Чому нарешті треба відмовитися від російського контенту

Попри те, що війна з РФ триває понад 10 років, деякі українці досі лояльно або й неприховано прихильно ставляться до російського контенту. Розповідаємо, чим це загрожує і чому так важливо врешті перестати самим же отруювати себе всім, що бодай якось пов’язане з Росією.

Росія віддавна використовувала культурні продукти як інструмент «м’якого впливу» (англ. — soft power), як своєрідну безболісну ін’єкцію імперських ідей та настроїв, у якої, так би мовити, побічна дія — синдром меншовартості всієї нації. На жаль, багато хто не бачив нічого поганого, щоб із року в рік вивчати твори «великої російської літератури», щовечора дивитися сім’єю російські телешоу та серіали (на них виросло не одне покоління) і віддавати перевагу російській музиці, мовляв, та популярніша, цікавіша. 

Раніше ми вже розповідали, як і чому варто переосмислювати радянські пам’ятники часів Другої світової війни, як Україні повернути втрачені культурні цінності, як країна-агресор забороняла українських митців і чому привласнювала їх тощо. Продовжуємо розповідати про важливість відмежування від інформаційного простору Росії.

Як споживання контенту РФ грає на руку ворогу?

Вживати та (або) поширювати російський контент на третьому році повномасштабного вторгнення РФ в Україну, а загалом на одинадцятому році війни щонайменше нелогічно. Поки російські ракети чи не щодня атакують наші мирні міста і села, а на фронті тривають бої, будь-який зв’язок із Росією грає на руку ворогові.

Логіка дуже проста: споживаючи інформаційний продукт, вироблений росіянами або в Росії, українці автоматично підтримують країну-агресора, хоч можуть щиро хотіти закінчення війни й перемоги України. Адже ми стикаємося не лише із загрозою фізичного знищення, а й культурного, ментального. За гроші від прослуховувань пісень росіяни виготовлять ще більше снарядів, які випустять на українські населені пункти. 

І як пояснити іноземцям, які підтримують Україну, чому ми воюємо з росіянами, але споживаємо їхній контент і говоримо їхньою мовою? Виникає когнітивний дисонанс і низка цілком логічних питань:

– якщо українцям досі нормально бути з росіянами в одному інфополі, слухати одну й ту ж музику, дивитися ті ж фільми, то чи справді все так погано? 
– чи в такому випадку дійсно потрібно допомагати українцям боротися з російським впливом і російською збройною агресією? 
– можливо, вдасться домовитися і про закінчення війни, просто віддавши РФ українські землі, які вона окупувала (бо, мовляв, яка різниця, під чиїм прапором жити, аби в мирі)? 

Незнання чи поверхова обізнаність із процесами монетизації контенту — не привід відгороджуватися від проблеми чи, скажімо, наївно вважати, що «один мій перегляд / одне моє прослуховування нічого не вирішує». 

Звісно, ворога треба знати добре, тож дослідникам доводиться переглядати сотні гігабайтів контенту, аби пояснювати іншим усі шляхи, якими Росія проштовхує свої згубні наративи в нашу свідомість. Але те, що українці споживають медіапродукти РФ (в Україні чи поза її межами) просто для дозвілля — питання національної безпеки, бо ворожий контент поширює пропагандистські ідеї, зокрема про те, що «не все так однозначно» і «Росія просто захищає своє». Та найгірше — живить комплекс меншовартості українців, мовляв, «без РФ світоустрій неможливий і така країна ніколи не розвалиться», «України не існує, ми — один народ». Це неабияк розхитує, а часто й деморалізує українське суспільство.

Українці, які все ще слухають російських артистів (співаків, стендаперів та ін.) на стримінгових платформах чи на ютубі, приносять їм прибуток, а ті платять податки безпосередньо в бюджет РФ, звідки й фінансується війна проти України. Навіть якщо співак чи співачка не робить цього, то живучи в Росії, точно ходить у магазини, кав’ярні чи будь-які інші заклади, звідки, знову ж таки, податки потрапляють у державну казну.

Про серйозність ситуації промовисто свідчать дані, отримані командою «Економічної правди». Згідно з ними, 2023 року російські автори на ютубі та музичних стрімінгах заробили на українцях $81,6 млн, $5 млн з яких опинилося в держбюджеті Росії як податки. За ці кошти, до прикладу, вороже військо могло придбати 10 тисяч FPV-дронів.

Як пояснив нам політолог і голова Центру аналізу та стратегій Ігор Чаленко, інформаційний продукт часто можна охарактеризувати не лише з погляду мови, а й місця його створення:

— Питання тут стоїть не в мовно-етнічному контексті, а в тому, що кремлівський режим взяв на озброєння питання культури та мови, щоб окреслювати географічні кордони своїх зазіхань. Відповідно, територію, яка не належить сьогодні РФ, де не тільки проживає російський етнос, а де просто спілкуються російською мовою, Росія намагається монополізувати й таким чином фактично приватизувати.

Додає, що постійне споживання такого інформаційного продукту створює звикання, відповідно, з’являються передумови для витіснення іншого. Таким чином українцям нав’язують необхідні для Росії наративи щодо історії, геополітики тощо. Зокрема публіцист і комунікаційник Денис Самигін на основі моніторингу Ukraine War Disinfo Working Group виділяє такі головні теми й наративи, що простежуються в російському контенті про Україну:

– наративи, що дискредитують Україну,
– події на фронті,
– негативні економічні наслідки санкцій не тільки для РФ, а й для Європи,
– українські біженці,
– становище росіян і російськомовних спільнот за кордоном,
– імовірність виходу війни за межі України,
– допомога Україні,
– теорії змови.

Саме тому споживання російського контенту відкриває Кремлю вікно можливостей, щоб впливати на українців, каже Ігор Чаленко.

Також політолог зазначив, що будь-яким людям властиво об’єднуватися в групи за вподобаннями та за мовою спілкування, тому в Україні навіть під час війни з РФ зароджуються осередки споживачів контенту РФ.

Також Росія знаходить способи просувати власні наративи, маніпулювати фактами й відвертати увагу від важливих подій і своїх злочинів, використовуючи іноземні медіа й різноманітні культурно-освітні, дослідницькі організації, ГО тощо (часто вона є їхнім співзасновником, учасником або ж фінансово підтримує їхню діяльність). Російська мова, культура, загалом весь медіаконтент РФ — це перша сходинка, щоб потрапити в пастку пропаганди, а згодом і щоб почати думати, як росіяни, каже Ігор Чаленко:

— У країнах Європи такі [російські] культурологічні осередки ставали місцями роботи російських спецслужб. Тому що це елемент мотивації. Тобто якщо ви споживаєте російський контент, ви є більш прихильними для того, щоб іти на співпрацю з ФСБ (Федеральна служба безпеки у Росії. — ред.).

Що частіше ви споживаєте російський контент, то охочіше віритимете в їхні наративи. Це довів американський письменник Гарі Штейнгарт. 2015 року він провів експеримент: упродовж тижня не виходив із квартири й дивився лише три російські канали. На третій день чоловік помітив, що голоси ведучих наче гіпнотизують і їм хочеться вірити. Уже за тиждень експеримент довелося припинити — письменник почав пити й викликав психолога.

Російська пропаганда в кіно та що з нею робити

Є такі відомі російські телесеріали як «Щасливі разом» (2006–2013), «Універ» (2008–2018), «Татусеві доньки» (2007–2023), «Ранетки» (2008–2014), «Кадети» (2006–2007), «Вороніни» (2009–2019), «Моя прекрасна няня» (2004–2019) та інші. Ними забивали ефір українського телебачення, показуючи не тільки свіжі серії, а й повторюючи ті, які вже були випущені.

Кожен із них містить ключові ідеї кремлівської пропаганди, які вселяють думку про меншовартість українців порівняно з росіянами. Скажімо, за сюжетом ситкому «Моя прекрасна няня» головною героїнею була Вікторія Прутковська — неосвічена українка з провінції. «Провінція» в розумінні сценаристів — Маріуполь — велике українське місто, населення якого до повномасштабного вторгнення РФ становило понад 425 тисяч людей.

Не дивно, що в цьому ситкомі Вікторія Прутковська або, як її називали, няня Віка згадувала Україну лише в негативному контексті. Але тоді частина українських глядачів не помічала якогось приниження в цьому чи інших російських серіалах, про що свідчить популярність стрічки в Україні. Ситком транслювали п’ять українських телеканалів у той час, як у Росії — лише три. Ба більше, навіть після початку війни у 2014 році «Мою прекрасну няню» продовжували крутити на українських телеканалах, але вже з українським дубляжем.

За сюжетом серіалу «Татусеві доньки» секретаркою головного героя також була жінка родом з України — Тамара. Персонажка лінива, нетактовна, охоча до випивки та часто підставляє шефа. Цей серіал теж показували п’ять українських телеканалів, тоді як у Росії — лише два.

В одній із серій «Щасливі разом» головний герой Геннадій іде разом із друзями до стриптиз-бару, в якому вони святкують день «російсько-української дружби». В іншому епізоді син чоловіка Роман підвозить українку, котра без заперечень надає йому сексуальні послуги. Також у серіалі неодноразово звучать жарти про залежність України від російського газу. Це лише кілька прикладів, що показують, як росіяни зображали українців у своєму контенті недолугими й неосвіченими.

Представниця громадянського руху «Відсіч» Катерина Чепура розказала нам, що українці борються за своє кіно ще з 2006 року — тоді дубляж іноземних фільмів українською мовою зробили обов’язковим. Але ще активнішою боротьба з російськомовним контентом стала з 2012 року, коли Росія підняла ціну на газ:

— Була група однодумців, які вирішили, що оскільки Росія так робить з економічної точки зору, то вони повинні їй дати відповідь. І вони просували цей законопроєкт («Про засади державної мовної політики», який 2018-го Конституційний суд України визнав неконституційним. — ред.). Це був такий момент, який, на нашу думку, зміг змобілізувати суспільство. Тому що всі ми розуміли, що велика частина суспільства більше реагує на матеріальні речі, ніж на емоційні.

А коли 2014 року в Україні почалася війна, активісти громадянського руху «Відсіч» у межах інформаційної кампанії «Не купуй російське!» розпочали ініціативу з бойкоту російського кіно. У соцмережах почали масово поширювати заклики не дивитися фільми та серіали РФ, робили флешмоби біля кінотеатрів, пригадує Катерина Чепура:

— Тоді була дуже складна ситуація з кіно. Навіть Міністерство культури офіційно вело співпрацю з російськими продакшинами, а Держкіно, зокрема за гроші платників податків фінансувало спільні з росіянами проєкти. Це був нонсенс. Ми вважали, що так бути не може. Ми зустрічалися з тодішнім міністром культури Євгеном Нищуком. Тоді планували фінансування двох величезних проєктів, в яких брала участь Star Media, на той момент російська компанія.

Це був бойкот не лише контенту російського виробництва, а й загалом співпраці з росіянами. Громадянський рух прагнув продемонструвати українцям причинно-наслідковий зв’язок споживання російського інформаційного продукту та війни в Україні.

Завдяки серіалам РФ кремлівська пропаганда розростається серед українських споживачів контенту, як у парнику. Однак є ще й економічна шкода: під час перегляду їхнього контенту, а не українського, глядачі приносять прибуток Росії й не розвивають кіноіндустрію України. А відколи економіка країни-агресора перейшла на військові рейки, їхній бюджет був направлений у поглиблення війни. Тож перегляд російського серіалу й випущена на територію України ракета цілком пов’язані.

Членкиня правління Союзу кінотеатрів України та ексдиректорка київського кінотеатру «Жовтень» Людмила Горделадзе розказала нам, що з початку незалежності нашої держави Україна та Росія мали спільну кіноаудиторію. За її словами, ситуація почала змінюватися 2012 року, коли в прокат вийшов російський фільм «Матч»:

— Він знімався як українсько-російська картина. Це фільм про легенду, що був матч між українськими динамівцями та німецькою командою. І нібито українці перемогли і німці їх розстріляли. Там були мотиви, що українці працювали поліцаями, що вони із задоволенням прийняли окупаційну владу і таке інше. І хоча в Росії ця картина мала велику аудиторію, в Україні ніхто особливо не зацікавився нею.

Людмила Горделадзе каже, що відтоді стало остаточно зрозуміло: кіноаудиторія України та Росії різна, у них уже відрізняються вподобання. Така ж історія сталася із наступними російськими стрічками: «Серпень. Восьмого» (2012), «Легенда №17» (2012) та інші. До речі, 2012 року в Україні заборонили прокат першої.

Російського кіно в українському прокаті у 2000-х роках було приблизно 15 % від касових зборів, каже Людмила Горделадзе:

— А з 2013 року вже були дуже-дуже маленькі проценти. Водночас українське кіно набирало обертів і воно вже ставало фактором духовного життя українця. Зараз жодний російський фільм на екрани України не виходить, але, на жаль, виходять на ютуб-каналах.

Уже 2015 року Верховна Рада заборонила телетрансляцію фільмів і серіалів, що були створені у РФ після 1991 року. Та, на жаль, російський контент усе одно просочується до української авдиторії. Наприклад, 2023 року в Україні став популярний серіал «Слово пацана», який вийшов у Росії того ж року. Його створили за підтримки ГО «Інститут розвитку інтернету», яка фінансує пропагандистський контент для молоді РФ. Міністерство культури України в грудні 2023 року опублікувало заяву, в якій закликало українців, зокрема лідерів думок, припинити споживати російський продукт. Зокрема в ній ішлося про телесеріал «Слово пацана». 

Національна рада з питань телебачення і радіомовлення вже внесла 22 російські медіасервіси до списку сервісів держави-агресора, які не можуть транслюватися в Україні.

Вплив Росії через медіаплатформи

У контексті російського впливу також необхідно говорити й про платформи для перегляду фільмів і серіалів. Зрозуміло, що якщо в пошуковій системі прописувати запити російською, то й результати видачі будуть цією ж мовою. До слова, раніше Ukraїner публікував інструкцію, як позбутися російського контенту в інтернеті.

Український розробник Тарас Сливка створив розширення для Chrome — stopRU, що допомагає очистити ютуб від російських відео. Сам алгоритм досить простий:

– перевірити будь-яке відео, чи воно російськомовне;
– якщо так, то вилучити з видачі пошуковика, натиснувши «Не цікавить» або «Не рекомендувати канал».

Застосунок аналізує передусім назву відео й каналу на наявність літер, які присутні в російській абетці (ё, ъ, ы, э). Також у фільтр можна додати й білоруську літеру «ў». Авжеж, не всі російські й білоруські відео відповідатимуть цьому правилу, але, як ідеться в описі застосунку, цього достатньо, щоб суттєво очистити свій інформаційний простір від ворожого контенту. У майбутньому розробники планують адаптувати розширення під браузери Safari та Firefox.

У мережі є багато сайтів РФ, зокрема нелегальних, де новинки світового кіно з’являються з російським дубляжем. Однак це не єдиний варіант перегляду: фільми та серіали українською з якісним, професійним дубляжем можна дивитися на платформах:

– Megogo,
– Sweet.TV,
– Takflix,
– Netflix.

Окрім заборонених в Україні соцмереж «ВКонтакте» та «Однокласників», досі існують й інші російські соцмережі, якими українці активно користуються. Так однією з найпопулярніших є телеграм — 2023 року 72 % українців споживали новини саме у цьому месенджері. Попри те, що його розробники позиціонують додаток незалежним від зовнішнього впливу, ніхто не гарантує, що дані користувачів захищені й недоторкані. Ukraїner раніше писав про те, що не так із телеграмом і чому він — зброя в руках РФ.

Музика не може бути поза політикою

Російські виконавці довгий час були в топах прослуховування на стримінгових платформах в Україні, однак 2023 року вони вже не потрапляли в десятку. Хоча все одно посідали високі місця — 22 й 28 зі 100.

У листопаді музична платформа Apple Music підбила підсумки 2023 року. У застосунку з’явився плейлист найпопулярніших композицій в Україні. Попри те, що більшість пісень у топі українською та англійською мовами, у сотні також є й російські виконавці: Кравц, Instasamka, Jakone, Scirena, Kizaru, «Каспійський груз», «Скриптоніт», Slavik Pogosov, Тося Чайкіна, Markul, Miyagi & Ендшпіль. Дехто з них відкрито підтримує кремлівський режим, як-от Instasamka. Інших же українська та світова аудиторії називають опозиціонерами, хоча по факту вони такими не є. Наприклад, платформа Stars About War пише, що частина українців вважає, що Miyagi підтримує Україну, бо випустив пісню «Ні війні» (рос. «Нет войне»). Однак, за даними сайту, насправді цю композицію репер написав задовго до початку повномасштабної війни в Україні.

Музику, як і будь-яке інше мистецтво, не можна сприймати абсолютно поза соціальним контекстом, а отже, й поза політикою. Вона так чи інакше відображає певні настрої, позиції та стани суспільства. Тому прослуховування російського контенту теж пов’язує нас із росіянами, зокрема з військовими РФ, оскільки створює єдиний інформаційний простір. Російські бійці, які прийшли з війною на українську землю, можуть мати схожий плейлист у своєму смартфоні.

У червні 2022 року депутати Верховної ради ухвалили закон, який забороняє в Україні російську музику на телебаченні, радіо, у розважальних закладах, школах, громадському транспорті, готелях, ресторанах, кіно та в інших публічних місцях.

Така заборона, як дехто міг припускати, не спустошила український музичний простір, а навпаки дала простір для розвитку власного культурного продукту. Засилля російського контенту, зокрема музичного, довгий час працювало на твердження, мовляв, українська музика — нецікава, провінційна, безперспективна. 

Росіяни знищували українських митців у радянські часи, зокрема й співаків. Деяким особливо успішним у СРСР забороняли виступати за кордоном. Так 1980 року гурт «Тріо Маренич» відмовився співати під фонограму на відкритті Олімпіади в Москві, тому після цього їм заборонили виступати за межами Волинської області, а їхні пісні відтоді зникли з ефірів радіо й телебачення.

Окрім заборон, радянська влада фізично розправлялася з українськими артистами, інсценуючи нещасні випадки або самогубства. Наразі один із найгучніших випадків —  загадкова смерть композитора й музиканта Володимира Івасюка. Офіційно вважали, що він 1979 року здійснив самогубство через проблеми з психікою. Хоч справа ще не закрита, та багато хто схильний думати, що насправді чоловіка вбили радянські спецслужби.

Але й після 1991 року РФ впливала на українську естраду. Нашу попсцену розвивали російські продюсери, тому так і склалося, що російськомовні пісні були популярнішими. Тоді в Україні артистам було важко пробитися і сповна задовольнити свої творчі амбіції, тому більшість із них прагнули вирватися в Москву, аби здобути популярність і фокусуватися на теренах, де говорили російською.

Нині музика українською активно розвивається — українці не тільки підхоплюють, а й задають світові тренди, займають високі сходинки в українських і світових чартах. Наприклад, 2022 року пісня «Шум» українського гурту Go_A увійшла до трійки найпопулярніших пісень в історії «Євробачення».

Імперіалістична російська література та як Росія намагається знищити наші книжки

Навіть після прийняття незалежності України багато років поспіль діти в українських школах вивчали російську літературу. Велика частина предмета «Зарубіжна література» була присвячена саме письменникам РФ. Ми знали їх нарівні з українськими. Наразі у шкільній програмі немає авторів із Росії, каже освітній експерт Володимир Онацький:

— У школах України не вивчається російська література та навіть російськомовна, а російськомовні художні фонди шкільних бібліотек були списані задовго до 2022 року.

Однак російська література — це не тільки проблема школи. За результатами дослідження Info Sapiens для Українського інституту книги (УІК), 2020 року відсоток людей, яким зручніше читати книжки російською, становив 27 %, а українською — 32 %. У звіті вказують, що переважання української — вперше за часи незалежності України. У жовтні 2023 року УІК презентував чергове дослідження — «Як читають українці під час повномасштабної війни – 2023», і його результати показують, що тепер книжки українською читають 53 % людей, а російською — 10 %.

Російська література просякнута пропагандою — і не лише радянська чи сучасна. Наприклад, російський поет Олександр Пушкін, якого в усьому світі так безоглядно шанують, був прихильником імператора Росії Петра I, а у своїх творах називав Україну «Малоросією». А письменник Михайло Булгаков, хоч і народився в Києві, був росіянином і за походженням, і за поглядами на життя. На думку докторки філологічних наук Віри Агеєвої, його роман «Біла гвардія» — це «найталановитіший агітаційний антиукраїнський роман нав’язування думки про зверхність російської культури».

Політолог Ігор Чаленко наголошує, що історична російська література просякнута імперіалізмом — більшість авторів оспівували режим, змальовували принципи й цінності такої політики у своїх творах як ідеальні. Російська імперія існувала з XVIII століття, але й зараз Російська федерація наслідує ту політику, каже Ігор Чаленко. Тобто це теж ненав’язливе поширення пропагандистських ідей, додає експерт. Схожа ситуація була і в період Радянського Союзу:

— Контент, створений за радянських часів, — здебільшого контент, який містить елементи пропаганди радянського періоду. Тобто це ті ж самі елементи, які зараз у руслі політики реваншизму піднімаються та модифікуються. Якраз на радянському періоді сьогодні намагаються збудувати людиноненависницьку ідеологію, політику. Основний меседж, яким просякнутий абсолютно весь радянський контент, — «прості люди нічого не вирішують».

Українці через це засилля російської культури не знають достатньо інших культур, каже журналіст, письменник і філософ Володимир Єрмоленко. На його думку, у школах мають вивчати французьку, німецьку, американську, хорватську, індійську, африканську, латиноамериканську, колумбійську та аргентинську літератури.

Поки українська література розвивається всупереч усім минулим і сучасним обставинам, Росія цілеспрямовано руйнує нашу книжкову інфраструктуру: обстрілює бібліотеки, друкарні, на окупованих територіях палить українські книжки, а натомість завозить російські. Тому кількість виданих в Україні книг у 2022 році порівняно з 2021 зменшилася більш як удвічі: 9691 на противагу 21 095. Але ця статистика свідчить не про слабкість нашої видавничої галузі, а про вплив РФ. Цю тезу підтверджує і кількість виданих у 2023-му книжок — 13300, а це на 3609 одиниць більше порівняно з попереднім роком.

Видавці України експериментують і дивують світ. Скажімо, за кілька років видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» видало всі томи культового «Гаррі Поттера»: переклад п’ятої книжки українські читачі прочитали першими у світі, шостої — одними з найперших, а сьомої — знову першими.

2019 року «Книжковий Арсенал» отримав на Лондонському ярмарку нагороду як найкращий літературний фестиваль. Також українські графіки постійно виграють у міжнародних конкурсах, а письменники отримують премії світового рівня. 2024 року серед переможців 58-ї Болонської виставки ілюстраторів були українські ілюстраторки Поліна Дорошенко й Оксана Домашич.

2022 року письменник Олександр Коротко отримав Міжнародну літературну премію Мілану за книжку «Місячний хлопчик». Окрім цього, лауреатами однієї з найпрестижніших премій Angelus ставали Юрій Андрухович (2006), Оксана Забужко (2013), Сергій Жадан (2015) і Катерина Бабкіна (2021). А поетка Галина Крук 2024 року ввійшла до довгого списку міжнародної поетичної премії Griffin Poetry Prize з книжкою A Crash Course in Molotov Cocktails. Щороку українські письменники й письменниці отримують все нові нагороди й доводять, що українська книжка може конкурувати на світовому ринку.

Обережно, російські ігри

Говорячи про споживання російського контенту, не можна оминати увагою й ігри — комп’ютерні та мобільні. Тут під ризик потрапляють передусім діти й підлітки, бо вони можуть до кінця не усвідомлювати шкоду від російських ігор, а також просто не знати, хто розробник.

Якщо ми ідентифікуємо будь-який російський контент завдяки мові, то в іграх це не завжди працює. Часто їх називають англійською, а в інтерфейс додають кілька мов для вибору.

Платформа Steam опублікувала список «Обережно, русняві ігри» з іграми від російських студій, видавництв і спілок, де основу команди складають росіяни. Так відомі Homescapes та Gardenscapes — теж російські ігрові продукти. Список почали формувати ще у вересні 2022 року. Станом на серпень 2024-го в ньому вже 1000 ігор. Кожну підписують так:

«Це російська гра. Купуючи її (чи навіть просто додавши до бажаного), ви підтримуєте ворогів нашої країни».

Окрім цього, багато світових компаній відмовляються від російської локалізації ігор, тобто від перекладу їх на мову РФ. Так Lords of the Fallen стала першою ААА-грою, в якій буде українська версії й не буде російської. Згідно з офіційною статистикою Steam, за березень 2023 року Україні вдалося зробити великий стрибок уперед: тоді грали, коментували та спілкувалися українською 0,5 % користувачів платформи, натомість до повномасштабної війни частка коментарів українською становила лише 0,16 %.

Є багато іноземних ігор, якими можна замінити російські, до яких нібито так звикли. Ось лиш кілька прикладів українських продуктів, доступних на ігровому ринку:

– S.T.A.L.K.E.R. (2007) — рольова гра, пригодницький бойовик, нова версія якого готується до виходу в листопаді 2024-го року;
– The Sinking City (2016) — пригодницький бойовик із відкритим світом;
– Sherlock Holmes The Awakened (2023) — квест;
– Ukrainian fArmy (2022) — бойовик.

Більше інформації, зокрема про новинки українською, можна відстежувати на платформі Steam, зокрема в розділі «Українські ігри».

Чому українці досі споживають російський контент?

У березні 2024 року ми наживо поспілкувалися з п’ятьма українцями й українками, які досі дивляться російські фільми або слухають пісні, створені росіянами, та запитали, чому вони це роблять. Респонденти були з Таврії та Слобожанщини, вік у межах 20–30 років.

«Відчуття ностальгії»

Троє з опитуваних розказали, що відмовилися від контенту РФ 2014-го, тобто з початку війни в Україні, однак досі є деякі пісні, які періодично слухають. Вони пояснюють, що ця музика дає їм відчуття ностальгії. Але наголошують, що не слухають пісні, які випустили росіяни після 2014 року.

Двоє визнавали, що з початку повномасштабної війни все одно часто дивилися серіали РФ, а також і досі можуть слухати російську музику чи дивитися російські фільми, бо це повертає їх у часи дитинства та (чи) юності. Так вони переглядали кілька серіалів РФ, в яких помічали пропаганду.

Ностальгія — цілком природне й нормальне явище, однак глибше розуміння історичного контексту, в якому ми зростали — те, що зможе допомогти цілісніше збагнути, чому ми так або інакше реагуємо на певні подразники. 

Відчуття ностальгії від російських пісень чи фільмів виникає через те, що раніше український інформаційний простір був заповнений контентом РФ, а не тому, що такий медіапродукт має якусь виняткову якість. На ньому буквально виростали. Ймовірно, приємні спогади викликає не передусім контент, а час, в якому жили та з яким він асоціюється — для когось молодість, для когось дитинство тощо. Наприклад, безтурботний період, коли хотілося швидше повернутися зі школи, щоб подивитися мультики, чи пісня, під яку танцювали на дискотеці з людиною, в яку були вперше закохані. 

Та зараз можна створювати нові спогади й нові асоціації — українських серіалів, фільмів, музики вдосталь. Уявіть, якими були б ваші ностальгійні спогади з дитинства чи юності, якби не вплив РФ. Вочевидь, теплі емоції могла б викликати не тільки українська, а й будь-яка іноземна музика, заборонена чи недоступна в часи СРСР. Тож якщо маєте дітей, важливо не прогавити момент, коли вони, наслідуючи дорослих, теж толеруватимуть російські пісні чи фільми, не вбачаючи в них нічого поганого.

«Українське кіно недостатньо розвинене»

Ще одна популярна думка серед опитаних була пов’язана з тим, що український кінематограф, мовляв, не дуже розвинений, тому іноді вони можуть подивитися якийсь фільм, створений росіянами.

Однак це стереотип, нав’язаний російською пропагандою. Насправді в Україні, як і в інших державах, є багато фільмів і серіалів різної якості.

Можна поглянути на кількість українських повнометражних фільмів, які з’явилися в прокаті в різні роки. У 2010 році не вийшло жодної української стрічки на великому екрані, а вже 2018 в широкий прокат вийшла рекордна кількість українських повнометражних фільмів — 35.

В інформаційному просторі України доступно багато цікавого контенту різних років. Навіть попри заборони українського кіно в радянські часи, можна згадати знакові стрічки, зокрема комедійні й документальні. Зараз ці напрямки кіно активно продовжують розвиватися в Україні. Так стрічка «20 днів у Маріуполі» отримала «Оскар» за найкращий документальний фільм. Якість українського кіно можна підтвердити й появою його на платформах на кшталт Netflix. Також порівняно з роками до повномасштабної війни там почали швидше з’являтися стрічки з українськомовним дубляжем.

Станом на липень 2024 року на Netflix можна подивитися 75 українських фільмів. Компанія порахувала, що загальний показник годин, проведений за стрічками України протягом першого півріччя 2023-го — 4 млн. Загалом звіт охоплював понад 18 тисяч найпопулярніших серіалів і фільмів. Серед них і українські: «Слуга народу», «Я — Надія», «І будуть люди», «Спіймати Кайдаша», «Свінгери», «Скажене весілля», «Люксембург, Люксембург», «Новенька», «Зима у вогні», «Максим Оса: золото Песиголовця» та «Я працюю на цвинтарі».

«Хароші рускі»

Респонденти казали, що іноді дивляться на ютубі російських блогерів, які позиціонують себе лібералами.

Людям властиво шукати виправдання вчинкам, які суспільство не толерує або категорично забороняє. І споживання та (чи) поширення російського контенту — не виняток. Але «хароші рускі» — це такі ж імперіалісти, як усі інші росіяни. Саме прості жителі Росії підтримують свою армію і податками, і мовчазною згодою з політикою Кремля. Не треба шукати серед них хороших і виправдовувати їх.

«Немає альтернативи»

Опитувані відповіли, що також часто можуть дивиться на ютубі вузькопрофільні російськомовні відео, бо не знаходить аналогів українською. Але наразі україномовний ютуб дуже швидко розвивається, тому такий аргумент радше виглядає як небажання змінити свої медіазвички й медіавподобання.

Є багато блогерів-українців, які створюють якісний продукт у різноманітних сферах — від спортивних тренувань до науки. Але якщо й досі немає відео, які відповідають запиту людини, можна спробувати знайти інші джерела: книжки, подкасти, тематичні спільноти на редіті тощо. Зрештою, навіть випробувати власні сили у блогінгу.

До слова, корисна платформа-рейтинг для пошуку українсько-мовних ютуб-каналів — «Маніфест». На ньому створено кількадесят тематичних добірок, аби було легше орієнтуватися в ютуб-просторі. Розробники «Маніфесту кажуть, що їхні напрацювання допомагають користувачам знаходити контент українською, а авторам — аналізувати власні показники та шукати колег по ніші.

«Схожий менталітет»

Цікаво, що опитані пояснюють перегляд російського кіно тим, що зазвичай воно про дім, сімʼю чи пригоди, тому не має пропаганди. За їхніми словами, зміст близький до менталітету українців, що дозволяє не виходити із зони комфорту. 

Та це неправда, адже росіяни й українці не «братні народи», тому контент таки відрізняється. Росія методично нав’язувала українцям відчуття меншовартості, особливо через фільми, серіали, розважальні шоу, тож може тільки здаватися, що дивитися російське — комфортно та безпечно. 

Як сказала представниця «Відсічі» Катерина Чепура, «плюс російське — це мінус українське»:

— Там, де звучить російська пісня, там буде стояти російська людина. Зараз споживання російського культурного продукту абсолютно прямо пов’язано з кількістю боєкомплектів, яка летить у наших військових. Ніхто, крім українців, не буде просувати українську культуру. Ніхто, крім нас, не зацікавлений у збереженні цілісності нашої держави.