Як люди творчих професій поверталися до української мови

Герої першого мультимедійного матеріалу (гурт ТНМК, волонтер і ресторатор Микита Вірченко) пригадували, як свого часу стикнулися зі зросійщенням і що стало точкою неповернення до російської. У цьому лонгріді — комікеса Настя Зухвала, блогер і популяризатор української Андрій Шимановський та акторка театру й кіно, вокалістка й викладачка української Марічка Штирбулова діляться своїм досвідом, страхами й рішеннями щодо української мови в їхньому житті.

Роки русифікації та нав’язування Російською імперією, а згодом СРСР, стереотипів про меншовартісність, української мови, на жаль, зробили своє: багато хто досі має неоднозначне ставлення до неї, а в різних сферах суспільного життя її подекуди все ще ігнорують. Одна з таких галузей — медіа. Серед творчої спільноти навіть у перші роки незалежності панувало упередження, що без російської неможливо стати відомим та успішним. Через багаторічний вплив РФ чимало українців не відчували потреби вивчати рідну мову. Ті ж, хто продовжував віднаходити шлях до свого коріння й доводити, що українська — автентична мова українців, часто жертвували своєю репутацією, а іноді й кар’єрою. На щастя, таких людей із часом ставало все більше.

Так, ще за два роки до проголошення Незалежності, в Україні підвищується інтерес до рідної історії та мови. Відкриття українськомовних шкіл та збільшення годин викладання української мови покращувало становище, але вона все ще програвала російській у медійній сфері.

Зі здобуттям Незалежності ситуація кардинально не покращилася — Росія масово постачала значно дешевші книжки, в кінотеатрах і на телебаченні переважала російська. Ситуація починає покращуватися лише після Помаранчевої революції, коли були встановлені квоти 50 % на українськомовний контент на телебаченні та радіо. Однак проросійські сили не полишають своїх намірів не допустити процвітання української. Так, за часів президентства Януковича Верховна Рада приймає скандальний документ, знаний у народі за прізвищами його авторів — закон Ківалова-Колесніченка, який сприяє поширенню російської в Україні.

Масова українізація починається лише після 2014-го. Рушійною силою став Євромайдан, який переріс у Революцію гідності. У 2017 починають діяти нові квоти на радіо й телебаченні. Зокрема, прийнятий Верховною Радою закон передбачав трансляцію на телебаченні передач і фільмів українською мовою: 75 % для загальнонаціональних і регіональних телеканалів, 60 % — для місцевих телеканалів, 75 % — для програм новин. Також квоти мали забезпечити зростання середнього показника ротації українськомовних пісень до 37 % в ефірі загальнонаціональних радіостанцій.

Та українська мова періодично ставала приводом для скандалів, що виходили за межі фахового кола медійників. Один із найбільш показових трапився у 2020 році, коли  продюсерка телеканалу «1+1» публічно заявила, що українська — мова, якою краще знімати комедії, а от російська підходить для мелодрам. Ці слова обурили користувачів соцмереж, а також українську кіноспільноту. 

І хоч ситуація була непростою, та українцям усе ж вдалося зберегти мову й популяризувати її використання в різних сферах життя. А з початком повномасштабної війни для багато людей, які ще сумнівалися, переходити на українську чи ні, відповідь на це питання перестала бути двозначною.

Настя Зухвала. «Я не перейшла на українську — я додому повернулась»

Українська стендап-комікеса, сценаристка, радіоведуча проєкту «Гомін Аут», колумністка й резидентка «Підпільного стендапу» Настя Зухвала зараз має сольні українськомовні концерти з сотнями тисяч переглядів на ютубі, тури Україною та Європою. Але так було не завжди. Перші сім років своєї кар’єри дівчина виступала під російськомовним псевдонімом — Настя Дєрская. Та після початку повномасштабної війни вона зрозуміла, що надалі так тривати не може. Артистка українізувала сценічне ім’я (тепер вона Зухвала), переосмислила свою національну ідентичність і тепер добряче дає на горіхи росіянам у своїх виступах. 

Першою мовою стендап-комікеси Насті Зухвалої була російська. Українську вона вивчила в дитсадку та школі. Зростаючи, у повсякденному житті часто послуговувалася суржиком. Каже, що завжди відчувала зневажливе ставлення свого оточення до української мови:

— Це десь на підкорці зашито, що відчуття меншовартісності української воно було з найменшого віку. Банальний цей приклад, що ваші Барбі (ляльки. — ред.) говорять російською, бо ваші Барбі городські. Русифікувалася Настя пізніше, коли з Полісся переїхала до Києва й почала займатися стендапом. Каже, вся спільнота коміків у той час розмовляла російською, і лише деякі з них творили гумор суржиком. Натоді дівчині здавалося, що виступи суржиком — це несерйозно й меншовартісно, проте свою українську вважала недостатньо «чистою» для публічних виступів. 

В Україні стендап формувався під впливом Росії, де у 2010-х він тільки зароджувався, а не західної культури, звідки він родом і де став потужним культурним явищем зі своїми традиціями й канонами. Заведено вважати, що цей жанр комедійного мистецтва зародився на Британських островах іще у XVIII—XIX століттях. Настя, як і багато її ровесників, також почала цікавитися стендапом саме через російський проєкт, а американський гумор здавався їй далеким і незрозумілим. 

Серед українських коміків-початківців побутувала хибна думка, що російськомовні гумористи заробляють більше. Мовляв, математика проста: авдиторія, яка знає російську, більша, тож можна легше залучити велику кількість людей до свого контенту. Більше переглядів на ютубі — більше грошей. Цей фактор стримував багатьох артистів у намірі українізувати свою творчість. Та Настя зауважує, що коли після повномасштабного вторгнення вона перейшла на українську, кількість її підписників в соцмережах зросла.

Також комікеса звертає увагу на ще одну деталь: росіяни не звикли платити за контент, а от серед українців культура донатів улюбленим митцям активно розвивається. А з початком повномасштабної війни багато українських зірок збирають мільйони своєю творчістю та передають їх на ЗСУ.

Сьогодні мова має велике значення для Насті. Вона вважає, що російськомовність невіддільна від російського інфополя. Тобто той, хто обирає російську як мову свого повсякденного спілкування, має розуміти, що автоматично потрапляє під вплив російських наративів, ідей, концептів, які насаджувалися нам багато років. А повернення до української — це ніби повернення додому. 

— Я думаю, шо нам всім судилось говорити українською, і коли ти повертаєшся до цього, це ше якийсь такий пазлик у внутрішньому консенсусі. Тобто я ж не перейшла на українську, я додому повернулась, от і все. Ну типу просто загуляла трошки, чуть-чуть.

Андрій Шимановський. «Вперше в житті почув фразу “Тиша на майданчику”»

Популяризатор української та блогер Андрій Шимановський теж виріс на Поліссі, де розмовляв здебільшого суржиком. 

Проблеми з мовою спіткали хлопця під час навчання в київському виші. Виявилося, що на практичних заняттях з акторського мистецтва, які складали 90 % усієї освітньої програми, майже завжди говорили російською. Для 16-річного Андрія це було незвично — мова звучала дивно, він не розумів багато слів, зокрема термінів. Крім цього, до вивчення пропонували найчастіше саме російські п’єси — Василя Шукшина, Олександра Островського, Олександра Вампілова та інших. Щоб не відставати, Андрію доводилося читати їхні твори в оригіналі.  

Натомість перші акторські проби, які проходив майбутній блогер, відбувалися українською, і його збиралися взяти на роль. Та коли почули, що з російською мовою в нього справи не надто хороші, хлопцеві відмовили. Тоді Андрій вирішив активніше вчитися. Каже, що не бачив сенсу приїжджати до Києва й не мати можливості реалізуватися. Він говорив з однокурсниками російською й таки вивчив цю мову, а на першому-третьому курсах навчання (2015–2018) навіть знімався в російськомовних українських серіалах, які створювали для Росії, Казахстану та Білорусі. 

Андрій розповідає, що після початку повномасштабного вторгнення мовна ситуація в кіноіндустрії змінюється:

— Я сьогодні (грудень, 2022, — ред.)  вперше в житті почув фразу, яка раніше звучала [тільки російською] — «тишина на площадке» — перед мотором, [тепер] кажуть «тиша на майданчику». Просто почали режисери говорити [українською], вище керівництво саме на зйомках почало говорити українською. Принаймні, це перший мій проєкт за час війни саме серіальний. І все ж таки є зрушення. Гримери зі мною говорили українською, костюмери. Я ніколи від них не чув української мови, ну ніколи. 

Сьогодні Андрій використовує російську хіба що в цитатах у соцмережах, коли пояснює, як правильно сказати ту чи ту фразу українською. Каже, востаннє послуговувався мовою країни-агресора ще четвертокурсником — десь у гуртожитку, де більшість людей говорили російською. Зауважує, що українська все одно завжди залишалася для нього основною, рідною. А від російської назавжди відмовився, коли почав вивчати історію української мови:

— На мене значний вплив зробила саме історія української мови. Саме її частина репресій, які пережила українська мова, які пережили саме філологи, люди, які збирали діалекти й так далі, які намагалися, так би мовити, закріпити, зафіксувати в історії цю мову. Ця несправедливість в мені гостро викликала бажання це поставити на місце, наскільки це буде можливо в моєму випадку. 

Навіть бувши за кордоном ще задовго до повномасштабного вторгнення хлопець принципово не відповідав, коли до нього зверталися російською. Таку позицію аргументує тим, що якщо, загальна мова спілкування у світі — англійська, то нею й треба користуватися. 

Марічка Штирбулова. «Щелепа не складається сказати, що я була Маша»

Її голосом зараз говорять десятки героїв аудіокниг і кінофільмів, та небагато хто знає, що Марічка Штирбулова свого часу теж постала перед труднощами мовного вибору. Дикторка, акторка театру та кіно, вокалістка, викладачка української мови й мовлення, співзасновниця проєкту «Гур-гури» народилася в Києві. Сім’я дівчини білінгвальна — мама говорила українською, а батько був російськомовним. І так склалося, що з усіма, окрім мами, вона спілкувалася російською. Близько десяти років поспіль її коло спілкування в Києві було максимально русифікованим, тому й вона говорила відповідно. Ба більше, у школі дівчина соромилася говорити українською: 

— Коли мама дзвонила, я десь там в класі ходила, і йшла ховалася, щоб швидко поговорити з мамою [українською] і [щоб] ніхто не чув, бо це якось було не класно.

Коли Марічка вступила до вишу на фольклорний спів, то вперше відчула потужний дисонанс. Досліджувати пісні України, із захватом відкривати для себе пласт її культури, але виходити назовні з цього україноцентричного світу й розмовляти російською — цей пазл не складався. Тому у 17 років дівчина вирішила говорити українською. До слова, це непоодинокі випадки, коли людина стикається зі внутрішніми протиріччями від двомовності, і саме вони часто стають точкою викристалізовування мовної позиції та мовної самоідентифікації. 

Марічка Штирбулова каже, що для неї рішення говорити українською стало поверненням у рідне річище, ніби додому. Хоча були суспільні бар’єри, як-от незручність із людьми, з ким вона до того як викладачка спілкувалася російською, але психологічно, емоційно і ментально їй стало значно легше. 

— Моє ім’я Марічка. Це моє незламне ім’я, яке я використовую зараз скрізь, але в дитинстві та в підлітковому віці ніхто мене так не називав, окрім мами. У мене самої зараз язик не повертається, щелепа не складається сказати, що я була Маша. Але це було більш трендово, прийнятно і нормально. Насправді мені завжди було некомфортно, коли я знайомилась з новими людьми — я ніколи не знала, як представлятися. Бо сказати «Марічка» тоді не виглядало нормальним, а «Маша» мені не було близьким. Коли я усвідомила, що моє рідне ім’я — Марічка і це нормально, це класно, мені стало значно легше жити. 

Труднощі переходу на українську

Андрій Шимановський проводить онлайн-курси з вивчення української мови для українців. Каже, найчастіше людям важко перейти на українську не через лексичні чи граматичні труднощі, а через психологічні фактори. Передусім це страх помилок або осуду, скажімо, коли шукають відмовки на кшталт: «Я доросла людина, я вже багато досягнув, я бізнесмен солідний. І я зараз оце буду говорити, як Азаров?». Андрій вважає, що помилятися — це нормально. Він певен, що, люди, які насміхаються з тих, хто переходить на українську, знають усього одну мову й не змогли або й не пробували вчити додаткову. Тому що кожен, хто вивчав бодай якусь іноземну, знає, що неможливо заговорити, скажімо, англійською, якщо не помилятися.

За словами Андрія, інша причина небажання чи нерішучості таки перейти на спілкування українською — звичка. Адже треба докласти зусиль, поставити ціль, бути готовим до того, що не все одразу вдаватиметься. На це в актора одна порада: під камінь, що лежить, вода не потече, тож варто просто почати й потроху це зробити.

Комікеса Настя Зухвала вважає, що могла б перейти на українську значно раніше, бо мала надто багато надуманих сумнівів і намагалася до останнього відкласти це рішення. Її чоловік, стендап-комік Сергій Ліпко, почав виступати українською набагато раніше за неї. А зараз він ще й захищає Україну в лавах Збройних сил України: 

— Сергій вирішив, шо він буде виступати тепер тільки українською. Для мене це було навіть трошечки сюрпризом, він не розказував мені, як у нього там шось еволюціонує, а коли я його допитувала, казала: «Ну поясни мені, ну… ну поділися». Він каже, це типу власний шлях і настане день, коли ти не зможеш говорити російською.

Настя побачила, як авдиторія чоловіка підтримала в соцмережах його рішення, та все ж більше зважала на образи, з яким стикнувся Сергій через свій мовний вибір. Натоді це зупиняло її, бо здавалося, що вона не витримає такий шквал критики: дівчина часто отримувала неприємні коментарі за феміністичні погляди, тож не хотіла додавати собі стресу ще й через мову. Зараз комікеса розуміє, що коли людина має сформовану, виважену, прийняту як раціонально, так і емоційно позицію, то ніщо й ніхто не може зупинити її. Настя каже, що їй прикро, що зволікала перейти на українську лише тому, що окремі люди не сприймали українізацію:

— Я могла йти в цей Едемський сад українства, а мене ніби зустріли на вході, показали пекельну браму, тому я подумала: «Ну не знаю, я ще походжу, може якось [потім зайду]».

Українська — не мова села

Часто перейти на українську заважають міфи про мову, що з’явилися й закріпилися завдяки зусиллям Росії в різних формах її існування Так, Андрій Шимановський згадує поширену тезу про українську як мову села. Каже, цей міф дістався нам у спадок іще з часів Радянського Союзу, коли влада спеціально знищувала українську інтелігенцію, не залишаючи в містах митців і науковців, які б розвивали свої сфери діяльності саме українською. Блогера здивувала ситуація в Чернівцях, яка відбулася за кілька місяців до повномасштабного вторгнення:

— Десять із десяти таксистів, які мене підвозили, спілкувалися російською. Коли я запитав у одного з них про це, він відповів: «Та це село понаїхало, говорить тут українською тільки село» (авт. перекл. із рос. — ред.).

Андрій спростовує і міф про те, що, мовляв, «справжньою» українською говорять лише у Львові. Каже, що вона притаманна всьому заходу України й безпосередньо є регіональною нормою:

— Те, що називають мовою, справді українською мовою, — це наша літературна мова, та золота середина, так вважається, що вона більше сформована на Полтавщині і йде ось так (показує рукою, — ред.) від Котляревського.

Бувають, звісно, міфи й не такі шкідницькі. Як-от про те, що українська — найспівучіша або наймилозвучніша мова. Соціолінгвіст Богдан Ажнюк, зокрема, пояснює, що таке твердження ґрунтується передусім на особистому ставленні людей до мови, тобто це більше питання естетики, аніж лінгвістики. Створити рейтинг мелодійності всіх мов світу і визначити, яка з них посідає в ньому першість — завдання не з простих, але пояснення того, чому українська дійсно мелодійна — дуже конкретні. Марічка Штирбулова пояснює, що спів будується на голосних звуках, а приголосні ми лише вкраплюємо у вокал для формування слів. Більшість мов не дуже зручні для співу через нагромадження звуків, які неможливо проспівати, а тому потребують адаптації. Українська ж навпаки, за звучанням максимально готова для співу, адже в мовленні переважають саме голосні: 

— Дуже важливий момент, який, на мій погляд, треба осягнути, перш ніж заговорити українською, — це ось цей принцип її мелодики, вокалізований принцип, на якому вона будується. Голосні в українській мові є головними, вони дарують ось цю плинність мовлення, мелодію. Це перший і основний закон, якому підпорядковуються всі фонетичні правила і принципи української мови. Тому для співу вона є максимально адаптованою і, на мій погляд, це теж привід для того, аби пишатися. Чому ні? Це дуже зручно і це дуже красиво.

За словами Марічки, українська абетка — чи не найзручніша з усіх європейських мов, бо має 33 літери, а звуків — 38. Такою невеликою різницею може похвалитися мало яка мова. Часто ми навіть не усвідомлюємо цих зручностей, бо звикли до її звучання. 

Дискусії про суржик

Суржик породжує дискусії в українському суспільстві не перший рік. Хтось вважає його обурливою неграмотністю, хтось — живою мовою народу.  На думку Андрія Шимановського, це деструктивне явище, яке тягне в майбутнє спадок Радянського Союзу: ставлення до української, як до недолугої мови (хоча суржик почав з’являтися ще наприкінці XIX століття. — ред.). Він вважає, що жива мова — це діалекти, що мають свої мовні закономірності, які можна прослідкувати й дослідити залежно від регіону. Суржик, на відміну від діалектів, є некодифікованим міксом російської й української, який кожна людина застосовує по-різному, без уніфікованих закономірностей. Блогер також розповідає про дослідження, які стверджують, що коли людина неграмотно спілкується, тобто не володіє мовою на належному рівні, вона почувається невпевнено, їй психологічно важко себе подати й відчувати цілісною. 

А от Настя Зухвала розповідає, що якщо раніше сприймала суржик як щось меншовартісне, то зараз вважає себе амбасадоркою цього явища. Каже, музичний гурт «Курган і Агрегат», який виконує пісні виключно суржиком — її кумири. На думку дівчини, суржик люди часто не сприймають, бо зростали в російськомовному інфопросторі, на музиці, фільмах і телепередачах Росії, які так довго витісняли будь-що українське. Тобто злощасна країна-сусід всіляко провадила свою колоніальну політику й у неї, на жаль, багато що вдалося — українці почали сприймати суржик як ознаку неграмотності. І коли українці виходять на сцену і самі ж жартують про недолугого кума саме за допомогою суржику, — це ознака дискримінованої групи, внутрішнього відторгнення до себе, каже Настя. 

Можливості для вивчення української

Сьогодні існує безліч можливостей вивчити українську: небайдужі створюють мобільні застосунки для вдосконалення мови або й для опанування її з нуля, роблять освітній контент для ютуба й соцмереж чи, скажімо, регулярно зустрічаються онлайн або офлайн, щоб покращувати свої навички. Наприклад, у галицькому місті Коломия Артур Пройдаков — учитель української мови та літератури з Луганщини — відкрив офлайн-курс для переселенців, які хотіли вчити й удосконалювати українську, а пізніше створив і онлайн-челендж для тих, хто хоче перейти з російської на рідну.

Андрій Шимановський публікує у своїх в соцмережах (тіктоці, фейсбуці, ютубі та інстаграмі) розважально-освітні відео, які, скажімо, допомагають запам’ятати правильну вимову чи знайомлять із діалектизмами або літературними відповідниками до суржикових слів. Він також створив мовний онлайн-марафон, що допомагає перейти на українську або вдосконалити її. Всі кошти з курсу популяризатор української перераховує на допомогу ЗСУ. У програмі цього марафону є розмовна практика, теоретичні лекції з техніки мовлення, історії української мови, публічних виступів, а головне — спільнота однодумців, яка гуртується в закритих чатах для учасників групи. За словами Андрія Шимановського, з ним працювали або ще працюють уже понад 16 тисяч учнів.

Для продуктивного вивчення мови Андрій Шимановський радить почати з літератури та читати українських авторів ХХ–ХХІ століть. Наводить у приклад поезію Ліни Костенко, яка добре володіє мовою і наповнює свої вірші багатьма епітетами, цікавими синонімами. Радить і прозу письменниці — «Дефект головного дзеркала» і «Записки українського самашедшого». З оповідань блогер підказує почитати Олеся Гончара, Олександра Довженка, Михайла Коцюбинського, а також Остапа Вишню, з «Мисливських усмішок» якого, на думку Андрія, варто почати. Із задоволенням популяризатор мови читає поезії Михайля Семенка й Богдана Ігоря-Антонича. Із сучасників — Сергія Жадана та Юрія Іздрика. 

Марічка Штирбулова разом із колегою Катериною Петрашовою 2020 року створили проєкт «Гур-гури». Це аудіомайстерня і студія звукозапису, де вони створюють різноманітний контент на замовлення, а також проводять курси сценічного мовлення й дубляжу. На курсах дикторки вчать усіх необхідних речей для красивого, правильного, живого мовлення. Станом на кінець листопада 2023-го спільнота «Гур-гури» налічує більше ніж двісті осіб. До слова, чимало проєктів Ukraїner на етапі звукозапису чи дубляжу теж допомагала робити команда цього проєкту.

Чимало людей, які зараз переходять на українську, відчувають потребу у структурованому, поетапному вивченні й зануренні в мову, а ті, хто вже розмовляв нею, хочуть поглибити знання та знайти однодумців. Саме таке середовище створюють Марічка й Катерина. Навіть 24 лютого 2022 року дівчатам приходили заявки від охочих записатися на курс «Гур-гурів» якомога швидше.

Марічка Штирбулова радить не боятися говорити з помилками. Хоча дівчина з пристрастю ставиться до вивчення української та стежить за її чистотою, їй не подобається ідея, що говорити треба або правильно, або ніяк: 

— Хочу надихнути будь-кого, в кого є ще певні сумніви, не боятися, і головне — говорити. Я переконана, що основне завдання мови — жити, а не бути правильною, зате академічною і мертвою. Нехай вона буде недосконалою, але живою. Це те, що нам потрібно найбільше.

Наступне, на думку дівчини, що допоможе перейти українську — відкрити своє серце мові, почути так, як раніше не чули, і зрозуміти, що вона — це мистецтво, а не просто словниковий запас. Українська надзвичайно художня, гнучка, мелодійна, і, як будь-яке мистецтво, має інструменти впливу, які ми часто навіть не можемо вловити й описати на рівні почуттів. Марічка Штирбулова підсумовує, що головне — впустити рідну мову до своєї душі, закохатися в неї:

— Насправді, українська мова є однією з базових цінностей мого життя, я це усвідомила цього року ще більше. Я люблю її за те, що я тільки в ній перебуваю, існую, віднаходжуся. Я усвідомила, що українська мова — це той світ, в якому я обираю жити, і той світ, який мені дарує усі можливості, усі труднощі, але всі прекрасні речі, які можна в цьому житті здобути. Тому що мова — це і є світ. Ми через мову спілкуємося, пізнаємо світ, усвідомлюємо себе, пізнаємо інших, усе-усе, що в нас є — насправді це через мову. Тому для мене це світ, в якому я живу, це моя любов, якій я беззаперечно віддаю своє серце.