В’єтнамці України. Хто вони?

12 листопада 2020
Share this...
Facebook
Twitter

В’єтнамська діаспора по всьому світові почала активно формуватися з середини ХХ століття, у часи Першої та Другої індокитайських воєн. Радянський Союз був одним із напрямків робочої міграції. Більшість в’єтнамців, які мешкають сьогодні в Україні, приїхали працювати на заводах та фабриках у 60-90-х роках і врешті лишилися, поступово перевозячи з повоєнного В’єтнаму членів своїх родин. Ця історія — про найбільш асимільоване покоління в’єтнамців, представники якого здебільшого народилися і виросли вже в Україні, здобули тут освіту і активно творять власне життя, не забуваючи рідну мову і традиції своїх батьків.

Україна — одна з багатьох країн світу, де є в’єтнамська діаспора. Чимало в’єтнамців мешкають також у США, Канаді, Білорусі, Росії, європейських країнах та країнах Центральної Азії. В Україні в’єтнамці живуть з часів Радянського Союзу, коли вони переїздили до радянських республік у межах державної програми.

Найбільша в Україні громада в’єтнамців сьогодні мешкає у Харкові, де є буддистський храм, навколо якого й гуртуються члени спільноти. Пагода Чук Лам, що у перекладі з в’єтнамської означає «бамбуковий ліс», — найбільша в Європі. Наступне за кількістю в’єтнамського населення місто — Одеса. На третьому місці — Київ. Всього в Україні мешкає понад 4000 в’єтнамців. Втім, можна припустити, що сьогодні ця цифра є більшою, адже останні офіційні дані взято з перепису населення 2001 року.

Толя То

В’єтнамець То Ань Тунг, або Толя, як його кличуть в Україні, вже кілька років працює офіціантом у ресторані «Китайський привіт» у центрі Києва.

«В’єтнамець, який працює в китайському закладі» — як він сам про себе жартує. Толя народився на кордоні з Литвою. 30 років тому, на початку 90-х, батьки Толі виїхали з повоєнного В’єтнаму до Радянського Союзу в пошуках роботи. Спершу вони із новонародженим сином приїхали в Росію та Польщу, а невдовзі — в Україну, працювати на заводі.

— Ми переїхали, коли мені було кілька місяців. Пожили пару місяців у Москві й приїхали до Києва. З того часу ми живемо тут.

Толя згадує з розповідей батьків, що спершу їм було нелегко адаптуватися на новому місці: тяжка робота на заводах, проблеми з документами. Більшість із тих, хто працювали на підприємствах, зараз торгують на ринках. Батьки Толі — не виняток. Вони працюють на Троєщинському речовому ринку. Разом із в’єтнамцями там торгують китайці, азербайджанці, вірмени тощо.

— Тато розповідає, що його доля все одно приводить в Україну, де б він не був. Тут вони відчувають свободу. У В’єтнамі їм було жити важче морально, а тут — прямо в кайф.

Найпершим із родини Толі до України приїхав дідусь, лікар традиційної медицини, і працював тут за фахом. Згодом він привіз свого сина То Чунг Зіонга (батька Толі) та інших членів родини. Така схема є найбільш поширеною: той, хто приїздить перший, привозить із часом чи не всю свою родину. Більшість в’єтнамців-мігрантів у всьому світі гуртуються навколо своїх громад.

— Далеко від дому варто триматися своїх, так буде легше викарабкатися. Більшість приїжджих — родичі, тому так і відбувається.

Раніше Толя завжди відзначав в’єтнамські свята з родиною та місцевою спільнотою в’єтнамців. Зараз, каже, спільнота порідшала і таких святкувань цими роками менше, ніж було раніше.

То Чунг Зіонг, батько Толі То.

Для в’єтнамських мігрантів важливо дати дітям освіту, щоб ті не працювали так тяжко, як вони, коли тільки приїхали в Україну. Толя каже, що молоді в’єтнамці, які народилися в Україні, відрізняються від в’єтнамців, які народилися й виросли у В’єтнамі, — адже виховувалися в українському просторі.

— В Україні, наприклад, є розуміння, що після 18-ти йдеш в універ, ти сам турбуєшся про своє життя — все, тепер ти самостійний. У В’єтнамі не так. У В’єтнамі нехай тобі буде хоч 50 років, мама все одно казатиме тобі, щоб ти пішов поїв.

Сім’я стоїть на першому місці у в’єтнамців, що визначається також і їхніми віруваннями. Культ предків, який, разом із буддизмом, сповідують в’єтнамці та який є однією з ранніх форм релігії, полягає в поклонінні пращурам та вірі в те, що вони можуть впливати на життя нащадків.

— Коли людина помирає, вона завжди залишається поруч із нами і допомагає нам. У кожного в’єтнамця вдома є вівтар, адже вважається, що якщо ти хочеш висловити вдячність померлій людині або передати їй подяку, то це можна зробити через попіл, вогонь та дим.

Толя згадує, що в підлітковому віці часто грав із друзями-в’єтнамцями у футбол і це було тим об’єднуючим фактором, який давав відчуття спільноти. У них були турніри, на які приходили батьки й вболівали за них.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

У сьомому класі Толя перейшов до так званої в’єтнамської школи — спеціалізованої школи імені Хо Ши Міна (перший президент, який воз’єднав Південний та Північний В’єтнам. — ред.). Там він вчив українську, англійську та російську мови. Також можна було вивчати і в’єтнамську, але рідної мови Толю ще змалечку навчив його брат.

Толі було чотири роки, коли він вперше поїхав до В’єтнаму. Він не був знайомий ні з ким, навіть із двоюрідними братом та сестрою, які досі не приїздили до України. Пригадує, що в рідному селі батьків із ним всі віталися, усі його знали, а він — нікого. Для Толі було важливо знати в’єтнамську мову. «Ну приїхав я в свою країну, і як я розмовлятиму?» — каже хлопець.

Коли він виріс, то на два роки переїхав до В’єтнаму. Вважає, що кожному в’єтнамцю, який народився в іншій країні, важливо поїхати на батьківщину своїх батьків, щоб зрозуміти, який він — народ В’єтнаму. Каже, що йому там не дуже сподобалося.

— Мені морально було дуже складно у В’єтнамі. Ми надто відрізняємося один від одного: виховання, ментальність, культура. Мені здається, це також залежить від того, що у нас була країна постійних воєн.

Батьківщина Толі — Україна, як він сам каже, тому він планує залишатися тут і тут створювати сім’ю та виховувати дітей. За в’єтнамськими звичаями й традиціями також.

— Про своїх забувати не треба, де би ти не народився, як би тебе не виховували, яку культуру би ти не прийняв, але своїх забувати не треба. Тому я і своїм дітям розповідав би про свої традиції.

Через свою зовнішність Толя стикався з расизмом в підлітковому віці, але оточення підтримувало його й захищало від нападів. Зараз, каже, цієї проблеми вже немає.

Покоління в’єтнамців, народжених в еміграції, значно більш асимільоване, аніж покоління їхніх батьків. Це відмічає і Толя, говорячи про свою ідентичність.

— Відсотків на сімдесят я почуваюся українцем. Відсотків на тридцять — в’єтнамцем. Мабуть, через те, що я тут народився, тому я так і думаю. Мені так якось комфортніше. Але я не проти, що я азіат, це дуже круто.

В’єтнамці в Україні

У середині XIX століття Франція колонізувала частину в’єтнамських земель, а потім дозволила Японії окупувати їх. Перша хвиля великої міграції з В’єтнаму сталася через вигнання французьких колонізаторів у 1950-ті роки. Разом з ними з країни виїхали їхні прихильники-в’єтнамці.

За чверть століття багато в’єтнамців покинули країну через війну та тривалі політичні суперечки постколоніального Південного В’єтнаму та соціалістичного Північного, які увійшли в історію як частина Другої індокитайської війни. Друга хвиля в’єтнамських емігрантів вирушила переважно до Америки, Західної Європи та республік Радянського Союзу.

Війна дуже послабила економіку В’єтнаму, тож люди масово виїздили за кордон у пошуках роботи й кращого життя. Радянський Союз, який на той час вже мав усталені дипломатичні відносини з В’єтнамом, потребував притоку відносно дешевої робочої сили. Тож у квітні 1981 року між державами було укладено угоду «Про направлення та прийняття в’єтнамських громадян на професійне навчання і роботу на підприємства та в організації СРСР». На батьківщині в’єтнамці могли складати іспити та у разі високих результатів приїздити в тому числі і до України — навчатися або працювати.

Тоді в’єтнамці працювали на Донбасі, в Одесі та Херсоні, в Житомирі, Запоріжжі та інших українських містах. У кожному місті призначали спеціальну людину, яка водночас і навчала мігрантів російської мови, і культурно-політично просвіщала.

Більшість в’єтнамців старшого віку, які нині мешкають в Україні — російськомовні. Найбільші в’єтнамські громади проживають в Харкові, Одесі та у Києві. Загалом це приблизно 4000 осіб.

У кожної в’єтнамської сім’ї є домашній вівтар. У в’єтнамських помешканнях він може займати цілу кімнату на верхніх поверхах, а може бути й маленькою поличкою на першому поверсі. Щомісяця на повню та молодий місяць в’єтнамці запалюють палички на вівтарі та моляться, звертаючись до душ померлих. У храмах цей ритуал виглядає більш пишно, супроводжується музикою, спалюванням бутафорних грошей і часом навіть театралізованими перформансами.

Традиційних свят у в’єтнамців дуже багато. Основними є святкування Нового року, яких протягом року є декілька. Серед них — Tết Nguyên Đán, або Свято весни (наступний після Нового року день є першим днем весни), і Tết Trung Thu, або Свято середини осені. День жінок та День захисту дітей у в’єтнамців є також чи не обов’язковими до відзначення датами.

Лєна Нгуєн

Нгуєн Тхай Тхань, або Лєна, народилася в Києві, куди її батьки приїхали з В’єтнаму три десятки років тому. Спершу вони працювали на фабриці — шили взуття, а пізніше почали продавати одяг на Троєщинському ринку. Роблять це і досі. Спершу Лєна допомагала вести торгівлю, та, здобувши вищу освіту, тепер заробляє самостійно — працює фотографинею і є співзасновницею бренду одягу, який вони створили разом із друзями. Зараз триває розробка колекції жіночого базового одягу на щодень.

— Нас четверо засновників цього бренду. Він називається Motbon, що з в’єтнамської означає «один і чотири», і має особливий сенс. Тобто: одна думка, один проєкт, одна ідея, яка об’єднала чотирьох незалежних, креативних, талановитих друзів.

Лєна говорить українською і в’єтнамською. Українську вона вивчила в садочку та школі, вдома ж із батьками спілкується суто в’єтнамською.

— В школі мене виховували за українськими традиціями, тобто так, як тут інші люди живуть. А вдома вже переключаєшся як в’єтнамка: не маєш цього українського вже.

Традиційні в’єтнамські очікування від Лєни такі: щоби вона гарно вчилася, отримала диплом, знайшла роботу та створила сім’ю. Дівчина має жити з батьками, допоки не вийде заміж. Цивільні партнерства не визнаються, це сприймається як розбещення, каже Лєна.

Лєна ніколи не жила у В’єтнамі. Могла приїздити до родичів на канікули, але завжди поверталася додому. Вперше поїхала до В’єтнаму, коли їй було два роки. Наступного разу — у п’ять років, і була там три місяці. Та спершу, зізнається, вона не любила їздити до родичів.

— Це як українські діти їдуть на дачу, в село до бабусі. Так я їхала у В’єтнам і казала: «Не хочу, там жарко, там нічого робити!» Сидиш у бабусі там: вона дивиться телевізор, а ти сидиш і втикаєш, не знаєш, що тобі робити, бо у тебе там немає друзів. Ти нікого більше там не знаєш, окрім родичів.

Тоді Лєна ще не знала в’єтнамської і могла оперувати лише кількома фразами в побуті. З часом, коли вона виросла й вивчила мову, поїздки на батьківщину полюбила — бо це дало більше можливостей мандрувати країною та пізнавати її зсередини.

Та дівчина згадує, що почувалася у В’єтнамі «чужою серед своїх». Попри хороший рівень в’єтнамської мови, вона мала акцент, який для місцевих був дуже різким. Мова в різних регіонах В’єтнаму дуже відрізняється: у північних регіонах вона більш літературна, тоді як на півдні переважають діалекти, каже Лєна. У В’єтнамі є понад 100 етнічних груп. Їхня мова може настільки відрязнятися, що співрозмовники з різних частин країни ледве зрозуміють один одного.

— Вони там такі слова, як, наприклад, в українській мові є «вуйко» і таке подібне, не використовують. Ні, вони просто мають такий діалект — як тернопільський, такий, або як Полтавська область каже «о». Так і в’єтнамці мають такі діалекти.

Ті в’єтнамці, які не виростали у В’єтнамі, навіть зовнішньо вирізнятимуться, каже Лєна. Наприклад улітку мешканці В’єтнаму часто одягають закритий одяг, щоб не засмагати. Лєна ж — навпаки, що й вирізняло її серед інших.

Водночас і вдома, в Києві, Лєна була єдиною в’єтнамкою на всю школу, та навіть на весь район. Та з неї не кепкували, не дражнили. Часом могли вигукнути: «О, дивіться, китаянка йде!». Та дівчина одразу ж пояснювала, що вона не китаянка та чим вони, в’єтнамці, відрізняються.

Сьогодні Лєна може скористатися тим, що вона в’єтнамка. В суспільстві, де значно переважають люди з європейською зовнішністю, її зовнішність може стати перевагою, особливо для модельного бізнесу. Та й знання в’єтнамської мови тут лише на користь. Лєна використовує її як шифр у колі друзів, коли хоче щось потайки повідомити.

— В’єтнамська — другорядна мова для мене, вона не є основною, і іноді це як сленг вже, коли ти міксуєш російську і в’єтнамську — це як такий суржик, грубо кажучи. І це прикольно.

Діаспора в’єтнамців в Україні невелика й закрита, тому всі один одного знають. Так чи інакше, вони перетинаються на спільних подіях, куди зазвичай приходять чи не всі.

— Немає такого: «О, привіт, давай познайомимось!» Ми з дитинства знаємо один одного. Просто в якийсь один момент почали спілкуватися. Всі батьки наші один одного знають: про кожну сім’ю вони знають, хто там, звідки, яка дитина чия. Тобто це як маленьке село, де кожен один одного знає та бачили не один раз.

Юджин Чан

Чан Тхань Хієу — Юджин або Женя для українців народився у Вінниці й у віці трьох років переїхав до Києва. Його батьки, як і більшість, приїхали в Україну після підписання радянсько-в’єтнамської угоди 1981 року. Зокрема, його тато приїхав сюди навчатися. Спершу батьки працювали на заводі, а потім — почали торгувати на ринку.

— Батько розказував, що для того, щоб зайняти якесь місце і продавати, треба було з ночі приїхати, зайняти місце і зранку відкривати на цьому місці торгівлю. І були різні історії про сутички, що треба було зайняти місце і хтось там сварився. Тому бувало таке, що батьки приїжджали з ночі, ночували там в машині і зранку продавали на тому місці.

Женя каже, що ті в’єтнамці, які приїхали до України пізніше, або ті, хто погано володіють українською, йдуть по стопах своїх батьків або знайомих, які давно тут. Так, вони починають працювати на ринку тощо. Молодь же, яка народилася вже в Україні, має більше можливостей. До прикладу, Женя одружився з українкою, що для традиційної в’єтнамської спільноти є незвичним.

— Є батьки, які строго до цього відносяться, а є батьки більш лояльні. В мене були батьки, які щось середнє беруть. Але потім я познайомив Катю з батьками і потім вони сказали, що вона дуже молодець і дуже гарна. І вона може бути.

Після весілля Катерина переїхала до Жені та його батьків, як зазвичай і роблять у В’єтнамі.

— Взагалі, для в’єтнамських родин, коли син приводить жінку і вони живуть разом — це вважається нормально. Це у нас, може, виглядає дуже дивно, а для в’єтнамців це нормально. Краще, щоб ми були всі разом, допомагали батькам та були як одна родина: всі сідали вечеряти разом. Вони дуже гарно до цього відносяться.

Сімейні вечері з Женіною родиною спершу були чимось незвичним для Катерини. Її вразило і те, як вони користуються паличками й спеціальними ножицями ріжуть продукти замість того, аби скористатися ножем.

В’єтнамська кухня дуже багата й різноманітна. Самих лише страв із рису налічується близько півтисячі. Основні страви переважно базуються на рисі та локшині. Серед найвідоміших, наприклад, бань чунг — пиріг із рисом, свининою, бобами та сезамом, загорнутими в бананове листя, та фо — суп із рисовою локшиною на м’ясному бульйоні із яловичиною або куркою та часником. Варіацій страв — безліч, адже кухня Півночі, Півдня та Центру у В’єтнамі дуже відрізняється як складниками, так і специфікою приготування.

До В’єтнаму Женя вперше поїхав, коли йому було три або чотири роки. Він тоді сприймав батьківщину батьків як щось веселе, бо там дядьки возили візки з морозивом чи солодкою ватою, а діти бігали у дворі. Коли ж він приїхав туди вже зі своєю дружиною, то відчув велику різницю.

Катерина з Женею згадують, що вони хотіли побачити В’єтнам з іншого боку, пізнати людей та їхній стиль життя. І залишилися там на рік.

— Ми хотіли завжди розвиватися в дизайні, в творчості. У В’єтнамі ж, якщо їхати туди працювати, то це сфера торгівлі, туризму, тому нам стало нецікаво в якийсь момент і ми вирішили повернутися назад.

Моє українське ім’я

Женя, Юджин або ж Чан Тхань Хієу — три варіанти імені однієї людини. Останнє ім’я — те, котре вказане в паспорті. То Ань Тунг, або Толік, пояснює:

— Я б не сказав, що це традиція (мати ще одне ім’я. — ред.). Це просто звичка, бо ми спілкуємося із російськомовними та україномовними людьми. І придумали імена для того, щоб їм було простіше. Моє ім’я — Анатолік — мені дали в дитячому садочку. Так простіше було мене називати.

В’єтнамські імена формуються інакше. Якщо в Україні є ім’я, по-батькові й прізвище, то у В’єтнамі — прізвище, друге ім’я та основне ім’я.

Зазвичай до людини звертаються на основне ім’я. Та часом до цих трьох імен можуть додаватися й пестливі домашні варіації, які батьки придумують своїм дітям. Коли Лєну кликали на основне ім’я, вона часом навіть не відгукувалася, тоді як домашнє коротеньке ім’я Кун було їй звичнішим.

— Моє повне ім’я — Нгуєн Тхай Тхань. Батьки мене дома називають Кун, що значить «цуценя», «маленька собачка». А няня в дитинстві мене називала Лєна.

Імена Женя, Лєна і Толя — приклад того, як в’єтнамська молодь, яка народилася в Україні, асимілюється й стає частиною українського суспільства, не забуваючи про своє коріння. Женя й Толя вважають себе більше українцями, аніж в’єтнамцями. «Я відчуваю себе українкою в’єтнамського походження», — підсумовує Лєна.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка:

Валерія Діденко

Редакторка:

Євгенія Сапожникова

Коректорка:

Ольга Щербак

Продюсерка:

Ольга Шор

Фотограф:

Юрій Стефаняк

Оператор:

Максим Завалля

Сергій Розов

Операторка:

Юлія Пацьора

Режисер:

Микола Носок

Більд-редакторка:

Катя Акварельна

Транскрибатор:

Віталій Кравченко

Роман Ажнюк

Транскрибаторка:

Анна Ємельянова

Діана Стукан

Єлизавета Вовченко

Експерт:

Олексій Доан

Слідкуй за експедицією