Як відновлюють Львів та околиці

У межах проєкту «Відновлення міст» команда Ukraїner відвідала Львів і завітала до нового центру матері та дитини, де поспілкувалася з одним з його проєктувальників і мешканцями. Також розпитали представника міської влади про відновлення житлових будинків після ворожих обстрілів. А жительки Городоцької громади, що біля Львова, розповіли про їхній досвід збереження культурної спадщини.

Проєкт «Незламні матусі»

Після початку повномасштабного вторгнення у Львів приїхало багато людей з інших регіонів України. Частина з них — вагітні або матері з дітьми. Місць у прихистках на всіх не вистачало або умови там були не найкращими, щоб народжувати й виховувати дітей. І тоді постало питання про створення тимчасового містечка із сучасними будинками. Ініціатива «Незламні матусі» входить до екосистеми реабілітаційних та реінтеграційних центрів Unbroken, про яку детальніше розповімо в наступному матеріалі, присвяченому відновленню Львова.

Центр «Незламні матусі» складається з двох будинків, які розміщені у Львові, у лісопарковій зоні. Обидві споруди складаються з 17 окремих модулів, об’єднаних в один двоповерховий простір. У кожному будинку є по 13 спальних кімнат, розрахованих на 50 осіб. Крім них, у центрі є всі умови для комфортного проживання: пральні, душові, кімнати відпочинку, дитячі зони. Це помешкання розраховане лише на вагітних жінок та на жінок із дітьми.

Архітектор проєкту Тарас Сулик розповів, як тривало будівництво центру. Спочатку він задумувався як просте тимчасове житло, але, ознайомившись з ділянкою, яку виділило місто, команда побачила можливості створити щось краще.

— Усі рішення, які тут ухвалені, базувалися на тому, щоб перемкнути увагу з тимчасовості як такої на архітектуру, що розв’язує швидкі питання, але водночас є частиною міського середовища.

Під час будівництва простір постійно трансформували залежно від нових запитів: центр зводили з окремих дерев’яних елементів, тому не робили чітких креслень і мали змогу перетворювати приміщення залежно від потреб. Тарасові, як архітектору, було цікаво спостерігати за зміною цього місця і його призначення.

— Коли ми проєктували загальний простір, відразу обдумували [його] таким, щоб він був багатофункційним, щоб у ньому були місця, які можна потім наповнити. І це дуже допомогло, оскільки, перебуваючи в одному з будинків буквально місяць після заселення, я зрозумів, як кожен куточок насправді може по-новому зіграти.

Центр збудували у 2022 році, за три місяці. Це короткий термін, але так вимагала ситуація. Жінка, якій скоро народжувати, не може довго чекати. Однак Тарас вважає, що така робота виснажлива для команди, адже варіанту зробити швидко, але зекономити на якості, не розглядали. Тож довелося викладатися максимально. Також інтенсивна робота дала змогу перемкнутись і спрямувати енергію на корисну справу.

Пришвидшити процес допомогли й архітектурні технології та правильні рішення. З командою співпрацювало підприємство, що спеціалізується на роботі з деревом. Тому центр побудований як конструктор з елементів, що мало підприємство. Бюджет проєкту склав до 27 млн грн без вартості облаштування території.

— З погляду пожежної безпеки воно працює, оскільки є окремо оснащені гіпсокартонними обшивками шляхи евакуації, плюс деревообробка, окремо покрівлі, окремо внутрішні конструкції. Але всі зовнішні стіни — це фактично дерев’яний сандвіч, основа — теж плита з пінопластом, і дахові конструкції також дерев’яні. 

Усередині будинки обшиті деревом теплого кольору, а ззовні вибрали холодний метал — так архітектори показали контраст. Ідея була ще в тому, щоб люди почувалися затишно й комфортно, а будинок мав просту й зрозумілу всім форму.

Великий хол у кожному будинку є своєрідною рецепцією і загальним простором. Архітектори намагалися зробити так, щоб люди відчули більше свободи. Це терапевтичний прийом, завдяки якому переселенців реабілітують після укриттів.

У кожному будинку біля холу є маленька кімната — медпункт або адміністрація, залежно від потреб. Далі будівля розділяється на два крила. Усередині облаштовані кухні, а також спільні простори, де мешканці можуть проводити заходи й просто бути разом. Є тераса, через яку можна потрапити в паркову зону. У кожній кімнаті — чотири спальні місця, невелика робоча або обідня зона й місце для відпочинку. Помешкання компактні, але в них розміститься все необхідне.

Проєкт номінували на європейську премію Міс ван дер Рое від України 2024 року (він увійшов у лонгліст). Також проєкт переміг у премії «Новий європейський Баухаус» за довколишній ландшафт, оскільки став поштовхом для ревіталізації всього парку. Однак ідеться не про ландшафт як витвір мистецтва, а про використання його спільнотою і відновлення території.

— І це молодим архітекторам, громадам крутий кейс, щоб усвідомити: для якісних змін у громаді в середовищі не потрібно будувати щось величне; достатньо малими кроками почати змінювати його, у цьому випадку — ландшафтом. І це така тенденція зараз в архітектурі.

Над проєктом працювало багато компаній — і комунальних, і приватних. Тарас вважає, що повномасштабне вторгнення спонукало об’єднуватися й працювати ефективніше. Під час проєктів з відбудови, українські архітектори постійно спілкуються з міжнародними організаціями й експертами. Це дає змогу навчитися нового й вийти на вищий рівень. Утім, такі зміни не відбудуться за рік-два, адже розвиток архітектурної галузі потребуватиме більше часу.

Тарас ділиться їхніми помилками під час проєктування центру. Наприклад, через планові знеструмлення системі важко підтримувати комфортну температуру в приміщенні. Архітектор каже, що це варто було врахувати. Також зовнішні блоки кондиціювання планували розмістити окремо, але під час роботи на це не вистачало бюджету, тож довелося кілька разів змінювати їхнє розміщення. Щоб уникнути помилок, важливо все детально продумати. Але не менш важлива комунікація: варто питати мешканців, чого їм не вистачає, як краще зробити. Тоді в архітекторів з’явиться чіткіше розуміння, як саме планувати.

У центрі родина може прожити до двох років. Такий термін зумовлений тим, що у два роки дитину можна віддати у дитсадок, а до того їй потрібна особлива увага рідних.

Ми поспілкувалися з родиною з Херсона, яка станом на липень 2024 року проживає тут і розповіла нам про свій досвід перебування в центрі «Незламні матусі». Жінка приїхала у Львів з мамою та трьома дітьми, а четверту народила вже в центрі. Їхній дім у Херсоні був дуже пошкоджений, і жити там ставало дедалі гірше.

Знайомі дали родині номер місцевого волонтера, який і спрямував їх до центру. Жінки порівнюють громаду, у якій опинилися, із сім’єю. У будинках живуть переселенці з Донеччини, Подніпров’я і Запоріжжя, Таврії.

— У когось, може, цибулини немає, у когось морквини немає. Ми всі тут ділимось усім.

Хоча тут і доволі комфортно, але родина сумує за домом, їй не вистачає затишку та власної оселі. Діти потихеньку звикають до нового помешкання, але одній дівчинці часом сняться вибухи. Вони соціалізуються: пішли в садочок і знайомляться з місцевими дітлахами, хоча іноді можуть і не поділити іграшок.

У центр приїжджають волонтери й займаються з дітьми, а також тут працюють психологи. Переселенки розповідають, що їм пощастило із психологинею Боженою.

— Дітки, коли вона вперше зайшла до нас у кімнату, перелякалися. Ця (одна з дочок. — ред.) залізла на другий поверх на кровать, під одіяло засунулася. А зараз вона з нею дуже добре. Вона цілується з нею, обнімається.

Родина мріє про свій дім у Херсоні або іншому місті в Україні. Хоча вони й мали змогу виїхати за кордон, але вирішили, що хочуть залишитися тут, удома.

Відновлення житлових будинків

У липні 2023 року відбувся один з наймасованіших обстрілів Львова. Тоді російська ракета влучила в житловий будинок, загинуло 10 людей і ще десятки залишилися без житла.

Найбільших пошкоджень зазнала пам’ятка архітектури місцевого значення на вулиці Стрийській, 64, збудована 1925 року. Будівля в стилі раннього функціоналізму має великий внутрішній двір, який місцеві називають барабаном. Також сильно постраждали три сусідні будинки: вони зруйновані до рівня другого й третього поверхів. У багатьох довколишніх будівлях вибило вікна, двері. У 52 квартирах неможливо було жити, і людей спочатку переселили до тимчасового житла. Згодом вони могли самостійно знайти квартиру для оренди й місто компенсувало ці витрати. Окрім того, мешканцям компенсують витрати на внутрішні ремонтні роботи — на це в бюджет заклали майже 40 млн грн. Головна умова — люди мають вкласти кошти в ремонт саме в цьому будинку, а не на інші потреби.

Відразу після обстрілу спеціальна комісія ухвалила рішення про відбудову. Районні адміністрації Львова взялися за ремонт незначних пошкоджень у навколишніх будинках: замінили вікна, двері, дах. А значними руйнуваннями зайнялась адміністрація міста. Багато підприємців і забудовників допомагали з розбором завалів і підготовкою до подальших робіт.

Відновлення цих будинків складне й тривале. Станом на липень 2024 року завершився етап аварійно-відновлювальних робіт. Представник міської влади Львова Любомир Зубач розповідає про процес відбудови:

— Починали від демонтажів, бо насправді були частини будівлі, які навіть могли виглядати [нормально], але бути пошкодженими: там були тріщини, їх довелося повністю демонтувати. Після цього відновлювали перекриття, відмуровували поверхи, встановлювали дахове перекриття, вікна, двері. 

Любомир наголошує, що під час війни ворог хоче зруйнувати нашу культурну спадщину та національну ідентичність. Тому надзвичайно важливо зберігати й відновлювати історичні пам’ятки.

— Ми повинні дбати про культурну спадщину, це беззастережно, і це одна з відповідей, які ми повинні давати ворогу, і стосується так само будинків.

Любомир розповідає, що в Україні є державне регулювання, яке дає змогу прискорювати процес відновлення, якщо будівля постраждала внаслідок ракетного обстрілу. Тому аварійно-відновлювальні роботи проводили доволі швидко. Наступний етап — реставрація, що охоплює відбудову фасадів.

Олег Поліщук, керівник львівського комунального підприємства «Рембуд», ділиться, що, оскільки будинки є історичними пам’ятками, влада хоче зберегти їх у тому самому вигляді, що й до руйнації. Однак багато матеріалів, які використовували в будівництві 100 років тому, знайти непросто. Наприклад, черепицю довелося замовити з Німеччини, адже в Україні не змогли знайти таку саму. Вікна вирішили залишити дерев’яні, а сходи збирали за прикладом уцілілого будинку. До того ж залишки старих будматеріалів доводилося поєднувати з новими.

Саме ці будівлі Львів планує відновити власним коштом, майже без залучення грантів від міжнародних організацій. Тільки відбудову сходового маршу профінансувала Варшава, а укриття — ЮНЕСКО: центр Львова належить до світової спадщини, а пошкоджені будинки входять до її буферної зони.

— Звичайно, що Львів спроможний, попри великі труднощі та вплив воєнного часу. Однак навіть у містобудуванні економічна активність є. І це дуже важливо, бо всім треба розуміти, що війна виграється зокрема завдяки економіці. І ми робимо все можливе, щоб була добра основа для того, щоб економіка жила й розвивалася.

Не всі проєкти місто фінансує самостійно. Наприклад, створюючи екосистему реабілітаційних проєктів Unbroken Львів користувався допомогою інших міст і міжнародних організацій. Любомир каже, що за можливості необхідно залучати зовнішнє фінансування. У випадку з руйнуваннями після обстрілу комунальні органи не мали часу скласти грантові заявки й проводити конкурс, адже починати відновлювати житло людям треба було негайно. 

Любомир наголошує на важливості об’єднаності. Коли стався ракетний обстріл, підприємці пропонували допомогу, прості люди приносили воду і їжу.

— І я дуже би хотів, щоб це відчуття єдності в нас збереглося й після перемоги. Щоб, коли ми почнемо відбудовувати країну, розвивати її, українці не займалися взаємним поборюванням, а спільно працювали. Тому що легше об’єднуватися проти чогось, а набагато складніше об’єднуватися й творити якусь справу.

Збереження культурної спадщини в Городку

Городок — місто недалеко від Львова. Його громада відновила місцеву бібліотеку — центр культурного життя міста й водночас пам’ятку архітектури. Її перетворили на сучасний простір для проведення освітніх та культурних заходів. Городоцька громада є частиною агломерації із центром у Львові. Через близьке розташування до Львова молодь залишається в місті. У Городку працюють підприємства, а також звідси зручно їздити на роботу у Львів.

Команда Городоцької громади вирішила податися на грант від української організації Cedos. Серед близько 310 заявок відібрали лише 10–20 проєктів для реалізації, і Городоцькій громаді пощастило бути серед вибраних.

Ірина Точена — начальниця відділу економічного розвитку, інвестицій та міжнародної технічної допомоги Городоцької міської ради. Вона розповідає, чому проєкт відновлення бібліотеки став пріоритетним попри всі сучасні виклики:

— Посил був таким: війна, але розвиткові можливості мають бути, щоб наші діти і ми мали змогу згуртовуватися, реалізовувати себе, говорити на якісь теми. Тобто спільноти є визначальними в розвитку громад, регіонів, країн.

Однією з основних причин перемоги саме цієї заявки, на думку Ірини, стала сформована команда. Уже була створена продумана схема співпраці влада — громадськість — донор, тобто громада залучилася в проєкт. Усі сторони зацікавилися створити такий простір. У ньому й раніше відбувалися різні заходи, тож його покращення було актуальним для місцевих. Інший фактор, що вплинув на отримання гранту, — будівля є пам’яткою ХІХ століття.

Бібліотеку 1894 року збудував український адвокат Лонгин Озаркевич. Його дружина Олеся Бажанська була відомою на всю Галичину піаністкою. Тут три роки працював і жив письменник і правник Лесь Мартович, який також був помічником Озаркевича. Також будинок відвідували й працювали в ньому Соломія Крушельницька й Іван Франко. На початку ХХ століття донька адвоката, Оксана Бірецька відкрила тут філію музичного інституту.

Команді вдалося реалізувати все задумане — і бібліотека стала місцем культурного гуртування в громаді. Загальний бюджет проєкту становив мільйон гривень. Майже всю суму надав Cedos, а 20 % оплатили з бюджету міста.

Над створенням простору працював представник Харківської школи архітектури — Антон Железнов. На кожному етапі були свої складнощі, адже архітектори, виконавці та цільова аудиторія часом мали різні погляди на будівництво. Однак їм удалося порозумітися. Під час реалізації проєкту громада налагодила співпрацю зі студентами архітектурної школи, які навіть проходили практику в Городку.

Із квітня 2024 року бібліотека функціонує як новий простір. Окрім того, це ще й школа мистецтв. Ірина розповідає, що тут проводять презентації книжок, виставки картин, концерти. Буває, діти просто приходять подивитися на саме приміщення — і воно їх затягує. Навколо — книжки, а працівники бібліотеки мотивують до читання. Завдяки цьому простору творяться спільноти культурного спрямування й люди об’єднуються.

Є думка, що вкладати кошти в розвиток культурних, освітніх об’єктів не на часі й варто натомість фінансувати армію та допомагати прифронтовим громадам відновлювати будівлі після руйнувань. Ірина погоджується, що потрібно вкладати кошти в армію та громади, які зазнали більших руйнувань. Однак наголошує, що не варто забувати й про дітей, які є нашим майбутнім.

— У громаді підростає молоде покоління. Розвиток зупиняти не можна, тому що буде перемога і їм жити в цій країні, її творити, вони повинні навчатись, розвиватись. І тому однозначно треба розумно балансувати й одночасно спрямовувати кошти, можливості, усі свої зусилля на фронт, але ж і не забувати про розвиток у громадах. Дітки наші повинні вчитись, повинні розвиватись, повинні розуміти, що можливості в Україні є.

Потреба в такому центрі є ще й тому, що до громади переїхало багато людей з інших регіонів. Станом на липень 2024 року в Городку перебуває близько тисячі переселенців, і їх так само залучають до заходів та інформують про послуги, які надають у просторі. А ще участь у культурних проєктах — це можливість згуртуватися й познайомити їх із традиціями заходу України.

Усередині бібліотеки — спільний простір для майстер-класів та подій і книжкова зала. Під час роботи намагалися зберегти багато історичних елементів, таких як груба, підлога, двері, але й зробити будівлю зручною. Директорка бібліотеки Юлія Дурбак звертає увагу також на інклюзивність приміщення: є пандуси, облаштовані санвузли.

Ще до реновації бібліотеки працівниці проводили сімейні читання, дитячі вистави. Сьогодні, з оновленим ремонтом і матеріальним забезпеченням, робити це набагато легше й громаді зручніше збиратися тут. Юлія зазначає:

— Ми закупили і комп’ютери, і проєктор, якого в нас не було. Тобто в якомусь плані воно трошки ся покращило. І покращилась матеріально-технічна база: нові столи, крісла, кафедри, стелажі. Воно набрало зовсім інакшого вигляду, ніж було.

Оновили також бібліотечний фонд. Російські книжки, як і належить, здали на переробку. Директорка розповідає:

— Минулого року (2023-го. — ред.) нам міська рада виділила кошти на придбання фонду, але це було на всю систему, не тільки на Городоцьку бібліотеку. Ну і, крім того, з дівчатами шукаємо, навіть по соціальних мережах, хто дарує.

Ірина та Юлія радять громадам, які хочуть залучити грантові кошти на свої проєкти, мати згуртовану команду однодумців зі спільною метою. Також, на їхню думку, важливо розвивати проєктний менеджмент у громаді, тобто вміти створити відділи, призначити відповідальних. Третім фактором успіху вони вважають бажання й віру у свій проєкт і громаду.