», що летів по рейсу MH17.

Усупереч готовності українського уряду вести мирні переговори, жодні угоди з Росією не принесли тривалого миру. Російська сторона неодноразово порушувала режим припинення вогню. І місцеві злочинці, озброєні російською зброєю, і навіть російська артилерія, розташована за кордоном, продовжували вбивати українців.

Пізніше Гіркін визнав, що російське вторгнення перетворило окуповані частини Донецька та Луганська на злодійське пустище. Відколи Україна втратила контроль над цими територіями, ООН звітувала про зростання беззаконня, випадків цілеспрямованих вбивств, тортур і викрадень, — все це скоювали представники так званої ДНР. Міжнародні журналісти, оглядачі та місцеві жителі, підозрювані у будь-яких зв’язках з Україною, частіше за все просто «зникали».

Правда в тому, що ця війна ніколи не припинялася. Україна, забута світом, тримала фронт із 2014 року. У 2022 році, коли почалося повномасштабне вторгнення Росії, війна просто охопила всю країну.

Російська агресія на Донбасі у 2014–2021 роках призвела до загибелі понад 13 тисяч українців (серед них 3375 мирних жителів), понад 1,8 мільйона внутрішніх біженців, 251 заручник на окупованих територіях та 410 зниклих безвісти.

Російська військова операція в Сирії (2015 — донині)

«Тепер він збирається зробити зі всієї України одне суцільне Алеппо, чи не так? Це божевілля, адже те, що ми пережили кілька років тому, майже кадр за кадром відтворюється в Україні», — Аль-Хатіб, сирієць з Алеппо, враження після перегляду кадрів бомбардування України у 2022 році.

Війна в Сирії – один із найскладніших і найбільш суперечливих конфліктів сучасності. Хитросплетіння релігійного, політичного та суспільного протистояння, а також втручання іноземних держав у події викликають гострі дискусії. Що не підлягає будь-яким обговоренням, так це безумовний факт жорстокості російських військових в їхній підтримці режиму Асада, чинного президента Сирії. Інформація про бомбардування цивільних районів уже ретельно досліджена, настільки, що активісти створили базу даних про російські авіаудари по цивільних, підтверджену відео й іншими доказами.

Щоб підтримати імперіалістичні амбіції Росії за кордоном, 30 вересня 2015 року Рада Федерації Росії дозволила використання збройних сил країни (найголовніше — авіації та артилерії) у Сирії. Відтоді було виявлено 1418 випадків ураження російськими військами цивільних районів, що не мають військового значення. І це тільки ті, що мають підтверджені відеодокази.

«Схоже, російська авіація завдавала прямих ударів по мирних жителях і цивільних об’єктах… і навіть медичних закладах, що призвело до смертей і поранень», — Філіп Лютер, директор Amnesty International у Близькому Сході та Північній Африці.

Щоправда, російський уряд заперечує свої нелюдські напади й намагається прикрити їх фейками та пропагандою. Однією з найбільш шокових тактик Росії в Сирії було цілеспрямоване бомбардування цивільних лікарень у районах, контрольованих повстанцями. Повідомляється, що станом на 2018 рік внаслідок російських авіаударів убили 18 тис. сирійців, половина з них були мирними жителями. Відтоді війна пригасла, але не припинилася, оскільки Росія продовжує свою військову присутність. Половина населення країни (~12 млн осіб) стали біженцями.

«У війні з росіянами позначати будівлі червоними хрестами або словами “ДІТИ” — дуже погана ідея. У вересні 2015 року в Сирії повстанці — через «Білих шоломів»(Сирійська цивільна оборона, волонтерська організація, створена для евакуації, порятунку та медичної допомоги цивільному населенню. — ред.) та ООН повідомили російському командуванню… про кожен госпіталь на територіях, підконтрольних опозиції. Вони надали точні координати, сподіваючись, що російські ПКС (повітряно-космічні сили. — ред.) їх оминатимуть. Росіяни розбомбили кожну лікарню, про яку було повідомлено, а потім розпочали проти «Білих шоломів» кампанію наклепу, проголошуючи їх «джихадистами». Коли повстанці почали ховати свої лікарні, росіяни якось дістали їхні координати (мабуть, підкупили когось в ООН) і також розбомбили їх. Усі без винятку», — Том Купер, австрійський військовий аналітик, нотатки у відповідь на бомбардування маріупольського драмтеатру, незважаючи на напис «Діти», яке було видно з повітря. Внаслідок цього загинуло сотні українських мирних жителів.

Джихадисти
Розмовна назва бойовиків «Ісламської держави», походить від арабського «джихад» — священний обов'язок кожного мусульманина боротися за захист і поширення своєї віри. Насправді ж учасників джихаду називають моджахедами. Зараз поняття «джихад» трактують передусім як збройну боротьбу.

Для багатьох сирійців, які пройшли пекло, влаштоване російською армією, нинішнє глобальне протистояння з Путіним здається їхньою останньою надією на справедливість. Кремль не був притягнутий до відповідальності за бомбардування мирних жителів у 2015–2021 роках, але, можливо, покарання російських військових за воєнні злочини в Україні могло би змінити це.

«Вони використали в Алеппо все, що могли, і як би я не хотів цього, не здивуюся, якби вони почали використовувати ті ж літаки, бомби й ракети для винищення цивільного населення в Україні. Я радий бачити, як світ нарешті починає звертати увагу на те, що коїть Росія… Ми сподіваємося, що його (Путіна. — ред.) нарешті можна буде притягнути до відповідальності, щоб ми, сирійці, могли відновити принаймні таку форму справедливості», — Мустафа аль-Касіма, раніше жив в Алеппо, а зараз живе в Німеччині.

«Незбагненність» суспільної підтримки: нескінченна економічна криза та історія імперіалістичної культури

Протягом більшості згаданих війн і вторгнень реакція росіян коливалася від радісного святкування до пасивного прийняття. Цивілізований світ або заплющує очі на цю суспільну підтримку, або безуспішно намагається зрозуміти, чому так відбувається. Ясна річ, що важко примиритися з тим, що, наприклад, у 2019 році Йосип Сталін, один із найвідоміших масових убивць в історії, отримав 70 % популярності (більше, ніж Путін) серед росіян за даними незалежного опитування Левада-Центру.

Причини цього різноманітні та складні. Якщо коротко, то: Росія століттями балансувала на межі суспільного колапсу. Важко втримати імперію такого розміру (Росія — найбільша у світі країна за площею), з такими розрізненими народами (193 етнічні групи) на такій негостинній землі без міфу, який би їх об’єднав, не звертаючись при цьому до базових людських інстинктів. У випадку Росії такий міф завжди обертався навколо великої імперії з великими військовими завоюваннями та «асобєннай рускай судьбой».

«Цій країні потрібна коротка переможна війна, щоб вгамувати хвилю революції», — В’ячеслав фон Плєве, голова імперської жандармерії, заувага 1904 року про російсько-японську війну.

У російській історії давно існує такий цикл: «бідність — війна — масові заворушення — нова диктатура». Прокрутіть і повторіть. Цей цикл існував і в царській Росії, і навіть у Радянському Союзі. Сучасна Росія продовжує його дію. Поки держбюджет поповнювався трильйонами через експорт енергоресурсів, росіяни жили на межі демографічного, економічного та соціального краху. Бідність, відчай і низька освіта — благодатний ґрунт для імперіалістичної культури… Бо в чому ще люди можуть шукати сенс? Як вони можуть пояснити собі, чому країна такого розміру існує в такому стані? Імперський міф затребуваний, адже він потрібен, щоб виправдати існування країни, що де-факто є імперією.

Простіше продовжувати вірити в «асобєнний рускій путь», ніж боротися за успішну і вільну країну або ставити під сумнів її нинішнє місце у світі, — це слова не автора цієї статті, а Бориса Нємцова, лідера російської опозиції, якого Путін вважав настільки небезпечним, що, ймовірно, наказав його вбити. Ось що говорив Нємцов про підтримку росіянами війни в Грузії у 2008 році (перекладено з російської):

– «…більше 80 % росіян вважають: “Класно! Во як ми цим америкосам і Заходу влаштували!”»;
– «… все це тому, що росіяни переживають комплекс втраченої наддержави»;
– «такий акт як Абхазія, Осетія і перемога у війні з Грузією (а у військовому сенсі це, звісно, перемога, це беззаперечно) — це символ відродження країни для багатьох росіян, які страждають радянськими імперськими комплексами».

Росія, вочевидь, приносить цю суспільну модель «імперіалістичної ідеології, яка запліднює все зубожінням» скрізь, куди приходить. Усе досягається силою, все зав’язано на корупції та насильстві. Від перетворення окупованих регіонів України на злиденну та безправну землю до консервації Придністров’я в економічній кризі радянських часів і знищення майбутнього Абхазії та Південної Осетії. Колонізаторський вплив Росії робить кожне місце гіршим, ніж воно було до того.

Особлива мета сучасної російської імперії — окупувати території та «відтягувати» їх якнайдалі від прогресу. Можливо, це пряма відсилка до моделі державності Московії (історична назва Росії до XVII ст.): у ролі васала Монгольської імперії збирати ресурси з сусідніх слов’янських князівств, завойованих Золотою Ордою.

Інша важлива частина цієї головоломки — сумнозвісна кремлівська пропагандистська машина. Однак міжнародна спільнота бачить лише верхівку айсберга. Пропаганда глибоко проникла в російський побут і культуру. Найбільший ефект мають не крики божевільних «імітаторів Геббельса», а «м’яка сила», тихий щоденний вплив, що спотворює уми. Дитячі мультики з відвертою брехнею та підступними політичними посилами. Сімейні пікніки на військову тематику. Російські молодіжні організації, які тривожно схожі на Гітлер’югенд.

Як боротися з пропагандою, коли вона стала частиною повсякденного життя та ідентичності людей? Деякі психологи порівнюють наслідки тривалої пропаганди з наверненням до культів — однією з найжахливіших змін свідомості, яка є можливою, навіть коли йдеться про освічених і заможних людей. Чи кожен росіянин страждає від чогось подібного? Звичайно, ні. Людяність і емпатія виживають навіть у найтемніших обставинах. Але стає складно заперечувати, що проблема соціальної психології Росії має колосальні масштаби.

На верхній картинці зображена група муністів, які були благословенні своїм месією. На нижній картинці — гітлерівська молодь. Те, в чому я з великою відразою мусила собі зізнатися, — я розумію, як це могло статися. Я розумію, як розум може дійти до точки, де є сенс спробувати врятувати світ через геноцид. Якби ви подивилися на мій або будь-який інший мозок, інфікований вірусною меметичною інфекцією, подібною до цієї, і порівняли його із мозком будь-кого у цій кімнаті чи будь-кого, хто регулярно використовує критичне мислення, я переконана, що ви б помітили значну різницю», — Діана Бенскотер у своєму виступі на TED розповідає, як у молодості вона була членкинею культу.

Меметика
Hаука, що розглядає ідеї як певний вірус, що іноді поширюється всупереч істині та логіці.

Вплив цих 30 років на громадян РФ був незмірним. Важливо, що пропаганда не стала новим явищем: вона впала на благодатний ґрунт царської та радянської ідеологій, що передавалися від батьків до дітей. Це і є те, що безпосередньо привело 200 тис. молодих російських чоловіків, охочих ґвалтувати та вбивати, в Україну. Зокрема, привчання дітей до мілітарної ідеології з якомога ранішого віку завжди було важливою частиною сучасної політики Росії та діяльності її інституцій.

Із поступом технологій у XXI ст. багато хто з нас думав, що небезпеки майбутнього нагадуватимуть «Прекрасний новий світ» Олдоса Гакслі — світ занепаду, розваг і поверхневості. Але, схоже, Росія віддає перевагу більш перевіреній класиці.

Війна — це мир. Свобода — це рабство. Незнання — це сила. Ці фрази у вигаданому світі Орвелівського роману «1984», виписані гігантськими літерами на білій піраміді Міністерства правди. Варто запитати себе: якщо ми пошкребемо стіни Кремля, чи не ті ж слова оприявняться як політичний і культурний маніфест Росії?

1984
Роман-антиутопія англійського письменника Джорджа Орвелла. Описана автором тоталітарна країна дуже нагадує реальні країни з авторитарним режимом правління, через що книга не втрачає актуальності ще з моменту написання у 1948 році. Перекладена на більш як 50 мов світу.

Німеччині довелося пройти довгий і болісний шлях після Другої світової війни, щоб змити своє криваве минуле і стати найуспішнішою країною Європи. Вона втратила свою армію, мусила виплачувати репарації та визнавати жахи, яких заподіяла Європі.

Але якщо ознаки суспільної хвороби в Росії справді настільки кепські, якими видаються, то світ може зіткнутися з навіть зі складнішим викликом, ніж переможена Німеччина у 1945 році.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Автор:

Іван Шовкопляс

Шеф-редакторка:

Наталія Понеділок

Редакторка:

Аня Яблучна

Більд-редактор:

Юрій Стефаняк

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик

Перекладач:

Андрій Мирошниченко