Україна очима іноземних журналістів: Террелл Старр

Share this...
Facebook
Twitter

Якщо рік тому в різних куточках світу можна було зустріти людей, які ніколи не чули про Україну, то у 2022 році таке майже неможливо уявити. Сміливий опір, який українці чинять російській навалі, викликав хвилю щирого захоплення в цілому світі, і люди з усіх країн і континентів дізнаються про Україну, її культуру й історію. Крім українців, які роблять усе можливе, щоб розповідати про воєнні злочини та звірства росіян, є ще міжнародні журналісти, чиї репортажі з України також висвітлюють правду про цю невиправдану війну, котру веде Росія. Щоб відзначити їхню роботу і зрозуміти, як вони підходять до своєї важливої ролі, Ukraīner започаткував серію інтерв’ю під назвою «Україна очима іноземних журналістів».

Герой нашої першої історії — Террелл Джермейн Старр, американський журналіст, засновник і ведучий подкасту Black Diplomats про міжнародні політичні питання, особливо щодо України. Останні 12 років він живе в Україні й вивчає російський колоніалізм та імперіалізм, водночас розмірковуючи про власне походження і досвід утисків. У цьому інтерв’ю він розповідає про своє життя в Україні, про те, якою її бачать росіяни, а також ділиться порадами для журналістів, які приїжджають в Україну висвітлювати війну.

— Як ви зацікавилися журналістикою? Особливо темами зовнішньої політики. Як цей інтерес привів вас туди, де ви зараз?

Цікавитися міжнародною політикою, а згодом і Україною, я почав у коледжі. В 19 років поїхав у Росію. Тоді мене не дуже приваблювала подорож до РФ, бо я виріс у Детройті, штат Мічиган, — найбільшому місті темношкірих людей у США. Я сказав: «Боже, мабуть, я буду там єдиним чорношкірим афроамериканцем». Звісно, це було не так. Я закінчив коледж і поїхав до Грузії як доброволець Корпусу миру. Тоді й почав вивчати колоніалізм і ставлення Росії до сусідніх країн. До мене підходили люди й казали, що росіяни — расисти. А я тоді думав: «Хіба всі білі не мали б ладнати між собою?».

Корпус миру
Урядове агентство США, яке формулює свою місію як зміцнення миру та дружби між народами світу. Співпрацює у 70 + країнах з державними установами,школами, некомерційними організаціями в галузях освіти, підприємництва, інформаційних технологій, сільського господарства й екології.

Такі в мене були думки 20 років тому. Я не розумів цей регіон, його політику й культуру. Але він мене полонив, бо в Грузії казали: «Знаєте, у Росії нас також вважають чорними»*. У мені прокинулася цікавість. Я почав вивчати грузинську мову. Не можу сказати, що я став говорити як Шота Руставелі (видатний грузинський поет XII ст. — ред.), але можу поїхати в Грузію і вільно там спілкуватися з людьми. Ось тоді я й усвідомив: щоб зрозуміти Росію, мені потрібно пожити за її межами. Я вступив на магістратуру (в Іллінойський університет, США. — ред.) й почав вивчати курс «Росія, Східна Європа та Євразія». Зосередився на Україні, адже це був спосіб вивчати Росію, не живучи в ній. Звісно, я вчив історію [України] й більше дізнався про Голодомор — це був іще один приклад ненависті одних білих до інших. Ця тема зачепила мене, оскільки в Америці я завжди цікавився питаннями раси.

*
В Америці існувала расова сегрегація (примусове відокремлення білого населення від інших етнічних груп), що офіційно була введена у другій пол. XIX ст. і тривала до кінця XX ст. Однак наслідки цього явища помітні й досі, особливо це відчувають на собі темношкірі люди.

Що більше я жив в Україні, то більше дізнавався про неї, і це допомогло зрозуміти, як можна зробити цей світ кращим. Завдяки своєму походженню я дуже добре розумію Україну.

— Розкажіть про свою першу подорож до України 12 років тому. Якими були ваші враження?

У 2008 році я був у Грузії, коли на неї напала Росія. У 2009 отримав стипендію програми імені Фулбрайта й у серпні приїхав вчитися в Україну. Чесно кажучи, спочатку стикнувся з расизмом. Орендодавці мені не хотіли здавати житло. Я пояснював, що маю гроші й можу заплатити за три місяці наперед, але їм було байдуже. Не надто приємний досвід. На 95 % Україна — круте, чудове місце, але решта 5 % — справжній жах.

Програма імені Фулбрайта
Міжнародна програма обміну вченими та студентами, яку фінансує уряд США. З 1992 року в США провадили дослідження чи навчалися 700 + українських студентів, викладачів і вчених, а в Україні – понад 400 американців.

Водночас мене дуже захопила Україна — я відчував, що дізнаюся те, чого інші не знають. Спостерігав за передвиборчою боротьбою (середина січня–початок лютого 2010 року. — ред.) Віктора Януковича та Юлії Тимошенко. Цікаво було слухати таксистів, які розмірковували про відмінності між двома кандидатами. Всі розмовляли російською, тому іноді я не розумів, що мені кажуть (тоді тільки почав вчити цю мову. — ред.). Під час цих виборів я дещо помітив — це були досить чесні перегони, не так, як у Росії. Стало зрозуміло, що це різні країни. Росія — це як Ірак, Саддам Хусейн (іракський президент, диктатор. — ред.) чи Кім Чен Ин (лідер КНДР, диктатор. — ред.): заздалегідь відомо, хто переможе. Помаранчева революція, а потім Революція гідності показали мені, як зміцнюється демократія в Україні. Ось що мені подобалося.

— Що ви дізналися про конфлікт між Україною та Росією? Як ви тоді його бачили?

Я дивлюся на все крізь призму досвіду темношкірої людини. Я бачив багато такого, чого не бачили мої колеги в Америці. Я повернувся в США, прожив там кілька років, а тоді відбулося вторгнення 2014 року. І я приєднався до онлайн-команди Цифрового архіву Майдану, яка протидіяла дезінформації. Таким був мій перший досвід роботи з інформацією, спрямованою проти України (про те, що тут живуть нацисти і все таке). В Америці я здебільшого пишу про раси й політику. І я сказав [читачам], що стикнувся з расизмом в Україні, але він є і в моїй країні. Тебе може вбити поліція, коли ти просто йдеш вулицею Нью-Йорка. А в Україні на початках [незалежності] я просто сплатив би штраф (якщо скоєне дрібне порушення. — ред.) поліціянтам, оце й усе. Вони не застрелили б мене. Тому я сказав, що балачки про українців-нацистів — це повна маячня. Це брехня. Ось чому я долучився до людей, які боролися з дезінформацією.

У США я напрацьовував репутацію політичного журналіста. У 2016 році висвітлював свої перші президентські вибори і стикнувся з російськими інформаційними вкидами в мою країну. Щось подібне було і в Україні: РФ просувала там свої наративи. Я випрацював власний журналістський стиль і почав писати для Washington Post, New York Times та інших видань. Після 2016 року знову вирішив приїхати в Україну. Спершу залишався тут кілька місяців, потім переїхав, і зараз живу в Україні 6 місяців на рік.

— Де ви були 24 лютого? Як зреагували на події того дня?

Коли Росія вдерлася вдруге, я був тут, в Україні. Зараз цей народ для мене наче родина. Я знаю цих людей, проводив час із ними. Тому коли росіяни перетнули кордон, я не хотів їхати, хоча й міг. Був тут і на власні очі бачив, як били російські ракети, як диверсанти намагалися перетнути блокпости. Допомагав українцям знайти притулок за кордоном. Працював тут як журналіст, але відчував, що це лише незначний внесок у підтримку країни, яку люблю. І я досі тут. Планую робити репортажі з України до завершення війни. Адже війни закінчуються. І я впевнений, що перемога за Україною. Це було однією з причин, чому я лишився, навіть коли Захід сумнівався, що українці боротимуться. Пам’ятаю, як одного разу йшов із камерою і хлопець підбіг до мене й вигукнув: «Україна переможе. Росіяни, ідіть на х*й!». Він сказав це ідеальною англійською. А потім додав: «За нашу землю я вб’ю будь-кого». Я стрімив, тому не очікував такого. Це відео стало вірусним і набрало мільйони переглядів. Для мене це був не просто репортаж — це було щось близьке мені по духу. І тому я тут. Це допомагає мені далі розповідати світові, яка Україна насправді.

— Як ви ставитеся до справедливого гніву та люті українців? Як подаєте цей контекст?

Багато точок зору залежить від авдиторії. Якщо хочу щось донести темношкірим людям зі своєї громади, то кажу так: «Уявіть, що поліція вдирається до вашого будинку і стріляє у вас». А таке трапляється в Америці. У нас є рух Black Lives Matter («Життя темношкірих важливі»), який бореться з насильством із боку поліції. Ненавиджу поліційну систему Штатів. У мене немає судимості, я маю освіту й роботу. Зараз живу тут, вчу українську мову й роблю все, щоби бути громадянином світу. Але якщо йду вулицею свого міста, Нью-Йорка, і якомусь поліціянту щось приверзеться — я труп. Ось так просто. Я про це писав. Поговоріть із достатньою кількістю темношкірих у США — вони скажуть те саме.

Black Lives Matter
Міжнародний антирасистський рух, який бореться проти насильства щодо темношкірого населення через акції протесту, демонстрації проти поліційного насильства та расової дискримінації в правовій системі США.

Коли маємо справу з Росією, йдеться не тільки про народ. Йдеться про всю російську систему панування. За нею росіяни вищі, а українці — нижчі. Послухайте промови Путіна. У них українці — «білий непотріб». Ось він каже, що це країна нацистів, а потім я їду на схід України, в Ізюм, і бачу там просто зруйновані життя людей.

На початку [повномасштабної] війни друзі вирішили, що нам буде безпечніше жити разом. Нас було четверо, зокрема один хлопець із Сил ТрО, а ще в одного — родичі в Херсоні, тож він щодня їм телефонував. Цю картину я бачив кожного дня. Прокидаєшся вранці, заварюєш чай і бачиш, як Ігор намагається додзвонитися мамі, а вона не відповідає. Можливо, за тиждень вона відповість, але вони не зможуть говорити довго, бо росіяни видали людям свої SIM-картки, і їм треба шукати VPN. Моя вчителька української мови була під російською окупацією протягом місяця. Вона розповіла, що російський солдат застрелив її родича. Ось такі історії ви чуєте. І постає запитання — за що? Тільки тому, що вони українці. Висловлювання Путіна про українців нічим не відрізняються від слів найогидніших расистів про темношкірих людей. Я кажу так, бо сам знаю як це, коли тебе принижують. Я знаю, що таке ненависть. Гадаю, тим, кого не гнобили, легко говорити, що ненависть — це погано. Ваших батьків не вбивали. Ваших родичів не ґвалтували. Вам не доводилося прокидатися вранці й думати, як приготувати їжу. Або де помитися, бо у вашому районі зруйновано інфраструктуру.

VPN
Віртуальна приватна мережа; сервіс для захисту мережевої конфіденційності та інтернет-з'єднання.

Я живу в Україні вже майже 13 років. Коли сюди переїхав, в українців не було такого ставлення до росіян, як зараз. Було багато людей, які розмовляли тільки російською, дехто не хотів, щоб Україна вступала в НАТО. З 2009 до 2022 року я спостерігав, як усе змінюється. І все з вини Росії. Українці тут ні до чого. Щоб розв’язати цю проблему, саме агресор повинен змінити поведінку. Не треба звинувачувати жертву в емоційній реакції на те, що хтось поводиться з нею, як із непотребом.

— Як ви реагуєте на наратив, що це війна між США та Росією, адже Америка підтримує Україну?

Я часто чую людей із різними політичними поглядами, буцімто Росія просто реагує на імперіалізм США, який, зокрема, проявляється і в НАТО. По-перше, я сказав би, що й Америка, і РФ — обидві ці країни та інституції — імперські. Як політичний репортер, я писав про вибори й бачив випадки позбавлення виборчих прав. Бачив людей, у яких відбирають права. Коли хтось називає США імперською країною, то це правда. Але річ у тому, що ви більше ніде не помічаєте імперіалізму. Не тільки Америка вкрала землю в корінних народів. Росія зробила так само. Чи ви вважаєте людей азійської зовнішності корінними росіянами? Ні! Як думаєте, як вони стали росіянами? Вони не належать до цього етносу. Їх колонізували. Їх вирізали, убивали, катували. Замисліться, як було здобуто Сибір: ця земля не належала Росії споконвіку. Якби РФ займала тільки свої одвічні землі, то була б удвічі меншою.

Погляньмо на «Російську імперію» і загарбані нею території. Ці країни були приєднані під дулом зброї. Ніхто з цих народів не хотів у Радянський Союз. Особливо Україна. Як думаєте, чому так багато українців говорять російською? А чому багато країн Африки та Заходу розмовляють французькою? Це не їхня рідна мова. Їх колонізували франкомовні країни. Те саме зробила й Росія. Це факт. Тому, якщо ви так переймаєтеся проблемами імперіалізму, я менше думав би про НАТО, а радше поцікавився, чому так багато країн Східної Європи хочуть приєднатися до цього блоку. Якби не НАТО, більшість держав Східної Європи, як-от Болгарія, Румунія та країни Балтії, були б зараз на місці України. Думаю, в американців немає такого співчуття до українців, болгар і естонців, адже, з погляду Америки, вони всі білі. Але в контексті російського імперіалізму та його зверхності, вони не білі, бо не росіяни. Ми так багато боремося проти дискримінації людей через колір шкіри, що не розглядали українців крізь призму мови й державності, які їх визначають. А це ще один прояв расизму й мовних утисків [з боку РФ].

— Що ви порекомендуєте іноземним журналістам, які приїжджають висвітлювати події в Україні? Що їм потрібно знати і як братися за цю тему?

Моя порада журналістам, які приїжджають в Україну висвітлювати війну, дуже проста. Їм, як і мені, потрібно деколонізувати свої думки. Тобто, якщо ви приїхали в Україну, то маєте бути україноцентричними. Маєте зосередитися на Україні. Шукайте українських науковців, експертів, істориків. Знов-таки я спираюся на свій досвід темношкірого американця і журналіста зі США. І мій аналіз ґрунтується на досвіді висвітлення руху Black Lives Matter. Журналісти, які приїжджають в Україну, не мають права давати агресору кредит довіри. Це незаконна війна, незаконна окупація території, агресор неправий, і він вчиняє воєнні злочини. А ті солдати, які сюди їдуть, — убивці. Правда на боці України, а не Росії — ось що є істиною.

У культурі темношкірих американців є вислів: «Ми знаємо білих краще, ніж вони знають самі себе». Мені здається, українці знають росіян краще, ніж вони [росіяни] знають самі себе. А через своє походження я слухаю українців. Я ніколи не жив у Москві, тому не розумію ту точку зору. Я автоматично хочу поставити в центр Україну, бо на основі власного життєвого досвіду розумію поневолених, і це укріплює мою журналістську позицію. На мою думку, журналісти, які приїжджають сюди, мусять пройти крізь таку ж саморефлексію, яку мали білі журналісти під час руху Black Lives Matter. Ситуація в американській журналістиці змінилася, бо цього вимагали темношкірі журналісти. Гадаю, журналісти починають інакше інтерпретувати Росію, тому що цього вимагають українці. І не тільки [іноземні] журналісти мають поставити в центр Україну: я б також спонукав українських колег перевіряти й переконуватися, що ви в центрі уваги. Адже з нашого досвіду, ви не опинитеся в центрі уваги, якщо не вимагатимете цього.

— І наостанок, яке ваше улюблене місце в Україні й чому?

Мій улюблений район Києва — Поділ. А в Україні — Карпати. До війни я хотів там (у горах. — ред.) започаткувати туристичну компанію. Був на заході України, створював план, якими могли б бути 10 днів у Карпатах. Я проводив місяць у Карпатських горах, їздив туди, а мої українські друзі казали: «О, ми там ніколи не були. Ти знаєш про Карпати більше за нас».

Я жив у містечку під назвою Свалява. Мені подобалося бігати. Місцеві дещо дивувалися, адже навіть українці туди доїжджають рідко. А тепер уявіть, що там бігає чорношкірий чувак із бородою. Вони дивилися на мене й казали: «Матінко Божа!». А іноді зі мною бігали дітлахи, наче я Роккі. Людям було начхати, що я намагаюся тримати себе у формі. Я собі біжу, а вони переймають мене та пропонують шашлик і пиво. На мою російську вони не зважали, бо я іноземець. Але це змусило мене вивчити українську. Я люблю Карпати, бо це красиве місце, про яке ніхто не знає. Якби хотів поїхати в Париж, Іспанію чи деінде, я міг би без проблем це зробити. Але це нудно. Всі їдуть в Іспанію та Францію, але мало хто вирушає в Карпати.

Роккі
Американський фільм 1976 року про посереднього боксера, який наполегливо тренується для поєдинку з чемпіоном світу.

— Чи хотіли б ви щось сказати українському народу?

Борітеся — поборете (Террел цей рядок із поеми Тараса Шевченка сказав українською мовою. — ред.).

Над матерiалом працювали

Засновник Ukraїner:

Богдан Логвиненко

Авторка тексту:

Анастасія Марушевська

Тоня Смирнова

Шеф-редакторка:

Анна Яблучна

Редакторка тексту:

Анастасія Сєрікова

Інтерв’юерка:

Юлія Тимошенко

Більдредактор,

Фотографиня:

Юрій Стефаняк

Продюсер проєкту:

Христина Кулаковська

Оператор:

Ольга Оборіна

Режисер:

Микола Носок

Режисерка монтажу:

Ліза Літвіненко

Транскрибаторка:

Діана Стукан

Контент-менеджер:

Катерина Юзефик

Перекладачка:

Ольга Ковальова

Слідкуй за експедицією