Російські технології конструювання «темних часів» у Європі

Share this...
Facebook
Twitter

Навряд чи цивілізований світ зараз можна назвати «зоною комфорту». Потік мігрантів, спалах епідемії COVID-19, економічна криза, болісне очікування повномасштабної війни Росії з Україною і, зрештою, її настання. Російські танки на території України і щоденні обстріли міст і сіл змушують констатувати, що Росія з новою силою продовжує дестабілізувати політичну ситуацію в Європі. Країна-агресорка має чіткий алгоритм і, схоже, не поспішає згортати свої хворі імперські амбіції.

!
Матеріал містить посилання на російські сайти, переглянути які можна через VPN.

Агресія РФ має гібридний характер, тобто війна розгортається і на справжньому фронті, і на інформаційному. Той, хто думає, що всі деструктивні процеси, що наразі відбуваються у світі — випадок чи чиясь зла воля — на жаль, помиляється. Росія розпочала новий, посилений етап гібридної агресії не тільки проти України, а й усієї цивілізованої Європи. Це загрожує не лише політичною дестабілізацією, а й докорінною зміною сфер впливу ключових гравців на світовій арені й навіть чинних державних кордонів.

Схоже на те, що Росія запустила період геополітичної турбулентності, коли утворюється світовий хаос із непередбачуваними процесами, локальними та глобальними кризами й війнами. Неможливо точно спрогнозувати поведінку держав чи організацій на політичній арені та зрештою сформувати якийсь світовий порядок, якого дотримуватимуться ключові гравці та гарантуватимуть безпеку.

Хиткі часи

Ще з 2020 року західна цивілізація має справу з глибокою «перепрошивкою» європейської свідомості, де не залишається місця стабільності та передбачуваності майбутнього. Спочатку викликом стала пандемія COVID-19, а у 2022 — нова фаза російсько-української війни. Путін 24 лютого довів, що прогнозованість — це дуже хитка конструкція, і навіть у XXI ст. повномасштабне вторгнення в суверенну державу з метою її окупації абсолютно реальне. Таким чином Кремль остаточно утвердив активну силову політику Росії (яка, власне, ніколи не була мирною, але у 2022 році перейшла всі межі), і водночас — відкрив геополітичну скриньку Пандори. Адже від фіналу війни між Росією та Україною залежатиме стан і поведінка інших країн, особливо тих, якими керують диктатори.

Відкрити скриньку Пандори
Фразеологізм, що означає «наробити лиха». Походить із сюжету давньогрецької міфології, коли Пандора з цікавості порушує заборону відкривати скриньку і випускає всі лиха світу.

Путін показав, що можна фактично безкарно застосовувати силу до тих територій, які хотілося би загарбати. Наприклад, риторика Китайської народної республіки (КНР) щодо Тайваню стала набагато агресивнішою після 24 лютого. У Пекіні з’явилися реваншистські настрої та просування тези «одного Китаю». Йдеться про визнання існування на карті світу тільки однієї держави, попри те, що є два претенденти на цю назву — Китайська Народна Республіка (материкова частина Китаю) та Китайська Республіка (острів Тайвань).

Ще один приклад — Туреччина, яка почала воєнну операцію у Сирії 17 серпня 2022 року. Турецькі літаки вдарили по прикордонному посту — загинуло 11 людей. А раніше, 3 серпня 2022 року, азербайджанська армія теж розпочала свою воєнну операцію у Нагірному Карабаху. Хоч формально бойові дії тут закінчилися у 2020 році, але настало загострення — через перестрілки вірменських та азербайджанських військових уже є постраждалі та померлі.

Водночас чинний світовий порядок, сформований після Другої світової війни, коштував світові неабияких зусиль. Навіть якщо актуальні кордони неідеальні, починати їх переглядати — дуже ризиковано. Тут доречно згадати промову Мартіна Кімані — представника Кенії в ООН, який виступив під час екстреного засідання Ради безпеки ООН у ніч на 22 лютого 2022 року, що було присвячене визнанню Кремлем незалежності самопроголошених ЛНР і ДНР. Він зазначив, що Кенія підтримує територіальну цілісність України і засуджує порушення Росією міжнародних законів. Бо хоч кордони Кенії та інших африканських країн визначали колишні імперії (Британська, Французька та Португальська), — це не означає, що у XXI ст. потрібно провадити криваві війни, щоб ці кордони змінювати.

Ва всьом вінават Запад

У 2016 році на базі Московського державного університету ім. Ломоносова (МДУ) було опубліковано ґрунтовну, більш як семисот сторінкову монографію на тему «Стратегічне прогнозування міжнародних відносин» або геополітичну «стратегію» Кремля на найближчі 10 років. В цьому доробку зазначено, що Росія в цивілізаційному аспекті зіштовхується з трьома ключовими кордонами: Захід, ісламські країни та Китай. Подані різні сценарії розвитку подій, наприклад, напад на Румунію чи створення своєрідної розширеної версії Новоросії, куди мали би входити такі регіони України як Бессарабія і частина Причорномор’я, частина Подніпров’я та Запоріжжя, частина Таврії, Приазов’я, а також Донеччина.

Новоросія або Таврійська губернія
Територія нинішніх Приазовʼя, Причорномор’я і Таврії, що проіснувала з поч. XIX ст. до першої пол. XX ст. Весь цей час Росія провадила тут колонізаторську політику.

Загалом у монографії прописана покрокова інструкція для кремлівського режиму. Ось меседжі, які розглядають автори монографії (перекладено з російської):

– «Рано чи пізно, хочемо ми цього чи ні, але боротьба з Європою (чи принаймні з більшою її частиною) незворотня»;

– «… ні істинна скромність, ні істинна гордість не дозволяють Росії вважати себе Європою»;

– «Тільки рішучий опір Заходу, досягнення над ним воєнно-технічної та ідейної переваги здатні забезпечити стійку безпеку Росії в мабутньому»;
тощо.

Автори роботи стверджують, що в умовах неминучості конфліктів Росія має перейти до силової геополітики, бо, на їхню думку, після 2023 року «вже буде пізно», адже Україна до того часу остаточно розвернеться від російського курсу розвитку.

Росія розраховувала завершити «спецоперацію», захопити Київ за три дні та продемонструвати всім «народження нового світу» та «історичну місію» Путіна в ньому. Доказ цього — завчасне розміщення підготовленої статті «Наступ Росії та нового світу», вихід якої був запланований на 8 ранку 26 лютого 2022 року в «РИА Новости». Російські ЗМІ не сподівалися, що українці чинитимуть такий опір, тож стаття вийшла за їхнім планом. У ній досить чітко відображений кремлівський світогляд й озвучені ключові наративи. Це добре ілюструє причини нападу Росії на Україну і її наміри.

Але градус напруги наростав усі роки правління Путіна. Його соратники, а за ними і пропагандисти, традиційно трактували Захід як ворога і головну причину всіх бід росіян.

Путін навіть оголосив, що «Росія не закінчується ніде» — ця теза прозвучала на церемонії вручення премій Російського географічного товариства у 2016 році. Ось ще кілька промовистих тез, які з року в рік очільник РФ озвучує публічно (всі фрагменти перекладено з російської):

2007 рік. Мюнхенський виступ:

«Ми бачимо все більшу зневагу до основних принципів міжнародного права. Ба більше, окремі норми, та, по суті, чи не вся система права однієї держави, насамперед, звичайно, Сполучених Штатів, переступила свої національні кордони у всіх сферах: і в економіці, і в політиці, і в гуманітарній сфері — і нав’язується іншим державам. Ну, кому це сподобається? Кому це сподобається?».

2020 рік. Заява про Договір про ліквідацію ракет середньої та меншої дальності (ДРСМД):

«Вважаємо вихід США з Договору про ДРСМД, внаслідок чого він припинив свою дію, серйозною помилкою, яка посилює ризики розв’язування гонки ракетних озброєнь, зростання конфронтаційного потенціалу та скочування до неконтрольованої ескалації. З урахуванням неослабної напруженості на лінії Росія–НАТО очевидні нові загрози для загальноєвропейської безпеки».

2021 рік. Стаття в німецькій газеті «Die Zeit»:

«Багато країн поставили перед штучним вибором — бути з колективним Заходом або з Росією. Фактично, це був ультиматум. До яких наслідків призвела така агресивна політика, ми бачимо на прикладі української трагедії 2014 року. Європа активно підтримала антиконституційний збройний переворот в Україні. З цього все й почалося. Навіщо це було робити? Тоді чинний президент Янукович уже погодився з усіма вимогами опозиції. Навіщо США організували переворот, а країни Європи — безвільно його підтримали, спровокувавши розкол у самій Україні та вихід Криму із її складу?».

Колективний Захід у подібних заявах зображується ворожим і таким, що несе небезпеку «вєлікай Расіє», тож саме на протистояння з ворогом можна списати всі внутрішні невдачі. Адже рівень життя росіян особливо не змінюється, а Путін переконує, що їхня боротьба священна — навіть якщо йдеться про загарбання чужих територій. Тому не дивно, що «прастиє расіянє» так легко транслюють меседжі про захоплення не тільки України, а й Польщі, Молдови чи Литви.

Психологічний терор і перегляд кордонів

Росія провадить посередницьку війну, суть якої полягає в залученні у бойових діях третіх сторін, як-от політичних маріонеток, найманців. Але вона втягує в це не тільки конкретних людей, а й цілі території, наприклад, самопроголошені «ЛНР» і «ДНР». В усіх них вливають фінанси та техніку, кидають людські ресурси (зокрема військовиків), — все, щоб стимулювати агресію. Таким чином Росія істотно модернізує вже відому теорію «керованого хаосу», яку розробив очільник Генштабу ЗС РФ Валерій Герасимов, з поправкою на сучасну постмодерну ментальність. Вочевидь, країна-агресорка прагне масштабувати свою сферу впливу, використовуючи всі способи сучасного світу, щоб змінити його правила на власний розсуд.

Майже непомітно для європейців РФ зруйнувала образ «старої доброї Європи», в якій останні 80 років жодного разу не звучали сирени «повітряної тривоги». Люди стикаються із новою реальністю, намагаючись, з одного боку, адаптуватися до неї, з іншого — не допустити, щоб вона стала нормою. Цікаво, що в деяких польських містах на знак солідарності з Україною теж звучать сирени. І це не схоже на піар-кампанію на го́рі, адже чимало європейців зрозуміли, що одного ранку Росія може розпочати війну в їхній країні. На тлі звичного для Європи комфортного життя, така різка зміна реальності і постійний ризик — найбільший виклик для європейців після 1945 року.

Регулярні бомбардування українських міст, постійна загроза ядерної війни, енергетичний шантаж — усі ці теми війни проникають у ​​повсякденне життя європейців, хоча далеко не всі країни готові прийняти незручну реальність, а тому продовжують жити так, наче нічого не відбувається. Насправді ж, це автоматично спричиняє підвищення рівня тривожності громадян, мобілізує їхні внутрішні ресурси, змінює цінності та політичні вподобання. А головне, вони починають вважати, що у всьому винна Україна, яка ніяк не здасться, а не Росія, яку цю повномасштабну війну затіяла. І це саме те, на що Кремль робить головну ставку: психологічний терор як елемент безконтактної війни, маніфестація загрози як того, що здатне докорінно змінити життя європейців, а також зміщення відповідальності за всі військові злочини в Україні та їхні наслідки для всього світу.

Також стає рухливим поняття «кордон». У скорботній реальності української війни це вбачається особливо виразно. Представники російського політикуму, лідери ЛНР і ДНР на сході України щоразу заявляють про необхідність відсунути українські війська від кордонів сепаратистських «республік». Вочевидь, у кремлівській стратегії європейські кордони також мають стати рухливими, бо зовсім не випадково російські консервативні та праворадикальні публіцисти починають заявляти про демонтаж післявоєнної системи міжнародного порядку, заснованої на Ялтинських і Потсдамських принципах, прийнятих у 1945 році керівниками трьох союзних держав-переможниць у Другій світовій війні — СРСР, США і Великої Британії. Лідери думок також активно просувають такі меседжі, мовляв, кризу зміни світового порядку треба долати. І це дуже важлива компонента повномасштабної війни, розпочатої Росією: унаочнити поняття відносності кордонів. Наприклад, саме для цього 8 червня 2022 року в Держдумі РФ запропонували відкликати визнання незалежності Литви — члена ЄС і НАТО. Такими невеликими кроками Кремль тестує реакцію колективного Заходу, якого він трактує як свого головного екзистенційного ворога.

«Троянські коні» міжнародної політики

Паралельно з руйнуванням системи міжнародного порядку, Путін випробовував на міцність міжнародні структури у сфері безпеки. У очах європейських радикалів Росія має велику привабливість, закликаючи до усунення «європейської бюрократії», переформатування ООН, Міжнародного комітету Червоного Хреста тощо. Кремль доволі послідовно працює на руйнування іміджу міжнародних організацій, підважуючи їхній авторитет та спроможності. Для цього використовують пропагандистські ЗМІ, публічні виступи, політичні заяви. По суті, Путін, покроково випробовуючи чинний світовий порядок, знецінив і нівелював його. Водночас згадані безпекові структури самі довели свою недієздатність, постійно «виражаючи глибоку стурбованість» щодо жахливих дій Росії на території України. Ці організації показали свою моральну застарілість і неефективність, щоб упоратися з викликами сьогодення.

Дестабілізація Європи Росією ґрунтується на мережевому принципі. Російська влада, а з нею і пропагандисти активізують та підтримують смислові дихотомії — «Північ–Південь», «Захід–Схід», «стара Європа–младоєвропейці/младонатівці», «корінні жителі–мігранти», «політики-консерватори–політики-фрики» та ін. Кремль опирається на розгалужену мережу агентів впливу, тиснучи за допомогою них своїми наративами на слабкі місця в цивілізаційному моноліті ЄС. Так і відбувається розхитування ситуації в Європі.

До руйнування європейського цивілізаційного простору РФ підходить системно. Втираючись у довіру до європейських країн, просуваючи свої інтереси, Кремль «вирощує» собі союзників, які зможуть разом з ним тиснути на Європу, руйнуючи систему зсередини. І ось уже російські «троянські коні» — Угорщина, Сербія — підступно «скачуть» європейським ландшафтом. Їх небезпека полягає в тому, що вони заявляють про якусь альтернативу в політиці та економіці, яка насправді виявляється такою, що догоджає інтересам РФ. Що цікаво, Росія зараз «вийняла з рукава» сценарій розширення територій часів XIX ст., коли до складу Російської імперії входили деякі з нині вільних європейських країн — Польща, Фінляндія, Румунія, Естонія, Литва та ін.

При цьому не так важливе членство країни-«троянського коня» в ЄС. Достатньо близького чи відносно близького сусідства з Росією, адже так країні-агресорці легше поширювати колоніальні наративи, зміцнювати економічну та культурну залежність. Сербія — класичний приклад. 31 липня 2022 року Балкани опинилися на межі нового міжетнічного конфлікту саме з подачі сербської сторони, яка виконувала вказівку Кремля у контексті психологічної деморалізації виснаженої Європи. Річ у тім, що влада частково визнаної республіки Косово планувала з 1 серпня 2022 року заборонити дію сербських паспортів і номерних знаків на своїй території, що колись була частиною Республіки Сербської. Етнічні серби, які проживають на півночі Косова, за підтримки Белграду вийшли на протест. Відбулася перестрілка з правоохоронцями. Президент Сербії Александр Вучич закликав міжнародну спільноту зробити все можливе, щоб косовська влада скасувала або перенесла своє рішення. В ніч на 1 серпня 2022 року голова уряду Косова оголосив, що готовий піти на поступки і відтермінувати виконання постанови до 1 вересня 2022 року.

Звичайно, важко помітити відкриту участь «руки Кремля» в цій ситуації неозброєним оком. Однак, поза сумнівом, Путіну вигідно відкрити «додатковий фронт», щоб розсіяти увагу ЄС, США, НАТО, Туреччини й таким чином відволікати їх від війни в Україні.

Завдання геополітичного «троянського коня» — дестабілізувати ситуацію в регіоні та посіяти хаос у сусідніх країнах. При цьому країна в цій ролі може демонструвати соціальну й політичну стабільність і навіть не здогадуватися, що вона — маріонетка для РФ. Лідери таких країн дозволяють собі «альтернативні» погляди, що йдуть у розріз із європейським курсом розвитку. Вони підігрівають наративи про геополітичні та соціальні розбіжності, розпалюють локальні територіальні суперечки, зокрема на релігійному підґрунті. Однак таку країну-маріонетку дуже важко зрушити з шахівниці Європи — як правило, він інтегрований у ключові європейські структури і заявляє про себе як про повноправного члена європейської спільноти, чиї інтереси зазнають утисків.

Можна виокремити два рівні впливу «троянського коня». Перший — уряди та міжнародні організації, тобто він інституційний. Полягає у присутності численних «друзів Путіна» у європейському середовищі можновладців, тобто вони і є «агентами впливу», рупорами інтересів Кремля за кордоном. Одна з таких постатей — прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, який неодноразово називав Путіна своїм політичним взірцем і цілеспрямовано тиражує проросійські наративи, зокрема про згубність санкцій проти Росії для самої Європи. Так Орбан ставить під сумнів коректність політики ЄС. А у своїй промові 25 липня 2022 року під час приватного візиту до румунського міста Беїле-Тушнад політик виступив проти змішування європейських і неєвропейських рас, зазначивши, що: «Ми (угорці. — ред.) не є змішаною расою… і ми не хочемо ставати змішаною расою. Країни, де змішуються європейці та неєвропейці, більше не є націями». Він також різко критикував західну військову підтримку України: «Що більше сучасної зброї НАТО надасть українцям, то більше росіяни просуватимуть лінію фронту… Те, що ми робимо — це подовжуємо війну», — сказав Орбан під час виступу, чим спричинив обурення опозиційних партій і низки європейських політиків.

Випадок із «Amnesty International» — ще один показовий приклад. Так, 4 серпня 2022 року правозахисна організація заявила, що українські військові, які стримують російську навалу, наражають на небезпеку цивільне населення, створюючи бази і розміщуючи озброєння в школах і лікарнях. При цьому на сайті організації — ні слова про масове вбивство українських військовополонених в Оленівці чи будь-яке засудження дій окупантів, які жорстоко катували та вбивали полонених захисників та захисниць України.

Другий рівень впливу — окремі політики чи бізнесмени або їхні групи, тобто це персоналізований рівень впливу. Через дружні, меркантильні чи інші інтереси окремі постаті виявляють лояльність до РФ і прямо чи опосередковано долучаються до дестабілізації Європи. Також цю роль можуть виконувати керівники окремих регіонів, земель чи населених пунктів. Як правило, вони стикаються з кризовими економічними та соціальними явищами і можуть виступати проти загальноєвропейських трендів — чи то з «газового питання», чи з квот для мігрантів, вважаючи, що це просто «не на часі».

Кремль використовує будь-кого, хто йде на контакт і допомагає просувати російські інтереси. І деяких таких людей-маріонеток лобіювати ідеї РФ не лякають навіть значні іміджеві втрати. Наочний приклад — ексканцлер ФРН, німецький лобіст Кремля, ексголова ради директорів російської нафтогазової держкомпанії «Роснефть» Герхард Шредер. Так, наприкінці липня 2022 року Шредер відвідав Москву, зустрічався з Путіним, щоб нібито обговорити українське питання. Як наслідок, 2 серпня, в інтерв’ю журналу Stern, за підсумками зустрічі він заявив про готовність і відкритість Кремля до переговорів щодо дипломатичного врегулювання війни в Україні та назвав війну в Україні помилкою російського уряду, додаючи, що для вирішення конфлікту потрібні «поступки з обох сторін». Також Шредер назвав абсурдною ідеєю повернення Криму до складу України військовим шляхом, а рішення Ангели Меркель та Франка Вальтера Штайнмаєра заблокувати вступ України до НАТО у 2008 році — мудрим. За його словами, альтернативою для України може стати військовий нейтралітет. Як бачимо, це типова поведінка «троянських коней» і типові тези російських пропагандистів. Натомість дипломатичні переговори Кремль зазвичай використає тільки як паузу і час для накопичення сил і маніфестації своїх начебто миролюбних планів.

Погрози холодної зими та інших лих

Агенти впливу РФ допомагають масштабувати процеси дестабілізації на весь європейський континент. Але Кремль діє не тільки через них — він також «розігріває» тліючі проблемні наративи, що є в кожній країні і можуть спровокувати чи загострити конфлікти. Однак з ключових таких тем — ресурсна залежність Європи від РФ, мовляв, санкції передусім згубні для Брюсселя (місто фактично є столицею ЄС). Кремль визначив точки слабкості і вразливості Європи, і вміє довго чекати. Справа в тому, що Росія як лідерка постачання вугілля, нафти й газу, експортує ці продукти за великі кошти, але потім за них же й купує у країн Заходу чи не всі необхідні їх товари. Відтак європейські країни в лиці бізнесменів — ключові бенефіціари такої моделі. Але санкції стосуються не тільки європейських країн. За даними дослідження інформаційного агентства Bloomberg, підготовленого за підсумками зустрічі міністрів закордонних справ «Групи двадцяти» в Індонезії 7 липня 2022 року та оприлюдненого 5 серпня, половина цих країн не підтримують санкційну політику та не приєднались до накладення санкцій на РФ.

«Група двадцяти» або G20
Група міністрів фінансів і керівників центральних банків 20 найпотужніших світових економік.

Натомість Росія займається газовим шантажем, бо це її важіль впливу не тільки на санкції, а й на перебіг війни в Україні. І головне, що тут треба розуміти простим європейцям: енергетична криза з усіма її наслідками (підвищення цін, зниження температури опалювального сезону 2022 року на 5–6 °C) — результат дій Росії, яка розпочала велику війну, а не України, яка відстоює зараз і свою територію, і стає своєрідним щитом усій цивілізованій Європі.

Путін хоче змусити європейців відчувати постійну тривогу і страх, щоб емоційно розхитати й послабити колективний Захід. Саме так, на його думку, можна змусити ключових гравців відмовитися від підтримки України. Саме для цього Кремль штучно створив продовольчу кризу під час цієї повномасштабної війни, коли російська армія заблокувала українські порти, викрадає українське зерно, обстрілює зерносховища, мінує поля та палить врожаї пшениці на них.

Вочевидь, Європа боїться не тільки голоду, а й потоку нелегальних мігрантів, сплеску злочинності і насилля. Україна — важливий гравець на міжнародному ринку з експорту сільськогосподарської продукції, на яку припадає орієнтовно 10 % світового обсягу постачання пшениці та 15–20 % ячменю (за даними Міністерства аграрної політики та продовольства України). Тому наслідки від війни в Україні вже відчутні по всьому світу, і Європа мала би зрозуміти, що відповідальна за все це тільки Росія.

РФ формує у Європі тотальний простір жаху, вірніше, його очікування. Газова криза, збитки внаслідок накладення санкцій та інші «побічні ефекти» повномашстабної війни торкнулися кожного європейця. Для них, які за 80 років уже звикли до цивілізаційних благ і ненасильницької культури врегулювання конфліктів, нинішня ситуація у світі — це життя у режимі сумніву й непрогнозованого майбутнього. Через це деякі європейці вдаються до рятівного популізму «ми за мир» або підтримують ідеї на кшталт «Україна має поступитися, щоб це припинилося». Таким чином, стаючи на бік країни-агресорки, вони тільки сприяють поглибленню дестабілізації життя не тільки своєї країни, а й усієї Європи.

Як наслідок, європейські політики опинилися в ситуації, коли необхідно приймати непопулярні, але надважливі рішення, на яких досить легко спекулювати. Схоже на те, що російські політики мало не закладаються, хто наступний на Заході піде у відставку. Як і у випадку з поширенням хаосу, РФ для дестабілізації урядів не гребує дискредитацією іміджу європейських політиків. Наприклад, кремлівські медіа розганяли інформацію про вечірки під час пандемії коронавірусу, що передували відставці Бориса Джонсона, «наркотик зґвалтування» на партійній вечірці за участю німецького канцлера Олафа Шольца тощо. Тактика демонстрації «нікчемності» представників урядів західних країн допомагає РФ переконувати свій народ у ницості та слабкості самої Європи. Примітно, що ставку роблять на моральний образ політика. У «темні часи» громадяни віддають перевагу консерваторам, «затягнутим у сюртуки», які демонструють сувору відданість моральним цінностям. І таких в Європі стає дедалі менше.

Російські пропагандисти просувають ідеї мінімізації потреб на тлі тиску санкцій, очевидно, проштовхуючи меседж про необхідність їх скасування, адже «якщо санкції не працюють і шкодять самим європейцям, то навіщо тоді вони взагалі потрібні?». А ще РФ усіляко проштовхує абсурдні ідеї про те, що від санкцій європейці нібито постраждають більше, ніж росіяни, які легко перейдуть на товари власного виробництва. У пропагандистській картині світу середньостатистичний європеєць має відмовляти собі в насолоді, здійсненні бажань чи деяких звичних речах, типу «менше часу приймати душ» та економити на їжі. Звісно, все це Росія гіперболізує, подаючи під потрібним «соусом» — або для доказу сили Кремля, або для ілюстрування слабкості Європи.

Наразі виглядає так, що частина європейського політикуму переносить на Україну власну нерішучість і страх змін, тому й зволікає з допомогою, просто не вірячи у майбутнє України. Це може стати втраченим шансом для оздоровлення Європи від російського впливу. Адже Україна — не єдина ціль у загарбницьких планах Кремля. Путін — прихильник євразійства, що постулює виключний вплив РФ від Португалії до Камчатки. І співробітництво з КНР, як рівноправним союзником Кремля — доказ цього.

Не виключено, що російська політична та пропагандистська машина й надалі підштовхуватиме Європу до дедалі глибшої ментальної кризи, поступово паралізуючи її бажання спротиву. Такі шкідливі наративи як «Україна має перестати чинити опір» і «треба повернути все як було» не допоможуть вирішити ситуацію, а тільки погіршать її. Річ у тім, що території — це не просто земля, а й люди, які там живуть. І навряд чи Росія задовольниться «шматком» України. Щоб РФ нарешті перестала розхитувати світ, є тільки один єдиний оптимістичний сценарій — перемога України, а не заморожування війни. І саме за це вже більш як пів року героїчно борються українські захисники та захисниці.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка:

Анастасія Коберська

Автор:

Анатолій Шара

Шеф-редакторка:

Аня Яблучна

Редакторка:

Леся Богдан

Більд-редактор:

Юрій Стефаняк

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик