«Під подушку чи під ялинку?» — так вдало називається книжка Дар’ї Анцибор про антропологічне дослідження зимових свят. Якби вона була тільки про Святого Миколая, то варіантів стало би більше: чи на підвіконня? чи в черевички? чи просто в руки?
Сучасне свято Миколая — про світло й добро, але насамперед про подарунки й дитинство. Та не для всіх: хтось не святкував ніколи, хтось перестав. Ми спитали ведучих наших проєктів про те, як у них: від Львова до Кривого Рогу.
Ілля Гладштейн
ведучий подкасту «Вродило», кінопродюсер, засновник кінотеатру КINO42, який має єврейське коріння
Ілля Гладштейн. Фото: Анна Грабарська.
«День святого Миколая я у своїй родині ніколи не святкував. І трошечки сумував, що у всіх дітей є додатковий привід порадіти й отримати подарунок, а у мене такого немає. І ніякого іншого святого в мене теж не було, адже я виріс в нерелігійній родині.
Свято класне — завжди приємно дарувати й отримувати подарунки. Почуття маю змішані, тому що не зовсім відчуваю себе частиною цієї традиції і відповідно не очікую, що Миколай мені щось принесе. Хоча іноді він мені таки щось приносить. І тоді я думаю, чи правильно зробив Миколай, що приніс мені подарунок, чи, може, він помилився?
Глобально це питання для мене не вирішене: наскільки християнська традиція має бути панівною у загальноприйнятих ритуалах. І де проходить ця межа, позначена в нашій Конституції, де Україна є світською країною. З іншого боку, я розумію, що ми можемо прийняти християнську традицію як частину традицій нашого політичного українства. Але як промалювати цю межу, щоби це все ще допускало існування інших релігійних практик — не можу відповісти. Думаю, це класне питання на подумати і поговорити. Можливо, навіть в рамках нашого подкасту».
Юлія Тимошенко
ведуча проєктів на ютуб-каналі Ukraїner Q
Юлія Тимошенко. Фото: Артем Галкін.
«Святий Миколай у мене був із самого дитинства. Завжди святкувала 19-го [грудня], ще за старим календарем. Я його дуже чекала, це був початок усіх зимових свят. Чомусь мені пам’ятається святий Миколай у бабусі. Я від неї ходила у школу, коли батьки працювали. Їй батьки мої, як я тепер знаю, передавали подарунок. Дід із бабою клали його під подушку. Одного року я настільки сильно чекала Святого Миколая, що не могла всю ніч заснуть, тому мені не могли підкласти під подушку подарунок. Коли я ще в це все вірила, це для мене таке диво й чудо було, справді.
Дарували зазвичай іграшки, книжки. О, колись енциклопедію поклали величезну, а я малою дуже любила енциклопедії, для мене це була книга-розвага. І я була просто в захваті. У школі ми не святкували, просто питали одне одного, що кому приніс Миколай.
На жаль, тепер не підтримую цю традицію. Але точно хочу, щоб колись у моїх дітей вона була».
Карина Пілюгіна
продюсерка проєкту «Підрозділи перемоги»
У моїй родині святкували, скільки я себе пам’ятаю. Мені завжди клали під подушку подарунки від Миколайчика, і я тривалий час вірила, що це саме від нього. Потім батьки казали, що деякі купують вони, але Миколайчик дає їм здоров’я, щоб вони мали таку можливість. Пам’ятаю, як мені подарували іграшковий пістолет із пульками, коли мені було шість років. Один із улюблених подарунків!
Вранці в школі обговорювали з однокласниками, кому що подарували. І це був цілий батл, у кого крутіший подарунок. Всім однокласникам дарували канцелярію, іграшки, солодощі, а одному — двері в дитячу кімнату! Тобто в нього не було дверей, йому на Миколая їх поставили і сказали, що це його подарунок. Це було дуже смішно.
Зараз у моїй родині традиція зберігається. Батьки намагаються мені щось відправити поштою напередодні або прямо в цей день і ніколи про Миколайчика не забувають. Я дарую якісь маленькі приємні штучки близьким людям або колегам — тим, хто мене оточує. От таке дуже світле, добре свято. І нагадування, що всі ми все-таки віримо в чудеса.
Марко Савицький
архітектор, ведучий проєкту «Відновлення міст»
Марко Савицький. Фото: Юрій Стефаняк.
Чи вірю я в Святого Миколая?
Мені зараз 44 роки. Історія ця трапилась приблизно 34 роки тому. Ми з братом, який на два роки молодший, спали в одній маленькій кімнаті з бабусею. Баба Стефа на дивані по одну сторону кімнати, ми з Іваном разом на тапчані навпроти. Тапчан такий колись був в багатьох: такий із дерев’яним ящиком для білизни, і на цей ящик одразу за нашими подушками Миколай завжди клав подарунок. Спали ми в цій невеликій кімнатці головою до вікна, поглядом до дверей. І от тієї ночі я, десятирічний хлопчик, вирішив вичислити, чи то Миколай ходить із подарунками, чи батьки. Не спав я дуже довго. Часом, правда, впадав у легку дрімку. В кімнаті було чутно як похропувала бабуся, сонно сопів під боком молодший брат. А я все чекав, випасаючи двері в кімнату — єдиний спосіб проникнути в наш дитячий бастіон. Час ішов, Миколай/тато/мама не йшли і я вже майже почав здавати свої безсонні позиції. Не пам‘ятаю, чи відчув порух, чи почув звук, але зрозумів, що позаду мене, за ящиком тапчану, біля вікна хтось є. Так як я заціпенів від суміші страху і цікавості, то боявся поворушитись. Лише спромігся легко відхилити голову назад, щоб поглядом вловити того, хто там стоїть. І я побачив! Побачив лише білий великий кульок, який якась рука ставить над моєю головою на ящик для білизни. Я не бачив ані кожуха, ані татової сорочки, тільки руку й кульок. Я завмер, вирішив, що не буду рухатись (бо, по-перше, це страшно), а буду спостерігати за дверима. Побачу, хто буде виходити і вичислю, хто це щойно нам поклав подарунок.
Бабуся далі похропувала, брат далі сонно сопів під боком, а я тупо дивився в двері і чекав. А він не йшов. Я чекав, як мені здавалось, вічність. А він не виходив з кімнати. Страх мій пройшов. Заціпеніння спало і я різко припіднявся на тапчані й повернувся назад, щоб зустрітись з очима Миколая або тата, або мами. Але там нікого не було. Нікого! Ні за диваном, ні за кріслом, ні за зачиненими дверима балкону! Тільки велетенський кульок із подарунками. Навпроти спала бабуся, поруч спав брат. І більше нікого. Мені вже 44 роки, вже немає тата, вже дуже давно немає мами з бабусею і немає в кого запитати, хто це був…
Чому я про це згадав? Бо зараз в сусідній кімнаті, сплять два брати. Старший , одинадцятирічний Левко, мріє побачити Миколая й пообіцяв сьогодні його дочекатись і не спати. Молодший біля нього сонно сопе. Але попри «пастки», в дитячій кімнаті вже лежить великий кульок подарунків. І більше нікого!
Я Марко, мені 44 роки і я вірю у Святого Миколая.
(із допису 2018 року)
Маріам Найем
ведуча подкасту «Вродило», культурологиня, яка має українське й афганське коріння
Маріам Найем. Фото: Артем Галкін.
Маріам було 6 років, коли вона дізналася про свято Миколая. У дитячому садку виховательки поклали під подушки ілюстровані книжечки: «Я не зрозуміла концепт покласти мені щось під подушку. Так і пам’ятаю, що розглядаю ці картинки, кажу іншим дітям: “Що це?”. Потім приходжу з цим додому: “Альо, я щось шість років не була в курсі. Це що таке?” Потім я відрефлексувала, що це був момент, де батьки, у яких такого не було, зрозуміли, що їм треба адаптуватися: тато адаптувався до нової культури української, а мама — до нерадянської».
Відтоді Маріам отримувала подарунки щороку. Вірила в існування Миколая до 13 років. Каже, що це була справжня магія, як татові вдавалося не розбудити її, коли він підкладав подарунки, адже мала чутливий сон і спала на розкладачці, яка скрипіла. Зазвичай це були казочки в глянцевих палітурках, які нагадували Disney, а ще кіндер-сюрпризи і цукерки Raffaello. Жартує: «Компанія має платить всім батькам 90-х, тому що у всіх українських дітей того часу Raffaello асоціюється з днем Святого Миколая».
«Звісно, що зараз ніхто нічого не кладе під подушку, але ми просто щось даруємо. Подарунки на Святого Миколая не мають бути масштабними.
Для мене взагалі немає ніякої релігійної складової в цьому святі. Я його ніколи не аналізувала: чому саме дітям дарує, чому під подушкою і так далі. Але чого мені подобається це свято? Ну, по-перше, з нього починається відчуття, що зараз буде хороший сезон, тому що свята. Зараз для мене це свято про ніжну магію в повсякденному житті, відчуття, що світ тебе обіймає через маленькі подаруночки. Цього нам всім не вистачає».
