Жити в Сумах

Суми — прикордонне слобожанське місто на річці Псел, перетнути яке можна всього за 40 хвилин. За однією з легенд, місто завдячує своєю назвою трьом сумкам із золотими монетами, які колись на березі річки знайшли козаки. Легенду й досі пам’ятають, ба більше: нині три сумки прикрашають герб міста. У XIX — на початку ХХ століття Суми вважалися «‎цукровою столицею»‎ через справу династії промисловців і меценатів Харитоненків. Іван Харитоненко мав сім заводів на Сумщині, що забезпечували цукром навіть Сибір та Східну Азію.

Так цукор став міською легендою, яка й досі не втрачає актуальності: у 2019 році в Сумах з’явився україномовний онлайн-журнал про місто і містян, який дістав назву «‎ЦУКР»‎. Крім цукру, візитівкою міста от уже понад 25 років є міжнародні музичні фестивалі та концерти, що їх організовує музикант Орест Коваль, який свого часу переїхав до Сум із рідного Львова.

Сьогодні в Сумах також регулярно відбувається низка фестивалів екстремальних видів спорту, стріт-арту, вуличні літературні читання тощо.

Читати в Сумах. Владислав

Сумський письменник та журналіст Владислав Івченко — автор книг «Івченко об’єднує Україну», «Ліхіє дев’яності: як не сумували Суми», «2014» про російсько-українську війну на Сході України. Владислав показує своє робоче місце: старий комп’ютер без доступу до інтернету, на якому письменник набирає виключно рукописи своїх нових творів. Поряд — зручне крісло, якому вже п’ятнадцять років. Каже, що за речі не тримається, але письменницьке крісло — виняток.

Під час карантину у 2020-му, коли книговидавництво в Україні тимчасово пригальмувалося, Владислав започаткував літературний проєкт «Івченко наживо». Письменник регулярно створює та публікує в мережі нові історії та оповідання, майже миттєво отримуючи читацький фідбек.

Першою книгою, яку Владислав видав своїм коштом, була збірка оповідань «Івченко об’єднує Україну». Сьогодні вважає її улюбленою. У час появи книги в місті було всього дві книгарні, які, розповідає письменник, відмовилися її продавати. Потім з’явилася «Книгарня Є», яка, за словами Владислава, відродила літературне життя в місті: тут організовували презентації книг відомих письменників з усієї України, як-от Сергій Жадан, Мирослав Лаюк, Павло Коробчук, Олег Криштопа, Євгенія Сенік та інші. Владислав і досі регулярно допомагає в організації презентацій, запрошує письменників та видавців.

— Суми — це такий край, куди, були роки, взагалі ніхто не приїжджав. А потім, коли з’явилася «Книгарня Є», то з’явилося місце, куди можна приїхать з презентацією.

Роман Владислава Івченка «2014» охоплює події Майдану та війни на Сході. Владислав каже, що писав його «в моменті» і зізнається, що для автора це має особливе значення:

— Мені здається, шо для письменника важливо писати от саме тоді, саме коли ти у вирі, да, а не потім. Ти можеш піти в архіви, подивиться якісь відео. Інформації набрати можна, але от саме оцей дух досить важливий.

Однією з найуспішніших своїх книг вважає «Ліхіє дев’яності: як не сумували Суми». Ідею книги свого часу підкинула головна редакторка видавництва «Темпора» Юлія Олійник. Видавництво саме розробляло серію, у якій на той момент уже вийшла книга про 90-ті в Ужгороді й готувалася така ж про Дніпро.

— На момент написання книги 90-ті вже трошки якби відгули. Це уже таке стало минуле, про яке люди готові говорить. Тобто я от потім думав писать про двохтисячні, і виявилося, що двохтисячні ще дуже занадто близько. Про них люди ще не готові говорити. А про 90-ті — окей. Я почав говорити з людьми, у яких 90-ті пройшли насичено, цікаво. Вони почали розповідати, а я записую-записую — і потроху думаю: так є про шо писать! Книга от народжується, ось вона!

Головна артерія міста — річка Псел. На її лівому березі розташувалися промислові і спальні мікрорайони. Зокрема «Сумихімпром» — завод, який Владислав жартома називає «окрасою» міста. Підприємство виготовляє добрива та інші хімічні речовини. Станом на 2020 рік там працювало понад чотири тисячі людей. Загалом у Сумах мешкає понад 260 тисяч осіб.

На острівцях посеред річки сум’яни збирають водяну м’яту, розповідає письменник, вона соковита і ароматна. Збирає її Владислав щороку, сплавляючись на байдарці.

Розумний хаб і редакція ЦУКР

«Розумний хаб» — перший громадський простір у Сумах, де активісти з 2017 року проводять різноманітні заходи, розповідає Владислав.

— Тут ми познайомилися з багатьма сумчанами активними і налаштованими на конструктив. І привозили сюди багато різних спікерів.

Найперша подія в просторі зібрала рекордну на той час кількість людей. Так засновники зрозуміли, що попит на подібні заходи серед сум’ян є і варто продовжувати. Відтоді провели понад 200 лекцій, презентацій, зустрічей у хабі.

— Під час першої публічної лекції не було навіть ковроліну на підлозі, банерів, які ховають старі вікна. Стояли 30 стільців, які подарували хабу. Прийшло ж 80 людей. Вони стояли до самого виходу.

У приміщенні «Розумного хабу» діє редакція локального медіа «ЦУКР», яку разом із колегами створив журналіст Дмитро Тіщенко на початку 2019 року. «ЦУКР» розповідає історії про цікавих сум’ян.

— Ми оточуємо себе людьми, з якими хочемо у цьому місті жити. Стараємося, щоб їх було більше. Стараємося пояснювати, чому цей ресторатор або чому цей таксист живе в Сумах і чому він хоче тут працювати. Чому кондуктор тролейбусу в якийсь момент переїхав із Білорусі в Суми і полюбив це місто. Для нас це якісь неймовірні історії.

Дмитро працює в медіа вже вісім років: колись транслював події Революції Гідності, працював на «Суспільному», є одним із засновників Школи журналістики в Сумах. Бажання створити свій незалежний медіамайданчик з’явилося, коли зрозумів, що в місті є про кого писати.

Дмитро розповідає, що «‎ЦУКР» — це медіа не про новини, а про історії:

— Це була просто романтична ідея: давайте писати, ми ж знаєм класних чуваків. Згодом з’явилися запитання: про шо ми, для чого ми, нащо ми це робимо? Ми — про Суми, з яких не хочеться звалити. Ми — про місто, в якому настільки все ок, що ти, в принципі, уявляєш тут майбутнє своїх дітей. Ти заходиш на сайт, а там навіть спробуй знайди щось погане. А ми давайте спробуємо запропонувати рішення, знайти конструктив.

Фестиваль екстриму. Кирило

Кирило Бурлака — голова громадської організації «Молодіжне об’єднання ‎Екстрим стайл»‎, що останні десять років організовує в Сумах фестивалі вуличних культур. Два роки тому за ініціативи ГО у місті збудували скейтпарк.

Кирило — сум’янин, живе тут з трьох років. Після школи організував підлітковий клуб «‎Neкопія»‎ та провів свій перший фестиваль-змагання для молоді, що катається на BMХ-велосипедах, скейтах та роликах.

Спершу Кирило організовував події з друзями просто для задоволення. Лише потім виникла ідея створити громадську організацію.

— Нам казали: «Ну треба ж ставати солідними, треба якусь організацію». А що треба? Якісь папірці позаносили і нам сказали: «Все, ви організація. Ось тобі пєчатка, ходи, став її всюди і кажи: “Я — директор”». Я так і робив.

Вже понад десять років поспіль організація проводить у місті фестиваль екстремальних видів спорту «Sumy Extreme Style», де змагаються скейтбордисти, велобайкери та стрітартери.

Кирило вважає, що свята допомагають об’єднувати активну молодь Сум, обмінюватися досвідом та реалізовувати себе. Для інфраструктури міста вони також важливі, зокрема для популяризації внутрішнього туризму. «‎Sumy Extreme Style»‎ вже кілька років збирає учасників з усієї країни.

Організація подій і співпраця з молоддю допомагає Кирилу завжди залишатися енергійним й постійно чимось захоплюватись:

— Ти бігаєш, щось робиш, ну, і не зупиняєшся, тому що вони тебе заряджають цією енергією. Саме це впливає. А також розуміння того, що через п’ять, максимум десять років в цьому місті, в Україні будуть вони приймати рішення. Вони потім будуть навчатися, вони стануть, можливо, політиками, можливо, архітекторами. І це для мене дуже важливо. Дуже подобається працювати з підлітками, з молоддю, тому що це майбутнє. Якщо їх не вирощувати з дванадцяти, тринадцяти років, то потім ми будемо мати погані наслідки.

Два роки тому за ініціативи «‎Екстрим стайл»‎ і всіх тих, хто хотів кататися, у Сумах збудували скейтпарк.

До цього спеціально відведеного місця для скейтерів в місті не було: спершу каталися на гранітних сходах театру драми та музичної комедії імені Щепкіна. Хлопці зізнаються, що це було цікаво: тут постійно відбувалися молодіжні вечірки з представниками різних субкультур. Охороні театру це не подобалося. Пізніше облаштувалися на закинутому летовищі, де поприбирали, зробили поручні та трампліни. Але за кілька років це місце обнесли парканом та колючим дротом — кататися там заборонили. Аргументували тоді це «‎реконструкцією»‎, яка й досі не розпочалася.

Сьогодні новозбудований скейтпарк — популярне місце серед молоді міста.

Суми для Кирила — рідне місто, де багато що нагадує про дитинство. У дитячому парку на деяких атракціонах й досі грають пісні із 90-х.

— Я проходжу повз і розумію, що колись там, коли мені було вісімнадцять років, я з хлопцями там збирався. Мені прикольно, бо тут якісь спогади, це моє маленьке, зручне для мене місто.

Кирило каже, що з початком російсько-української війни в Сумах стало більше чути української й сам він почав говорити українською.

— З’явились люди, для яких Україна — це не просто слово, це не просто вишиванка, не просто прапор, який прийнято на будинки виставляти. Це щось набагато більше, ну, це твоє ДНК. Навіть якщо ти й поїдеш з цієї країни — щоб воно було з тобою, щоб ти був носієм цієї культури. І коли десь вітаєшся в інших країнах, то ти кажеш:«Я з України». І люди питають: «Що це?», і ти можеш відповісти. Тому я впевнений: все ж таки ми змінились, в більшості своїй.

Їхати з Сум Кирило не планує: йому подобаються маленькі міста зі спокійним ритмом, коли за п’ятнадцять хвилин можна дістатися з передмістя до центру. Проте, зізнається, хоче більше локальних можливостей для Сум, як у великих містах.

— Насправді, дуже величезні можливості є, і якщо ними скористатися, ти можеш досягати величезних речей, чого в жодній країні не буде. Я люблю Україну. Мені подобається тут жити.

Музичні фестивалі. Орест

Піаніст та органіст Орест Коваль почав організовувати фестивалі класичної музики в Сумах у 90-і роки. На сьогодні провів майже шістдесят міжнародних фестивалів, серед яких ‎Organum‎, ‎Bach-fest‎, ‎Jazz Fest‎. Орест приїхав до Сум зі Львова майже 50 років тому. Після закінчення Київської консерваторії за фахом піаніста у 1974 році Орест побрався з сум’янкою і переїхав на Слобожанщину. У Сумах влаштувався в музичне училище викладачем. В якийсь момент випадково дізнався, що в місті планують встановити орган:

— Я в поїзді зустрів професора київського, який каже: «О, ви в Сумах зараз працюєте. Там буде в Сумах орган». Я говорю: «Ой, Суми і орган — це несумісні речі». Але через два тижні мене директор музичного училища, де я працював, викликає, каже: «Дивіться, тут якийсь папір із Ради Міністрів Радянського Союзу прийшов. Який вам потрібен орган? Може ви шось знаєте з того, бо вчилися в Києві?» Я зв’язався з професором тим, кажу: «Справді, буде в нас орган».

Орест розповідає, що вага органу — сімнадцять тонн, а розмір — як у чотириповерхового будинку. Він вміщує понад три тисячі труб, через які проходить повітря і створюється звук.

Щоб грати на ньому, Орест вдруге вступив до консерваторії і закінчив її. Поки навчався, Сумська філармонія запросила на роботу музиканта із Санкт-Петербурга (раніше – Ленінград), якому й дісталася посада органіста.

Та Орест все одно хотів працювати біля інструменту, а тому погодився на посаду органного майстра. Утім, на цій посаді надовго не затримався: поїхав спершу працювати в Рівне, а потім — на стажування до Чехії. Згодом повернувся до Сум на запрошення філармонії й став працювати за контрактом.

Розпочав концертну діяльність. За виступ, бувало, отримував учетверо менше, ніж приносив у касу з продажу квитків (відраховували за світло, опалення, обслуговування інструменту).

На цих вечорах Орест показував фільми про композиторів. Знаходив обладнання, робив афіші, замовляв абонементи та вже скоро збирав зали на триста людей. У часи, коли не вистачало грошей, таксував. Так заробляв гроші для друку квитків та афіш. Говорить, що саме у такий спосіб навчився організовувати концерти.

У 1993 році Орест провів перший музичний фестиваль у Сумах. Готувався півтора місяці й запросив артистів з усієї України. (До того у філармонії відбувалися лише звичайні концерти). В організації фестивалів Орест знайшов себе.

— Коли той фестиваль робився, я неодноразово казав, що було враження, ніби я пливу горілиць в річці теплій, на небі — ні хмарки, голубе небо. І я пливу, а воно ніби все робиться. І пройшов той фестиваль, ніби воно само так зробилось, з такою легкістю. Спонсорам сподобалось: «Повторимо?» — «Повторимо».

За три місяці повторив, і в кінці був джазовий концерт. Він так сподобався публіці, що Орест вирішив створити ‎Jazz Fest‎.

Потім був ‎Organum‎ — фестиваль поліфонічного музикування. Назва символізує органічну єдність між музикою та залом. Кошти з квитків йдуть у благодійний фонд міста, а з 2014 року — ще й на допомогу бійцям ООС (за цей час зібрали понад сто тисяч гривень). З часом Орест вигадав ще одну подію — ‎Bach-fest‎, куди запросив музикантів, які не тільки люблять Баха, а й вміють його грати. Спеціально для нього Орест здобув міжнародний грант «Відродження»‎ (до речі, отримував його шість разів) і замовив клавесин із Нідерландів. Орест вважає, що цим фестивалем виховав у сум’ян любов до Баха:

— Вони отримали цю вакцину, ін’єкцію ту, я їх інфікував музикою Баха саме тут, в Сумах! Тому зараз ті музиканти, які називаються бароковими музикантами, то вони вважають, що бароко звідси почалось!

Орест провів вже майже шістдесят музичних фестивалів в Сумах та інших містах України. На них приїздять як українські митці, так і іноземці: з Польщі, Німеччини, Австрії, Чехії, Італії та Англії. Орест говорить, що українські музиканти люблять місцеву публіку:

— І дуже престижно для українських музикантів, вони дуже раді, коли я їх запрошую саме на Бахівський фестиваль. Якщо навіть вони не отримають компенсації достатньо фінансової за свій виступ, за то вони отримають велику енергетику від нашої публіки, ось таке.

Орест розповідає, як фестивалі змінюють мешканців Сум:

— Сумчани настільки люблять Бахівський фестиваль, що переповнені зали. Це ніби така серйозна музика, але вона дуже жива. Музиканти її відчули, вони змогли її відтворити.