ЦСО «А» СБУ: від боротьби з тероризмом до війни з окупантами

У народі Центр називають «Альфа», проте «А» в назві означає основний напрям роботи — антитерор. Від створення підрозділу в 1994-му основним завданням спецпризначенців є знешкодження терористів. Із 2014-го бійці ЦСО «А», не полишаючи антитерористичної діяльності, воюють у зоні бойових дій. Про цей досвід, принципи Центру й операції, що змінюють хід війни, розповідаємо в матеріалі документального спецпроєкту «Підрозділи перемоги».    

Довідка про ЦСО «А» СБУ  

Вид: оперативно-бойовий підрозділ Служби безпеки України

Рік створення: 1994

Символіка: меч, крила, щит і хрест СБУ

Гасло: «Життя — Батьківщині. Честь — нікому».

Сторінки: сайт, інстаграм.

Принципи Центру

Символи підрозділу тісно пов’язані з тими, що має Служба безпеки. На емблемі ЦСО «А» зображено щит, на якому є крила і меч, що утворюють український тризуб, у центрі якого хрест СБУ. За словами керівника Центру Євгенія Хмари, кожен боєць шанує ці символи: 

— Меч — це символ боротьби, символ воїна. Щит — символ захисту, символ захисника. Крила особисто для мене — це символ благородства і достойності, символ честі. І хрест СБУ — це ознака того, що ми є оперативно-бойовим підрозділом Служби безпеки України. І наше завдання (як і Служби безпеки) — це захист країни. Захист життя в цій країні.

Гасло Центру: «Життя — Батьківщині. Честь — нікому». Для Євгенія Хмари ця фраза в першу чергу про фокус на захисті України й служіння їй. Бійці чітко усвідомлюють, що в тих умовах, в яких вони виконують завдання, потрібно бути готовим до смерті. Але це лише додає ваги їхній роботі.

Символи Центру відображають і його принципи. ЦСО «А» — це розгалужена система, де кожен підрозділ має власну історію. Керівник Центру Євгеній Хмара ділиться, що саме є перевагою бойового крила СБУ:

— Ми і є сильними тим, що ми під своїм дахом обʼєднуємо ряд підрозділів, у кожного з яких своя філософія. Об’єднують їх професіоналізм, єдиний стандарт у підготовці до операцій, озброєння. Але в кожному є своя індивідуальність, свої особливості. Якщо поставити завдання одному підрозділу і поставити таке саме завдання іншому, то я отримаю два різних рішення. І це є сила ЦСО «А» — інтуїція, креативність, уява. Шукати шляхи. Наш стандарт — завдання мають бути виконані. І особовий склад має живим і здоровим повернутися додому.

Щодо підрозділу, який очолює Євгеній Хмара, він наводить аналогію з організмом людини, в якому кожен орган має своє значення, і неможливо визначити один, який буде важливішим за інші.

Вирізняє ЦСО «А» також рівність у стосунках з керівництвом. Командири дослухаються до бійців, дають свободу у виборі засобів виконання завдань. Керівник пояснює, чому важливо, аби командування брало участь у бойових операціях:

— Це питання впевненості у своїх силах і довіри людей до керівництва. Коли я виходжу разом із хлопцями, виїжджаю на позиції, працюю і роблю те, що вони роблять, виконуючи функції звичайного оператора, я показую, що відправляю їх туди, куди готовий піти сам. Це раз. Друге — важливо розуміти, як все відбувається насправді. І я відчуваю, як потрібно поновлювати свої знання, потрібно бачити ці деталі.

Євгеній не бачить у цьому ризиків для керівництва: 

— Якщо вони (бійці. — ред.) виходять і відпрацьовують, такий самий ризик маю нести і я. Я впевнений на 100 %: виїжджаючи на лінію зіткнення, я здобуваю мотивацію повертатися на своє робоче місце і максимально якісно, максимально віддано виконувати свої завдання.

Важливий акцент у Центрі, зокрема, і на обміні досвідом. Спецпризначенці часто є тими, хто впроваджує нові рішення для виконання завдань. Вони шукають і знаходять способи діяти непередбачувано для ворога. Саме вони одними з перших почали використовувати дрони у повномасштабній війні, розповідає Євгеній Хмара:

— Ми робимо все, щоб бути ініціативними і нав’язувати ворогу свої правила гри. Спецпризначенці — одні з тих, хто першими почали застосовувати FPV-дрони. І було дуже непросто. Але крок за кроком, і це — вже нова реальність. Ми завжди відкриті до нових технологій. Ми давали можливість застосовувати все, що може вбивати ворога і привести до успіху.

Окремий напрямок у ЦСО «А»: кінологічна служба. Навчені собаки дуже допомагають виконувати спеціальні завдання. За словами кінолога Кіра, такий досвід в інших країнах відсутній:

— Суть застосування кінології зараз, насамперед, це антитерористична діяльність, знешкодження злочинних груп. Також собаки допомагають нам у штурмах, вони беруть участь в стабілізаційних діях на звільнених територіях — це пошук вибухових речовин, розмінування територій. А все інше… Залишимо загадку для окупантів.

Раніше бійці, які прагнули долучится до Центру, могли проходити відбір по два–три роки. Зараз, у зв’язку з активними бойовими діями, процедура пришвидшена. За словами Євгенія Хмари, важливо, щоб новобранці потрапляли до досвідчених лідерів:

— Основою нашого підрозділу є високопрофесійні мотивовані бійці. І приєднуючи до себе людей, нову кров, ми будемо їх навчати, будемо вести їх за собою. Ми дамо їм необхідне озброєння, оснащення — усі процедури відпрацьовані. Упевнений, що дуже скоро це вже будуть професійні бійці Центру спеціальних операцій, які зможуть на рівних (і ми це бачили) виконувати складні завдання.

Щоб застосовувати нові методи роботи та водночас бути ефективними, і новобранці, і досвідчені бійці багато навчаються. Окрім того, ЦСО «А» переймає досвід інших бригад, спостерігає за їхніми рішеннями, щось запозичує, бере в розробку й удосконалює. Також Центр постійно підтримує зв’язок з українськими виробниками зброї. Бійці випробовують нове озброєння під час бойових завдань, дають зворотний зв’язок виробникам, пояснюють, що можна вдосконалити та які функції їм ще потрібні.

Підходи Центру дають результати: спецпризначенці успішно виконують поставлені задачі, знищують техніку і живу силу ворога, ділиться Євгеній Хмара:

— Одна топова група за добу може знищувати до 15 одиниць техніки і до 50 живої сили противника. Одна невелика група з 6–8 людей. Це тільки доба. Для прикладу, за один тиждень підрозділом Центру на лінії зіткнення було знищено 19 танків, 28 бойових машин (це БМП, це БТР), до 40 одиниць артилерійських систем і 5 одиниць протиповітряної оборони ворога.

Об’єднують бійців ЦСО «А» і власні традиції. Деякі з них залишаються не публічними, деякі — притаманні лише окремим командам. Одна з традицій — знайомство з керівником Служби безпеки Василем Малюком. Кожного нового співробітника він вітає особисто. Це підсилює мотивацію бійців і дає розуміння, що всі — одне ціле.

Боєць із позивним Панда зауважує, що керівництво Центру і СБУ опікується сім’ями загиблих побратимів: забезпечує необхідним, тримає зв’язок. На його думку, це важливо навіть на рівні виконання бійцем завдання, бо він знає: якщо з ним щось трапиться, про рідних піклуватимуться.

Хоча процедура відбору зараз дещо спрощена, долучитися до ЦСО «А» можуть далеко не всі. Найважливіше — мати сильний внутрішній стрижень, мотивацію. Заступник начальника ЦСО «А» Марс пригадує свій відбір у спецпідрозділ:

— Коли мене сюди відбирали, я був досить спортивним і вважав, що добре підготовлений. Один із спортивних тестів це віджимання від підлоги. І от я віджимаюсь, вже досить довго, а вони не рахують і не рахують. У мене закінчуються сили, я вже не можу, а там вже за сотню [віджимань] зайшло. А потім той офіцер, який мене приймав, каже: «Мені не важливо, скільки раз ти віджимаєшся. Я хочу бачити і знати, як ти будеш поводитися, коли вже не зможеш це робити». Оцей постулат — основне, що наразі ми і створюємо. Нам важливо, як людина поводиться в складних умовах. Можна віджиматись 100 раз, 300 раз, але, наприклад, тиждень без їжі і все — не буде сил, не буде можливості. І тільки на стержні будеш працювати, тільки на волі, на якихось внутрішніх переконаннях. Тому що це важливіше.   

Перші роки роботи ЦСО «А»

23 червня 1994-го в складі Центрального управління СБУ створили Управління «А», яке через два роки реорганізували в Управління боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів СБУ, а ще згодом, у грудні 2005-го, Управління стало Центром.

Завдання спецпризначенців — протидіяти терору. Про більшість операцій, навіть періоду дев’яностих років, говорити не можна.

Українські спецпризначенці працювали і за кордоном: із 2003-го Центр брав участь в операціях в Іраку, коли там відбувалися бойові дії. Спочатку охороняли українське посольство на території країни, а згодом ЦСО «А» виконували інші завдання зі збереження порядку. Марс пригадує, що їхніх бійців іноземні солдати тоді прозвали crazy men (англ. божевільні чоловіки):

— Тому що ми пересувалися містом вночі: основні зустрічі проходили в нічний час. Ми заїжджали у ті райони, куди американці та інші не зважувалися. Були випадки, що ми ходили мов на волосині від вогневих контактів. Був такий випадок, що в Іраку було викрадено декілька людей (це була обслуга однієї з електростанцій). І ми вели перемовини, щоб цих людей звільнити, серед них були й українці. Звільнили, все було нормально.

Тоді Центр багато взаємодіяв з армією США, британськими й американськими приватними військовими компаніям. Спільних навчань тоді не було, але співробітник СБУ з позивним Кіт все одно знайшов, що перейняти у американців:

— Ставлення до війни, ставлення до життя і смерті. Якщо ти йдеш в бій і ти не готовий померти, то в бій не варто йти, бо ти не виконаєш завдання.

Однією з антитерористичних операцій підрозділу, про яку можна говорити, є ліквідація чеченських бойовиків у жовтні 2011-го в одеському готелі. За день до цієї операції бойовики розстріляли двох і поранили чотирьох правоохоронців.

За спогадами Кота, на початку 2000-х структура ЦСО «А» відрізнялася від нинішньої. Тодішній досвід був обмежений операціями в умовах мирного часу. Завдання і роль кожного бійця були визначені більш чітко. Зараз співробітники Центру — універсальні воїни. Кожен має спеціалізацію, але часто необхідно освоїти інші види зброї, як-от FPV-дрони, або послуговуватися іншими новими технологіями. Марс пояснює, що після початку російської збройної агресії у 2014 році Центр став мілітаризованим — відтоді спецпризначенці беруть активну участь у бойових діях. Змінилася також уніформа: із чорної на камуфляж мультикам. Ще, за спогадами Марса, з’явилася командирська підготовка:

— Багато уваги ми приділяємо тактичній медицині, інженерній підготовці, снайпінгу, тактичному плануванню. Підготували дуже потужних командирів середньої ланки. Виявилося, що бойові дії прискорюють і [персональне] зростання, і карʼєрне зростання людей. Досвідчені офіцери середньої ланки стали керівниками, їх треба було підсилювати.

ЦСО «А» у війні проти російських окупантів

Протидіяти російській агресії Центр почав ще до російсько-української війни — в 1994-му. Тоді був період Кримської кризи, як називають події 1992–1994 років, коли виник конфлікт між Росією та Україною за розподіл Чорноморського флоту, що переріс у спробу РФ встановити контроль над півостровом. Марс згадує, яким було значення їхньої роботи в той час:

— Була спроба відчуження Криму, були дуже серйозні заворушення. І завдяки Центру спеціальних операцій «А» Служби безпеки України — наші співробітники охороняли державні установи і в той час, — вдалося не допустити відчуження Криму.

Із початком російської агресії на сході України, основні завдання спецпризначенців перемістилися в цей регіон. Зазвичай це була підтримка фронту під час ротацій бригад, тактична розвідка, виявлення колаборантів на місці, робота проти ворожих снайперів. Наприклад, ЦСО «А» разом із Силами спеціальних операцій брав участь у боях за Донецький аеропорт.

Із тих операцій, про які можна розповідати, спецпризначенець Кір згадує повернення під контроль українських військових у 2016-му позиції поблизу міста Попасна. Після обговорення завдань із підрозділами ЗСУ, які раніше утримували цю позицію, бійці ЦСО «А» вийшли в сіру зону, щоб спостерігати за ворогом і, за потреби, скоригувати план дій військових, розповідає Кір:

— До ворожої позиції було до 70 метрів. Ми розподілили сектори і почали слухати. Слухали ми три доби підряд — це було вдень і вночі… Ми хотіли почути, яка чисельність ворога, можливе озброєння тощо. А ще займалися розмінуванням цієї сірої зони попереду ворожих позицій, готувалися до безпечного заходу.

Повернувшись на українські позиції, почали готуватися до виходу. Провели нічну артилерійську підготовку й зранку пішли на штурм. У результаті вдалося зачистити позицію без втрат, допомогти Збройним силам закріпитися і зробити мінні загородження попереду позицій. На думку Кіра, у такі складні моменти головне — боротися з внутрішнім страхом. Тоді буде максимально позитивний результат. Бійцям ЦСО «А» це вдається — інакше б до них не було такої довіри з боку підрозділів Сил оборони.

У період АТО/ООС залучалися снайперські потужності підрозділу. Оскільки Україна дотримувалася умов міжнародних Мінських домовленостей, як-от відведення важкого озброєння від лінії розмежування, основним завданням було протидіяти ворожим снайперам. Боєць Панда згадує про одне з таких поблизу Докучаєвська. Тоді від російських снайперів втрати несла 30 ОМБр. Бійці не могли ні пересуватися позицією, ні вийти з неї, бо опинялися під ворожим вогнем. Спецпризначенцям вдалося за декілька днів знищити ворожих снайперів. За словами Панди, тоді вони побачили роботу кваліфікованих російських снайперів, зокрема і працівників ФСБ:

— Вони в свій час також набували досвіду на нашій території. Вони приїжджали сюди, вони вбивали наших захисників. Вони мали успіх в своїй роботі. Вони були забезпечені досить серйозним озброєнням і обладнанням на той час.

Бійці Центру розуміли, що ворога не варто недооцінювати, і були впевнені, що окупацією територій на сході й у Криму Росія не обмежиться. Тому готувалися до широкомасштабної війни.

Повномасштабне вторгнення: захистити столицю 

Про більшість завдань, які ЦСО «А» виконали з 24 лютого 2022-го, досі не можна говорити, щоб уникнути ризиків для бійців, локацій або цивільних, які їм допомагали. Взагалі, світогляд співробітників такий, що вони розповідають не про деталі, плани і наміри, а про результат. Про це говорить боєць із позивним Муха:

— Тут нема такого, шо ми шось одне зробили і воно поміняло хід історії. Кожна маленька справа є складовою глобального результату.

За спогадами бійців, на початку повномасштабного вторгнення вони виконували завдання поблизу Києва. Перші дні пішли на те, щоб зрозуміти загальну обстановку, тож часом виникав хаос. На думку бійця Фокса, впоратися з ним й ефективно виконувати завдання допомогла згуртованість:

— Усі хотіли відкинути загарбників. Усі хотіли помсти за наших побратимів, за людей, які загинули. І за рахунок цього, не знаючи, з ким я спілкуюсь по радіостанції, він мене поважає — я його поважаю, і ми розуміємо, що ми робимо спільну справу. Головне це знищити ворога. Не дати йому пройти далі. Все. Це була єдина причина, в принципі, вона є і зараз, чому ми всі працюємо.

Усі були вмотивовані: боєць Муха пригадує, що спецпризначенці Центру у відставці в перші дні повномасштабного вторгнення також хотіли стати у стрій. Вони сформували окреме управління і досі виконують завдання як офіцери оперативного штабу.

У Київській операції, як і в часи АТО/ООС, спецпризначенці підтримували бригади Збройних сил і співпрацювати з ними, наприклад, із 95 ОДШБр. ЦСО «А» також діяли в Києві: охороняли критичні об’єкти, виявляли ворожі диверсійно-розвідувальні групи (ДРГ). Перші тижні пішли на те, щоб вибудувати зв’язки з дружніми підрозділами, а також зрозуміти, як діє ворог. Важливо було перерізати шляхи під’їзду противника і не дати йому отримувати підкріплення. Панда пригадує, що тоді, зокрема, проявилась універсальність бійців Центру. Він снайпер, але доводилося уражати ворога всіма можливими засобами:

— Люди на ходу вивчали зброю, яка була актуальніша. Окрім снайперських гвинтівок, це протитанкова зброя, в тому числі сучасна, тому що вже були NLAW (протитанкові комплекси малої дальності. —ред.), буквально в перші дні війни. Ми їх тільки побачили. І хлопці на ходу, дехто навіть з інтернету освоював, як правильно виконати постріл з NLAWа.

За спогадами Кота, Київська операція вирізнялася тим, що росіяни йшли маршем і готувалися до швидкої перемоги. Це відзначив і заступник начальника відділу 10 штурмового управління ЦСО «А» з позивним Лекс. Його підрозділу вдалося знищити «кадирівців», що планували зайти в Київ:

— Заходили вони великою кількістю, в складі приблизно 300 осіб. А озброєння, екіпірування, автотранспорту, важкого озброєння ми не виявили. Їхній розрахунок — мобільність і раптові штурмові дії.

Хоча російські війська й готувалися до переможного маршу, це не означає, що боротися з ними було легко. Спецпризначенці відзначають потужну протидію агресору бригадами Сил оборони, з якими вони співпрацювали. Бійці Центру дуже цінують довіру ЗСУ до них, про що говорить Муха:

— Ми дуже пишаємось і цінуємо відношення військових Сил оборони до нас. Деякі військові на лінії зіткнення просто просять нас, щоб ми працювали на їхньому напрямку.

За словами керівника Євгенія Хмари, те, що вирізняє ЦСО «А» у виконанні бойових завдань — гнучкість і мобільність, а ще креативність та ініціативність:

— Ми даємо бійцям максимальну кількість засобів. […] І поєднання високомотивованих професійних воїнів із новими технологіями, новими формами, методами, дає такий потужний ефект.

Під час оборони столиці бійці ЦСО «А» активно застосовували БпЛА для розвідки. За словами Фокса, якщо порівнювати з нинішнім забезпеченням, тоді Сили оборони були обмежені у засобах боротьби з ворогом: 

— У нас вже на іншому рівні розвиток БпЛА. Звʼязку тоді взагалі не було, тобто ні старлінків, нічого. Тоді тільки були радіостанції, телефон, або супутниковий звʼязок. Але супутниковий звʼязок використовувався рідко, тому що його видно. […] У зоні нашого задіяння наші «очі» були єдині, бо в 95 бригади на той час і цього не було. Ми з ними напряму контактували, показували, де стоїть бронегрупа, де піхота, щоб вже дружніми засобами та силами могли по ним відпрацювати. І у нас це виходило.

За відчуттями бійця з позивним Сметана, тоді українські Сили оборони були дещо розгублені, бо не орієнтувалися, хто де перебуває і що відбувається. Але навіть це не завадило відкинути ворога.

Після Київської операції бійців ЦСО «А» залучали на різних ділянках фронту: поблизу Херсона, Запоріжжя, на острові Зміїному, у Харківський операції і т. д. Робота скрізь відрізнялася, проте за словами Кота, ніде не було такої жорстокості, яку проявляли російські окупанти щодо цивільних, як поблизу Києва:

— Я не знаю, чим це обумовлено, хто їм (російським військовим. — ред.) дав якесь завдання гвалтувати, дітей вбивати. Людиною це важко назвати, щоб робити [таке] з дітьми. Це кошмар. […] Коли звільнили ту сторону, копи (поліцейські. — ред.) проводили там слідчі дії і там все було зафільмовано. [Російські окупанти] глумилися з загиблих. Це з головами непорядок. […] З ким переговори вести, і про що з ними можна говорити?

Оборона сходу: Сіверськодонецьк, Лисичанськ, Бахмут, Авдіївка

За спогадами снайпера Панди, операції поблизу Києва і Херсона для Центру були перехідним періодом, підготовкою перед роботою на Донеччині:

— Херсонщина насправді дала великий такий тренінг повномасштабній війні. Ми потім це зрозуміли, коли переїхали на донецький напрямок, тому що це така була, м’яко кажучи, лайтова війна, порівняно з тим, що відбувається на донецькому напрямку.

Через інтенсивність боїв більшість бійців Центру говорять про Донеччину як про найважчий напрям, зокрема згадують Сіверськодонецьк. Там спецпризначенці допомагали ЗСУ тримати фронт у червні 2022-го. Одними з тих, хто брав участь у цій операції, були бійці Фокс і Філ. Фокс розповідає, що спочатку вони з командою зайшли в Лисичанськ:

— У перші хвилини, як ми зайшли в штаб, буквально от перейшли поріг, одразу почався масовий обстріл цієї будівлі. Ми такі ще переглянулися, посміхнулися — чудово нас зустрічає місто. Загорілися верхні поверхи вже, обстріл продовжувався, бо, вочевидь, на штаб навели артилерію. Якийсь там був невеличкий передих до 2–3 хвилин. За цей час наша група прийняла рішення висуватися далі, бо обстріл буде цілодобовим. На той час у районі було десь до 10 артилерійських засобів.

Після цього група узгодила завдання з керівництвом і висунулася на Сіверськодонецьк. Фокс згадує, що тоді бійці усвідомлювали можливі варіанти: вони або не доїдуть до міста, або не виїдуть з нього. У Сіверськодонецьку бійців постійно обстрілювали з різного озброєння, ділиться Фокс:

— Цілодобові авіаційні удари, артилерійські обстріли з РСЗВ (реактивна система залпового вогню. — ред.), з будь-яких засобів. Ми побачили там і сяйво в небі, коли [cнаряд] із фосфором у нас летів, постійні танкові обстріли. Там і трошки хімії було. Були ночі, коли ми лягали спати в протигазах.

Боєць Філ також пригадує хімічний запах у місті та ночі в протигазах. Йому тоді вдавалося підтримувати зв’язок із дружиною. Каже, що ці розмови допомагали триматися в надскладних умовах.

Серед завдань Центру на сході був супровід снайперських пар, розвідка, корегування артилерії. Інтенсивність завдань була висока, розповідає Філ:

— У нас за день виходило по 20–25 зльотів на коптері для того, щоб забезпечувати цю роботу. Батареї тільки встигали заряджати.

На п’ятий день бійці перестали рахувати, скільки вже перебувають у місті. На думку Фокса, якби тоді противник не завдав удару з Гірського, Сіверськодонецьк вдалося б втримати. Втрата Сіверськодонецька для Фокса — болюча не лише через те, що місто мало важливе воєнне значення:

— Це наша земля, ми її боронимо, а вони прийшли і вбивають наших людей, наших дітей. Вкрай важливо — відкинути ворога. Це загарбники, нечисть. Тому ми тримали місто, щоб ворог не пройшов. Це для нас, для кожного, було значимим.

Через приблизно 11 днів перед командою поставили задачу виходити з Сіверськодонецька. Фокс згадує, що це також було непросто, бо натоді всі мости через річку Сіверський Донець біля міста були знищені, тож доводилося виходити переправою і лише вночі:

— Humvee (американський армійський позашляховик. — ред.), наше броньоване таксі, підвезло нас у район, де була водна переправа. А водна переправа це був просто плот, натягнутий трос. […] Мотузкою допомагали перетягнути нас на ту сторону, тому що течія дуже була сильна. З броньою, з усіма своїми бойовими рюкзаками погрузилися на цей невеличкий плот і переправлялися через річку. Була досить сильна течія, ледь втримувалися за натягнуту мотузку. Якби не втрималися, нас би знесло по течії вниз, і хлопці на тому березі нас би 100% не втримали.

Уже в Сіверськодонецьку спецпідрозділ активніше використовував FPV-дрони, вперше взаємодіяв із артилерією і корегував її. За спогадами Фокса, саме там зародився тандем дрона й артилерії. Згодом це дало поштовх для розвитку БпЛА, як окремого напряму, бо саме на Донеччині бійці Центру підтримували бригади ЗСУ FPV-дронами. Лекс каже, що ЦСО «А» за кількістю знищеної техніки й особового складу ворога за допомогою дронів — одна з найефективніших в українському війську:

— Цифри весь час різні, але у нас були такі факти: один оператор FPV-дрона за один день знищив 20 одиниць техніки. І це підтверджено відеосвідченнями.

Особливо допомагали FPV-дрони ще на двох напрямках — поблизу Бахмута й Авдіївки. В обох випадках росіяни застосовували тактику «м’ясних» штурмів. Пілот дрона з позивним Квітка згадує, коли побачив це вперше:

— Там, де одна група заходить і її розбирає арта, FPV, стрілкотня, на те саме місце заходить друга група. Усе повторюється знову. Третя група, четверта група. Я був шокований.

На цих напрямках спецпризначенці працювали різними методами: або за відомими цілями, або самі проводили розвідку. Бувало, що інформацію надавали дружні підрозділи. Боєць Лекс каже, що й там робота була ефективною:

— Якби були виплати за знищену техніку, кожен із нас став би доларовим мільйонером.

Для Лекса один із найяскравіших моментів — оборона Авдіївського коксохімічного заводу, де працювали і пілоти дронів, і снайпери Центру:

— Усі штурми ворога натикалися на наші кулі, і ці всі спроби в них згасали. Тому там було багато трупів окупантів — наші снайпери працювали постійно, без зупину. […] Один снайпер міг знищити до взводу (кількадесят осіб. — ред.) за день. І це, напевно, наразі найяскравіша робота нашого управління. Також високу ефективність показали відділи СБУ, які знищували ворожу техніку. Завдяки роботі спецпризначенців російська армія отримала збитків на мільярди доларів.

Найважче було, за словами Лекса, коли російські окупанти обстрілювали їх керованими авіаційними бомбами (КАБами), хоча завод і витримував удари. Бійці Центру одними з останніх покинули Авдіївку. Це спільна риса багатьох їхніх операцій: іти вперед першими і відходити останніми.

У боях на сході країни допомагає мобільність спецпризначенців. Боєць медичної служби Яр каже, що це грає ключову роль у порятунку поранених:

— Нас не так багато, і ми надаємо кваліфіковану медичну допомогу дуже близько до лінії розмежування. […] Ми можемо розгорнути операційну в будь-якому місці: будинок, машина, квартира, підвал — за 10 хвилин максимум. І вже готові приймати поранених.

За словами Яра, це дозволяє медикам Центру оперувати поранених там, де цього не робитимуть інші. Щоб ефективно працювати, вони підтримують контакт із бойовими медиками Збройних сил та стабілізаційними пунктами.

Хоча в усіх сферах Центр відкритий до обміну досвідом з іноземними колегами, Яр каже, що в медицині інша специфіка. Адже в жодній країні немає медиків, які працювали під час бойових дій такого масштабу, як в Україні:

— Вони виконували точкові місії. У нас — постійно тривають обстріли. Ми не можемо евакуювати з поля бою гелікоптером, тому що його зіб’ють. Використовуємо легко броньовані машини. У наших партнерів такого досвіду немає.

Така інтенсивність потребує постійної зосередженості та психологічної витримки. Як згадує Яр, у найважчі дні на запорізькому напрямку під час контрнаступу в 2023-му за добу могло бути 250–300 поранених:

— Я медик, я вчився на це. Це нормально для мене. Ми всі лікарі звикли до крові, до криків, до всього больового. Це наша робота.

Бути на крок попереду ворога

Сьогодні бійці Центру характеризують війну так: швидка, технологічна, нічна. Російські військові оперативно навчаються, в тому числі і на досвіді українських захисників. БпЛА тепер — необхідність, і якщо раніше ворог полював на артилерію, то зараз намагається в першу чергу знайти і знешкодити розрахунок дронів. Боєць Фокс на це відповідає так:

— [Полюють] на нас? Ні, це ми полюємо.

На думку Кота, зараз як ніколи потрібно адекватно оцінювати ворога, адже там залишаються кваліфіковані військовослужбовці:

— Скільки їх залишилось на сьогоднішній день, як вони їх використовують? Нема такої інформації, але вони дуже підготовлені. Вони все життя воюють. Ми повноцінно воюємо два роки, скажем так. Після 2014-го була лише прелюдія до війни.

Фокс із цим погоджується: 

— У них (росіян. — ред.) дуже потужно поставлено виробництво таких засобів, як «Ланцет», в принципі і розвідзасобів: вони модернізуються, розвиваються, і в них це на потужному державному рівні, під жорстким контролем. У нас, як на мене, в принципі теж розвиток пішов.

Україна в технологіях не поступається. Із 2022-го почався сплеск розвитку БпЛА: як серед бійців, які активно використовують дрони й підвищують кваліфікацію, так і серед українських виробників, які вдосконалюють свої продукти. Часто нові розробки потрапляють спочатку саме до ЦСО «А» — бійці їх тестують, пропонують як вдосконалити. Пілот дрона Філ каже, що зараз працювати стало значно легше:

— Можна їздити на [умовних] «Жигулях», а потім, коли техніка зʼявляється, якийсь «Мерседес», то приємніше і працювати. І коли ти бачиш, що воно працює, це окреме задоволення приносить. Якщо раніше ми працювали на техніці, яку, грубо кажучи, треба було з толкача заводити, танці з бубнами, триста мільйонів маніпуляцій на ноутбуці, щоб воно запрацювало, то зараз [не виникають] такі проблеми. Виробники намагаються їх якось зменшити. Зараз я вже фокусуюся не на тому, щоб воно запрацювало, а конкретно на своїй роботі. Тобто, звісно, легше стало працювати. І тут вже росте рівень професіоналізму, тому що ти, крім своєї роботи, більше не витрачаєш [час] на технічні моменти.

Із розвитком напряму БпЛА з’являються і нові завдання. Усі бійці Центру проходять підготовку, щоб вміти хоча б базово керувати дронами. Проте це не єдиний напрям роботи. Актуальна й робота снайперів. Їхні завдання не такі специфічні, як під час АТО/ООС, а скоріше універсальні. На думку бійця Сметани, FPV-дрони не зможуть повністю замінити артилерію чи снайперів, тож важливо розвивати всі напрями:

— Як і артилерія, так і снайпінг виконують свою функціональну дію на тому чи іншому напрямку. В сукупності це моща, це сила, це прям розй*б, але ми приходим до того, що зі збільшенням FPV ми в деяких моментах зменшуємо свої втрати, тому що пілоти FPV знаходяться в укриттях і стараються вражати ворога ще на підступах. Але піхота, танки, артилерія, авіація і все інше — воно має бути, тому що без цього ніяк. […] Думаю, що ми суттєво рухаємося вперед, тому що країна зробила великий крок в розвитку як БпЛА, так і FPV.

За словами бійців, засоби ведення бойових дій змінюються приблизно кожні півроку. Тож потрібно постійно бути адаптивними й технологічними. За словами Панди, до цього спецпризначенці звикли:

— У цій сучасній війні дуже велику роль грають технології. Ми це бачимо по собі. І зараз це працює як за нас, так і проти нас, тому що технології так само використовує ворог. Тут дуже важливо хоча б на пів кроку або на крок йти попереду. Співробітники Центру, не забуваючи, що у них за плечима снайперська гвинтівка, сідають, навчаються керуванню FPV і мають величезний успіх.
 
Додає, що технології все ж таки не можуть замінити моральну складову, наприклад, снайпінгу:

— Присутність снайперів на наших позиціях дуже позитивно впливає на морально-психологічний стан нашої піхоти. Ми це відчуваємо, коли ми там є. Коли хлопці, які сидять в окопах постійно, десь краєм вуха почули, що ми офіцери і почали навіть перепитувати: «А яке у вас звання?». І мені часом буває соромно сказати, що я полковник. Тому що вони все одно не повірять.

Продовжувати боротися

Бачення майбутнього України і шлях, як до нього дійти, у бійців Центру досить схожі. Говорять про важливість єдності, бо від включеності всіх українців залежить результат цієї боротьби, наголошує керівник ЦСО «А» Євгеній Хмара:

— Кожен із нас є частиною країни. Я вважаю, що наші серця — саме їх ритм — створює пульс країни. Чому ми продовжуємо боротьбу? […] Зараз, це наш час, коли країна потребує захисту. І ми маємо робити максимум, можливе і неможливе, для того, щоб здобути перемогу. Ми маємо захистити життя. Ми боремось за те, щоб життя існувало, за те, щоб українці жили в мирі і злагоді. І допоки б’ються наші серця, ми будемо робити саме цю роботу. Захищати нашу країну.

Бійці ЦСО «А» говорять про бажання невпинно боротися. Вважають, що вони там, де мають бути. Наприклад, снайпер Панда, якому понад 50 років, не збирається залишати Центр:

— По-перше, навіть якби я хотів піти на відпочинок, я не зможу сидіти, знаючи, де мої хлопці зараз. А по-друге, взагалі не можна цього робити, тому що я цим займався десятки років, і не користуватися цими знаннями і вміннями саме зараз — це злочин перед державою і перед Богом. Тому про це навіть мова не йде.

Спецпризначенці хочуть працювати разом із вмотивованими побратимами. Боєць із позивним Войла наголошує:

— Я хочу біля себе бачити вмотивованого побратима, який готовий [до бою] і свідомий. Якщо ти готовий, то не тягни, вчися, приходь. Все не так страшно.

Окрім відчуття згуртованості, боротися бійцям допомагає усвідомлення сили предків, як, наприклад, Сметані:

— Наше коріння — козацьке, це дає сили, аби робити свою кропітку щоденну роботу. З надією на те, що наші діти та онуки не знатимуть війни.

Загалом те, що мотивує і підтримує, спільне для спецпризначенців. Як-от відчуття дому й любов до Батьківщини, як у Філа:

— Країна — це те, що я є. Це моя мама, це моя земля, це моя дружина, це все. Якби я народився десь в іншій країні, я б не був собою сьогоднішнім. Завдяки тому, що я той, хто я є, я маю захищати те, що мене таким зробило.

Боєць Войла ділиться, що його живить усвідомлення цінності рідної землі:

— Під час одного з перебувань на позиції нам багато доводилось просто копати. І вже це був не перший день, а земля була дуже тяжка, було холодно, була зима. Я дістаю землю, а вона вся в глині і кажу: «Як дістало це все гівно! Скільки ми маємо його таскати?». А побратим із Маріуполя мене виправляє: «За це гівно ми воюємо, і це гівно ми боронимо. Так шо будь акуратнішим із ним». Його погляд, його слова в той момент справили на мене сильне враження. Якось так це мотивувало, далі я додав обороти і більше не казав так про землю.

Войла каже, що прагне назавжди позбавити ворогів прагнень нападати на Україну:

— Якщо ми їх (російських окупантів. — ред.) не спинимо сьогодні, вони не зупиняться ніколи. Саме тому моя робота зараз має сенс.

Бійці ЦСО «А» впевнені: українцям варто усвідомлювати, що ворог потужний, і зараз треба робити все, аби його здолати. На думку Сметани, аби не втратити здобутки цієї війни, потрібно памʼятати історію і пишатися нею:

— Наші діди, наші прадіди робили все не просто так. Вони робили велику справу. Вони б дуже сильно пишалися нами. Я впевнений у цьому. Тому що ми є нащадками видатних героїв. На майбутнє своїм нащадкам я б сказав: вірте в себе, вірте в Україну і ніколи не здавайтесь!