Василь Кричевський. Придумати український модерн

Цьогоріч минуло 150 років з дня народження видатного творця українського архітектурного модерну. Його постать для більшості людей і донині залишається маловідомою через утиски совєтської влади, яка воліла радянізувати його, змусити творити так, як треба було режимові, а не так, як хотів і відчував митець.

Автор ескізу державного герба Української Народної Республіки, графік, дизайнер у сфері декоративно-ужиткового мистецтва, творець нового українського стилю в архітектурі, маляр-пейзажист, мистецтвознавець — це все про Василя Кричевського. Митець працював і творив у 1800–1900 роках, тобто в часи бурхливого відродження національної свідомості, культури й політичного життя українського народу. Він неабияк вплинув на розвиток мистецтва й культурного життя України у XX столітті, а його здобутки й далі надихають українців.

Майбутній архітектор і художник народився 12 січня 1873 року на Слобожанщині в родині сільського фельдшера. Мистецьку діяльність почав наприкінці 1890 років і присвятив цьому понад 50 років життя.

Ще 13-річним підлітком він приїхав навчатися в Харківській залізнично-технічній школі. Це місце, по суті, стало точкою відліку його становлення. Також йому пощастило опинитися в колі потрібних людей. Друг сім’ї Кричевських — лікар Михайло Томашевський — помітив, як добре Василеві даються технічні малюнки, і показав деякі з них кресляреві міської управи. І так закрутилося: хлопець почав отримувати замовлення нескладних житлових будівель, а згодом став помічником міського кресляра Михайла Бабкіна.

Шістнадцятирічний митець жив у нього, робив потрібні креслення, а той платив йому по 20 карбованців за проєкт. Роботи Кричевського були підписані іменем Бабкіна. Лише з роками їх удалося ідентифікувати. Завдяки тому що творчий почерк Василя був упізнаваним, у 1990-х харківська краєзнавиця Тетяна Тихомирова з’ясувала, до створення яких будівель, окрім уже знаних, доклався Кричевський. Серед них — неоготичний маєток на вулиці Чоботарській, 80 у Харкові.

Основний фаховий і загальномистецький вишкіл талановитий юнак здобув у майстерні головного архітектора Харкова Сергія Загоскіна. 1889 року він допоміг Кричевському розпочати професійне становлення та згодом влаштуватися помічником архітектора Альфреда Шпігеля в Харківській міській управі. Згодом митець перейшов до Служби Шляхів і Будівель Курсько-Харково-Озівської залізниці й паралельно працював у проєктному бюро архітектора Олексія Бекетова. Тобто він крутився серед людей, які безпосередньо впливали на те, який вигляд мали тогочасні міста.

Вишкіл, що не був пов’язаний з усталеними традиціями академічних студій, допоміг майстрові зберегти оригінальний підхід до поставлених самому собі мистецьких завдань. Відтоді й донині він залишається однією з провідних постатей українського мистецтва. Федір Ернст, відомий український мистецтвознавець XX століття, влучно зазначив:

— Одна з провідних ролей в утворенні сучасного українського мистецтва належить В. Г. Кричевському.

Придумати український модерн

За фахом Василь Кричевський був архітектором, і його ім’я вперше прославилося якраз завдяки архітектурній творчості — реалізації проєкту будинку Полтавського губернського земства. Зведення саме цієї будівлі заведено вважати за точку відліку українського модерну в архітектурі. До речі, детально про споруду розповідав краєзнавець Артур Ароян у серії про архітектуру центральної України в межах проєкту «Стріха», який ми створювали спільно з командою Craft Story.

Український модерн як оригінальний стильовий напрям у мистецтві, зокрема архітектурному, відрізняється з-поміж інших стилів тим, що в його основу лягла схема п’ятичастинної української хати. Інші знакові риси стилю — шестикутні вікна й такої самої форми різні деталі екстер’єру та інтер’єру: мансарди, башти, піддашки, кручені колони, кольорова майоліка тощо. Серед поширених орнаментів — рослинний і геометричний, барокові мотиви. І головне, що вдалося Василю Кричевському, — філігранно інтегрувати українські деталі в цей стиль, так, щоб вони не здавалися шароварними.

Проєкт оформлення будинку Полтавського губернського земства — найвидатніша архітектурна робота Василя Кричевського. Ось як про нього висловлювався український бібліограф, критик і перекладач тих часів Олекса Назаріїв:

— Нову добу розпочинає твір талановитого архітектора В. Кричевського — палати Полтавського губернського земства. Видатні артистичні властивості, влучне застосування старих традиційних українських архітектурних форм, досконалість технічного виконання здобули його творцеві славу і зробили те, що появу всього твору треба уважати, безперечно, похвальною.

Що ж відомо про першу будівлю в стилі українського архітектурного модерну? Варто почати з того, що вона могла мати зовсім інакший вигляд — у стилі французького ренесансу, якби таки реалізували перший проєкт, розроблений архітектором Олександром Ширшовим. Або таким, як його задумав Володимир Ніколаєв. Однак жоден із них не витримав критики — будівельна комісія міського земства вирішила, що споруда має відповідати сучасності, з урахуванням нових течій в українській архітектурі. 1903 року роботи припинили й оголосили конкурс на рішення головного чола (фасаду). На щастя для всіх нас, конкурс виграв Василь Кричевський. До слова, Ширшов і Ніколаєв також брали в ньому участь, другий надіслав аж пару проєктів.

Оскільки будівельні роботи почалися до конкурсу, то Василь Кричевський мусив враховувати напрацювання своїх попередників, передусім план, окреслений фундаментом. А вже протягом 1903–1908 років будинок Полтавського губернського земства зводили саме за задумом митця.

По завершенню робіт перші 12 років будинок був адміністративно-музейною спорудою. А 1920 року його віддали під Центральний пролетарський музей Полтавщини. Під час Другої світової війни Полтава була окупована. Відступаючи, загарбники підпалили будівлю. Вогонь знищив мансардний і частково другий поверхи будинку.
Кілька років потому будинок відновили. Проєкт відбудови розробив Київський художній інститут під керівництвом найближчого помічника й учня Кричевського Петра Костирка.

Більшість архітектурних форм і деталей оздоблення інтер’єру зберегли, проте змінили деякі частини даху та його колір, а також оздоблення й живопис головного залу. Нині ж у будинку — Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського.

1910 року Кричевський отримав пропозицію від архітектора Леонтія Бенуа зібрати потрібні документи, щоб дістати звання академіка архітектури за будинок Полтавського земства. Та цією пропозицією він так і не скористався. Дехто з дослідників каже, що митець не мав на це часу й коштів, а хтось переконаний, що він вважав Петербурзьку академію мистецтв, куди треба подати всі папери, забюрократизованою установою, яка гальмує розвиток мистецтва.

Натомість ідея такого стилю стала швидко ширитися в Києві та Харкові. Український модерн в архітектурі потроху підкорював і Галичину (натоді вона була під владою Австро-Угорщини): архітектори почали застосовувати форми народної архітектури у своїх нових будовах. Ба більше, цей архітектурний стиль поширився за межі України. Зокрема, українська громада в китайському місті Харбін збудувала собі Народний дім, наслідуючи будинок Полтавського губернського земства.

Однак першою великою самостійною роботою Василя Кричевського вважають проєкт будинку Торгових рядів, що в центрі Харкова. Після неї він узявся за ряд фасадів будинків у стилі ренесансу, розробив план будинку в мавританському стилі для банкіра Дмитра Алчевського та будинку в Криму для архітектора й педагога Олексія Бекетова. Також проєктував у новогрецькому стилі, як-от фасади будинку Земельного банку на Миколаївській площі (тепер це майдан Конституції), а ще — у неокласичному й класичному стилях — Будинок судових установ на Скобелевській площі (нині це майдан Героїв Небесної Сотні) у Харкові. У його доробку є і роботи в стилі рококо та віденської сецесії. Донині всі ці будівлі підписані як роботи Бекетова, адже Кричевський створював їх фасади, працюючи в його бюро.

Окрім того, митець реалізовував самостійні архітектурні задуми. До прикладу, він дістав першу премію на конкурсі за проєкт фасаду й оформлення головного залу будинку Харківського товариства гірничопромисловців у стилі модерн (сьогодні будівля в підпорядкуванні Харківського радіотехнічного технікуму).

Працюючи разом з архітектором Петром Костирком над своєю останньою великою роботою — Меморіальним музеєм при могилі Тараса Шевченка в Каневі, він також розробив внутрішнє оформлення вестибюлів першого й другого поверхів, а ще — його експозиційні зали. Однак через примхи радянської влади споруду звели не такою, як планували митці, зокрема з її фасаду прибрали всі орнаменти, що так автентично й так по-модерному його доповнювали, натякаючи на потужність української культури.

Та навіть за часів незалежності архітектурна пам’ятка на Тарасовій горі переживала нелегкі часи, зокрема 2010-го, коли за неї взялися люди, м’яко кажучи, не надто зацікавлені зберегти культурний спадок і розвивати культуру загалом. Тоді модерний інтер’єр музею мало не знищили.

На щастя, з 2015 року почалося відновлення музею до первісного задуму Василя Кричевського й Петра Костирка. Потроху будівлі повертають деталі, яким там належало бути від самого початку (кольоровий вітраж, розписи на стелі). Ці роботи проводили передусім на кошти меценатів, а 2021 року держава виділила кошти для реставрації музею Шевченка.

Співець світла й повітря

Ще однією справою, в якій проявився талант Василя Кричевського, ще з 1890 років було малювання. Його надихав французький імпресіонізм — стиль, якому властиве фіксування швидкоплинних вражень митців, що прагнули найбільш природно й неупереджено зобразити реальний мінливий світ. За короткий час митцю вдалося створити величезний доробок. Ідеться про три тисячі великих і менших о́бразів, переважно краєвидів України, зокрема морського узбережжя Криму. На жаль, багато робіт Василь Кричевський втратив під час революції (визвольних змагань 1917–1921 років) та Другої світової війни. 

У його доробку переважали олійні етюди. Українська професорка історії мистецтва Катерина Антонович у своїх спогадах писала:

— Одного разу в його майстерні ми перебирали й дивились його етюди. Беру один і радісно кажу: «О, Харків!». Василь Григорович підходить і питає: «Дійсно, це Харків, але як ви це пізнали?». Тоді я ще раз подивилась на етюд уважно, щоб відповісти на це питання. На ньому був ріг жовтенького домику, паркан, ліхтар, більш нічого. Але все це було таке характерне для рідного Харкова, що не пізнати було неможливо. Василь Кричевський працював над етюдами швидко й легко, бо, дивлячись на ще порожнє поле картини, мав в уяві вже готовий образ. Тому здебільшого на виконання олійного етюду він потребував 10–15 хвилин.

Український митець захоплювався китайським і японським мистецтвом. Водночас вважав себе поціновувачем й італійських майстрів ХІV–XV століть, зокрема Джотто ді Бондоне й Пінтурікіо. Так само йому подобалися роботи прерафаелітів Данте Габрієля Росетті та Едварда Колі Берн-Джонса. Проте він не міг терпіти популярного тоді в Росії напряму реалізму — так званих передвижників, тобто художників, які стверджували ідейність, народність, національну своєрідність у мистецтві. Василь Кричевський вважав, що там немає творчості. Як мистецтвознавець, він висловився про типовий для того напряму твір Олексія Саврасова «Граки прилетіли»:

— Граки прилетіли — мистецтво відлетіло.

Василь Кричевський почав виставляти свої твори з 1897 року в картинних галереях та музеях українських міст: Києві, Львові, Одесі, Полтаві, Харкові. Також їх можна було побачити в приватних колекціях поціновувачів мистецтва, зокрема в письменників Михайла Коцюбинського та Панаса Мирного, професора Михайла Грушевського та митрополита Андрея Шептицького, меценатів митрополита Мстислава Скрипника, кардинала Йосифа Сліпого та Євгенія Тіссерана. Багато малярських творів Василя Кричевського розпорошено по країнах Західної Європи, Північної та Південної Америки. Це пов’язано з його вимушеною еміграцією 1944 року. Після тривалих переїздів, труднощів та затяжної депресії, оселившись у Франції, майстер знову почав творити. Його роботи презентували на різних виставках. Експонували їх і в Америці, хоча сам Кричевський там ніколи не був.

Із часом митцю вдалося виробити власний малярський манер. Мистецтвознавець Дмитро Антонович так писав про значення його художньої творчості:

— Василь Кричевський дав почин для нової, оригінально-української, так би мовити — національно-української течії в українському малярстві, для якої тяжко знайти аналогію в мистецтві інших народів. За Кричевським несміло прямує група молодіжи: Мощенко, Мозолевський, Дудченко, Судомора, котрі брали участь у полтавській виставці 1913 року.

Книжкове новаторство

Василь Кричевський зумів освіжити тогочасні підходи в оформленні української книги. Він самостійно створив дизайни до 90 обкладинок для різних видань. Коли на зламі століть західноєвропейська книжкова графіка шукала нових шляхів, саме Кричевський почав створювати лаконічні, стримані, та все ж вишукані й промовисті дизайни обкладинок, які вдало підкреслювали суть і настрій видань. Митця заслужено вважають основоположником книжкової графіки.

Спочатку він розробив обкладинку для альбому малюнків Порфирія Мартиновича до «Енеїди» Івана Котляревського. Вона стала повною протилежністю панівній тоді моді: по-малярськи робити «розповідальні» обкладинки-картинки з віньєтками. На обкладинці Кричевського був лише напис — довгий текст із вільно виконаними орнаментальними літерами.

Пізніше книжковий графік почав доповнювати свої роботи орнаментами. Наприклад, в обкладинці до збірки есеїв Василя Горленка «Відблиски» використав рослинні візерунки із церковних гаптів. Згодом також кілька разів звертався до архаїчного фольклорного мотиву дерева життя. Дослідники творчої спадщини митця зазначають, що у сфері книжкової графіки він постійно розвивався, експериментував. Завдяки цьому йому вдалося створювати роботи, які вдало передавали дух часу й мали свіжий, несподіваний, цікавий вигляд. Зокрема, надихаючись розгортанням індустріалізації, митець вдавався й до конструктивістських засобів, створюючи наповнені сенсами системи ліній і площин, властивих урбаністичним мотивам.

Доктори мистецтвознавства Михайло Селівачов та Андрій Пучков у передмові до альбому «Василь Кричевський: орнаментні композиції» звертають увагу на хист митця до орнаменту, зокрема в тому, як йому вдавалося створювати «притаманну графіці світлоносність завдяки значним ділянкам незадрукованого білого паперу». Тобто графік використовував смисловий потенціал усіх доступних для творчості ресурсів. А ще мислив про орнамент не тільки як про красивий візерунок, а як про задачку з геометрії та алгебри, про що, зокрема, зізнався своїй дружині Євгенії.

Остання велика робота Василя Кричевського в книжковій графіці — оформлення заставок до збірки «Українська пісня», у яких він теж по-новаторськи обіграв українські народні орнаменти. Митець оздобив так понад 300 пісень, однак останні чотири розділи із чотирнадцяти, а також загальний вигляд видання партійне керівництво видавництва «Мистецтво» вирішило самовільно змінити. Замість того щоб видати книжку в цілісному оформленні, яке запропонував Кричевський, «поправити» роботу запросили «майстрів народної творчості», які не мали жодного уявлення про композиційні вимоги оформлення друкованих видань, не розуміли, що будь-яка книжка має властиву їй архітектоніку. Та навіть із такими «покращеннями» збірка «Українська пісня» все одно вирізнялася поміж решти радянських і стала взірцем для мистецького оформлення багатьох інших.

Цікаво, як майстер, з юнацьких років працюючи з більшими та меншими архітектурними формами, потім зацікавився й геть малими, зокрема екслібрисами. За свою графічну кар’єру він виконав їх небагато, проте всі вони були направду автентичними й цікавими з мистецького погляду. Один із таких — для наукового співробітника Українського наукового інституту книгознавства (УНІК) Ярослава Стешенка. Останній зображений там на кораблі, що пливе по книжковому морю з хвилями із книжок. До того ж він кермує велетенським гусячим пером повз русалку, що манить його рукою з моря. Митець також робив екслібриси для Сергія Єфремова, Сергія Маслова, Дмитра Ревуцького, Ярослава Стешенка.

Новаторство в прикладному мистецтві

За весь час своєї діяльності в прикладному мистецтві найбільше проєктів Василь Кричевський створив саме для текстильних виробів. Найвідомішою його роботою в цьому напрямі є проєкт будинку в мавританському стилі для банкіра Дмитра Алчевського. Розробляючи його внутрішнє оформлення, майстер на бажання замовника виконав також дизайн великого мавританського килима для підлоги вестибюля.

Поза тим він створив кілька композицій килимів зовсім іншого характеру: з лінійним білим або жовтим рисунком на синьому тлі.

Одна з найефектніших робіт прикладного мистецтва Василя Кричевського — килим зі стилізованою композицією на тему староруської билини. На ньому зображені Ілля Муромець, що їде верхи, і Соловей-Розбійник на дереві.

Роботи митця мали попит і славилися оригінальністю. Наприклад, власниця майстерні килимів і вибійки в селі Оленівка, що на Київському Поліссі, Варвара Ханенко замовила у Василя Кричевського дизайн-проєкти килимів. Ці роботи вона хотіла презентувати на Другій Всеросійський кустарній виставці, яка мала відбутися навесні 1913 року. Водночас вона запропонувала йому бути мистецьким керівником її майстерні. Зрештою, під час виставки вироби Оленівської майстерні за проєктами Кричевського мали величезний успіх.

Восени 1922 року в Києві з’явилася організація мистецького промислу «Кустарно-промислова спілка», яка згуртувала професійних вишивальниць під проводом інструкторки Ганни Мороз. Ця організація почала виробляти мистецькі вишивки й вибійки, зокрема за безліччю ескізів Василя Кричевського — для подушок, скатертин чи драперій (завіса на вікні або на дверях з тканини, зібраної м’якими складками. — ред.). Вони були суто орнаментальні, зі стилізованими квітами, птахами тощо.

Василь Кричевський завжди приділяв багато уваги орнаменту, мотиви якого він безліч разів використовував у своїх роботах. Зокрема, ідеться про архітектурні оздоблення, графічне оформлення книжок чи текстильні проєкти. Також вертався до орнаменту, викладаючи рисування, щоб розвинути в учнів відчуття ритму й розуміння композиції. Звичайно, компонував орнамент він і для власного задоволення.

Спадщина Василя Кричевського як орнаменталіста — те, що сучасникам іще доведеться належно оцінити й осмислити. Його нащадки повернули в Україну майже 200 орнаментних ескізів, створених із 1920 по 1951 рік. Тепер вони в музеях різних міст. На щастя, зацікавлені можуть ближче роздивитися їх в альбомі, який 2023 року з’явився у видавництві «Видавець Олександр Савчук». За словами видавця, нині це найбільша збірка орнаментальних композицій Василя Кричевського, що збереглися після низки перипетій у його житті.

Були в доробку Василя Кричевського й такі роботи в цій царині, що мали більше значення, ніж просто естетичний виріб для декорування приміщень. Наприклад, 1917 року митець розробив проєкт прапора для Першого українського полку імені Богдана Хмельницького, що брав участь в опорі УНР російській агресії. У напрацюванні зберіг традиційні емблеми козачих полкових прапорів, але композиція вийшла цілком модерна. Із цього можна зробити висновок, що Василь Кричевський уболівав за розбудову української держави як самостійної, незалежної.

Останньою найбільшою роботою Василя Кричевського в текстильній галузі був великий килим-гобелен, який він розробив для українського павільйону на Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві. У репортажі з виставки 1939 року написали:

— Уся стіна проти входу зайнята величезним чудовим килимом, витканим майстрами народного мистецтва за ескізом архітектора-художника В. Г. Кричевського.

Причетність до кіно й театру

Митець не залишився осторонь театру, а також кінематографу — на той час нового явища, яке вабило його колег. Він створював ескізи декоративних тканин і костюми для театральних вистав, історичних кінофільмів. Наприклад, стилізував наряди гетьмана й полковників до п’єси «Богдан Хмельницький» Михайла Старицького в Українському державному театрі.

А ще декорував і зовнішній вигляд окремих будівель, і архітектурних ансамблів, і вулиць, і інтер’єри приміщень. Наприклад, створив багато дерев’яних виробів, зокрема для театру Миколи Садовського та для українських історичних фільмів. Письменник Юрій Яновський згадував про це у своєму романі «Майстер корабля»:

— Його майстерно оброблені стільці для історичних картин давали заробіток майстрам фабрики, коли вони виходили за ворота. Такі і подібні візерунки з’явилися швидко на ринках міста і мали добрий попит.

А так про Кричевського відгукувався український поет і академік Микола Бажан:

— Старий майстер знав багато. Своїми знаннями він не хизувався, а охоче ділився, ставши незаперечним художнім авторитетом для всіх кінематографістів, особливо ж для двох людей — для [Олександра] Довженка, загалом несхильного підкорятися у мистецтві іншим авторитетам, і для [Юрія] Яновського.

Саме завдяки Василю Кричевському на українській сцені з’явилися архітектурні конструкції як елементи декоративного оформлення вистави.

Деякий час митець працював у театрі Миколи Садовського в Полтаві — оформлював вистави «Тарас Бульба», «Ревізор» і «Богдан Хмельницький». Згодом — в Українському державному театрі УНР у Кам’янці-Подільському — працював над «Пані Марра» й «Уріель Акоста». 1925 року Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ) запросило Кричевського стати консультантом та оформлювачем біографічного фільму «Тарас Шевченко». Це вперше до створення стрічки запросили фахівців, які зналися на історії мистецтва.

Наступного року Кричевський працював художником-оформлювачем у ще двох великих кінопроєктах: «Тарас Трясило» й «Микола Джеря».

Із 1926 року він працював на Одеській кінофабриці Всеукраїнського фотокіноуправління (із 1938 й дотепер — кіностудія). Там він декорував 12 стрічок, серед яких «Звенигора» Олександра Довженка. А 1937 року працював над першим в Україні кольоровим фільмом «Сорочинський ярмарок» Миколи Екка.

Частина доробку митця не лише в галузі кінематографа, а й в інших втрачена через радянську владу, яка щораз дужче тисла на митців. Василь Кричевський був вимушений емігрувати. Чому ж так сталося? З початку 1920-х до Другої світової війни Василь Кричевський жив у Києві, де мав визнання. Під час німецької окупації він залишився в столиці, бо хворіла дружина. Наприкінці 1943 року сім’я переїхала до Львова. Там митець обійняв посаду ректора Вищої мистецької школи. Та совєти не давали спокою людям, які залишалися в окупації. Саме тому в березні 1944 року Кричевський разом із дружиною змушені покинути рідну країну. Вони мешкали в Австрії, Франції (куди раніше виїхав син Микола), аж потім — у Венесуелі, де митець і відійшов у вічність. 1975 року їхній із дружиною прах перепоховали в штаті Нью-Джерсі, що поблизу Нью-Йорка, на цвинтарі Баунд-Брук, який називають українським некрополем у США.

Наукова діяльність

Значну частину життя Василь Кричевський присвятив дослідженню українського народного мистецтва. Мистецтвознавець Григорій Радіонов зазначав:

— У знаннях народної творчості Василь Григорович — ніким не перевершений авторитет в Україні.

Протягом багатьох років митець їздив в експедиції по селах і містечках Слобожанщини, Полтавщини, Сіверщини, Подніпров’я і Запоріжжя, Наддніпрянщини й Київського Полісся, Поділля і Галичини, щоб робити обміри тамтешніх селянських хат, фіксувати їхні плани, зарисовувати й фотографувати екстер’єр та інтер’єр житлових приміщень, комор і клунь, а ще — церков і дзвіниць, вітряків і млинів, різних заїздів. Василь Кричевський єдиний фахово дослідив, обміряв і зарисував відомий будинок в селі Лебединці на Полтавщині, що належав українському поміщику й меценату Григорію Ґалаґану. Проте його зацікавлення не обмежувались українською народною архітектурою. Принагідно він зарисовував і вивчав зразки традиційного будівництва інших народів, зокрема австрійців, італійців та німців.

Саме Василь Кричевський написав статтю про будинок у Києві, у якому колись жив Тарас Шевченко. Згодом домігся, щоб його полагодили та влаштували в ньому перший в Україні музей визначного українського письменника й художника.

А ще Василь Кричевський був членом кількох наукових організацій та установ: Мистецької комісії всеукраїнської академії наук (1992), згодом — Етнографічної комісії для дослідження Софійського собору в Києві, Всеукраїнського археологічного комітету (1925), а також Комісії охорони пам’яток старовини, вченої ради Софійського архітектурно-історичного музейного заповідника (1939).

Він одним із перших в Україні почав трактувати народну творчість не лише з етнографічного погляду, а й із погляду мистецької цінності. Тому під час експедицій звертав увагу на всі предмети побуту, прикраси, вишивки, гончарні й дерев’яні вироби. Цікавився одягом, килимами та вибійками. Окрім того, збирав старовинні меблі, портрети й ікони, картини та гравюри, писанки. Багато зібраного матеріалу передавав до музеїв. Мистецтвознавець Федір Ернст так згадував про приватну колекцію Василя Кричевського:

— Тут же була одна з найкращих збірок різнокольорового українського скла — коло 100 номерів, між якими особливо відзначались великі — дзбани, глеки, посудини у формі ведмедів, баранів, голубів, штофи, вазони, чарки, миски. Сюди ж відносяться і коло 500 фрагментів скляних виробів, починаючи з великокняжої доби. Гідні уваги були також стародавні українські портрети — між ними портрет гетьмана Полуботка і п’ять жіночих портретів з особливо цікавим убранням голови.

Майже одночасно зі збиранням виробів народного прикладного мистецтва Василь Кричевський окремо колекціонував зразки орнаментів та вивчав етнографічну літературу про символіку орнаменту. Живучи в 1919–1920 роках у приміщенні Київського історичного музею, він зарисовував візерунки вишивок і писанок, оздоблював неолітичну кераміку трипільської культури та бронзової доби. Тоді ж працював над музейною збіркою фотографій Генріха Шлімана зі зразками кераміки мікенської та критської культур. У своїх розвідках Василь Кричевський звертав увагу на те, у які часи й звідки приходили запозичення орнаментальних мотивів і як український народ переробляв їх, припасовував для свого вжитку.

Понад 30 років навчати інших

Значну частину життя Василь Кричевський присвятив викладанню у вищих школах: Академія мистецтв, Архітектурний інститут і Художній інститут у Києві, Вища образотворча студія у Львові та ін. Його лекції з українського народного мистецтва, архітектури, прикладного мистецтва, композиції, з рисунка та малювання слухали сотні майбутніх митців, зокрема і його діти.

Початком педагогічної діяльності митця можна вважати інструктування килимарниць у школі при килимарській майстерні Варвари Ханенко, що в селі Оленівка на Наддніпрянщині, протягом 1913–1915 років. Згодом він викладав рисунок для столичних гімназистів, а в грудні 1917 року став професором новоствореної Української академії мистецтв у Києві. Там він викладав у формі мистецтвознавчих розмов — оповідань про українське мистецтво, акцентуючи на потенціалі й силі народного мистецтва. Його студентка Катерина Антонович пізніше згадувала:

— Викладав він прекрасно, скромно, спокійно і ясно. Викладав і показував на зразках, що є український стиль у мистецтві, що є українське народне мистецтво, які впливи і звідки приходили (Греція, Персія, Кавказ, потім Флоренція), як перетворював ці впливи наш народ і як ці натяки чужого спочатку можна було бачити в речі, а потім народна творчість абсорбувала, так зміняла, так робила своїм, що виходили не впливи вже, а наше мистецтво.

Викладати малювання та композицію орнаменту в Миргородському керамічному інституті в 1919–1920 роках почав з того, що заборонив рисувати з гіпсів, що слугували зразками для такого вправляння. Здебільшого ставив різні об’єкти для створення натюрморту й рисував їх на дошці, а потім обходив студентів, дивився їхні роботи й давав поради. 

Восени 1922 року, не перестаючи працювати в Українській академії мистецтв, Василь Кричевський розпочав викладати архітектурне мистецтво в Київському архітектурному інституті. Згодом йому довірили ще й курс композиції осель та еволюції народного житла. Поза тим педагог навчав архітектурного оформлення й акварелі при Республіканському правлінні Спілки радянських архітекторів України в Києві.

Донька митця Галина Кричевська-Лінде, яка була його студенткою на архітектурному факультеті Київського художнього інституту, написала у своїх спогадах:

— Батько виховував молодь, намагаючись створити генерації митців-творців, свідомих національности свого мистецтва. У поводженні зі студентами він завжди був рівний, спокійний, часом — насмішкуватий, обходився з нами по-батьківськи. Він жартував, практично показував, що і як треба робити, і одночасно вчив «житейських істин», але робив це не догматично, а відповідаючи на запитання, наводячи приклади і відкриваючи дорогу для творчого мислення студентів.

Серед відомих учнів Василя Кричевського є постать Івана Кісиля — майстра станкового живопису, графіки, монументального мистецтва. Багато своїх робіт він присвятив Тарасові Шевченку. Також варто згадати Галину Маковську — художницю театру, яка оформила десятки вистав та ілюструвала книги, серед яких «Блакитні вівці» Євгена Гуцала (1973, Москва). Ще одним відомим учнем Кричевського був Олександр Пащенко — художник декоративного мистецтва, який виготовляв орнаментні гобелени, рушники, скатертки, декоративні хустки, розписи на тканинах, панно тощо. Серед доробку майстра — розробка в співавторстві з Василем Григоровичем ескізів орнаментального килима для Українського павільйону ВДНГ у Москві. І, звісно, не можна оминути увагою Олександра Саєнка — нечуючого митця, якого Василь Кричевський підтримував і як митця, і як цінну йому людину (їхні сім’ї дружили). Саєнко зумів стати видатним художником, залишивши по собі спадок із більш як пів тисячі малярських, графічних робіт, а також зразків монументально-прикладного мистецтва. Його ім’я — у списку видатних діячів культури. Найбільше прославили Олександра Саєнка його філігранні роботи з використанням соломи.

Мистецьке оточення та дружба з Михайлом Грушевським

Василь Кричевський приятелював з українським співаком і головою літературно-мистецького товариства «Кобзар» Іваном Алчевським. Він часто бував у нього вдома, де й познайомився з відомими українськими митцями й науковцями. Серед них були маляри Порфирій Мартинович, Сергій Васильківський і маляр-архітектор Віктор Величко. Окрім того, почав спілкуватися з письменниками Панасом Мирним і Борисом Грінченком, а ще — професорами університетів: фізиком Миколою Пильчиковим, істориком Дмитром Багалієм та етнографом Миколою Сумцовим. Бували там також артисти — Марія Заньковецька, брати Тобілевичі (Панас Саксаганський та Іван Карпенко-Карий).

Таке оточення, ясна річ, вплинуло на митця. Він дістав підтримку своїх намагань розібратися в походженні окремих декоративних мотивів і пошуків самобутніх українських мистецьких елементів.

1902 року в Харкові мав відбутися XII Всеукраїнський археологічний з’їзд. Члени гуртка залучили до роботи й Василя Кричевського. Йому доручили створити типову українську хату зі Слобожанщини як експонат для етнографічної виставки з’їзду. Ця робота висунула його в перші лави знавців українського народного мистецтва. 

Важливою постаттю в житті Кричевського був Михайло Грушевський. Їхня дружба пройшла крізь роки, а на теплих стосунках товаришів дослідники їхнього життєпису акцентують і донині.

А до знайомства з відомим істориком привела цікавість до археології та видобутих з-під землі артефактів. Улітку 1907 року археолог Вікентій Хвойка розпочав археологічні розкопки в Києві біля Десятинної церкви. Василь Кричевський часто відвідував їх, як і розкопки російського архітектора й археолога Дмитра Мілєєва. Допомагав Хвойці розбиратися в розкопаних рештках будівель великокняжих часів, обмірював і зарисовував їх.

А ще Кричевський і сам збирав приватну колекцію різних схожих артефактів. Для цього наймав людей, щоб ті приносили йому череп’я, скляні уламки із землі тощо. Так йому вдалося познайомитися з антикварами, завдяки яким колекція поповнювалася, — з колекціонером української старовини й мистецтва Оскаром Гансеном, з подружжям заможних колекціонерів Богданом і Варварою Ханенками та з істориком і головою Центральної Ради УНР Михайлом Грушевським.

Один із яскравих епізодів, який пов’язує митця й історика, — дім Грушевських. Очільник Центральної Ради запланував побудувати собі шестиповерховий будинок у Києві на Паньківській вулиці. Дізнавшись про дім Івана Щітківського, над проєктом якого працював Василь Кричевський, Михайло Грушевський захотів, щоб йому теж оформили фасад будинку в українському стилі. Архітектор погодився. Щоправда, працював він не зі зведенням споруди з нуля, а з її декоруванням.

Дослідники акцентують на особливих довірливих стосунках Грушевського та Кричевського. Історикиня, директорка Історико-меморіального музею Михайла Грушевського Світлана Панькова каже, що навіть про виготовлення майоліки для оздоблення фамільного дому Грушевський домовився з художньо-промисловою школою в Миргороді на Полтавщині тільки завдяки Кричевському:

— Коли через завантаження йому відмовляють, знову виручає Кричевський і допомагає отримати «добро» від відомого майстра, уродженця Опішні Івана Гладиревського. Чотири з половиною тисячі великих і триста малих майолік. Коли їх привезли до Києва, у Грушевського був тріумф. У своєму щоденнику він пише: «Я Кричевському могоричував». А це, зрозумійте, була для Грушевського така дуже нетрадиційна форма спілкування. Але ж радість.

Будинок Грушевських спорудили впродовж одного року — у 1908–1909-х. 29 вересня за старим стилем сім’я історика вселилася у свої апартаменти, у яких навіть шпалери дібрав Кричевський. «Часом дружина Грушевського, поки він був на своїх викладах у Львові чи на архівних студіях у Пітері, Москві, Варшаві, писала йому, що вирішила змінити інтер’єр кімнати, але чекає на Кричевського. Навіть у питанні, як краще переставити шафи та крісла, останнє слово було за другом родини» — зауважувала Світлана Панькова.

Грушевський і Кричевський мешкали на одному, шостому, поверсі, тільки частини їхніх осель виходили на різні вулиці.

1911 року Михайло Грушевський запросив Василя Кричевського до участі у виданні його «Ілюстрованої історії України». Обговорюючи майбутню книжку, вони вирішили, що наукову працю варто ілюструвати лише фотографіями або рисунками з автентичних матеріалів. Однак з’ясувалося, що для такої праці фотографії не надають. Треба було працювати над оригіналами печаток, щоб зрисувати з них деталі чи літери напису. Тому в серпні Василю Кричевському довелося їхати до Ягеллонської бібліотеки в Кракові, а також до Львова, де він працював в історичному музеї та музеї Наукового товариства імені Шевченка.

Коли він повернувся додому, то зробив понад 30 рисунків для книжки товариша. Крім того, створив ефектну обкладинку: оживив мотиви давніх українських книжкових окрас — барокових дереворитів, а також використав образ козака з полемічного видання 1625 року «Labirynt albo droga zawiklana» (з пол. — «Лабіринт, або Заплутана дорога») Хоми Євлевича. «Ілюстрована історія України» вийшла 1913 року. Тоді Михайло Грушевський доручив надрукувати для Василя Кричевського спеціальний іменний примірник.

У лютому 1918 року під час наступу на Київ російських більшовицьких військ під командуванням Муравйова будинок Михайла Грушевського обстріляли. Через це почалася пожежа, у якій згоріла більшість колекцій як самого господаря, так і Василя Кричевського, зокрема значна частина проєктів паперових грошей і поштових марок. Тоді мало не загинули друга дружина Кричевського Євгенія та донька, якій ще не виповнилося й місяця.

Після цих подій із депресії Василя Кричевського витягла пропозиція Михайла Грушевського розробити державну символіку УНР. І митець погодився. За основу для герба Кричевський узяв тризуб київського князя Володимира. Саме ескіз Кричевського офіційно затвердили як герб УНР.

1923 року Василь Кричевський зробив обкладинку до нової книжки Михайла Грушевського «Історія української літератури». У той час історик прислав йому з Праги листа з обережними запитами про політичну ситуацію. Товариш розповів про перспективи для українізації. Уже наступного року Михайло Грушевський розвинув широку діяльність в Українській академії наук. Очолюючи історичну секцію, він замовив у Василя Кричевського серію великих картин — архітектурних краєвидів-реконструкцій давніх пам’яток давнього Києва. До того ж він узяв у книжкового графіка всі матеріали до оформлення українського Євангелія, щоб послати їх для друку до Чехії та Канади. 

У листопаді 1934 року Михайло Грушевський помер на Кавказі. Через кілька днів його поховали на Байковому цвинтарі в Києві. Василь Кричевський виконав проєкт пам’ятника на його могилі.

Митець, вартий визнання й ушанування

Сьогодні дедалі більше людей в Україні дізнаються про Василя Кричевського та захоплюються його творчістю. Проте так було не завжди. Завідувач Музею мистецької родини Кричевських, що в селі Опішня на Полтавщині, митець Антон Плохой у коментарі для Ukraїner розповів:

— До початку Другої світової війни Василь Кричевський користувався великим авторитетом. 1939 року навіть першим в Українській РСР отримав вчений ступінь доктора мистецтвознавчих наук, а наступного року — ще й звання Заслуженого діяча мистецтв УРСР. Але все змінилося з початком війни, коли Василь Кричевський відмовився від примусової евакуації на схід і залишився з родиною в Києві. Після того в нього лишився єдиний шлях — на захід. Після завершення війни, у Радянському Союзі, Кричевський уже був ворогом народу, а його ім’я активно почали викреслювати з історії українського мистецтва. Наслідки цієї діяльності, власне, і пришвидшили смерть Василя Григоровича, коли, живучи вже в далекій Венесуелі, він дізнався про відсторонення його імені від авторства проєкту будинку Полтавського губернського земства.

Завідувач додав, що ім’я митця за радянських часів так довго замовчували, що й сьогодні далеко не всі українці знають про його колосальний вплив на розвиток наших культури та мистецтва.

З незалежністю України почали з’являтися можливості повноцінно дослідити життя та діяльність митця. Детальніше про це розповіли у видавництві «Родовід», в асортименті якого є книжки про життєпис і діяльність митця:

— На щастя, було досить багато родичів за кордоном, які зберегли архіви. Були видання й виставки Василя Кричевського в еміграції, зокрема в США, де жила онука Василя Григоровича Катерина Кричевська-Росандіч. Саме завдяки її старанням докторка мистецтва Валентиною Рубан-Кравченко розпочала свою мистецтвознавчу серію «Мистецькі роди України. Кричевські і українська художня культура». Вона детально переповіла здобутки Василя Кричевського у творчості, боротьбу й створення українського стилю в графіці, архітектурі, кіно тощо. Це було справжнє відкриття Василя Григоровича в Україні.

Сьогодні на честь видатного українця називають музеї, вулиці та освітні заклади. Про нього видають книжки, пишуть різні дослідницькі матеріали, а ще реалізовують пов’язані з його ім’ям культурні та мистецькі проєкти. Меморіальні дошки Василю Кричевському встановлено на будинках, з якими пов’язано його життя і творчість, — у Києві, Харкові й Опішні. Його іменем названо Колегіум мистецтв в Опішні та Полтавський краєзнавчий музей. Ба більше, 2023 року побачила світ присвячена йому пам’ятна монета.

Однак мистецький внесок Василя Кричевського, як зауважує Антон Плохой, усе ще недооцінений сповна, й українцям треба докласти ще чимало зусиль, щоб цей потужний культурний діяч дістав належне визнання та шану не тільки в Україні, а й у світі:

— Енергію всього того, що створив Василь Кричевський, неможливо просто приховати. Рано чи пізно вона мала вирватися — і це відбувається саме зараз. І хоча з кожним днем про Василя Кричевського дізнається все більше людей, особисто я вважаю, що достатній ступінь актуалізації його імені сьогодні — це коли про нього знатиме щонайменше кожен українець!