Одна з ознак поступу українського суспільства — ініціативність людей, їхня готовність брати на себе відповідальність. Особливо це підсвічує час війни, коли держава перевантажена й зосереджена на обороні. Герої цього матеріалу — приклад того, як кожен може докластися до відбудови країни, почавши зі свого дому.
Гостомель — селище в передмісті Києва на східному Поліссі, поблизу якого розташовується аеропорт «Антонов». Через нього в перші дні повномасштабного вторгнення росіяни планували доставити своїх військових, щоб ті захопили столицю. Натомість аеродром став одним із місць, де їхній план зламався, адже українське військо дало відсіч ворогу. І хоч наступ на Київ провалився, за понад місяць перебування в Гостомелі окупанти наробили багато біди. Вони викрадали, катували й убивали жителів селища, а коли від натиску українських оборонців утекли, то залишили по собі сміття, бруд, обікрадені та зруйновані житла, знищений найбільший у світі літак АН-225 «Мрія», який стояв в ангарі.
Про Гостомель під час першого місяця повномасштабного вторгнення читайте в одному з наших лонгрідів, присвячених опору окупації. А в цьому матеріалі розповімо про відбудову в селищі. У межах проєкту «Відновлення міст» ми зазвичай спілкуємося з представниками місцевої влади, що можуть розповісти про загальну картину, а цього разу зосередилися на двох прикладах, як особистості впливають на процес відновлення. Перший — коли мешканці одного з будинків житлового комплексу «Покровський» склалися грішми й відновили понищений фасад. Другий — історія музиканта, чий будинок знищила російська ракета і який вирішив не просто відбудувати його, а на власному прикладі показати альтернативний підхід до будівництва, що економить час і гроші.
Будинок у ЖК «Покровський»: мешканці — рушії відбудови
Людмила Камінська — мешканка одного з постраждалих під час окупації будинків житлового комплексу «Покровський» у Гостомелі. У нього були прямі влучання, горіли кілька верхніх поверхів. До грудня 2022 року мешканці своїми силами відновили фасад і добилися, щоб держава взялася за капітальний ремонт.
Людмила переїхала з Києва в Гостомель чотири роки тому, бо хотіла спокійнішого життя. Пригадує, як було в житловому комплексі до повномасштабного вторгнення:
— Життя кипіло, розвивалося. Усе було заселене, засаджене.
Власне, усе змінилося 24 лютого 2022 року: будинок розташований за кілометр від аеропорту «Антонов», де велися бої. Люди, які жили на верхніх поверхах, бачили ці події зі своїх вікон.
Людмила евакуювалася з Гостомеля 25 лютого 2022 року. Виїжджала під обстрілами й п’ять годин діставалася до Києва, тоді як зазвичай дорога займає близько години. Того самого дня біля ЖК «Покровський» уже стояла російська військова техніка. А 3 березня росіяни прицільно розстріляли його, каже Людмила.
— Просто стали на містку й гасили по будинку з танка.
Джерело фото: Facebook-сторінка ЖК «Покровський».
Більшість мешканців встигла виїхати. Ті, хто залишився, ночували в підвалах, адже згодом російські військові ходили по квартирах і виганяли звідти людей, а їхнє майно викрадали.
— [Росіяни] постягували з усього будинку все, що тільки можна було: їжу, постіль, посуд, капці дитячі [у формі] акул. Знаходили таке, що, здавалось би, на голову не налазить. І покрали, звичайно.
Коли після деокупації люди почали повертатися, то застали не тільки обстріляний будинок, а й вибиті двері у квартири, бруд і сміття.
— Коли я вперше побачила — ми заїжджали саме з [боку] Ворзеля, — то, звичайно, на це все дивитися без сліз неможливо було. Страшно було й незрозуміло, чи взагалі цей будинок підлягає відновленню, тому що руйнування були страшні.
Мешканці будинку потроху з’їжджалися додому й почали прибирати всередині та на прибудинковій території. Людмила пригадує, що до літа 2022-го в під’їзді тримався їдкий запах горілого. Спершу сусіди почали збирати гроші на вікна в під’їзді, а згодом звернулися в селищну раду по допомогу:
— Із пропозицій, які нам озвучили, [стало зрозуміло, що] це все надовго. Що ми або самі щось пробуємо робити [вже], або довго чекаємо.
Щось подібне запропонував і забудовник житлового комплексу:
— Нам запропонували законсервувати будинок, тобто обдерти ті зруйновані частини, які звисали, то все законсервувати і про це забути до кращих часів.
Але Людмила разом із двома іншими мешканцями житлового комплексу не припиняли спроб знайти інші варіанти й таки відновити його. Зрештою, тодішній очільник Гостомельської військової адміністрації Тарас Думенко сконтактував їх із рятувальниками, які допомогли демонтувати частину фасаду, що звисала й могла впасти будь-якої миті, і з представниками компанії Leroy Merlin, яка продає будівельні матеріали. Її представництво в Україні надало матеріалів на значну суму, проте виникла проблема з тим, щоб їх офіційно передати громаді, адже компанія не вийшла з ринку РФ. Військова адміністрація також допомогла оцінити технічний стан будівлі.
Людмила взяла на себе контроль за фінансами: збір, виплати підрядникам. За її словами, за понад 700 тис. грн удалося відновити фасад будинку з боку стадіону, тоді як консервація коштувала б 300–400 тис. грн. Для цього згуртувалися близько 40 % мешканців будинку.
— Кидали клич по всіх, шукали благодійників, але благодійних коштів майже не залучили. Тобто це все [вдалося відновити за] кошти саме мешканців нашого будинку.
За словами Людмили, поки що отримати відшкодування від держави за вкладені у відновлення гроші неможливо.
— Держава надає можливість отримати кошти, коли квартира ще по факту зруйнована й ти там нічого не робив. Коли ти вже зайнявся самостійно відбудовою і в тебе є чеки, акти на руках, то поки що цей механізм непродуманий.
Проте 2023 року держава провела тендер на капітальний ремонт будинку, у жовтні розпочалися внутрішні роботи, але згодом заморозилися, адже за них узялася компанія сім’ї Гринкевичів, яких підозрюють у шахрайстві. 2024 року проведуть повторний тендер, розроблять новий проєкт з урахуванням уже зробленого й відбудова продовжиться, зокрема ремонтуватимуть балкони й міжповерхове перекриття.
Людмила запевняє: не шкодує, що взялася за відновлення, і якби повернути час назад, то зробила б те саме. Людям потрібен був хтось, хто їх згуртує, бо легше підтягнутися, коли інший уже почав.
— Коли ти береш і штовхаєш: давай, пробуємо. Коли є люди, які погоджуються тобі допомогти, так само це тягнуть, воно набагато легше. У нас хтось займався одним, хтось — іншим.
За спостереженнями Людмили, станом на початок 2024 року в будинок повернулася більшість мешканців.
— [Наприкінці 2022 року] тут відсотків 25–30 [мешканців] максимум було, де-не-де горіло світло, будинок темний, напівпівпорожній. Якщо зараз увечері повернутися сюди, то видно, що багато людей повернулося.
За словами Людмили, відновлення — важкий процес, але важливо не опускати рук. Свою роль відіграла публічність історії: жінка створила сторінку у фейсбуці, публікувала там звіти й досягнення.
— Коли цією сторінкою діляться, її передивляються тисячі людей, усе одно на неї звертають увагу. І це, можливо, теж дало свій результат.
Тим, хто береться за відбудову, Людмила радить насамперед знайти однодумців. На її думку, важлива залученість якомога більшої кількості людей, мовляв, одну ініціативну людину можуть ігнорувати, але якщо пошуком можливостей відновитися займаються десятки, то на це реагують швидше.
— З командою однодумців береш на свої плечі й, не зважаючи ні на що, починаєш тягти це, поки не відбудуєш.
Проєкт «Харчишин будує»: будинок-натхнення
Валерій Харчишин — соліст гурту «Друга Ріка», чий будинок у Гостомелі вщент зруйнувала російська ракета на початку повномасштабного вторгнення. 2023 року він вирішив не просто побудувати новий будинок на цьому місці, а зробити його частиною соціального проєкту з відновлення. Восени 2023 року Валерій створив ютуб-канал «Харчишин будує». В описі першого випуску чоловік пише, що, керуючись власним досвідом, розповідатиме, куди звертатися, якщо житло було зруйноване внаслідок війни, як працює урядова програма «єВідновлення», які перспективи втілення закону про компенсацію за втрачену нерухомість, на своєму прикладі доводитиме, що можна швидко звести будинок, а каркасне будівництво — не тимчасова опція, а перевірена світова практика.
За задумом Валерія, його історія відбудови має масштабуватися. В описі каналу зазначено: «“Харчишин будує” — це першочергово соціальний проєкт: разом з вами ми збудуємо сотні таких будинків».
— Для того, хто втратив будинок, це є мотивацією. Тому що якщо я зміг, то зможуть і вони.
Будинок Валерія — безпосередній зразок, від якого можуть відштовхуватися у своїх проєктах інші люди, чиє житло зруйнувала російська армія. Валерій будує його своїм коштом і паралельно інформаційно підтримує збір Natalia Kovalenko Foundation на 2,5 млн грн для побудови житла багатодітній сім’ї Юлії Гавриленко з Мощуна, чий чоловік служить у війську. За словами музиканта, уже після завершення першого будівництва стане зрозуміло, скільки точно грошей потрібно. Найімовірніше, ця сума буде дещо більшою. Утім, якщо надалі використовувати той самий проєкт, а не розробляти індивідуальні, це здешевить подальші побудови.
У фінансовому плані великі сподівання й на програму «єВідновлення», яка відшкодовує збитки тим, чиє житло постраждало через війну.
— Ми постраждали не від власної дурості, ми не курили, наприклад, у ліжку. Наші будинки згоріли, тому що сюди прийшов ворог, який хоче знищити нас і наші будинки. Тому нам або завдяки репараціям [відбудовуватись], або держава компенсує, а потім візьме ці гроші з репарацій.
Але наразі складність у тому, що держава досі шукає рішення, адже те, що вона зараз пропонує, підходить не всім.
— На жаль, система [компенсацій] не досконала, і поки я в цьому розбирався, вона тричі змінилася.
Зокрема, сьогодні держава виділяє гроші на купівлю готового житла, тоді як частина людей хоче витратити їх на зведення будинку на тому самому місці, де був дім раніше. Відповідно, каже Валерій, люди переїжджають, а їхні міста не відновлюються.
— Виходить, що ми створюємо якісь консерви, тобто це буде законсервований регіон, бо там усе зруйновано. Ми маємо відновити й зробити його кращим.
Валерій каже, коли в нього з’явилася мета побудувати будинок, грошей він не мав, адже гурт «Друга ріка» віддавав усе зароблене на військо. Але друг-бізнесмен дав йому $35 тис. на відновлення житла. Ці гроші стали символом початку відбудови.
Новий будинок Валерій звів на фундаменті старого, але частину площі використав як терасу: попередній мав 220 м2, а теперішній — 120.
— Завдяки двоскатній стелі будинок виглядає всередині об’ємним, він немаленький. Хоча з вулиці здається, наче три шпаківні докупи зібрали.
Будинки, які Валерій планує зводити в межах проєкту, теж матимуть площу близько 100 м2. Цього достатньо для комфортного життя сімей із двома або трьома дітьми.
Хоча Валерій за професією музикант, він має досвід будівництва каркасних будинків.
— Що таке каркасник — це утепливач і дерево або ОСП (орієнтовано-стружкова плита. — ред.), і так живе вся Канада. Скільки бував у Канаді, я не бачив жодного приватного будинку, котеджу із цегли або пінобетону. […] Це не нормально для України, але нормально для решти світу.
Справді, в Україні часто трапляється, що сім’я пів життя будує будинок, обмежуючи інші свої бажання, як-от поїздки за кордон, купівля автомобіля тощо. А за цей час діти, заради яких ця історія починалася, виростають і вирішують жити окремо. Валерій каже:
— Час, коли ми чекаємо, — це життя. Потім, коли ми в цьому будинку проживаємо, народжуємо дітей, — це теж життя. […] Мій старший син уже тут не житиме, хоча його кімната є.
На думку чоловіка, варто переосмислити підхід до будування житла, щоб це не забирало час і гроші, які, зрештою, є куди інвестувати:
— Краще купувати емоції, а зараз — дрони.
Недарма одне з відео на ютуб-каналі проєкту називається «Мій дім привезли у мікроавтобусі»: будинок Валерій зводить за принципом prefab-технології, тобто з використанням попередньо виготовлених елементів, які потрібно скласти, наче конструктор. Людський фактор у цьому процесі мінімізований, адже елементи ріжуть за допомогою числового програмного керування верстатами, де точність — до міліметра.
— Перед тим як будувати, ви повинні мати проєкт. Його треба віддати інженеру, який заб’є це все в програму й поріже ваш будинок на частини, які ви зберете.
Частини будинку Валерій збирав уже на місці, адже через особливості місцевості цілий будинок було б важко доставити на ділянку.
— Сюди не заїде жоден маніпулятор: тут нема заїзду. Хіба що можна було через ліс, але не факт, що він не застрягне в тому піску, в ґрунті. Тому вирішили не привозити готовий будинок — бо є ще такі технології, — а скористатися саме збірною модульною конструкцією з маленьких пазлів.
Валерій і керує будівництвом, і долучається до робіт не тільки тому, що йому цікаво, а й через перевантаженість будівельних бригад по всій країні. Узагальнюючи, теперішню ситуацію в країні можна описати так: відбудовувати є що, але нема кому, тобто бракує будівельників.
— Рук не вистачає. Хлопці, які раніше працювали [на будівництві], уже мобілізовані.
В історії зведення будинку Валерія є одна символічна деталь: обстрілами посікло й обпалило сосни, які росли на прибудинковій території, тож чоловік зробив із них дошки для фасаду нової домівки.
— Як японська технологія shou sugi ban. Коли різали на пилорамі, питали: «Що це там у вас, якісь цвяхи?». А я кажу: «Це не цвяхи, це осколки».
