Херсон. Зробити театр у лісі

Темна галявина серед сосен освітлюється лише ліхтариками на гілках. Навколо сидять глядачі, лунає музика. Раптом на галявині з’являється химерне лісове створіння й, звиваючись біля стовбурів, рухається у такт музиці. Тоді поволі підходить до снопів сіна, які слугують глядачам сидіннями:

— Вмощуйтесь зручніше, вистава починається!

Так влітку 2020 року відкривався один із заходів «Мельпомени Таврії» — щорічного театрального фестивалю у Херсоні. Його засновник Олександр Книга — директор і художній керівник Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені Куліша — організовує фестиваль вже понад 20 років.

Вистави фестивалю проходять на різних вуличних локаціях: міській набережній, вуличній сцені Херсонського театру ляльок, у Театральному дворику театру імені Куліша. А з 2011 року — і в Олешківському лісі, на базі зеленого туризму «Чумацька криниця», якою опікується Олександр.

Лісовий театр

Ділянка, де розташована «Чумацька криниця», оточена сосновим лісом. Цю землю свого часу Олександр отримав від держави. Спочатку, каже чоловік, ідея відкрити базу зеленого туризму здавалась йому авантюрною, адже коштів і часу не вистачало навіть на основну справу життя — театр. Але друзі та родина підтримали, і з 2011 року на базі вже приймали перших відвідувачів та глядачів «Мельпомени».

На території бази є як класична сцена, схил навпроти якої дуже зручний для сидінь, так і сцена-галявина, де для глядачів розкидають солом’яні снопи та крісла-мішки. У центрі горить багаття, навколо якого і відбувається дія. Спочатку на лісовій сцені проводили репетиції, на які приходили режисери, критики й журналісти.

— Ми прокатували якісь речі там — просто як фішку: кудись вивезти людей, на якусь локацію, а після вистави попоїти їх чаєм лісовим, пригостити смаколиками.

З часом Олександр зрозумів, що такий формат цікавий і пересічному глядачеві. Першою репертуарною виставою Лісового театру була «Лісова пісня» за мотивами твору Лесі Українки. Олександр поставив її після вистави «Понтій Пилат», якого на цій сцені грав білоруський актор Ігор Сігов. Постановка сподобалась глядачам, і після цього вирішили, що театр готовий до постійного репертуару, який буде створений саме для лісової сцени. У виставах постійно змінюються природні декорації. Наприклад, у «Лісовій пісні» дія відбувалась на озері.

— «Лісова пісня» була настільки неймовірною: Водяник виходив прямо з води із цих очеретів. У нас тут і Потерчата у воді були, і Лукаш мокрий.

Виставу «Сон літньої ночі» за мотивами комедії Вільяма Шекспіра першим запропонував показати на одному з фестивалів румунський режисер Раду Ґілаш. Олександр погодився, почали працювати з художником над ескізами декорацій і костюмів. Однак через відсутність коштів постановку відклали на невизначений термін. Під час карантину у 2020 році, перед 22-м фестивалем, режисер театру ім. Куліша Євген Резніченко адаптував сценарій під карантинні обмеження і таки поставив виставу на «Мельпомену». За кошти турбази оформили локації, і вже за два тижні вистава була готова.

— Він (Євген Резніченко. — ред.) до мене прибіг і каже: «Я придумав! Раз ми будемо працювати тільки на літніх площадках, то давайте [грати виставу] в лісі. Я поставлю “Сон літньої ночі”, яка нам нічого не коштуватиме». Як бачите, глядачів завжди повно. Всі в захваті, тому що такого раніше не було.

«Сон літньої ночі» — імерсивна вистава. Глядачів зустрічають актори, переодягнені в казкових жителів лісу. Після першої дії на головній сцені вони супроводжують глядачів на наступну локацію, де вистава продовжується. Декорації тут природні: вогнище посеред сцени, густа зелень, присмеркове світло, берег озера.

Імерсивний театр

Умови пандемії 2020 року спонукали організаторів «Мельпомени Таврії» вперше використати імерсивний формат задля збереження соціальної дистанції. Однак залучення глядача до вистави й взаємодія з ним для українського театрального простору вже стає трендом.

Імерсивна вистава — це формат постановки, у якому глядач стає безпосереднім учасником дії. Зазвичай такі вистави проходять без акторів, або вони є другорядними персонажами. Головним героєм імерсивної вистави стає глядач. Відбуваються такі вистави в найрізноманітніших місцях, і пересуватись ними учасники можуть як хаотично, так і за наперед складеним маршрутом.

Один із найвідоміших імерсивних театрів в Україні — київська команда «Uzahvati», що пропонує вистави в навушниках. Глядач-учасник отримує гарнітуру та повідомлення про місце зустрічі та інші деталі. У визначений час він приходить на локацію (це може бути бібліотека, стадіон чи навіть супермаркет), слідує за голосом у навушниках і виконує його пропозиції.

Харківський імерсивний театр «Вирій» зміщує фокус на технологічність. Елементом постановки є AI-аватар (цифровий аватар, людиноподібний бот, створений за технологією штучного інтелекту. — ред.) та окуляри віртуальної реальності.

У Луцьку імерсивні вистави ставить театр «Гармидер». Його спектакль «Шишко» є експериментальною постановкою за творами й біографією луцького письменника Костя Шишка. Всі дії відбуваються в одному з нових житлових комплексів міста та на його даху. Репертуар цього театру — експериментальні живі вистави, що часто проходять на вуличних чи промислових локаціях.

Театр у часи карантину

Для того щоб театр продовжував працювати під час карантину, а люди й далі відчували причетність до спільноти, крім театральних вистав на базі «Чумацької криниці», влаштовували перегляди фільмів просто неба. Глядачів розважали музиканти, була окрема сцена для співачок, на іншій локації проводили вікторини.

— Ми шукаємо нові локації, нові ходи, нову можливість (організаційну, творчу) для того, щоб все-таки не бути осторонь, тому що люди потребують відчуття плеча.

Таким чином, через пандемію «Чумацька криниця» й лісова сцена зокрема стали популярним місцем проведення міських театральних подій. Для Олександра це не просто прибуткова новація — це реалізація щирого бажання стати ближчим до людей і показати їм, як одна вистава може змінити сприйняття театру.

— Як виміряти оту різницю в очах людей, яку їм подарував театр?

Мельпомена Таврії

Театральний фестиваль «Мельпомена Таврії» вперше відбувся у Херсоні 1999 року. Раніше Олександр Книга з театром брали участь у «Таврійських іграх» — міжнародному шоу-бізнес-фестивалі, що проходив у Каховці з 1992-го до 2008 року. Засновник «Таврійських ігор» Микола Баграєв тоді допоміг Олександру з організацією першого театрального фестивалю: виділив команду і кошти.

Перша «Мельпомена» була невелика: участь у фестивалі брали всього декілька українських театрів. Це був новий досвід для міста. Тому, згадує Олександр, коли театр вийшов на вулиці рекламувати початок фестивалю мешканцям, губернатор викликав його на розмову:

— Я заходжу до нього, а він каже: «Це ви що, на забастовку вийшли?». (А тоді виходили тільки на забастовку, тому що весь час щось відбувалось, заводи закривалися). Я кажу: «Ні, це ми вийшли на карнавал, показати театр». Він каже: «Фух! Слава богу!»

Після дебюту вирішили, що є сенс продовжувати, але коштів не вистачало. Тоді Олександр звернувся до друзів театру — місцевих бізнесменів і поціновувачів театрального мистецтва. Вони фінансово підтримали акторів і позичили кошти на другий фестиваль.

З 2003 року фестиваль «Мельпомена Таврії» є міжнародним. Упродовж понад п’ятнадцяти років на нього з’їжджались гості з Румунії, Грузії, Ізраїлю, Білорусі, Польщі, Угорщини, Молдови, Туреччини, Азербайджану, Литви, Вірменії тощо.

Олександр Книга розповідає, що зазвичай на виставах «Мельпомени» аншлаг: в середньому за фестиваль продають 15 тисяч квитків. У 20-му фестивалі 2018 року брали участь 63 театри, які за десять днів показали 68 вистав. У 2020 році через епідеміологічну ситуацію закордонні театри запросити не вийшло, тому фестиваль тривав 4 дні за участі 11 українських колективів.

Сцени театру імені Куліша

Театральне мистецтво існує в Херсоні ще з кінця ХІХ століття, хоч Херсонський обласний академічний музично-драматичний театр імені Куліша діє лише з 1936 року. До цього у місті існував Херсонський міський театр. Це було невелике тісне приміщення, де актори грали протягом майже 50 років. Вже пізніше з акторів трупи Одеського пересувного театру робітничої молоді імені Постишева, акторів з Херсона й випускників театральних училищ сформували трупу Херсонського державного українського драматичного театру (з 2005 року — Херсонський обласний академічний музично-драматичний театр імені Куліша. — ред.).

Був в історії Херсонського театру імені Куліша тривалий період, коли було складно працювати й виживати. Щоб заробити додаткові кошти на утримання будівлі, актори та працівники театру долучались навіть до організації днів міста й енергетика. Довгий час заробітну плату давали капцями, горілкою чи цукром, а в колгоспах трупа грала за картоплю та м’ясо:

— Одного разу мені дали 100 тонн цукру. Ви можете собі уявити? Замість заробітної плати. Я їх привіз, вигрузив в гардероб глядацький, от лежала замість одежі гора мішків з цукром.

Працівники бастували й відмовлялись грати, але це означало б лише закриття театру:

— Я їм кажу, що якщо ми не будемо грати, то нас взагалі закриють. Скажуть: «Ви не потрібні. Ну не граєте — то не грайте». Давайте навпаки доводити, що ми є, що ми відкриваємо двері кожного дня, чекаємо на глядача, незважаючи ні на що.

Проблеми, пов’язані з утриманням приміщення та ремонтом, у театрі намагаються розв’язувати своїми силами. Коли не вистачало місця для поселення молодих акторів, під гуртожиток переобладнали столярний цех, де раніше виготовляли меблі для театру. Старе бомбосховище переобладнали на кафе для працівників театру: у шахті для подання теплого повітря зробили ліфт до кухні, а за броньованими дверима сховища — залу зі столиками. Олександр розповідає, що це місце є ніби VIP-залою для гостей.
— Богдан Сильвестрович Ступка любив там сидіти, тому що так низько не беруть телефони. І якщо ми йшли пити каву, нас ніхто не турбував. Це було дуже добре.

Щоб популяризувати театр серед херсонців, його керівництво часто вдавалося до креативних рішень. Наприклад, коли через низьку відвідуваність театр не давав запланованих двадцять вісім вистав на місяць, вигадали нове завдання для театрального оркестру — зустрічати відвідувачів і витягнули музикантів з оркестрової ями на подіум біля вхідних дверей.

Коли Олександр дізнався, що в Херсоні є 63 школи, то подумав, що шкільну аудиторію теж варто долучати до театральної культури. Поступово підлаштовуючись під шкільну програму з літератури, почали ставити денні дитячі вистави. Мотивувати школярів піти в театр спочатку було складно, але Олександру та трупі врешті вдалося виростити ціле покоління постійних відвідувачів.

— Діти зрозуміли, що це все-таки для них. А то йдуть — така височезна будівля, парадні двері великі. Як туди можна зайти? Чи так я одягнений, чи ні? Але діти зрозуміли, що тут на них чекають, тут затишно, тут їм усміхаються. І так от ми виховали свого вечірнього глядача. Для них театр — вже не terra incognita.

Нині театр багато в чому залежить від фестивалів. Завдяки «Мельпомені» команда багато гастролює Португалією, Францією, Угорщиною, Польщею, Литвою тощо. Всі виїзди оплачує власним коштом. Зараз у репертуарі театру близько 57 вистав. Всього є чотири сцени, кожна має свою програму. Залежно від дня тижня вистави можуть йти на трьох сценах одночасно.

Театр-кафе

У просторій залі з високою стелею — сцена, а навпроти — не театральні крісла, а стільці та столики. Це театр-кафе, вперше вигадане для державного українського театру саме в Херсоні.

Ідея народилась у скрутні часи, коли люди перестали відвідувати вистави. Спочатку актори не хотіли грати, коли глядачі п’ють і їдять. Але попит на цей формат зріс настільки, що інколи більше квитків продавали не до головної зали, а саме в театр-кафе. Сьогодні тут є свій репертуар із десятком вистав і музичних програм (для залучення театрального оркестру).

— У театр люди йдуть завжди як на свято. Вони купили квитки, одяглися, прийшли. Ми їм сказали, щоб прийшли раніше, випили чашечку кави в антракті обов’язково. Антракт завжди — до останньої людини в буфеті. Бо ж не можна так, щоб глядачі бігли. Це є теж ритуал. Це є теж театр, який треба, щоб був.

Театр під дахом

— Театр — це такий завод, фабрика, яка випускає дуже специфічну продукцію. Тому система виробництва — цехова. Навіть акторський — теж цех.

До цієї системи, за словами Олександра, входить і бутафорський цех — місце нагорі, де малюють задники для вистав.

У театрі намагаються постійно змінювати формати вистав, використовуючи будь-які можливості. Наприклад, режисер Сергій Павлюк якось поставив експериментальну сатиричну п’єсу про жабу, яка «давить людей». Часто незвичні й навіть некомфортні умови перегляду краще занурюють глядача в атмосферу дійства. Тому цю виставу вирішили давати в бутафорському цеху. Щоб потрапити на неї, глядачі проходили через весь театр, аж під горище. Люди так полюбили це дійство, що цю сцену «узаконили», назвавши її «театр під дахом», а виставу додали в репертуар.

Сцена під сценою

Ще одна сцена театру народилася після того, як Олександр відвідав у Португалії виставу режисера Руї Мадейри «Малюнок Пікассо». Це була історична розповідь про допит художника Пабло Пікассо в застінках гестапо. Її грали на малій сцені. Коли португальці мали приїздити з цією виставою до Херсона, почали шукати схоже місце для неї. І воно знайшлося — під основною сценою, де змінюють декорації, у підвалі. Його трохи прибрали, але для антуражу зберегли подерті стіни та сліди від розлитої фарби.

Після успіху вистави португальського режисера вирішили відкрити там ще один майданчик для гри й почали відновлювати цю сцену. Для початку відреставрували поворотне коло над головами глядачів. Це система, завдяки якій головна сцена крутиться, змінюючи декорації. Вистава з використанням поворотного кола досі є в репертуарі сцени під сценою — це «Будинок на кордоні» Славоміра Мрожека. Для її перегляду режисер веде глядачів через оркестрову яму під звуки сигналізації, що символізують перехід кордону.

Сьогодні на сцені під сценою є сімдесят глядацьких місць. Тут часто ставлять моновистави, на яких виховують новачків, що приходять у театр вчитись. Ті вистави, що вдаються, йдуть у репертуар.

Олександр

У північній частині Чорного моря є Ягорлицький лиман. Біля нього, на Кінбурнській косі, розташоване село Покровка — батьківщина Олександра Книги. Народився він за день до Дня театру. Каже, це точно знак згори. Зростав у сім’ї рибалки. Коли взимку не було путини (період промислового лову риби. — ред.), батько залишався вдома й вся сім’я репетирувала вистави. Потім їх ставили у місцевому Будинку культури.

— Батьки готували вареники. Тому що на прем’єрі повинні бути справжні вареники і повинен бути запах. Але коли вони йшли в цей клуб сільський, мене закривали вдома. Я пам’ятаю, як, п’ятирічному, мені було дуже страшно. Я так хотів бути разом із ними. І саме, мабуть, оця тяга потім привела мене в театр.

Вперше Олександр вийшов на сцену ще в першому класі: читав монологи в тому ж сільському клубі. Проводив там багато часу на сцені: закривав та відкривав завісу, був беззмінним ведучим. Розповідає, що дуже пишався своєю роллю і уявляв себе великим артистом.

— Через багато років, коли я потрапив туди, в село, вже будучи дорослим, виявилось, що та сцена мала три метри всього-на-всього. Але вона мені здавалась тоді ну просто палац з’їздів якийсь, неймовірно величезною.

Після армії, яку відслужив на Далекому Сході, готував документи для вступу до театрального інституту у Владивостоці. Але через сімейні обставини повернувся до Херсону й вступив до Херсонського культосвітнього училища, де вперше познайомився з режисурою. Розповідає, що саме в училищі прийшло розуміння театру, бо встиг переграти «мільйони» ролей.

Закінчивши училище, сім років працював директором Будинку культури у Виноградові Олешківського району. На базі клубу створив з колегами театральну студію «Мельпомена» для школярів та вчителів. Олександр переконаний, що шкільна освіта відіграє важливу роль у культурній просвіті дітей.

Пізніше його зробили завідувачем відділу культури Олешківського району. Олександр із дружиною перебрались до гримувальної кімнати Будинку культури й дев’ять місяців жили там із маленькою дитиною, засинаючи під репетицію вокально-інструментального ансамблю. Там у сім’ї організувалась повноцінна культурна спільнота — подружжя влаштувало в Будинку культури «відеосалон». Інколи на сеанс приходило до 300 людей.

Олександру було тридцять, коли він очолив Херсонський музично-драматичний театр ім. М. Куліша. Він був наймолодшим директором театру в Україні і працює в ньому вже 31 рік — більше, ніж пів життя.

— Тридцять років, от уявіть: тридцять років ця дорога — звідси в театр і назад. Я вже, мабуть, її з закритими очима проїхав би.

На базі зеленого туризму, де розташований лісовий театр, Олександр із сім’єю буває ледь не щодня. Себе називає людиною неспокійною і мріє відкрити тут приватний театр, коли вийде на пенсію. А нині територію поступово розширюють: крім театральних локацій, тут є зона відпочинку з банею, озером і готельними номерами. Однак на базі почасти не вистачає коштів на оплату будівельних чи інших послуг, тому інколи Олександр сам обробляє землю чи облаштовує щось власними руками та за допомогою сім’ї. Велику частину роботи виконує самотужки і не уявляє, як може бути інакше. Каже, треба братись і робити будь-яку справу — лише так буде результат.

— Людина повинна займатися тим, що вона найкраще вміє, що в неї виходить. Для мене краще бути першим в Херсоні, ніж сотим у Києві.

Колективне мистецтво

Олександр переконаний, що театр — це колективне мистецтво. Від самовіддачі кожного з робітників залежить загальний успіх. Як чудовий приклад наводить Республіканський театр білоруської драматургії, що в Мінську. Їхня трупа приїхала на один з фестивалів «Мельпомена Таврії» автобусом, подолавши сотні кілометрів. Через проблеми на кордоні покласти всі декорації в одну вантажівку не могли. Але за ніч після приїзду на сцені вже була готова велика декорація. Виявилось, що актори розпиляли її на частини, привезли із собою у валізах, а потім самостійно склали. Тепер вони вже близько семи років так само літають на гастролі до Португалії: монтувальний цех створює такі розбірні декорації, які легко зібрати.

Театр — це завжди вигадка й намагання зробити щось із нічого. Але цього не вийде без грамотного керівництва й уважності всієї команди.

— Найгеніальніший актор вийде на сцену в геніальній ролі. Але якщо технічка не прибере підлогу на сцені, то як він стане на коліна перед героїнею і ці коліна будуть грязні — глядач вже буде дивитись не на пристрасть. Він буде дивитись, яка там в актора не дуже чиста одежа. В цьому і є колективність нашої роботи.

За сприяння Олександра Книги херсонський театр став візитівкою міста. Директор хоче піднімати не лише локальне театральне мистецтво, а й рідний регіон загалом. Тому, окрім іншого, театр проводить акції, щоб привернути увагу до архітектурних перлин міста. Зокрема ініціює відновлення історичних будівель: нещодавно за його сприяння розпочалась реставрація Херсонського літературного музею. Директор переконаний, що навіть у дрібницях спільнота згуртовується. Тому намагається організовувати мешканців міста і для громадських робіт, таким чином показуючи важливість колективної праці. На сімдесятий ювілей театру вся команда вийшла на вулиці й посадила 70 кущів троянд у сквері біля театру імені Куліша. Самостійно їх придбали й висадили, а пізніше ініціативу підхопив тодішній губернатор області. Так у Херсоні знову з’явились троянди.

— Мені так хочеться, щоб ми перетворили наше місто в гарне, щоб у ньому було мільйон троянд. Це ж нескладно. Щоб кожен житель посадив по одній троянді. Але за нею треба доглядати. Просто посадити і забути не можна.

Історично Херсон є містом троянд. На обкладинках дореволюційних журналів про садовий дизайн Олександр знаходив світлини міста та його квіткового годинника, що раніше був у одному з парків. Колись його створив європейський ботанік так, щоб квіти розпускались у певний час і день залежно від місячного календаря.

У місті насаджено багато кущів, але більшість із них залишилися недоглянуті. Олександр упевнений, що наводити лад у своєму місті треба кожному, щоб робити кращим і місто, і себе. А троянди — це завжди гарно.

— Бачите, десь є все-таки троянди і вони квітнуть. А десь їх просто немає. Я мрію про те, щоб вони були скрізь.

Незважаючи на державні нагороди, міжнародні гастролі й фестивалі, Олександр Книга переконаний, що його головне досягнення в тому, що херсонський глядач любить свій театр. Можна гастролювати й гордитись запрошеними гостями, але перевірити, чи дійсно театр успішний, можна лише за парадними дверима.

— Я завжди, коли приїжджаю кудись, підходжу до колег, йду в парадну частину і зразу розумію, ходять туди чи ні. Вичовгана доріжка чи ні. Поріг там збитий чи ні. Це зразу є показник, як відвідується театр.

На думку художнього керівника, у театрі люди з будь-якими вихідними даними за виставу мають об’єднуватися в одне ціле. Олександр порівнює акторів з чарівниками: за дві години з глядачами, різними за віком, партійною, релігійною приналежністю треба створити щось таке, щоб вони стали спільнотою. Коли ж глядачі вийдуть з театру — одразу повернуться на свій шлях. Але навіть короткострокова зміна — це вже паростки нового суспільства. Головне — діяти й жити зараз.

— Інколи кажуть: «Ми робимо, щоб наші діти жили краще». А чому ми не хочемо жити краще? Я хочу жити краще теж! Я хочу, хочу бути сьогодні, а не потім. В мене ж «потім» не буде, правда? Я хочу бути сьогодні і зараз.