Святослав Вакарчук про музику від народних пісень до «Океану Ельзи»

Святослав Вакарчук — лідер музичного гурту «Океан Ельзи», що 2024-го відсвяткував своє 30-річчя, і популярність якого незмінна весь цей час. Він музикант із чіткою громадянською позицією, їздить виступати на фронт, збирає донати в закордонних турах, а між тим пише нові пісні, зокрема англійською.

Говоримо зокрема про нові сенси старих пісень «ОЕ», як знання англійської вплинуло на життя Святослава та його ставлення до популярності їхньої музики серед росіян.

«Я з дитинства полюбив бути особливим»

— Перед тим, як говорити про ідентичність української музики, хотіла би запитати про вашу ідентичність. Ви народилися в 1970-х роках у Мукачеві, у сім’ї науковця й освітянки. Як формувалася ваша особистість, що на неї впливало? 

— На мене вплинуло інтелектуальне середовище вдома. На момент мого народження тато був молодшим науковим співробітником в Інституті теоретичної фізики у Львові. Працював у команді знаменитого академіка Ігоря Юхновського. Мама викладала в школі фізику, потім теж пішла в науку. Найбільше в дитинстві на мене вплинула бабуся — мамина мама. Вона 40 років була вчителькою молодших класів і шанованою людиною в себе в Мукачеві.

Я ріс у Львові з батьками, але постійно приїжджав надовго в Мукачево. І тому, коли написав однойменну пісню, це не просто там якісь фантазії, це спогади. Кажуть, бабуся навчила мене читати, і в два роки я знав букви, а в три читав вивіски на магазинах. Вона мене прямо з дитинства тренувала, і це було м’яко. Я, як і всі діти, грався, любив бігати, але при цьому книжки і все, що зв’язано з наукою, було навколо мене з самого дитинства. Думаю, що це ключова річ, яка формула мій світогляд, а потім — школа.

Безумовно, мені пощастило, адже тато мав стратегічне мислення й віддав мене чотирирічним на курси англійської мови. Зараз це скрізь, а тоді у Львові майже ніхто таким не займався.

Взагалі в 1970-х, на початку 80-х у Львові (думаю, що це стосувалося всього Радянського Союзу), не було розуміння, що англійська буде домінуючою у світі. Через курси я ще перед школою знав англійські слова, тому мене взяли в спеціалізовану школу, яких було теж декілька у Львові і куди потрапити було складно. Зараз це лінгвістична гімназія, тоді це звалось четверта школа з поглибленим вивченням англійської мови. І це на мене сильно вплинуло, тому що ми з середніх класів отримували доступ до західного світу (скажемо так, санкціонований). Англійська мова відкрила мені вікно у світ, можливо, швидше, ніж багатьом іншим, тобто ще десь у середині 1980-х років.

У 12 років я став фаном The Beatles. Що теж цікаво, бо вони були поза актуальним контекстом, ніхто навколо їх не слухав, хіба західну танцювальну поп-музику або радянську. Нас декілька чоловік у «капсулі» росли.

І третя річ — я з дитинства полюбив бути особливим. Тому що батьки не були подібні у своїй поведінці на більшість людей навколо. По-перше, у Львові в нас не було родичів, а в Галичині у всіх є вуйко, стрийко, братові́, куми й так далі. Татова родина з південної Буковини, мамина мама була в Мукачеві. У батьків були друзі, але в них усе було в галицьких традиціях, трошки інше.

У нас була своя внутрішня маленька культура.

У тата було довге волосся. Заходиш у кімнату, він лежить на підлозі й пише свої формули. Мама малювала, вона не стала професійною художницею, але, я думаю, це не зіпсувало її талант. У нас постійно пахло фарбою, ці мольберти… Усе разом із купою книжок, музикою, англійською мовою — оцей весь клубок. Це, мабуть, і сформувало мене.

«Воно десь у моєму музичному ДНК»

— У проєкті «Дім звукозапису» з Тіною Кароль ви розповідали, що вам із дитинства співали українські народні пісні. Які це були пісні?

— Найбільше запам’ятав із дитинства «Ой чий то кінь стоїть». Я прямо фізично, шкірою пам’ятаю, як і тато, і бабуся мені співали її. «Ой на горі та й женці жнуть», «Чом ти не прийшов?» пам’ятаю, «Стоїть гора високая». Більшість пісень, які зайшли в мене під шкіру, я на «Голосі країни» давав співати своїм підопічним.

Татова мама Віра жила в селі, і коли ми до неї приїжджали, я ходив на весілля й похорони. Якось три- чи чотирирічним прийшов із весілля і починаю співати:

Червона ружа трояка,
Червона ружа трояка,
Мала я мужа, мужа я мала,
Мала я мужа пияка.
Він ніц не робе, тільки п’є,
Він ніц не робе, тільки п’є.
Прийде додому, додому прийде,
Прийде додому жінку б’є.

Бабуся тата чуть не вбила: «Що ви дитину навчили?». Не можу сказати, що ця пісня ввійшла в мій творчий доробок, але це теж частина мого культурного й історичного контексту.

— На початку ХХ століття Леся Українка організувала велику експедицію Лівобережжям України, зібрала багато пісень, дум, і завдяки їй до нас дійшов цей спадок, хоч не весь. Вам важливо будувати свою роботу на такому спадку?

— У творчості не буває «важливо–неважливо», а буває «хочу–не хочу». Мені здається, оскільки я виріс у цьому, у мене воно десь у моєму музичному ДНК. Я повертаюсь до цієї української мелодики, бо вона мені близька й мені хочеться це робити. 

Мені на Заході люди кажуть, що «Океан Ельзи» — цікава комбінація, адже все звучить, як у західної групи, а мелодія відчувається слов’янська. Мабуть, це те, чого ми і прагнули — бути собою.

Було б дивно, якби ми писали такі мелодії, як Ед Ширан або Тейлор Свіфт. Для творчої людини в якомусь сенсі це громадянська позиція — відроджувати або популяризувати своє. А заодно прекрасна творча вправа. Сказати, що це прямо треба робити, тому що це написано у книжці чи тому що це така місія митців нести українську народну культуру, — це було б неправильно, спрощено. Але, з другого боку, робити вигляд, що її нема, і казати, що «ну це не моя справа»… А що ж тоді? Яка твоя ідентичність? Що ти хочеш всередині себе нести? У кожного має бути якась своя ідентичність.

— Львів має також дуже яскраву музичну історію. У ХХ столітті, у міжвоєнні роки, розвивається молода сцена під впливом польського джазу. У 60-ті активна рок-сцена. Яким музичний Львів запам’ятався вам? 

— Я почав усвідомлювати навколо себе музичну тусовку десь у 1988–89 році. Мені було 13 років. Тоді на заході України вже пахло історичними змінами, воно пішло фактично в один крок із тим, що відбувалось у країнах Балтії, у Східній Європі після падіння Берлінської стіни.

Тоді у Львові вся молодь ходила із синьо-жовтими значками, а в Києві це ще була справа активістів. Музична сцена відчувала цю свободу й почала розвиватися швидше, на стику старої джазово-польсько-єврейської традиції 1920–30 років, близькості до кордону, через який потрапляли західні платівки. Багато людей із Галичини мали родичів у Канаді, в Америці, це все ціла історія.

У Радянському Союзі теж відбувався новий етап — з’явилась рок-музика, музика протесту. Оцей клубочок, це все сформувало швидкий ріст, підняття, прямо бум української сцени, в основному рок-сцени.

Є українська музика, яку я слухав, яка для мене стала такою ж важливою, як західна. А головне, це для мене стало прикладом. Це чотири гурти. У школу хтось приніс самозаписану касету з альбомом «Все чотко» гурту «Брати Гадюкіни», і всі слухали цей альбом. Я до сих пір знаю майже всі пісні з нього напам’ять. На них я вперше побачив, що умовні Rolling Stones можуть звучати українською мовою.

На іншому краю стояла група «Клуб шанувальників чаю» — складний інтелектуальний art-рок, заснований на progressive-рок, щось у стилі Yes, Genesis або Pink Floyd. Вони були монументальні. Ну і львівський настрій мали гурти «Плач Єремії» і «Мертвий півень», які формували все, з чого ця львівська сцена виходила. Це чотири найяскравіші. А загалом гуртів, співаків і співачок були десятки, якщо не сотні. Я знаю багато назв, а скільки ще не знаю. Це був такий Вавилон!

— А куди вони поділися після цього? 

— Комусь вдалося залишитись, хтось потрапив під складний каток змін у 1990-х, насамперед економічних, коли вижити, займаючись музикою, було неможливо. Багато талановитих музикантів або зійшли з творчого шляху, або взагалі закінчили своє життя через наркотики, алкоголь.

— У пісні «Мукачево» ви виділяєте три періоди: вісімдесяті, дев’яності і двотисячні, і говорите про три місця — Мукачево, Львів та Поділ, тобто район у Києві. Розкажіть про третій період. 

— Це ми вже були дорослі, відповідальність була на нас самих. 1998 року ми приїхали до Києва і це був зовсім інший період життя, коли я усвідомив, що моя доля в моїх руках. І, як виявилось, не тільки моя, а й близьких і тих, з ким працюю. Із того часу я вже останні років 25 так і живу з цим відчуттям відповідальності. Але насправді це дає певний сенс існування.

Недавно я знову полюбив Поділ. У мене з’явився новий музичний проєкт і студія там. Пам’ятаю Поділ тим, яким він для мене був, коли я тільки приїхав у Київ. Поділ — там, де музика, культура, студії, а жив я на Оболоні. Він зараз набагато кращий, був сірий і гнітючий.

«Не стільки забороняли, як заганяли в рамки»

— Українські артисти, як і більшість митців, були репресовані радянською владою: від Леонтовича до Івасюка. Ми вже говорили з Васею Байдаком про те, чому вона боялася гумору. У вас хотіла запитати, чому тоталітарні режими бояться музики? 

— Якби радянська влада так боялась української музики, як вона боялась гумору, то українська музика би процвітала. Гумор у Радянському Союзі був санкціонованим, прилизаним, але місця для нього було багато. І весь Союз жив тільки за рахунок того, що можна було багатозначно жартувати. Українськомовний гумор був шароварний, тому що йому відводилася певна роль, але, наприклад, на заході України у 1980-х з’явився театр «Не журись». Із музикою, я думаю, приблизно та сама історія.

Радянський Союз був ідеологічним: багато хто щиро вірив, що треба збудувати комунізм, що національності не мають значення, що всі мають бути рівні. Ця утопія на першому етапі навіть працювала на Україну, тому що в 20–30-х роках була, навпаки, дозволена українська культура. Так, воно закінчилось сталінськими репресіями, але після війни при так званій Хрущовській відлизі знову з’явились паростки можливості розвиватися. Українська нація швидко цим скористалась і в кінці 50-х, на початку 60-х був розквіт української пісні. Всі ці знамениті наші естрадні хіти: «Два кольори», «Рідна мати моя», «Києве мій», «Черемшина».

І знову кран закрили. Отак у ручному режимі дозволяли потрошки себе реалізовувати.

Коли з’явився Івасюк і феноменальний успіх його «Червоної рути», радянська влада справді злякалася того, що українська культура може порушити неписане правило, що російська має бути на першому місці, а всі інші мають право існувати на своїх наперед відведених ролях.

Коли пісня «Червона рута» стала хітом, ідеологічні товариші в Кремлі це помітили й вважали небезпечним. Тому в кінці 70-х і на початку 80-х був ще один період реакції, але потім, з кінця 80-х, прорвалося, і вже ніхто нічого не міг зупинити. Тому я думаю, що боялися не стільки самої ідентичності, стільки того, що ця ідентичність раптом буде конкурувати з російською, посуне її. 

Не стільки забороняли, як заганяли в рамки: от робіть, але не висовуйтеся. Це вплинуло на те, що українські пісні 70-х і 80-х мають мало тем: кохання, краса природи, народна тематика, а соціальних не було. Думаю, це була свідома політика: вони не давали українській культурі урбанізуватись, стати сучасною. Тримали її десь між народною творчістю і сільським наративом. Але талант наративами не зміниш. І не важливо, про що пісня «Червона рута», це геніальна пісня, і вона працює.

— Про цих артистів існує дискусія, тому що дехто їх змальовує націоналістами, які відроджували культуру, а хтось — що вони не мали на меті великої ідеї. Як ви вважаєте? 

— Це все складний клубок і одного, і другого. Це не пояснення з чорно-білими тонами. Це багатогранна, тяжка форма існування в тих дуже непростих умовах для будь-якого митця. І тому возвеличувати одних, а таврувати інших, не знаючи контексту, я би не став. Просто радію, що була величезна кількість митців, які, незважаючи на ситуацію, продовжували творити й розвивати українську культуру.

А ви розумієте, що якби не ці напів ідеологічно правильні, радянські, десь не до кінця відверті декілька десятиліть, сьогодні української музичної культури, може, взагалі б не було?

Автори пісень «Два кольори» чи «Рідна мати моя» паралельно писали про партію. Так що, тепер заборонити їх? Цих пісень інакше б взагалі не було! Це треба досліджувати, але давайте не вішати ярликів.

— Якраз про інструменталізацію музики режимом. Музиканти мали писати пісні про партію, адже інакше їм би зачинили двері. Наскільки слухач розумів це й відрізняв хорошу музику від пропаганди? 

— Це до старших людей питання. Середовище моїх батьків добре знало, хто такий Івасюк і чому він велика людина для України, могло відрізняти його від когось, хто звучав із кожної радіоточки, але кого не важливо було слухати. 

«Мудра нація знає, відчуває, що залишати в минулому»

— 2011 року ви посприяли створенню пам’ятника Івасюку в Львові. 

— Було несправедливо, чому нема пам’ятника у Львові, який фактично на рівні з Чернівцями є для нього рідним містом. На святкуванні 750-річчя Львова я прямо зі сцени оперного театру, де були президенти України й Польщі, звернувся до мера Львова, що хочу зробити дарунок — поставити пам’ятник. Він стоїть між консерваторією і філармонією — саме там, де він (Івасюк. — ред.) ходив.

— Як сприймаєте пам’ятники й тему меморіалізації для суспільства в цілому? Яка їхня роль і чому вони важливі? Адже ми знаємо: про пам’ятник російській цариці в Одесі досі звучать наративи, що це не важливо. Але багато важливих для України постатей не мають навіть одного пам’ятника. 

— Не може бути пам’ятників, які асоціюються з ворогом. Це не питання культури. Це не питання культурного кенселінгу, це війна, частина боротьби проти української ідентичності. Нам треба позбуватися цих пам’ятників, тому що це частина нашої майбутньої перемоги.

— Нещодавно було десять років зі смерті Кузьми Скрябіна, який, безумовно, був дуже талановитим музикантом, але його постать досить контраверсійна, адже він підтримував проросійські сили в Україні. І в нас понад 20 вулиць названі його іменем. Водночас, попри загальний тиск суспільства, у Харкові відмовились називати вулицю іменем Міська Барбари, фронтмена «Мертвого Півня». Чи не є відчуття, що ми зараз втрачаємо можливість справді меморіалізувати важливих діячів культури, діячів музики?

— Я підтримую те, що має бути вулиця міська Барбари в Харкові, як і у Львові. І вважаю, що Кузьма був талановитим музикантом, який дуже вплинув на формування української культури, ідентичності. Сьогодні його пісні слухає молодь, і вважаю, це справедливо, що його пам’ятає Україна, в тому числі увіковічуючи назвами. Були рішення в житті Кузьми, які я категорично не підтримував. Але сьогодні молодь вчиться на його піснях любити українську музику. Так само, як вони вчаться на віршах чи піснях людей, які жили в 50-ті, 60-ті чи 20-ті роки. Нам треба бути дуже обережними з безперервним шеймінгом. Цього й добивається Росія: щоб ми тут всі пересварились. Мудра нація знає, відчуває, що залишати в минулому, а що нести вперед. Нам треба цього вчитися. 

— Як ви уявляєте процес збереження української музики в майбутньому?

— Штучно це неможливо. Коли співають на вулицях під гітару «Спи собі сама» (пісня гурту «Скрябін». — ред.) — оце воно і є збереження. А все решта… Ніякі міністерства культури, ніякі наративи, ніякі заклики й ніякі інтерв’ю не допоможуть. Талановиту музику й пісні писати треба. Люди виберуть.

«Черемшина» написана 1965 року. Коли мій тато приїхав до Львова вступати в університет, вона грала з гучномовців на вокзалі. Коли я її співаю сьогодні — будь-де: чи серед солдатів, чи в Палаці «Україна» — ще не пам’ятаю разу, щоб приспів співав сам.

Вона що, в хітпарадах? Чи її в тіктоку вірусять? Чи хтось заставляє дітей вчити? От звідки ми всі її знаємо? Це не підвладно аналізу.

«Хотіли бути західною групою з українським серцем»

— Гурт «Океана Ельзи» формувався всередині 90-х. Чи бувало у вас відчуття цієї музичної тяглості й поколіннєвості?

— Чотири гурти, які я називав, і можна додати ще «Воплі Відоплясова». Але 80 % того, на що ми спиралися, це була західна музика. Британсько-американська класична з 60–70 років. Але в 90-ті з’явилася в Америці, в Сіетлі, така течія музики, як ґрандж, я почав бути музикантом і відчувати все це в контексті ґранджу. «Океан Ельзи» були чи не єдині у Львові, хто мав елементи цієї музики. Ми хотіли робити сучасну музику. У цьому сенсі ми не були ні на кого подібні.

— А наскільки ви себе тоді бачили у світовому контексті? Адже ваші перші альбоми з’являються в той час, коли у світі виходять Oasis, Coldplay, Radiohead, Muse.

— Дуже люблю всі групи, які ви назвали, вони всі чудові. Oasis вплинули культурологічно, тому що вони себе вважали реінкарнацією The Beatles. Radiohead вплинув музично, бо вони були дуже цікавими з погляду музичних рішень. Coldplay уперше послухав, коли ми вже альбом «Модель» випустили (2001 року. — ред.). Pearl Jam, Nirvana, Alice in Chains, Soundgarden — це те, що на нас впливало. Плюс The Beatles вплинули на нас набагато більше, ніж будь-яка з груп, які поруч із нами розвивались.

— «Океан Ельзи» люблять діаспоряни. Чи ви, подорожуючи тоді світом, звертали увагу на українську музику в еміграції? Якою була її ідентичність? 

— Вперше потрапив на гастролі до Америки, Канади у 2006 році. На той момент я вже знав все про Квітку Цісик, про групу The Ukrainians. Мені не треба було нічого відкривати. Вперше потрапив у Канаду школярем, а не музикантом. І тоді, власне, побачив, як багато там записаної народної і сучасної української музики, навіть аматорів. Пам’ятаю, як на одній із пластових вечірок гурт грав пісню “Heartbreaker” Led Zeppelin, а разом з тим і українські пісні. Тобто така ідентичність є, вона дуже важлива. Вона показує те, що як українці бережуть і берегли свою культуру навіть в умовах відлученості від основного контексту. Але в них було те, чого не було в українців весь цей час в Україні — свобода самовираження: їм ніхто не забороняв робити будь-що, що вони хочуть. Тому це все і з’явилось.

— Чи є музика «Океану Ельзи» містком між культурами тих, хто лишився тут і хто виїхав, можливо, кілька поколінь тому? 

— Ну, по-перше, мова. Думаю, що люди, які 50–100 років перебувають там і продовжують плекати свою мову, культуру, для них важливо, що популярна сучасна музика, яка звучить по-західному, несе цей маркер української ідентичності. «Океан Ельзи» не грав на темі етномузики. Ми не ставили собі ніколи за мету зробити цей звук. Ми навпаки хотіли і хочемо бути західною групою, але з українським серцем. 

— Звідки це прагнення бути західним? 

— З дитинства. Я виріс на цьому. Вважаю себе і вважаю Україну частиною західної культури. Зі своїм «я», але частиною західної культури. Ніколи не думав інакше.

— У 90-х також починають з’являтися перші телевізійні шоу, як-от хітпарад «Територія А», на які ми зараз дивимося як на проєкти, що дали великий буст українській музиці. Олексій Ковжун якось сказав, що «Територія А» сприймалася тоді як щось зроблене на колінці. Як ви тоді сприймали її? Чи хотіли ви туди потрапити? 

— Я з ним згоден, це було зроблено примітивно й неякісно, але воно відіграло важливу роль, тому що було своїм і потрошку формувало все те, що потім стало якісним. Не буває нічого з нуля. Якщо не існувало культури сучасної музики в Україні (не маю на увазі поодиноких випадків, а саме культури) середини-кінця 80-х років, то скажіть мені, яким чином з’явиться якісне, збалансоване, продумане? Звідки візьметься Квінсі Джонс? Це 100 років експериментів, вільного життя, ринкових відносин, найкращих умів і талантів, які приїжджали зі всього світу.

Коли ми починали «Океан Ельзи», я мав мету робити таку музику, щоб міг її слухати по радіо, на диску чи платівці. І щоб вона подобалась мені так само, як та музика, на якій я виріс.

І я для себе досягнув цієї мети, тому що слухаю «Океан Ельзи» як слухач. І мені подобається це, і я пишаюсь тим, що ми зробили. Велика частина нашого успіху в тому, що ми показали, що в Україні може бути продукт, який звучить по-західному.

«Мені було би принизливо співати російською мовою»

— Якою має бути екосистема для артистів задля їхнього успіху? 

— Зараз простіше, ця екосистема звелася до формули «талант, досвідчений і зі смаком саунд-продюсер і маркетинг». Тобі більше ніхто не потрібен, щоб заявити про себе. Безумовно, всі ми очікуємо того моменту, коли нарешті закінчиться ця страшна війна і ми повернемося до творення. Поки що ми в основному захищаємо себе від того, щоб не зникнути як держава. Усе, що сьогодні робимо, направлено на це. Творчість підсвідомо пронизана цим. Ти не можеш повністю розслабитися й відпустити себе так, як має творча людина, тому що в кожному з нас має жити воїн, який робить свою справу для перемоги.

З’являється величезна кількість цікавого творчого продукту, але я очікую, що після війни його буде навіть більше. Уся вся ця енергія, стрес сублімується у творчість.

— А чи грає в цьому всьому процесі якусь роль держава? Адже в цій студії ми неодноразово говорили про культурну політику України, про те, настільки вона програє російській роботі і за кордоном, і, можливо, навіть тут. 

— Подивіться на українські театри, музику, книжки і скажіть мені, що там все погано зараз, порівняно з тим, як там було 5 років тому! Тому давайте не жалітися, а йти вперед і робити свою справу. Не думати про те, хто там щось не зробив, а більше кожного дня працювати персонально.

— Після буму української музики в 90-х, на початку двохтисячних, відбувся зсув, коли українські артисти починають випускати музику російською і до нас доходить багато російської музики. Але ніщо не виникає нізвідки. Що, на вашу думку, передувало цій експансії російської музики тоді? 

— Та не було ніякої експансії російської музики, вона нікуди не зникала. Просто велика кількість українських виконавців, орієнтуючись на російський ринок, переходили на російську мову, бо так їм здавалося успішніше. Ніяк це прокоментувати не можу, бо ми («ОЕ». — ред.) такий метод не вибирали. Я був завжди впевнений в тому, що хочу співати так, як я хочу співати, якою мовою. Взагалі ніколи не хотів стати популярним на якомусь ринку. Це ти тоді продаєш шампунь або шоколадки. Не знаю, чи музикант взагалі має мислити категоріями маркетингу. Музикант має творити і хотіти якомога більше сказати. Коли це паралельно працює і тебе слухає більша кількість людей, це надихає. Але не можу собі уявити, щоб я це робив, тому що так треба для якогось ринку. Плюс до всього, я горда людина, мені було би принизливо співати російською мовою.

— «СВ-шоу» з Сердючкою суттєве в історії культури, музики, гумору. Ви були одним із гостей, але взагалі там переважали російські артисти.

— Мені було дуже некомфортно на цьому ефірі. Ти йдеш, бо треба, але не відчуваєш, що воно твоє. Таких речей в житті було багато. У творчості, слава Богу, не було.

— У вас не було враження, що для успіху потрібно спочатку отримати успіх у метрополії, а потім стаєш популярним в Україні? 

— Воно стало якось природньо. Ми одночасно стали відомими і в Україні, і в інших пострадянських країнах. Це був 2000 рік, мені хтось захоплено подзвонив чи написав, що чув у Ризі на вокзалі пісню «Той день». Із висоти прожитих років скажу, що ми старалися робити все для того, щоб через культуру будувати якісь конструктивні, позитивні відносини, зокрема з Росією, але як виявилось, це коту під хвіст.

— У 2022 році здалося, що українська музика набула суб’єктності, адже наші пісні звучали по всьому світу. Ви завжди знали, що українська музика є частиною західного світу. Тоді, 2022-го, це була хвиля емоційної солідарності? Чи це додало якогось нового статусу? 

— І одне, і друге. Просто тепер задача наших митців — використати цей шанс і зробити все, щоб про Україну пам’ятали і знали не тільки як про країну, яка героїчно бореться проти великого ворога, а й країну, яка створює і дає нові сенси, закохує в себе. Це було співчуття і взаємопідтримка. Але наше завдання — щоб це стало любов’ю і захопленням. А це потрібно робити зокрема з допомогою мистецтва.

— Як це робите ви й «Океан Ельзи»?

— Є два великі напрями. Перший — благодійні тури по всьому світу. Цим також нагадуємо про Україну, вводимо велику кількість неукраїнців у наш культурний контекст. Другий напрям — англомовний альбом. Ми не ставимо собі за мету завойовувати якісь ринки. Це контрпродуктивно для справжньої творчості. Але для нас це швидше не творча роль. Музику ти робиш для себе, але коли ти вже її створив, то стараєшся використати її на користь, зокрема для України. До нас звертаються західні фестивалі, інші культурні одиниці. Вони послухали нашу музику англійською мовою, вона їм стала ближча, перестала бути екзотичною, стала частиною їхнього культурного контексту. Своєрідна культурна дипломатія.

У моєму житті зараз такий період, коли частина мене напружена. Вона на війні, так чи інакше. І тоді, коли я їжджу туди на фронт до хлопців, і тоді, коли я їжджу на концерти на Захід, і тоді, коли я за піаніно. Це потрібно для того, щоб ми закінчили цю війну на справедливих для України умовах. Для мене це зараз питання номер один.

«Деколи їм хочеться почути: “І я на небі!”»

— Пісня «Вставай» стала саундтреком і Помаранчевої революції, і Революції гідності. Чи ви коли-небудь очікували, що ваші пісні нестимуть таку важливу соціальну й політичну цінність?

— До початку Помаранчевої революції я взагалі не усвідомлював, що пісні, які пишу, можуть бути трактовані інакше. Якщо пісня «Вставай» має певний двозначний текст, то «Майже весна» не має жодного. Це просто пісня про кохання. «Вставай» — це теж пісня про молоду людину, можливо, дівчину, яка має добиватися свого в житті. Це пісня мого контексту, мого життя. Але люди сприймають їх по-своєму. І я це розумію.

В якомусь сенсі, коли ти пісню пишеш і видаєш, вона вже тобі в якомусь емоційному сенсі не належить. Вона належить людям. І вони вже приймають і трактують її так, як хочуть. І деколи вони трактують її взагалі так, що ти навіть не міг про це подумати. Наприклад, пісня «Я не здамся без бою» — вона взагалі ніякого відношення ні до соціальної тематики, ні до військової тематики не має. Це пісня про відносини між хлопцем і дівчиною, які я пережив особисто.

Це моя автобіографічна пісня. А тепер цю фразу «Я не здамся без бою» бачу, коли їду повз блокпости. Особливо по трасі Харків–Краматорськ.

Ти сидів тоді у своїй квартирі на вулиці Антоновича, писав цю пісню і взагалі не думав про те, що буде. Думаю, річ не в текстах, а в енергії, яка є в піснях. Знаю, що в нас (в «ОЕ». — ред.) є така властивість, і багато наших пісень так приймають. Знаю і відчуваю за це відповідальність і вдячність до мільйонів людей, які приймають саме так. Я вже сам починаю їх так сприймати: коли слухаю пісню «Обійми», вже теж сьогодні думаю про те, що думаю, коли настане день, закінчиться війна. А я писав пісню про кохання, це було задовго до 2014 року.

— Після 2014 року у вас виходять пісні, які апелюють до війни, до цього досвіду. Коли ви їх пишете, яким є для вас цей процес? 

— Я дуже мало написав пісень, думаючи про війну: «Мить», «Не твоя війна», «Відповідь», «Квіти мінних зон» і «Місто Марії». Ще після «Як ніколи», тому що це пісня мого воєнного стану, коли сумую за дружиною. І в кожної пісні був конкретний контекст, чому я це писав. «Мить» — це Дебальцеве. «Місто Марії» — героїчний подвиг наших хлопців і дівчат у Маріуполі.

Взагалі рідко пишу тексти спочатку, я пишу спочатку музику. І для мене тексти завжди були другорядними. Я не вважаю себе великим поетом, мої тексти є адекватним і точним продовженням моїх емоцій.

«Місто Марії» — єдина пісня, яку я написав на прохання. Вона така сира, груба — відбиток часу.

Це було, коли хлопці (оборонці Маріуполя. — ред.) потрапили в оточення. Я зв’язався з Редісом, командиром полку «Азов» на той момент. Спілкувалися з ним раз на декілька днів. А потім його заступник, друг Калина, позвонив мені і спитав, чи написав би я пісню про них, для них. Я був у Краматорську, сироти йшли шкірою, тому що вони там, в оточенні. Це були перші числа квітня 2022 року. Я йому чесно сказав, що для мене це велика честь і відповідальність, не знаю, чи в мене вийде, але так вразило це прохання, що спробую. Написав її вже у Львові, записав під гітару, і вони зібралися в підвалі і слухали.

— Ви їздите на схід. Які пісні ви там співаєте? 

— У березні, квітні, травні 2022-го я співав «Човен», «Мить», «Еверест», «Місто Марії», «Квіти мінних зон». А з часом почав співати більше лірики, народних пісень і океанівських пісень, які вже майже народні. Зрозумів, що потрібен баланс. Хлопцям хочеться деколи почути: «Може наші очі роз’їдає дим, але ми не помічаємо, бо вогонь наш побратим». Але деколи їм хочеться почути: «І я на небі! Мила моя, на небі! Зоре моя, на небі, відколи тебе знайшов…», бо це повертає їх додому, до мирного життя, до їхніх коханих. І вони підспівують.

Уже скоро буде 300 виступів на фронті. І я завершую їх одною і тією самою піснею — «Все буде добре». Це вже пісня-талісман.

Декілька разів це були дуже тяжкі виступи. Недавно під Покровськом ми виступали у продуктовому магазині. Зайшло два підрозділи, забито людьми, і в них очі дивляться в нікуди. Командир каже, що вони тільки з бою, втратили побратимів. Я починаю співати й розумію, що маю вкласти всю свою душу, все тепло, енергію, щоб якось розм’якшити оцей їхній біль, напругу. І от буває по-різному, але на пісні «Все буде добре», як правило, у всіх світяться очі. Тоді я розумію, що маю це робити до останнього дня війни. Це не просто розвага: приїхала відома людина і можна зняти відео, відправити сім’ї. А реально терапія. Я це бачив на власні очі, і це мене надихає.

— Яка роль музики в меморіалізації цієї війни? 

— Світова історія мистецтва говорить, що шедеври з’являються після війни. Коли сублімується вся ця енергія, нарешті люди починають щиро плакати і сміятися по-справжньому. Деякі з тих речей, які створені зараз, теж переживуть багато. Але я очікую, що справжнє творче відчуття того, що було, почнеться потім. Коли в тебе ще є цей біль, але тебе вже відпустило. Зараз ми слухаємо саундтрек війни. А коли вона закінчиться, у нас з’явиться саундтрек пам’яті.

— Ви в інтерв’ю для «Голосу Америки» говорили, що маєте таку досить цікаву оптику, адже бачите, як війну сприймають військові, люди в тилу та за кордоном. Чи є місія музики в тому, щоб об’єднувати тих, хто має різний досвід? 

— Музика завжди об’єднує. Це найбільш абстрактна форма з мистецтв, абстрактні відчуття притаманні кожній людині. Навіть без слів, навіть якщо текст незрозумілий. Деколи люди вкладають різні контексти, деколи навіть протилежні.

«Океан Ельзи» завжди були музикою для великої кількості людей, у свій час — із різними політичними поглядами.

Колись мою музику слухали ті, кого я зараз вважаю своїми ворогами.

Але здебільшого ми могли об’єднувати піснями й будемо старатися це і далі робити. Об’єднують цінності, спосіб життя, а мистецтво є частиною цього. Українці б’ються не тільки за свою землю, а й за свої цінності.

— Подорожуючи просторами країн, що були у складі СРСР та Росії, чи бачили ви різницю цих цінностей? 

— Так, бачив. Пам’ятаєте, як над нами кепкували, що в нас політичний бардак у країні? Мовляв, невже не можемо заспокоїтися і вже вибрати собі нормальну владу? Так це насправді наша сутність: ми вільні люди, які не готові терпіти над собою когось просто тому, що хтось сказав, що він кращий. Ми ставимо все під сумнів, у нас є допитливість, відчуття незалежності особистісної. Нам притаманна демократія. Не всім вона притаманна, і ми це зараз бачимо.

— Музику також використовують, щоб звертатися до нашого ворога. Monatik написав пісню російською, яку він досі виконує, — «Молчунам». Інші артисти записували звернення до росіян на початку повномасштабної війни. Чи може взагалі музика достукатися? 

— Я достукуюсь своїми піснями до тих, хто зупиняє тих, до кого ми не достукались і вже не будемо достукуватись. Наша музика достукується до українських воїнів. Це найголовніше.

— Як сприймаєте присутність російської музики в нашому інфопросторі? 

— Чорно-біла політична відповідь: безумовно, я проти, засуджую. Це так коротко. Але в кожного з цих людей є свої внутрішні мотиви. Не виключаю, що більшість не роблять це як акт підтримки Росії, а їм просто незручно виходити зі своєї зони комфорту. Мені шкода, що так є. Але, на жаль, є такі люди. З ними треба працювати, їм потрібно роз’яснювати, що російську музику не можна слухати не тому, що вона погана чи хороша, а тому, що це ваш вклад у перемогу. Тому що ви виходите з культурного простору. Це ваш РЕБ персональний, інакше їхні культурні дрони будуть долітати. Це складно, але це точно простіше порівняно з тими складнощами, які відчувають хлопці і дівчата на фронті, які жертвують своїми життями заради того, щоб у нас було майбутнє.

Діти мають спілкуватись українською не тому, що вона краща. А щоб бути поза культурним контекстом ворога, який дістане їх після того, як війна закінчиться, якщо не ракетами, то цим.

Мені не подобається, коли зараз контекст про російську культуру переводять у питання смаку. Це нерелевантно. Не треба сперечатись, чи хороші письменники, не в цьому справа. Справа в тому, що це на руку ворогу. Для мене важливо, щоб російський культурний контекст більше ніколи не впливав на уми й серця українців, не маніпулював ними.

Україна мрії

— Про яку Україну в майбутньому ви мрієте? 

— Я хотів би, щоб наші люди були щасливими, жили своїми життями, допомагали іншим, були відповідальними, свідомими історії і страшної жертви, яку заплатили за те, щоб бути самостійними у прийнятті своїх рішень і бути тими, ким ми є.

Мрію про те, щоб ми жили гармонійним людським життям — таким, на яке заслуговуємо. Я не мрію ні про які видатні речі, тому що видатні речі стаються тоді, коли їх роблять видатні люди. А видатними людьми ми зможемо стати тоді, коли просто залишимося собою і будемо робити те, що хочемо. Тому мрію про нормальну європейську країну зі своїми особливостями, зі своїми слабкостями, зі своїми сильними сторонами. Україну, якою завжди хочу пишатися, якою будуть пишатися мої діти, мої внуки, їхні діти, їхні внуки. Україну, яку я матиму право сварити, але нікому іншому не дам її сварити. Україну, в якій мені буде хотітися жити. Завжди.

Запитання від ютуб-спільноти

— Святославе, що досі змушує вас горіти музикою після стількох років на сцені? І якщо б ви не стали фронтменом «Океану Ельзи», ким би бачили себе сьогодні? Чи була би ця справа так само пов’язана з Україною та її розвитком?

— Музика для мене — сенс життя. Очевидно, що заняття музикою як таке робить мене щасливим. Тому стільки часу горіти нею мене змушує бажання бути щасливим.

Якщо б я не став фронтменом «ОЕ», не знаю, як би розвивалося моє життя. Якщо говорити логічно, то, мабуть, я став би вченим — фізиком. Але з емоційного погляду, що якби навіть «ОЕ» не стався у моєму житті, я б усе одно займався би музикою.

Щодо України: я вихований у патріотичних українських традиціях і сам плекаю в собі це відчуття, тому так чи інакше завжди хотів би робити щось, що допомагає Україні. Це для мене принципово важливо.

Деякі погляди героя можуть не збігатися з думкою редакції Ukraїner.