Таміла Ташева: про суб’єктність кримських татар і підготування до деокупації Криму

Гостя 10 серії мультимедійного проєкту «Що далі?» — Таміла Ташева, кримськотатарська правозахисниця, співзасновниця ГО «КримSOS», із квітня 2022 року постійна Представниця Президента України в Автономній Республіці Крим. В інтерв’ю вона розповідає про процес когнітивної деокупації та реінтеграції півострова, необхідність поглибити й переакцентувати вивчення історії Криму й кримських татар у школі, а також загальносуспільне проговорення тригерних тем української історії. Також порушує питання зовнішніх комунікацій: про Крим як територію формування корінних народів України, розвінчання російських міфів про нього, іслам в Україні тощо. Крім того, Таміла Ташева пояснює, що передбачає національно-територіальна автономія корінних народів у Криму й навіщо вона потрібна.

Крим в українських підручниках

— Результати одного з нещодавніх досліджень українських шкільних підручників з історії показали, що українці досі вивчають історію Криму через російську призму. Чому так усе ще відбувається?

— […] Тема Криму, мені здається, недосказана, недовивчена й дійсно недоартикульована. І не лише в Україні, а загалом у світі. […] І в українських підручниках, і особливо в західноєвропейській літературі існувала теза про те, що з Кримом «всьо нє так аднозначна», що Крим ніби якось сам приєднався [до Росії], сам якось кудись пішов. Насправді 1783 рік — це перша анексія Криму Катериною ІІ. [Це час], коли почалася перша колонізація Кримського півострова шляхом витіснення і кримськотатарської делегації, і самого народу з території півострова. […] Потрібно проговорювати, що Крим був анексований, що це дуже хороший приклад колонізаторської політики Російської імперії. [Пояснювати], що Крим — це територія, де сформувалися корінні народи [України], зокрема, найбільш суб’єктні — кримські татари. Що це не територія «рускай баєвой слави», що Севастополь — не «горад рускіх маряков».

У мене інколи виникає думка, що ми в нашому представництві працюємо трохи як історики, коли зустрічаємося з партнерами. Вони позитивно ставляться до України, підтримують, але складно боротися з наративом [про Крим], який засів у головах європейських дослідників завдяки тотальній пропаганді протягом десятиліть, може, і століть. […] Нам дуже складно пояснювати, чому потрібно деокуповувати Крим, не лише з огляду на міжнародне право й територіальну цілісність, а зокрема й відновлення певної справедливості, адже для нас важлива не лише територія, а й люди, яких ми захищаємо. Коли починаєш з багатьма експертами говорити, через дуже багато розмов наскрізною лінією проходить теза, що з Кримом «не все так однозначно», що, [мовляв], Крим завжди був російським. Нам потрібно це долати. І звісно, починати варто насамперед з українських підручників. […] Я вчилася на підручниках, де кримських татар показували як ворогів України. І це погано. Потрібно переосмислювати ці всі речі, дивитися на конкретний історичний момент. Інакше ми не зможемо будувати спільне політичне майбутнє. Але після 2014 року багато змінилося. Мені здається, поступ розуміння, хто такі кримські татари, все ж є.

— […] Мені здавалося, що школа не дала мені розуміння історичної тяглості стосунків материкової частини України з Кримом. Ви сказали, що вже багато чого змінюється. Чи працюєте ви [для цього] з Міністерством освіти або з іншими освітніми інституціями в Україні?

— […] Криму мало в інформаційному просторі, якщо це не подієва якась історія (умовно, 26 лютого, в День спротиву, всюди бачимо тему Криму). На жаль, ми досі бачимо прив’язки [і] до 18 березня (тоді Путін оголосив про «приєднання» півострова до Росії. — ред.) або 16 березня, до дня так званого референдуму [про його статус]. Ми завжди просимо, зокрема [західні медіа], не прив’язуватися до російських наративів, але вони завжди роблять якісь матеріали до цих подій. Між тим, інформаційно підтримувати тему Криму в порядку денному складно. Тому тут потрібно об’єднувати зусилля.

[…] Ми зараз працюємо над документом, який називаємо «Стратегія когнітивної деокупації Криму». Вірніше, сама стратегія напрацьована, ми вже розробляємо екшн-план (план дій. — ред.). Він складається із трьох аспектів: що ми можемо робити до, під час і після фізичного звільнення територій.

Тема може здаватися не дуже нагальною, але ми розуміємо, що «когнітивне розмінування» [Криму] є найскладнішим. Що робить Росія? Вона закладає оці «міни» в голови людей протягом десятиліть. […] Що довше буде проходити окупація, то складніше нам буде знаходити точки порозуміння [зі співвітчизниками]. Відповідно, з тим потрібно працювати вже зараз.

Тому ми працюємо з Міністерством освіти, [Міністерством з питань] реінтеграції [тимчасово окупованих територій] і з низкою інших інституцій над тим, щоб створити спеціальні навчальні програми, які б використовувалися після деокупації на території півострова і враховували, зокрема, ці когнітивні аспекти. Щоб показали, як під час повномасштабного вторгнення жили люди на частині [територій], підконтрольній українському уряду.

Ці два досвіди — життя в окупації і життя під час великої війни — [для українців] треба якимось чином поєднати й пояснити [одне одному].

[…] Для мене дуже важливо, щоб тема Криму була наскрізною. Один із прикладів: коли говоримо про формування української державності, то говоримо про Київську Русь, Галицько-Волинське князівство, [Велике] князівство Литовське. Але на теренах сучасної української держави була дуже потужна державність — Кримське ханство. Воно ж територіально виходило далеко за межі Криму: це частини Одеської, Миколаївської, Херсонської, Донецької областей. Тобто це було велике потужне державне утворення, яке мало комунікацію з країнами сучасної Європи. Чому б про це в цьому контексті не говорити? [Говорити], що кримські татари були одними з фундаторів державності. На жаль, у сучасних українських підручниках цьому не приділяється достатньо уваги.

Коли ми вивчаємо [українську] абетку, чому на літеру «ф» там не зображена феска, щоб для дитини це була частина її культури, так само як зараз є чебуреки, ресторан [кримськотатарської кухні] «Мусафір», який усі знають? Тобто вже на побутовому рівні кримськотатарська культура ходить. Чому це не робити на рівні підручників? Це можна робити, це потрібно показувати. І поки ми не змінимо цей підхід, що ось це у нас сторінка про Крим, тут у нас про депортацію лише сторіночка і все, — у нас Крим не буде закладений так, щоб сприйматися своїм. І от тривалий час він не сприймався своїм. Ось у чому проблема. Зараз, мені здається, ситуація змінюється.

Феска

Вовняний головний убір, найчастіше червоного кольору, який носили, зокрема, в Османській імперії.

Теперішня комунікація з Кримом

— Ви казали про програми, які плануються на майбутнє, після того, як Крим буде повернено. А що ми можемо робити зараз? Через які канали можна достукуватися до мешканців півострова?

— Після повномасштабного вторгнення ця комунікація сильно ускладнилася. До нього люди з окупованих територій просто приїжджали. Я в державному секторі працюю з листопада 2019 року. Ми тоді як команда прийшли з правозахисту і зрозуміли, на що є запит у людей із Криму — на дуже конкретні речі: отримання паспортного документа, свідоцтва про народження, водійських прав, освіти й т.д. І ми почали вибудовувати цю комунікацію й намагалися спростити сервіси. На адмінмежі з Кримом побудували хаби (у Чонгарі й Каланчаку), де люди могли прийти в ЦНАП (центр надання адміністративних послуг. — ред.) і отримати ті чи ті послуги. […] Це була можливість живого спілкування з людьми. Зараз цього немає, тому що перше, що зробили росіяни, заходячи з Криму, — знищили ті КПВВ і всі можливості для [надання] адміністративних послуг. […]

Зараз комунікація з Кримом [відбувається] лише через інтернет. […] Але це все контролюється з боку ФСБ. У принципі, в Криму інтернет-трафік дуже сильно контролюється всіма, бо інтернет-провайдери передають інформацію ФСБ. Те саме стосується зараз VPN-сервісів, які раніше постійно використовували люди. […] Усе складніше і складніше щось доносити до Криму. І як цю ситуацію виправляти, якщо чесно, мені дуже складно сказати.

— В інтерв’ю ви часто розповідаєте про настрої людей у Криму: що вони відчувають, що думають про події в Україні та світі. Наскільки репрезентативна ваша вибірка, щоб повністю зрозуміти, чим живе населення півострова зараз?

— Сказати, що вона дуже репрезентативна, напевно, буде трохи помилковим. Жодних соціологічних досліджень у Криму [наразі] не може бути. Навіть якщо [там] у найбільш проукраїнської людини запитати на вулиці, що вона думає про Україну або Росію, то вона вам ніколи не скаже правду. Це територія безправ’я, сіра зона, де немає верховенства права, свободи слова, де до тебе [в дім] можуть у будь-який момент увірватися озброєні люди. Тому ти просто не довіряєш нікому. Там відбулася «капсулізація» населення, коли люди закриваються у своїх середовищах. І ці середовища — це навіть не родичі і сусіди, а [лише] родина, за її межами люди не спілкуються відкрито. Особливо це стало помітним після 2022 року, раніше ситуація була трохи краща.

Відповідно, навряд чи можна сказати, що те, що ми маємо певну інформацію, може показати зріз суспільства. Але ми моніторимо окупаційні судові реєстри. Станом на зараз (початок весни 2024 року. — ред.) знаємо вже понад 700 випадків надходжень цих матеріалів у суди лише по одній статті: так звана дискредитація Збройних сил РФ. І це лише верхівка айсберга, тому що є матеріали, які не надходять в суди, а вирішуються на іншому рівні. Наприклад, якщо це стосується неповнолітніх, то є комісія [у справах] неповнолітніх.

[…] Ми все ж бачимо, що населення в Криму діями Росії незадоволене, воно не сприймає Росію. Можливо, не сприймає ще більше, аніж це було 2014 року, коли громадяни мали певний сентимент навіть не до Росії, а більше до Радянського Союзу. Я в цьому абсолютно впевнена, бо вони не знали, як жити в Російській Федерації. Вони хотіли дешевого хліба, ковбаси, молока, думали, що ще щось в них буде, [існував] такий «шлунковий патріотизм».

Мені здається, що все ж таки люди в Криму зараз цю активність (ідеться про невдоволення Росією. — ред.) проявляють набагато більше, і це позитивно для України. І нам потрібно цей протестний потенціал людей підтримувати.

— Чи відомо вам про випадки спротиву в освітніх закладах Криму?

— Є, звичайно. І особливо це пов’язано з тим, що молодь із материкової частини України поїхала в Крим після повномасштабного вторгнення. Не з доброї волі, а тому, що це була єдина можливість виїхати із Запорізької або Херсонської областей. Або [в Криму опинилися] ті, кого незаконно туди відправили. Ми знаємо про безліч випадків, коли діти співали у школах гімн України, їх потім підтримували місцеві дітки. Що були ігри: хто більше українських слів знає і згадає, особливо у 2022–2023 роках. Записували в тіктоку відео [зі словами]: «Я не люблю Путіна, а люблю Зеленського», за що [батьків цих дітей] потім притягали до відповідальності.

Роль культури в когнітивній деокупації

— Як ви зараз оцінюєте роль культури в цій ментальній деокупації Криму й інших окупованих територій? Якого культурного продукту нам не вистачає?

— Культура має бути основою нашої безпеки. І багато проблем у державі є саме тому, що цьому ми не приділяли достатньо уваги. […] Культура — це все. Це і питання пам’яті, і питання відновлення історичних топонімів, і деколонізаційні, і декомунізаційні процеси, які в Криму не були здійснені та мають уже здійснюватися. Ми вже зараз працюємо над тим, щоб принаймні імперські й комуністичні назви нарешті щезли з мап півострова.

— Ми всі пам’ятаємо звернення президента Володимира Зеленського, у якому він сказав: «Яка різниця, як названа вулиця? Головне, щоб вона була заасфальтована». З того часу відбувся досить швидкий і великий прорив у процесі деімперіалізації. Чому, на вашу думку, відбувся цей зсув за останні роки і як працювати з тими, які ще або не до кінця усвідомлюють важливість цього процесу, або відкрито підтримують проросійський імперський наратив?

— […] Ми розуміємо, що Росія хоче нас знищити лише за те, що ми є українцями чи кримськими татарами. Тому що ми все ж таки інакші. І тому ця складова суперважлива […]. Треба ставитись до публічного простору в нашій державі, у містах, на вулицях як до нашого особистого простору. Бо він дуже сильно формує [особистість]. Одна справа, коли живеш на вулиці Леніна або на площі Леніна. Інша справа, коли живеш на площі Лесі Українки або героя Гени Афанасьєва, мого друга, який загинув за Україну, був політичним в’язнем і кримським активістом.

[…] Далеко не всі українські патріоти, назвемо це так, не мають колоніальної лінзи щодо кримських татар. Ми про це мало говоримо, бо це може здаватися трохи непопулярним. Бо коли я чую тезу про те, що кримські татари не воюють (а це не так) і чому ми маємо гинути за кримських татар і за Крим, а потім віддати [півострів] їм (я майже цитую), мені здається, що це теж імперський наратив. Хоч Україна не є і ніколи не була імперією, але в розумі цих людей достатньо імперська лінза. Можливо, вона пов’язана з цим негативним досвідом, і, власне, тим, що вони виховувались в постколоніальній державі з таким розумінням. Відповідно, вони дивляться на кримських татар, що вони, [мовляв], такі от маленькі, мають підкорятися, не розуміючи, що кримські татари є частиною української політичної нації.

[…] Ми говорили про колонізацію Криму після Катерини ІІ чи заселення Криму після депортації кримськотатарського народу. На жаль, це розмова складна, але яку потрібно починати, щоб себе переосмислити, свою історію: українці були агентами імперії. Я це нормально сприймаю. Тобто коли відправляли когось у Крим, наприклад, учителів, освоювати землю після депортації, то вони були агентами Російської імперії або Радянського Союзу. Бо не лише з території Росії їхали [люди], з України теж їхали. […] Ми з багатьма друзями, які є кримчанами і підтримують, до речі, національно-територіальну автономію кримських татар, говоримо про це. Вони кажуть: «Так, ми розуміємо, що колись наші діди, які приїхали жити в Крим, були для кримськотатарського Криму певними колонізаторами, вони не робили це усвідомлено, їх радянська влада відправила і вони поїхали». […] Україна ніколи не була і не буде імперською державою. Але Україна була в руках Радянського Союзу, Російської імперії, була агенткою цього імперського наративу. І про це потрібно відкрито говорити. Це нормально. Це треба прийняти. На жаль, багато українців, зокрема, селилися в кримськотатарські будинки, з яких щойно депортували кримських татар. І далеко не всі це усвідомлюють.

— Що заважає нам переосмислити цей досвід?

— У нас просто цих розмов немає. Я зараз це говорю, а на мене після цього налетять, скажуть: «Що це Ташева таке говорить, які ми агенти імперії?!». Але насправді це так і було. Не йдеться про звинувачення. […] Мені здається, [про це] треба говорити відкрито. Бо якщо ми говоримо про побудову спільного майбутнього, без переосмислення, зокрема, якихось тригерних складних тем, нам буде складно, бо вони будуть постійно потім виринати. І тому потрібно такі розмови проводити. Ми намагаємось.

Одну з дискусій про культурне переосмислення Криму ми проводили минулого року. Художній музей витягнув зі своїх архівів роботи, присвячені півострову, які писалися або до депортації [кримських татар 1944 року], або після неї. І от дивишся на ці картини, все прекрасно: гори, море, сонце. Але нічого, що показувало б там присутність кримських татар. Тому що після 1944-го їх там просто не було. Або бачиш роботу українських митців до депортації. Була одна робота, [на якій був зображений] пагорб на південному березі Криму, де точно є мечеть, вона видна, і в цей період вона там була, але на картині тієї мечеті нема. Вона [була] просто стерта.

— Який культурний продукт ви можете порадити, щоб українці краще зрозуміли Крим?

— Зараз із цим краще. До 2014 року була велика проблема з художньою літературою, з нонфікшеном, з фільмами [на тему Криму]. Ukraїner робив проєкт про національні спільноти. Якщо говорити про депортацію, то обов’язково [варто переглянути] фільм «Хайтарма» Ахтема Сеітаблаєва. Про сучасну історію лідерів кримських татар, про окупацію Криму, про депортацію моя команда «Крим SOS» знімала фільм про Мустафу Джемілєва, який називається «Мустафа». В історика Акіма Галімова є проєкт «Реальна історія», вони готують на травень фільм про депортацію, досліджують архіви СБУ. З художньої літератури важливі всі збірки «Кримського інжиру» і взагалі цей літературний конкурс, який зробив мій друг Алім Алієв. Я знаю, що багато людей відкрили для себе Крим і кримських татар саме завдяки книзі Анастасії Левкової «За перекопом є земля». Є подкасти, присвячені Криму, кримським татарам. І звичайно, музика. Обов’язково послухайте альбом Qırım моєї близької подруги Джамали. Для вас відкриється цілий світ, цілий пласт кримськотатарської музики.

Запит на справедливість

— Коли ми звільнимо Крим, багато людей, які там жили під окупацією, захочуть самі розправитися зі своїми кривдниками. Права людини — основна наша стратегія повернення Криму. Самосуд не є частиною цінності прав людини, але ми бачимо, що навіть коли йдеться про правосуддя на вже деокупованих територіях, нам просто не вистачає спеціалістів, які можуть цим займатися. Яким ви уявляєте цей процес у Криму?

— Це ключові речі, з якими ми працюємо. Окрім когнітивних аспектів, думаємо, як відновимо українську владу в Криму. Треба ж розуміти, що її там не було після 2014 року, відповідно, на півострові не відбулися реформи, які відбулися в [решті] України, зокрема децентралізація, яка запрацювала, наприклад, в Херсонській та Запорізькій областях, тобто там інше відновлення після деокупації.

Із Кримом буде складніше. Бо нам потрібно буде все наново створювати.

Ми про цей блок питань думали, зокрема про те, хто ж там працюватиме. […] Створили кадровий резерв, до якого подаються люди. Мені поки що не вистачає людей, які подаються — це близько трьох тисяч. Ми порахували, що лише для Криму потрібно близько 50 тисяч осіб.

[…] Ми держава, яка поважає верховенство права. […] І коли говоримо про відповідальність, важливо зберегти правильний баланс між інтересами й силами держави, яку вона має проявити, і питанням прав людини. Але запит на справедливість, особливо серед людей на окупованій території, дуже великий. Бо в нас гинуть люди, у нас зруйнована інфраструктура. Або, якщо говоримо про окуповані території, якийсь сусід здав іншого сусіда, бо той допомагав військовим. Його здали, посадили «на підвал» або закатували. Або він хоч і вижив, але залишився з інвалідністю. І це складно сприймати родичам і тій особі, яка стала жертвою цього, і хочеться розправитися одразу. Але це не можна робити, держава не має цього дозволяти. Але щоб не дозволити, вона має створити умови, щоб дійсно винні особи були притягнуті до відповідальності.

В [українському] законодавстві є стаття, яка передбачає переслідування за колабораційну діяльність. Вона виконала превентивну функцію для територій, які були окуповані після 2022 року. Тобто люди знали, що якщо ти хочеш лишатися в Україні, то краще намагатися триматися подалі від окупаційних адміністрацій, не вчиняти тяжких злочинів. Але коли ми говоримо про територію, яка окупована вже понад 10 років, це набагато складніше, бо це законодавство не враховує особливості території, яка тривалий час окупована. […] Є люди, які були офіційно працевлаштовані в українській державній інституції й після окупації лишились там працювати, не маючи можливості знайти собі [іншу] роботу. Вони злочину не вчиняють, але офіційно працевлаштовані в окупаційних адміністраціях. Чи будемо задовольняти запит на справедливість для суспільства, якщо ми таку особу посадимо на 15 років? Мені здається, ні. Але звичайно, що особа, яка зрадила присязі, здавала свого сусіда, займалася переслідуваннями, працювала на топ-посадах і приймала управлінські рішення, має бути притягнена до відповідальності. […] Нам потрібно чітко окреслити, за що відповідальність буде, а за що не буде. Зараз ми працюємо над тим, щоб внести зміни до законодавства які враховуватимуть тривалу окупацію.

Національно-територіальна автономія корінних народів у Криму

— В Україні є різні погляди на національно-територіальну автономію. Адже українці обпеклися цим насадженим сепаратизмом і можуть бачити будь-яку національно-територіальну автономію як сприятливу умову для потенційного майбутнього сепаратизму. З іншого боку, якщо цю автономію не надати, то історична справедливість щодо кримських татар не відбуватиметься. Що ви думаєте про це?

— Зараз ми живемо умовах воєнного стану, відповідно, будь-яких змін до Конституції ми не можемо вносити. А зміна статусу Криму або міста Севастополя потребує змін до Конституції. […] Я думаю, що це має бути парламентська дискусія із залученням представницьких органів, в першу чергу Меджлісу.

Питання національно-територіальної автономії не до кінця артикульовано, саме тому є нерозуміння, а інколи — негативне сприйняття цього. […] Що таке національно-територіальна автономія? Це не означає, що все буде належати кримським татарам. Це означає, що права кримських татар [у Криму] будуть захищені.

Наведу приклад, який бачила на власні очі, коли жила в Криму. Це був, здається, 2004 чи 2005 рік, у Бахчисараї в одній із центральних частин міста на святих для кримських татар місцях поховань місцева влада захотіла побудувати ринок. Кримські татари становили меншість унаслідок колонізаторської політики, депортації, імперської політики знищення народу. Коли вас близько 13 %, ви не можете бути повноцінно обрані в органи місцевої влади і представляти свої інтереси. Відповідно, коли місцева влада ухвалює якісь рішення, голоси кримських татар фактично є неврахованими. Це велика проблема. Саме тому, коли кримські татари говорять про національно-територіальну автономію, це означає, що в них буде можливість захистити свої права в культурному, мовному середовищі. […] Це означає, що буде певне квотне представництво для кримських татар і можливість ветувати рішення, які будуть їх стосуватися. Але це все лишається на місцевому рівні. Нічого, що стосується державних кордонів, на рівень національно-територіального не може виноситись.

Україна — єдина держава, де кримські татари є корінним народом. […] Якщо кримським татарам дати можливість захисту своїх прав, вони будуть найбільшими захисниками української державності в Криму. Це буде не шлях до сепаратизму, а навпаки шлях до захисту.

Кримськотатарська діаспора

— В українських ЗМІ трапляються досить різні цифри щодо кількості кримських татар у Туреччині: від 150 тисяч (за офіційними переписами) до кількох мільйонів. Чи є в нас конкретніше розуміння, скільки їх справді? Чи є вони суб’єктними? Чи чутно їхній голос? І чи ми можемо на нього розраховувати в майбутньому?

— Дійсно, цифри дуже різняться. Мені складно назвати більшу частину цих людей саме кримськими татарами, бо вони сформувалися у відірваності від [кримської] землі протягом століть. Маю на увазі перші міграційні хвилі після першої анексії Криму. У перший час вони намагалися зберігати свою культуру. Наприклад, є місто Ескішехір у Туреччині, між Анкарою і Стамбулом. Якщо погуляти вуличками, [то є] відчуття, що ти в Бахчисараї гуляєш, тому що вихідці з Криму відтворили свій Бахчисарай. Усе ж складно через багато поколінь назвати їх саме кримськими татарами. Вони є кримськими тюрками, прадіди яких походять із Криму. Але певна частина людей є достатньо суб’єктними, вони проводять акції на підтримку України з 2014 року.

[…] Для кримських татар, які були депортовані в 1944 році у країни Центральної Азії, найбільшою мрією було повернення в Крим. Зараз національною ідеєю для [сучасних] кримських татар теж є повернення. Дотичність до цієї землі для них дуже важлива. Кримські тюрки після української незалежності масово не поїхали в Крим. Але, звісно, що потенціал для співпраці є. Україна активно включає кримськотатарську діаспору.

Є й новітні хвилі виїздів: після 2014 року певна кількість людей почали жити в Туреччині. Але якраз-таки в них є усвідомлення своєї землі, своєї належності до кримських татар. І вони є ядром спільноти на території Турецької республіки, що може щось робити, до чогось долучатися, пікетувати, щоб Туреччина з чимось допомогла.

Взаємодія України зі світовою ісламською спільнотою

— Як кримські татари долучаються до комунікації з ісламською спільнотою та мешканцями інших країн?

— Мені здається, що Україна не до кінця використовує потенціал мусульманської спільноти України. В Україні понад мільйон людей сповідують іслам. І ми тільки намацуємо, пробуємо це вводити в наративи для зовнішньої аудиторії. Минулого року ми провели важливу конференцію. У ній було понад 300 учасників, 35 експертів із країн Глобального півдня. […] Конференцію назвали «Crimea Global. Understanding Ukraine through the South» (з англ. «Крим глобальний. Розуміння України через Південь». — ред.). Тому що Крим — це регіон, різноманітний як в етнічному плані, так і в релігійному […]. І ці держави не знають про те, що в Криму іслам існує раніше, ніж у них, не знають, що є мечеті в Криму, які існують з ХІІ ст. Для них це здивування було, відкриття велике.

[…] Ми започаткували на рівні держави дуже важливу ініціативу — іфтар із Президентом України. Іфтар — це вечірній прийом їжі під час місяця Рамадан, під час посту. Його розділяють не лише з одновірцями, а взагалі всіх пригощають, спілкуються, це прояв великої поваги. І минулого року, 7 квітня, ми організували захід за участю Президента і представників різних етнічних спільнот, які сповідують іслам, здебільшого це були військові. Це мало просто шалений успіх у сприйнятті України й відкритті цієї релігійної складової для країн Глобального Півдня: ми мали сотні згадок у провідних медіа цих держав різними мовами. Для них було здивуванням: Путін, який говорить, що він буцімто друг ісламу, забороняє будувати мечеті або збиратися в якомусь місці мусульманам, а тут президент воюючої держави розділяє трапезу з мусульманськими воїнами за одним тісним столом. У цьому році ми зробили це в мечеті. І Президент, сидячи на підлозі з військовими, їв цю їжу. Для Росії це неможливо, бункерний дід боїться, що його отруять.

[…] Ми багато проґавили з країнами Глобального Півдня, тривалий час взагалі не спілкувалися на рівні держави, мало посольств було відкрито. Але ми поступово цю роботу нарощуємо.

— Який вплив цього розуміння серед Глобального Півдня? Чому нам потрібно це робити?

— Це країни, які голосують в ООН. Вони намагаються триматися нейтралітету, але для нас важливо, щоб вони були не за Росію. […]. Ми не очікуємо, що це одразу зміниться. Це тривала робота. Росія там працювала протягом десятиліть, а ми почали після 2022 року. Але якщо на рівні ООН вони будуть хоча б утримуватися, це буде великий успіх. І вони вже це роблять.

Україна майбутнього

— Якою ви бачите Україну в майбутньому?

— Сильною державою, єдиною, де поважаються права людини, де в нас є верховенство права, де немає корупції, де це просто не толерується суспільством. Із сильною українською армією, частиною Європейського Союзу і НАТО. Це сильна економіка обов’язково, бо в нас є величезний економічний потенціал, який через корупцію ми не мали можливості розвивати. Стати ІТ-хабом для багатьох країн світу і країною, яка даватиме світу різного роду технології. Тобто держава, яка є сильною, яка не просить, а яка дає.

— Як ви бачите майбутнє Криму? Як ви уявляєте момент повернення?

— Можливо, момент повернення не буде таким райдужним. Бо, звичайно, я не знаю, яким Крим буде, коли окупанти будуть звідти виходити. Звісно, ми малюємо різні сценарії так званого добровільного відходу: і з руйнуваннями інфраструктури, і з вбивствами людей, щоб це теж розуміли, що це може бути.
Перше місце, куди я хочу потрапити, це дім. Потім таке місце моєї сили — Бахчисарай.

Крим я уявляю лише у складі української держави, безперечно. І всі реформи, які були здійснені за час української незалежності, після 2014 року, вони мають повноцінно впроваджуватися в Криму. Крим дає особливу роль і захист для корінних народів, включно з караїмами, кримчаками і кримськими татарами. Це місце, де я зможу розвиватися як професіоналка, як кримська татарка. Моя національність не буде мені заважати це робити, як це було до 2014 року, коли ти не міг мати можливостей розвиватися, працювати в правоохоронних структурах, на вищих щаблях української влади. Не можна було уявити, що кримська татарка буде представником президента України в Автономній республіці Крим. Це не було можливо до 2014 року. Тому я вважаю, що Крим, як складова української держави, буде лише таким чином повноцінно розвиватися як частина Європейського Союзу. Люди, маючи в Криму паспорт України, в тому числі будуть мати паспорт ЄС.