Українські мандрівники минулого: наукові відкриття й критика імперської Росії

Протягом цього періоду українські мандрівники, на жаль, були підпорядковані Російській імперії та пізніше Радянському Союзу, тому часто подорожували й робили свої відкриття від їхнього імені. Цим активно користується російська пропаганда, яка століттями присвоювала здобутки представників поневолених народів. Попри це, вони дивилися на світ з іншого боку, дотримувалися прогресивних гуманістичних поглядів. Уже тоді українці критикували політику російського поневолення й імперіалізму. Нині ми можемо віддавати шану видатним українським дослідникам і мандрівникам, а також цінувати їхню спадщину.

Юрій Лисянський

Народився 1773 року в Ніжині на Сіверщині в родині священника. Він був нащадком козацького старшинського роду, мореплавцем, географом і засновником російської наукової океанографії. 

У десять років вступив до морського кадетського корпусу, але був вимушений достроково закінчити навчання через початок російсько-шведської війни 1788–1790 років. П’ятнадцятирічного хлопця відразу ж відправили на балтійський фронт. 

Після закінчення війни Лисянський проходив практику у Великій Британії, а потім ще шість років служив у британському флоті. Тоді він здійснив кілька далеких подорожей: до берегів Північної Америки й мису Доброї Надії на півдні Африки. Протягом 1795–1796 років жив у США, де його представили першому президенту Джорджеві Вашингтону. 

1797 року мандрівник здійснив подорож на південь Африки, де зацікавився умовами життя місцевого населення. Його обурювало, що колонізатори заради розваги полювали на корінних жителів — бушменів і готтентотів. Там він займався природничо-історичними спостереженнями, придбав колекцію тропічних мушель та опудала деяких характерних для регіону тварин. 

На початку 1799 року Лисянський на вітрильнику вирушив до Індії, де зустрівся з високопоставленими британськими військовими, зокрема генерал-губернатором Індії. Також українець відвідав палац правителя провінції, якому розповідав про Україну й рідний Ніжин. У своєму щоденнику він зафіксував відомості про життя, повсякденність і культуру індійців.

Після цього Юрій Лисянський хотів поїхати до Австралії, але російський посол у листі повідомив, що відносини з англійцями погіршились і він має прибути в Санкт-Петербург. Однак Лисянський ще два роки провів у Великій Британії. Виявилося, за тривалий час перебування за кордоном українець втратив навички говоріння російською мовою. До нього навіть відправляли брата, щоб той повернув йому «дар мови».

1803 року Юрій Лисянський вирушив у навколосвітнє плавання на судні «Нева». Цікаво, що російське військове командування та чиновники були проти, посилалися на нестачу всіх видів ресурсів, але недержавна російсько-американська торговельна компанія профінансувала мандрівку. Під час неї він проводив наукові дослідження й уточнював тодішні мапи, зокрема розташування острова Пасхи, за допомогою астрономічних спостережень. Крім того, йому вдалося скласти словник мови місцевого населення острова та уточнити його кількість.

Згодом Лисянський прибув до Аляски, яка тоді була під управлінням російсько-американської компанії. Там він разом з екіпажем узяв участь у будівництві нового форту, який нині є містом Сітка в США. Також мандрівник накреслив точні мапи тихоокеанського узбережжя Аляски. Він писав про бідність місцевих мешканців і жорстоку політику російської колоніальної адміністрації стосовно корінних народів, зокрема завищені ціни й експлуатацію працездатного населення. Росіяни брали в заручники дітей, щоб чоловіки не відмовлялися працювати. Він став свідком голоду та вимирання місцевих мешканців. Щоб хоч якось їм допомогти, розвозив на байдарках сушену рибу із запасів судна.

Відтак Лисянський вирушив на Маріанські острови. Дорогою натрапив на раніше не відому сушу біля Гавайських островів, яку згодом назвали островом Лисянського, і кораловий риф. Український мандрівник описав життя та звичаї населення Гаваїв у своїх записах і склав словник гавайської мови.

1806 року трирічна навколосвітня подорож завершилася. Юрію Лисянському першому у флоті Російської імперії вдалося здійснити навколосвітнє плавання. Крім того, він зробив окремі географічні, океанографічні й етнографічні відкриття. Нині російська пропаганда називає українського мандрівника гордістю російського флоту, першим «малоросом», що обійшов навколо світу, і заперечує його українське походження. Водночас 2018 року під Санкт-Петербургом згоріла старовинна садиба, у якій Лисянський жив протягом десятків років. За інформацією слідства, це був навмисний підпал.

Сьогодні іменем Юрія Лисянського названі півострів на березі Охотського моря, протока, річка та гора на острові Сахалін. У рідному місті мандрівника є пам’ятник йому й меморіальна кімната «Мандрівник козацького роду» в Музеї рідкісної книги Ніжинського університету. 2019 року видавництво «Темпора» видало його книжку «Навколосвітня подорож на шлюпі “Нева” (1803–1806)».

Іван Завадовський

Народився 1780 року поблизу Гадяча на Полтавщині. Він був навколосвітнім і полярним мандрівником, картографом, гідрографом і збирачем природничих колекцій.

Протягом 1819–1821 років обіймав посаду заступника капітана на військовому кораблі «Востокъ» (з рос. — «Схід»), який здійснив навколосвітнє плавання до Південного океану під час пошуку шляху на Південний полюс. Ця експедиція була однією з перших, що відкрили Антарктиду й острови поблизу неї: Південні Сандвічеві, Олександра I та Петра I. З часів радянської історіографії Івана Завадовського величають росіянином, як і Лисянського.

Один вулканічний острів назвали на честь Завадовського. 2016 року уряд Південної Джорджії та Південних Сандвічевих островів надрукував чотири поштові марки «Острів Завадовського». Також його іменем назвали ще один острів у Західному шельфовому льодовику поблизу Антарктиди. У кіноповісті Олександра Довженка «Антарктида» Іван Завадовський — один із головних персонажів.

Мореплавця поховали в Одесі 1837 року. На жаль, могилу зруйнували більшовики. Однак на Приморському бульварі в Одесі є «будинок контрадмірала Івана Завадовського», який побудували в останні роки його життя. Спочатку там був дохідний будинок, а потім — готель і ресторан.

Єгор Ковалевський

Народився 1809 року в селі Ярошівка неподалік Харкова на Слобожанщині в багатодітній сім’ї поміщика. Він був мандрівником, письменником, геологом та археологом, одним із перших географів-сходознавців Російської імперії.

Ковалевський закінчив філологічний факультет Харківського університету, який заснував його двоюрідний дядько Василь Каразін. 1830 року разом зі старшим братом поїхав на Алтай. Там сім років працював в експедиціях з пошуку золота, а 1837 року його відправили на пошуки родовищ золота в Чорногорію. Однак удалося знайти тільки поклади залізної руди, свинцю, міді та мармуроподібних вапняків. Під час розкопок учений здійснив ще й археологічне відкриття руїн римського міста Діоклея. Ковалевський описав рельєф і геологічну будову Чорногорії.

На початку 1840-х Ковалевський подорожував Хівою та Бухарою в Узбекистані, які тоді були одним з основних напрямків російської експансії. Крім того, він відвідав Північну Індію, Кашмір і Афганістан. Тоді ж учений досліджував Карпати, проводив розвідки в Боснії та Герцеговині, Румунії, Болгарії.

У січні 1848 року його експедиція вирушила в Єгипет, щоб знайти золото, дорогоцінне каміння й визначити точне місце походження річки Ніл. Вони розпочали свій шлях з Каїра та прагнули досягти столиці Судана — Хартума. Геолог безпомилково знайшов родовища золота й облаштував видобувну фабрику.

1849 року він опублікував працю «Подорож до Внутрішньої Африки», де порівнював африканських рабів з російськими кріпаками та критикував поневолення людини. Це обурило імператора, тож Ковалевський отримав сувору догану й вісім діб гауптвахти. Однак цими «принадами» Російської імперії йому не вдалося скористатись, бо він уже був на новій місії в Китаї, куди його відправили владнати торговельні суперечки й супроводжувати духовну місію в Пекін. Після цієї поїздки 1851 року уклали Кульджинський трактат, який сприяв розвитку торгівлі Російської імперії із Західним Китаєм. Паралельно Ковалевський досліджував рослинний і тваринний світ Монголії.

Протягом 1856–1861 років він очолював Азійський департамент Міністерства закордонних справ. Тоді ж став одним із засновників і заступником голови Російського географічного товариства. 1856 року його обрали членом-кореспондентом, а 1857 року — почесним членом Санкт-Петербурзької академії наук. Крім того, Єгор Ковалевський заснував Літературний фонд й особисто ним керував. Ця організація допомагала письменникам, які опинились у скрутному становищі. Молодим він тісно спілкувався з Миколою Гоголем і підтримував Тараса Шевченка після заслання.

Микола Миклухо-Маклай

Народився 1846 року в селі Язиково Новгородської губернії в сім’ї українців. Його батько був дворянином на Сіверщині, походив із роду запорізьких козаків, а мати — з польсько-німецької русифікованої родини. Миклухо-Маклай був всесвітньо відомим мандрівником, поліглотом, географом, етнографом й антропологом. За своє життя написав близько 160 наукових праць.

Учений досліджував антропологію та етнографію корінного населення Південно-Східної Азії, Австралії та Океанії (островів Полінезії, Меланезії і Мікронезії). Протягом 1871–1872 років жив серед папуасів північно-східного берега (деякий час називався Берегом Маклая) острова Нова Гвінея. Також його прізвищем назвали річку. Українець боровся за захист прав папуасів, проти підготовки колоніального розділення Нової Гвінеї, проти анексії Берега Маклая Німецькою імперією, проти расизму й колоніалізму. Натомість у російській пресі заявили: він просто хоче, щоб Нову Гвінею окупувала Велика Британія. Щоденник з подорожі «Серед дикунів Нової Гвінеї» видали українською мовою 1961 року в Києві.

1876 року Миклухо-Маклай подорожував західною Мікронезією і північною Меланезією, де проводив етнографічні й антропологічні дослідження, збирав інформацію про работорговців. Згодом вирушив до Сінгапуру, а потім через хворобу за рекомендацією лікарів переїхав до австралійського Сіднея. Там він став почесним членом Ліннеївського товариства Нового Південного Уельсу, проводив порівняльно-анатомічні, антропологічні, етнографічні дослідження й публікував статті. За його ініціативи в Сіднеї створили морську біологічну станцію.

Наприкінці 1881 року Миклухо-Маклай почав писати «Записки про викрадення людей і рабство в західній частині Тихого океану» та «Проєкт розвитку Берега Маклая». 8 квітня опублікував відкритий лист до командора на захист корінного населення Океанії.

Після повернення в Європу Микола Миклухо-Маклай читав лекції в столицях: Лондоні, Берліні й Парижі. Також вивчав батьківщину, зокрема побут і звичаї поліщуків, древлян, фауну Криму та Чорного моря. Крім того, він двічі приїздив до Малина на Поліссі в маєток матері й брата. Нині ім’ям мандрівника в місті назвали вулицю та парк відпочинку, де йому встановили пам’ятник. Цікаво, що в 1980 й 1988 роках у Малин з Австралії приїжджав онук ученого Роберт.

В Україні відкрили чотири музеї, присвячені Миколі Миклухо-Маклаю. Серед них «Вітрила Миклухо-Маклая» в Батурині на Сіверщині, «Берег Маклая» в селищі Кача в Таврії, музеї в селищі Гамарня поблизу Малина та в селі Калитянське на Сіверщині.

Пам’ять дослідника шанують не тільки в Україні, а й у багатьох країнах світу. Наприклад, у Джакарті, Сіднеї та Куала-Лумпурі йому встановили погруддя. На мисі Гарагасі (Папуа — Нова Гвінея) на місці його хатини створили меморіал Миклухо-Маклая.

Олександр Булатович

Народився 1870 року в Орлі на Слобожанщині (нині місто входить до складу Росії) у дворянській родині. Відомий переважно як дослідник Африки, етнограф і географ.

1896 року здійснив пробіг на 350 верст (приблизно 373 кілометри) по гористій пустелі на верблюдах із Джибуті до Харера в Східній Африці за три доби й вісімнадцять годин, а це щонайменше на шість годин швидше, ніж тоді вдавалося професіоналам.

Протягом 1897–1899 років Булатович здійснив три експедиції в Ефіопію, яку тоді ще не дослідили. Під час однієї з них у складі Червоного Хреста займався шпиталем для ефіопських солдатів, які воювали проти італійських колонізаторів. Булатович відвідав столицю Аддис-Абебу та центральні й західні провінції країни. Історії із цієї подорожі ввійшли в книжку-щоденник «Від Ентото до ріки Баро», яку опублікували 1897 року.

1898 року він досяг південного узбережжя озера Рудольфа й перетнув гірську область Каффа, яка була тоді ще не відома європейцям. Булатович зафіксував ці землі на картах, досліджував їхню геологію та гідрогеологію, зібрав колекцію мінералогічних й етнографічних матеріалів. Крім того, він спростував гіпотезу, що ефіопська річка Омо є притокою Нілу, натомість позначив на мапі реальну притоку — Собат. 1899 року досліджував західну частину Ефіопії, що межує із Суданом.

Згодом Олександр Булатович став ченцем і виїхав на гору Афон, де прийняв схиму — відчуження від світу. 1910 року став ієромонахом, а наступні два роки організовував православний монастир в Ефіопії. Розчарований офіційною російською православною церквою мандрівник виступав проти Синоду та російської державної церковної ідеології: писав статті й памфлети. 1913 року його затримали та вислали в родовий маєток в Україні — у село Луциківку на Слобожанщині. Булатович брав участь у Першій світовій війні як полковий священник. Потрапив у полон, однак йому вдалося втекти звідти й повернутися до Луциківки.

Антон Омельченко

Народився 1883 року в селі Батьки на Полтавщині. Був учасником експедиції Роберта Скотта, яка також однією з перших дісталась Антарктиди. На кораблі Terra Nova (з порт. — «Нова земля») мандрівник перетнув Тихий, Індійський і Атлантичний океани. У складі експедиції він переважно опікувався кіньми, оскільки бідне дитинство змусило його в ранньому віці освоїти цю справу. Фотограф, який був на борту, зробив серію фотографій і записав відео, де Омельченко танцює гопак.

Після цієї експедиції Омельченко став членом британського Королівського географічного товариства. Мандрівникам влаштували урочисте прийняття в королівському палаці та вручили нагороди. Антон Омельченко став одним з перших українців, кого нагородив король Великої Британії Георг V і хто отримав довічну пенсію. Однак з 1927 року дипломатичні відносини між СРСР і Великою Британією розірвали, тому виплачувати пенсії припинили.

Майже відразу після завершення експедиції Омельченко повернувся на батьківщину й брав участь у Першій світовій війні. Після завершення бойових дій він повернувся в рідне село та влаштувався листоношею. 1932 року помер від удару блискавки поряд з його будинком.

На честь Антона Омельченка назвали бухту на Березі Оутса, яку відкрили британські дослідники 1958 року. Також до сторіччя антарктичної експедиції 2012 року його ім’я дали скелі на острові Росса на північному узбережжі Землі Вікторія в Східній Антарктиді.

Його внук Віктор Омельченко брав участь у VI, IX і XI українських антарктичних експедиціях, а правнук Антон входив до XX та XXIV. Віктор узяв із собою в Антарктиду грудку землі з могили діда, а йому натомість привіз звідти камінь, з якого зробили пам’ятну скульптурно-барельєфну композицію «Антарктида».

Василь Єрошенко

Народився 1890 року в слободі Обухівка на Слобожанщині (нині населений пункт розташований в РФ) у селянській родині. У чотири роки втратив зір через хворобу. Відомий як письменник, мандрівник, дослідник країн Сходу й мовознавець. Він володів українською, російської, англійською, есперанто, туркменською та японською мовами. 

Василя Єрошенка видавали англійською в Лондоні: надрукували серію його казок й опублікували поезії в журналах. Також він писав твори японською. Його новелу «Розповідь паперового ліхтарика» 1916 року надрукували в токійському журналі. 1953 року його казки ввійшли до багатотомної «Бібліотеки японської дитячої літератури». А 1956 року японський дослідник Ітіро Такасуґі видав книжку «Сліпий поет Еросіенко» (прізвище змінено відповідно до норм японської вимови) уже про самого українського автора.

Єрошенко мешкав у різних куточках світу: Франції, Англії, Сіамі (нині Таїланд), Бірмі (нині М’янма), Індії, Китаї, на Чукотці та в Середній Азії. Однак половину життя він провів саме в Японії. Портрет Єрошенка відомого художника Цуне Накамури, який нині міститься в Токійському музеї сучасного мистецтва, увійшов до історії мистецтва доби Тайсьо. Китайський літературознавець Ґе Баоцюань видав книжку «Лу Сінь і Еросіенко». В Україні з 2007 року діє благодійний фонд «Есперо» імені Василя Єрошенка, який поширює творчу спадщину письменника та підтримує есперанто-рух.

Софія Яблонська

Народилася 1907 року в селі Германів (нині Тарасівка) на Галичині в родині священника. Вона була репортеркою, журналісткою, упродовж 30 років друкувала в галицьких часописах історії зі своїх подорожей.

Софія навчалася театрального мистецтва на батьківщині, а 1927 року поїхала до Парижа, щоб стати акторкою. Спочатку працювала моделлю, вивчала створення документального кіно, згодом отримала посаду кінорепортерки. Тоді ж потоваришувала з українським письменником, мандрівником і сходознавцем Степаном Левинським. Крім того, у середовищі французьких митців, де бувала Яблонська, актуальними стали подорожі до екзотичних країн. Тож оточення надихнуло українку вирушити в мандрівку світом. 

Перша подорож відбулася 1928 року в Марокко за маршрутом Касабланка — Марракеш — Могадор — Тарудант — Агадір. Наприкінці березня 1929 року Яблонська повернулася до Парижа. Побачені звичаї, колорит, гостинність берберів і свої враження вона описала в книжці «Чар Марока» 1932 року.

У грудні 1931 року українка вирушила в навколосвітню подорож для фільмування документальних нарисів на замовлення товариства «Опторг Юнан-Фу». Софія Яблонська відвідала Порт-Саїд у Єгипті, Джибуті, Цейлон (нині Шрі-Ланка), Лаос, Камбоджу, провінцію Юньнань у Китаї, Малайський архіпелаг, острів Яву, Балі, Таїті, Австралію та Нову Зеландію, а ще США й Канаду. Вона була палкою шанувальницею традиційного одягу, зокрема українського, тому часто привозила його з подорожей і використовувала у своїх повсякденних образах.

Після навколосвітньої подорожі в січні 1935 року вона повернулася в Україну, де влаштовувала творчі зустрічі, публічні виступи, зокрема перед жіночим товариством приватної школи ім. Т. Г. Шевченка у Львові. Водночас мандрівниця почала писати репортажі й нариси для місцевих часописів «Жіноча доля», «Ми і світ», «Назустріч» та інших.

У вересні 1939 року Яблонська вирушила в Індокитай, а потім оселилася в Китаї. Там вона познайомилася, а згодом одружилася з Жаном Уденом. Українсько-французьке подружжя мало трьох синів. Водночас цей період життя Софії Яблонської був наповнений втратами близьких: самогубство батька, який дізнався про радянську окупацію, смерть близького друга Степана Левинського, сестри Ольги й матері.

1946 року родина переїхала до Парижа. Після смерті чоловіка 1955 року жінка виїхала на острів Нуармутьє у Франції. Там почала вивчати архітектуру та дизайн, побудувала віллу у вандейському стилі. Цей вдалий досвід дав їй змогу надалі вже професійно займатися цим. Одному з її проєктів місцева комісія архітекторів надала статус художньої цінності острова.

Також Яблонська почала співпрацювати з українською поетесою Мартою Калитовською, що стало поштовхом відновити літературну творчість. У цей час вона написала повість-спогад «Розмова з батьком», у якій розповідала про своє дитинство в Україні.

Життя мандрівниці обірвалося 4 лютого 1971 року в автокатастрофі дорогою у видавництво, куди вона везла новий рукопис «Дві міри — дві ваги». Наступного року цю книжку українською опублікувала Марта Калитовська. Також вона впорядкувала, переклала й видала ряд творів Софії Яблонської французькою, зокрема «Mon enfance en Ukraine» (з фр. — «Моє дитинство в Україні»).

Євген Фединський

Народився 1920 року в Станіславі (нині Івано-Франківськ) на Галичині. Він був мандрівником, поліглотом і першим українцем, який потрапив на північ Бразилії та описав місцеві племена.

Євген разом із братами зростав у родині, де панував український дух. Хлопці мали активну громадську позицію, належали до «Пласту», а згодом приєдналися до Організації українських націоналістів (ОУН). Під час Другої світової війни за патріотичну діяльність Євгена відправили до штрафбату, де він мав проходити мінні поля. Однак йому вдалося втекти й дістатися Відня, який теж окупувала радянська влада. Там його завербували на службу в НКВС перекладачем.

Згодом він утік у Бразилію. За пропозицією місцевого уряду Фединський два роки жив у джунглях з індіанським плем’ям, щоб вивчити їхню мову. Серію листів про цей період його життя надрукували в нью-йоркській газеті під псевдонімом Микола Буковий, хоча в самій Бразилії він називався ім’ям Роберто Тамара. Крім того, мандрівник писав листи до української еміграційної преси.

Після цього Фединський оселився в Ріо-де-Жанейро, де працював у галузі охорони природи в заповіднику Тіжука. Він здійснив дві 1000-кілометрові прогулянки вздовж північно-східного берега. На жаль, невдовзі після другої Євген Фединський помер. 

Історія українських мандрівників кінця XVIII — XX століть — переконливий доказ, що Україна завжди була багата на талановитих й освічених людей. Ці незламні духом авантюристи, досліджуючи невідомі землі, принесли світові нові географічні знання, розширили уявлення про народи, які там проживали, і їхні культурні особливості.

Однак українським мандрівникам завжди доводилося стикатися з проблемою апропріації їхніх досягнень спочатку Російською імперією, а потім СРСР. Росія намагалася привласнити собі успіхи й заслуги українських мандрівників, викреслюючи їхній внесок у світову культуру та науковий прогрес як українців. Це свідчить про чергове намагання зменшувати значення України й українського народу.