Відтворювати забуті волинські інструменти

Дмитро зустрічає нас на вокзалі — худорлявий, з великими блакитними очима й тихим голосом. Запрошує до власної автівки — оранжевого фольксваґена 1970-х. Авто настільки обʼємне, що, здається, мусить мати задні сидіння. Але ні. Увесь салон — у пилу з дерева. Усередині соснові поліна, картатий плед і коричневий ремінь. Дмитро вправно заводить автівку дротами за допомогою голих рук. 

Його майстерня неподалік центру Луцька — всього 10 хвилин ходьби. А автівкою не встигаєш зогледітися, як уже під дверима майстерні за рядом багатоповерхівок. Це колишня СТО, що стояла без діла 12 років.

— Ужасна, без стіни, вся в землі й куча непонятного барахла [навколо]. Під підлогою — яма. Там ще брьовна мої валяються. Пів року я тут колупався з ремонтом. Тепер які-не-які умови, працювати можна, але зимою — це завдання із зірочкою.  

Із внутрішнього боку дверей майстерні — великий плакат гурту Go-А. Наступне, що впадає у вічі — червоний стяг із білим хрестом посередині, підвішений на деревʼяну покрівлю. Це офіційний символ Волині. Такий же знак — на грудях кофтини чоловіка. 

Праворуч від входу — деревʼяна підвіска з написом «volynian instrumentum», вкрита пилом від стружки. На полицях — банки сумішей для покриття інструментів, роги й сотні дудок. Погляд спиняється на запилюжених черепах баранів, а ще — косулі та їжака. Деякі кістяки майстру привозять ентузіасти-лісники, а більшість знаходить і сам. Використовує їх для декору, кліпів та знімків. 

У пошуках скарбів

Дитинство Дмитра минуло в одному з найстаріших сіл Волині — Перемиль. Колись це було місто — торгівельний центр і столиця Перемильського князівства, перша згадка якого сягає 1097 року. 

Наприкінці XIX століття тут знайшли велике городище та пʼять курганів. Радянські археологи під час розкопок вилучили фрагменти кружальної кераміки, характерної для ХІ–ХІІІ ст., денця посуду з клеймом, уламки скляних різнокольорових браслетів, залишки печей, уламки цегли та інше. На місці городища був за́мок, а нині це Перемильський гідрологічний заказник. Він омивається річкою Стир.

Дмитро змалечку захоплено спостерігав за дослідженням городища з вікна дідівської хати. Коли він побачив, як сильні зливи розмили верхній ґрунт і розкрили приховані давні артефакти, то вирішив стати археологом.

Поки батьки були зайняті, малий Дмитро увесь свій час проводив із дідом, який працював електриком. З ним і на риболовлю ходив, і на поле, і корови пасти… У пʼять років дід навчив Дмитра читати по радянських енциклопедіях. А ще, найголовніше, мав надію передати внуку охоту обробляти деревину. Посадив під городищем груші та клен, але з плином часу ті перестали родити. Тому дід напучував онука їх спилювати.

— Дід хотів, щоб я різьбою займався, подарив мені набор скальпелів, дав брівно і каже: «Ото в книжці бачив лося, можеш вирізати?». Я там щось попробував, вони (скальпелі. — ред.) поломилися… Коротше, поняв, що мені просто не виходить. Але не знав, що в цих скальпелях проблєма була, треба різці.

Дід підживлював дух авантюризму свого онука, виготовляючи з ним то кросівки на пружинах, то шоломи зі старих касок електриків. Згодом цей дух переріс у бажання виготовляти музичні інструменти.

Мрії самоука й перші проби

Після школи Дмитро вступив на різьбу до Луцького вищого професійного училища будівництва та архітектури. Із навчання хлопець черпав мало натхнення, адже робота в майстерні — рутина. На думку лише спадало, як би чкурнути на луг ближче до Стиру й робити пищики з очерету.

— У нас було завдання: за семестр вирізати панно з козаками.  Я почав втіхаря робити дудки, а мені викладачі говорять: «Що ти фігньою страдаєш? Ріж панно». А я сиджу й далі колупаюся. Пробував робити тальхарпи (смичкові ліри. — ред.) і гуслі.

Дмитро пригадує, як одного разу влітку зламав ключицю і півтора місяця ходив у гіпсі. Тоді ж його друг зробив із каналізаційної труби диджеріду — австралійський духовий інструмент. Це захопило хлопця, і він, маючи одну вільну руку, зробив і собі. Паралельно на Дмитра вплинула музика німецького фольк-метал гурту In Extremo, учасники якого грають на волинках. Але тоді, 2012-го, волинки були малопоширені.

Згодом Дмитро дізнався, що в Луцьку є майстер Віктор Іщук. Саме в нього чоловік купив першу волинку. Спочатку та не працювала через негерметичний мішок, тому Дмитро її розібрав. У процесі зрозумів, що власноруч відремонтувати не вийде і потрібно вчитися робити щось простіше, наприклад, дудки.

Оскільки станків Дмитро ще не мав, то знайшов в інтернеті, як можна зробити сопілку з пластикової труби. Це був його перший серйозний інструмент. Дмитро соромиться, витягуючи її з непримітного місця поруч дверей, і пробує зіграти. На початку сопілки помітне тавро — це випалене зображення міфічної істоти, словʼянський символ, який Дмитро побачив біля хати на кахлі ХІV–ХVI століття й вирішив маркувати ним свої інструменти.

Тяглість інтересу майстра до середньовіччя залишилася і в дорослому віці. Поруч замку Любарта в центрі Луцька часто проводили фестивалі, які Дмитро відвідував. Саме там його привабила середньовічна музика. Нині він відтворює її на традиційних волинських інструментах.

Але шлях був кропітким. Спершу Дмитро облаштував у домі батьків мінімайстерню, де «колупався» у вільний час. Згодом придбав шліфувальний і токарний станки. Але вдача археолога взяла своє і в цій справі. Дмитро вирішив дослідити, які інструменти побутували саме на Волині. Знайшов наукові статті й дисертації, відвідав фонди Національного музею українського народного декоративного мистецтва, спілкувався з майстрами та вивчав технології виготовлення.

Під час навчання на магістратурі в Луцькому національному технічному університеті він переїхав до Києва. Але ненадовго. Спочатку працював сммником для російськомовної компанії, але не міг із ними зжитися і через мову, і через умови. Відтак знайшов теперішнє приміщення, і з минулої зими майстрування — його головна справа.

Шлях волинського інструмента

Найбільш поширені інструменти, які нині виготовляє Дмитро, — це лігавка, ріжок, дудка-колянка, дудка-викрутка і бекач (пастуший сигнальний інструмент, інша назва — вабик), деревину для яких майстер заготовляє ще влітку. Наприклад, сопілки робить з бузини, колянки — з крушини, викрутки — лише з сосни, а ріжки — з груші.

Для дудки-колянки, наприклад, бере гілку з крушини, обстукує, дістає трубкою кору, а саму деревину коле на дві половинки. Далі різцями вибирає середину й засовує дерево назад у кору. Вона всихає і тримається купи. Дмитро бере колянку, щоб награти мелодію. Хоча зізнається: й нот не знає. Для нього це складна наука.

Усі інструменти автентичні для Волині. А також частини Білорусі й Польщі — історичної Холмщини й білоруського Полісся. Грали на цих інструментах у побуті, під час праці та розваг. У виконанні дудкарів переважали пастівницькі награвання та «хатня» гра. А характерним для Волині залишалися сигнали — імітація звуків тварин та пташок.

У сучасних умовах сигнальна, пастуша, лісорубська, мисливська та календарно-обрядова музика виходить з ужитку українців, а відтак — і її інструменти. Наприклад, так сталося з музичними інструментами, які первісно використовували пастухи — флояра, тилинка, ріжки, дуди, вабики та інші.

— У Білорусі були ріжки (пастуші музичні інструменти, що робляться з дерев’яної цівки, у нижню частину якої вставляють ріг тварини. — ред.) дуже поширені. Через те, шо село Деревок майже прикордонне. Думаю, ріжок перейшов звідти. У Білорусі їх називають жалєйки. Так само лігавки, що в перекладі з польської означає «сигналити», по-нашому — трембітати.

На лігавках (так називається вид укороченої трембіти, яка побутує на Поліссі й Волині) грали пізньої осені під час ритуалів. Пращури вірили, що так урожай буде кращим.

Дмитро вказує на світлину 1910 року, де зображений музикант із лігавкою, що пришпилена на стіні поруч входу. Каже, що наживо бачив лише один інструмент, який зберігають у фондах Національного музею українського народного декоративного мистецтва в Києві. На стіні його майстерні також підвішені чорно-білі й кольорові знімки дідів із духовими інструментами та схематичні розбори дудок-викруток. Під світлинами тонка саморобна полиця з підвішеними на ній сталевими приладами та ріжками. Поруч — робочий стіл, заставлений заготовками з крушини, металевими деталями та рідинами для покриття.

Хаотичний куток створює враження перерваної роботи. Так і є. У Дмитра немає вихідних — у прохолодній майстерні з пічкою в куті він проводить ранки, дні та вечори. Але часом любить засидітися за роботою на квартирі під пильним наглядом кішки Булки.

Хвилин зо пʼять майстер шукає заготовку із сосни, щоб показати, як робиться дудка-викрутка. У процесі розмовляє зі зрізаними деревами, як із живими істотами. Мовляв, чого поховалися?

— Піляємо сосну, таку метрів три–пʼять. І беремо саму верхушку, найтоншу з такими чик-чик-чик [кільцями в серцевині]. Надрізаємо третє коліно і викручуємо стержень. Не свердлимо.

Він бере спеціальний інструмент зі спіраллю наприкінці й викручує серцевину. Це та сама сопілка, а назву «викрутка» вона отримала через технологію виготовлення. Нині дудки-викрутки — частина культурної спадщини України, яку пропонують внести до спадщини ЮНЕСКО.

— Це такий перевідняк насправді, бо щоб вийшло сім дудок — треба дерев 20 спиляти… Ті, що не виходять, — я досвердлюю, бо шкода. До кінця в мене ще не виходили, бо це літо дуже сухе було. Міняється клімат. Це дуже впливає на дерева — вони не отримують достатньо вологи.

Любов до скрипки й ген прадіда

Люди дізнаються про захоплення Дмитра і приносять інструменти, які знаходять у себе вдома. Дехто забирає реставровані, а хтось залишає майстру на радість. 

Колекція майстра займає пів стіни. Тут і колісні ліри, і скрипки, і ударні. Це реставровані інструменти, серед яких — альтова скрипка-довбанка з 1920-х, яку зробив українець в Уругваї. У 2023-му Дмитро викупив її в іншого волинського майстра та відреставрував.

Скрипки-довбанки — одне із захоплень Дмитра. Їх виготовляють із цільного шматка дерева. Скрипка фабрична — клеєна, а це — «сільський» варіант, пояснює майстер. 

— Я не знаю, як до таких речей можна ставитися настільки ужасно. Вона була на пʼять струн, а потім хтось вкоротив, звузив гриф — і скрипка потрапила до мене по шматочках із дурацькою різьбою. Я назад приклеїв гриф, зробив нову накладку… Над нею ще треба трошки попрацювати, аби гарно фуричіла.

Перед тим, як робити скрипки, Дмитро захотів навчитися на них грати. Тому поїхав на школу «Рись» — це громадська організація з Києва, яка проводить курси зі співу та гри на інструментах.

Свою першу довбанку з Лесиного ясена зробив на замовлення. І коли шукав матеріали в мережі, випадково натрапив на статтю про колекцію скрипок у Національному музеї народної архітектури та побуту України, розташованому на південній околиці Києва. У тій колекції — скрипка 1980-х років із села Підбереззя на Волині. Її виконав на замовлення прадід Дмитра — Пантелеймон Куньчик. У музеї за цю роботу йому заплатили 200 рублів — великі гроші на той час. Крім цього, прадід виготовляв мандоліни, що були дуже поширені в СРСР на рівні з гітарами й гармошками. 

«Тилімон», як називав прадіда Дмитро, займався бджільництвом, мав млин і майстерню, де робив меблі та мотори для машин. У 1970-х створив машину, яка плавала по воді, і його світлина була на головній обкладинці Горохівського вісника, розповідає майстер і підсміюється.

Відтоді Дмитру стало цікаво дослідити, чим саме займався Тилімон. Він планує поїхати в музей, щоб оглянути інструмент і сфотографувати на памʼять.

Нині майстер працює над власним експериментом — скрипкою з абрикоса.

— У мене в селі був такий здоровий абрикос, що я думаю: «Ідіально, треба спробувати зробити», — майстер підносить скрипку до носа і принюхується. Потім підносить і нам та ще раз гордо: — Ну! Прям абрикос!

Дмитро каже, що йому до вподоби грати на скрипці традиційну музику, і в майбутньому хоче зробити свій гурт. Бере до рук улюблену відреставровану скрипку. Це фабричний інструмент кінця ХІХ століття, який потрапив до Дмитра з Австрії. Налаштовує її та починає грати «бістру» польку, згодом захоплюється і переходить на волинську «На капусті дрібне листя» та рівненську «Чоботи». 

«Переживаю не за мобілізацію — за інструменти»

В Україні інструменти майстра замовляють музиканти й театрали. Але найбільше їх купують за кордоном — через платформу Etsy чи фейсбук для себе та в подарунок. Найбільший попит мають тилинки (різновид флейти) без отворів та сопілки. 

Дмитро часто бере участь у фестивалях та благодійних аукціонах, а ще співпрацює з місцевим Центром туризму. Працює і над сопілками для аукціонів київської благодійної барахолки «Кураж Базар». З його останніх великих розіграшів — сопілка з Лесиного ясена, яку продали у липні цього року за 60 тисяч гривень під час презентації артбука Оксани Забужко «Казка про калинову сопілку». Кошти з продажу скерували на підтримку Жіночого ветеранського руху, а також лікарні «Охматдит», пошкодженої внаслідок російського ракетного удару 8 липня 2024 року.

У роздумах про майбутнє майстер найбільше переживає за те, що коли його мобілізують — не буде де діти інструменти. Удома не влізуть, хіба оренду на майстерню продовжити.

— Я знаю, що доведеться рано чи пізно мобілізуватися. Навіть зробив собі портативний набір для виробництва інструментів — свердла, скальпелі, ножі. Багато пастуших інструментів раніше виготовляли в лісі. Наприклад, викрутки одним ножем можна зробити. Колянкі, ріжки… Сопілки спакойно вапшє. Так шо можна колупати.

Етнічні інструменти Волині мало досліджені. За словами Дмитра, окрім нього, цією справою займаються люди, яких можна підрахувати на пальцях однієї руки.

Чоловік говорить, що знайшов себе в майструванні. Він обрав цей шлях не через родинний спадок, адже інструментами захопився ще задовго до того, як дізнався про захоплення прадіда. Вважає, що це його істинне покликання та справа життя.

— Сподіваюсь, колись багато людей будуть грати на ріжках і не думатимуть, що це руснява жалєйка чи твєрскій ражок. Це волинський ріжок! Усі мають знати, шо це таке.