Як Тростянець чинив опір окупації

Містечко Тростянець до повномасштабної війни було досить прогресивним. Громада створювала робочі місця і залучала інвестиції длярозвитку інфраструктури, освіти й локального туризму. У місті капітально ремонтували лікарню, готувались будувати біатлонний стадіон, проводили фестивалі музики та історичної реконструкції. Тут працювала оновлена публічна бібліотека, що стала інформаційно-культурним центром, а також краєзнавчий музей, художня галерея, музей шоколаду та сучасний спортивний комплекс. Загалом 20-тисячний Тростянець багато уваги приділяв саме молодому поколінню, тому створював умови для комфортного навчання, дозвілля та спілкування. Всі плани змінило повномасштабне вторгнення росіян на українські землі 24 лютого 2022 року.

30 днів окупації

Тростянець розташований за 35 км від кордону з Росією, тому колона військової техніки окупантів зайшла на околиці міста у перший же день вторгнення. Російські військові спочатку зайняли залізничний вокзал, а потім розташувалися в будівлі міської ради. Вони пограбували магазини та склад шоколадної фабрики, розтрощили офіси, обікрали станцію невідкладної допомоги та «Укрпошту». Також розстріляли авто ритуального бюро, щоб українці не могли ховати померлих так, як належить.

Від наступу російських військ дуже сильно постраждали околиці міста, адже в перші дні вторгнення окупанти їх сильно обстрілювали. Найбільше потерпіли районний краєзнавчий музей, районна лікарня, яку обстріляли з танків, колишній завод «Електробутприлад», приміщення бібліотеки, залізничний вокзал і привокзальна площа. Тридцять днів російські військові вбивали, катували, грабували мешканців Тростянця. Місто було без води й електрики. Один із місцевих мешканців розповідає:

— У нас ходили й стукали у двері, виламували. По місту стріляли, всіх виганяли (з будинків. — ред.). У нас були блокпости, один з них — на кладовищі. Кажуть, їздили по могилах. У касках цих совєтських ще. Відкривали магазини й грабували їх.

Юрій Бова, голова Тростянецької громади, показує свій кабінет у міській раді, який розгромили російські військові:

— Повигрібали всі документи, шукали щось у сейфі, на поличках. У них якась була злоба: ламали мої статуетки «Найкращому міському голові», роутер розбитий, оргтехніки немає ніякої.

У період тимчасової окупації місцеві мешканці та територіальна оборона два тижні спостерігали за російськими військовими. Хотіли зрозуміти, який саме підрозділ базувався в їхньому рідному містечку і де вони облаштували свій штаб. Усе це вивідували за допомогою квадрокоптера, що належав міській раді. Потім, розповідає Юрій Бова, інформацію передавали ЗСУ:

— Центром базування своєї армії на початку вони вибрали Тростянець. Наше завдання було постійно давати ЗСУ місце базування конкретної техніки з описом. Ми були на зв’язку з місцевими жителями 24/7.

Юрій Бова розповідає про місцевого чоловіка, який знімав місцевість квадрокоптером щоранку і щовечора, дуже ризикуючи своїм життям. Потім він навіть зміг виїхати завдяки «зеленому коридору» й вивезти з собою квадрокоптер, адже в місті залишатися вже було дуже небезпечно. Чоловік розумів, що окупанти можуть його вбити, але називав квадрокоптер «зброєю, якою він воював».

«Рускій мір» у Тростянці

Міський голова Тростянця показує, як зараз виглядає їхня площа 40-ї армії, розташована біля залізничного вокзалу. Російські військові її майже вщент зруйнували:

— Її починають називати площею «Холодного Яру». Це назва 93-ї бригади ЗСУ, яка звільняла наше місто і розбивала разом з іншими підрозділами тутешню армаду. Ця площа зараз символізує «рускій мір», який йшов нас «визволяти». Оце все могло бути і у Львові, в Одесі… У Польщі, Литві, Латвії та інших країнах, куди рухався «рускій мір». Ось що вони залишають після себе.

Шоколадну фабрику Mondelēz International, що була одним із флагманів харчової промисловості регіону й експортувала свою продукцію в десятки країн світу, російські окупанти також пограбували й пошкодили:

— На території шоколадної фабрики росіяни розмістили «Гради», мінометну батарею, з якої били по Охтирці (місто, що приблизно за 20 км від Тростянця. — ред.). Під час цих бойових дій розірвався склад боєприпасів і постраждала фабрика. Зараз збитки оцінюють в 10 мільйонів доларів, а загалом на будівництво цієї фабрики було витрачено 40 мільйонів доларів.

Величезних руйнувань окупанти завдали нещодавно відремонтованій районній лікарні. Її нищили прицільно, а потім ще й дострілювали вікна з автоматів:

— Поліклініка дуже сильно постраждала. Зараз уже засклили кілька поверхів, повставляли двері, щоб хоча б якось відновити життєдіяльність цієї лікарні, бо треба десь людей лікувати.

Партизанський рух

Жителі Тростянця майже відразу організували партизанський рух, щоб захищати своє містечко від агресорів. Вони повідомляли ЗСУ про розташування техніки та груп російських військових, а також голіруч знешкоджували їхні танки. На території Тростянецької громади в різних місцях спалили більше сотні одиниць російської техніки:

— З перших днів війни завдання було таке: якщо раптом в селі зупиняється та чи інша військова техніка (вона зламалася чи росіяни її кинули), то ми маємо її розкомплектувати максимально швидко, забрати всі запчастини, і коли вони приїдуть через день забирати назад, то вона вже буде нетранспортабельна.

Користуючись своїм досконалим знанням місцевості, тростянчани під обстрілами доставляли людям медикаменти, їжу та воду:

— По цій дорозі ми могли з нашими партизанами, з теробороною завозити харчі невеликими бусами до лікарні. А коли вже росіяни поставили техніку свою тут, то хлопці через ліс заносили руками. Несли майже 9 кілометрів їжу та ліки. Там 12 людей у лікарні було на момент визволення міста, а впродовж війни 7 дітей у ній народилося. Лікарня працювала кожного дня.

Представники місцевого партизанського руху розповідають про опір росіянам:

— Ми організували такий партизанський загін. Без зброї, без нічого. Якось у нас з’явилося кілька пістолетів, автоматів. І так ми почали протистояти нашому ворогу. Це трофейна рація. Ми знайшли її і по ній слухали багато перемов, які потім надсилали нашому командиру, Юрію Анатолійовичу, який був з нами на зв’язку з першого дня.

Місцеві партизани жартують, що жили на своїй землі й не знали, хто такий «батько Бандера», яким так лякають росіян. Але коли російський окупант ступив на українську землю, довелося всім тростянчанам ставати тими «бандерівцями».

Голова Тростянецької громади Юрій Бова вважає, що росіян обурюють успішні приклади українських реформ. Каже, що окупанти прийшли грабувати та знищувати українські міста зі злоби та заздрощів:

— Сьогодні аналізуємо по Маріуполю, Харкову, Чернігову, Тростянцю, що це міста, в яких щось вдавалося, які позиціонували як міста-реформатори, демократичні, скажімо так, двигуни реформ (децентралізації. — ред.) в Україні. А їхнє (російської армії. — ред.) завдання було просто стерти з лиця землі все, що тут було.

Це підтверджують записи зі щоденника російського солдата, який знайшли в адміністрації, коли окупантів врешті вибили з містечка. Він пише: «Ми закріпилися в місті. Все жахливо. Ми як фашисти — розграбували всі магазини, повибивали скло. Люди нас бояться. Слухаємо хохляцьке (зневажлива назва українців. — ред.) радіо, нас називають окупантами. Ми оселилися в магазині. Взяв дружині дві хохляцькі сумки та блендер. Хочу їй більше всього привезти, але вже немає — все вкрали».

26 березня українські захисники та захисниці звільнили Тростянець від загарбників. Сапери вже розмінували майже всю територію, але, на жаль, іще трапляються випадки, коли люди підриваються на мінах. Рятувальники та місцеві жителі розчищають місто. Волонтери та добровольці також допомагають Тростянцю оговтатися від окупації: розбирають завали, прибирають наслідки бойових дій, психологічно підтримують одне одного і непохитно вірять у перемогу. Бо якщо звільнили північ, то звільнимо й усю Україну.