Вина України: Закарпаття

Активне виноробство на Закарпатті почалося у ХІІІ столітті, хоча існують дані про те, що виноградна лоза потрапила сюди ще в Х столітті, коли кочові угорські племена завезли її з Середньої Азії. На початку ХІІІ століття після навали орд хана Батия виноградарство в регіоні було повністю знищено. Після 1254 року угорський король Бела IV (тоді територія Закарпаття була частиною Угорського королівства) запросив виноградарів та виноробів з Італії та Німеччини на спустошені монголами закарпатські землі.

Та ще задовго до того етнічні українці, румуни та угорці століттями вирощували на Закарпатті виноград і робили вина.

До початку радянської епохи місцеві винороби возили свої вина під гору Токай, що в Угорщині, і продавали їх як відомі токайські. Хімічний склад місцевих грунтів і клімат Карпатських хребтів, тотожний з угорськими схилами, сприяють росту міцної родючої лози у вапнякових низинах.

Тож на момент приходу Радянського Союзу промислове виробництво вина в регіоні вже було налагоджено. На Закарпатті активно будували винні погреби та завозили нові сорти винограду з Європи, виробляючи все нові й нові напої для масового вжитку, які, однак, не вирізнялися дуже високою якістю. Серед них — вина «Берегівське», «Середнянське», «Ужгородське», «Троянда Закарпаття», «Іршавське».

У 1985-1988 роках Радянським Союзом ширилася антиалкогольна кампанія. Тоді влада знищила 14 тисяч гектарів лози на Закарпатті. Втрачене тут і досі не відновили у повному обсязі.

Сьогодні на материковій частині України приблизно 48 тисяч гектарів виноградників, 4 тис. з яких — на Закарпатті.

До анексії основним центром виноробства в Україні був Крим. У 2013 році плодоносні виноградники займали 20,5 тисяч гектарів півострова, даючи 56 центнерів врожаю з гектара щороку. Саме Закарпаття після анексії Криму могло б стати центром виноградарства в країні, проте наразі цьому перешкоджають питання оренди та окультурення землі в купі з проблемою міграції тамтешнього населення на заробітки.

Отримати право власності на землю — нелегка задача, а вартість оренди завелика для місцевих. Натомість доступніша за ціною земля потребує ретельного обробітку та чистки від чагарників.

І хоча більше половини закарпатців мешкають в сільській місцевості біля гір, понад 80 % гірських ландшафтів, придатних для вирощування виноградної лози, пустують. Тому специфіка мікровиноградарства та виноробства в регіоні сьогодні полягає в тому, щоб відродити і зберегти те, що було тут упродовж багатьох століть.

Вина Шимеґі

Плантації в урочищі Мала Гора, що неподалік Берегова, в селі Великі Береги, вже 30 років поспіль засаджує Іван Урста. Взимку чоловік обрізає пагони, весною живить ґрунт добривами, літом бореться зі шкідниками. Щоосені Іван разом зі своїми працівниками збирає до 50 тонн винограду, з яких робить вино під брендом «Ursta Wine».

Нині на його гектарах росте 34 тисячі кущів винограду цілого ряду сортів, серед яких Каберне Совіньйон, Рислінг Рейнський, Шираз, Мускат Оттонель, Сапераві Північний та інші.

У роду Івана і старі, і молоді були пов’язані з виноробством. Родинному підвалу Урсти «Шимеґі Пінце» (Sümegi Pince) — 400 років:

— Шимеґі — це прізвище мого діда. Саме він привив мені любов до цієї культури.

Раніше такі старі підвали часто зустрічалися у горах поблизу Виноградова, Берегова, Мукачева та Ужгорода. Усі їх радянська влада знищила разом із виноградниками, підірвавши вхід динамітом, аби ніхто не мав доступу до виносховищ і не мав спокуси займатися домашнім виноробством у часи сухого закону.

— Мені казали, що я хочу підірвати колгоспний устрій, коли я понад 30 років тому вперше взяв в оренду землі на горі.

На висоті 250 метрів над рівнем моря віє вітер з Карпат, поряд з плантаціями родини Шимеґі тече річка Боржава та височіє гора Стій — найвища вершина масиву Полонина Боржава — там сніг лежить до середини травня:

— Бог створив гори для виноградників, такі грона не народжуються на рівнинах.

Виноробна й виноградарська справа, за словами Івана Урсти, потребує землі, якісних саджанців, часу та коштів. Лише засадити гектар виноградників коштує близько півмільйона гривень.

— Щоб посадити один гектар винограду, треба 2700 саджанців. Тоді п’ять років ви доглядаєте його, будуєте шпалеру, натягуєте проволочки, сітки, а тоді вже чекаєте ягоди, не інакше.

Аж до приєднання регіону до Радянського Союзу, розведення виноградників і виноробство було органічною частиною індивідуального господарства на Закарпатті. Кажуть, кожен господар, який поважає себе, жив він у місті чи в селі, залежно від фінансів, бо земля на горах була на вагу золота, купував собі клапоть землі і розводив виноградники. Бо ті, у кого не було бочки з вином, не звалися господарями.

— Прийшла радянська влада і сказала, що хоче механізувати виноградарство: знесли виноградники 150-річної лози товщиною з мою руку. Знищили все: бульдозерами згребли лощини, підняли плантаж (а це ж гора), пішли дощі, змили все і затопили місто.

Згодом закарпатську лозу очищали від кори на радянських фабриках, лакували скручені пагони і 10 років поспіль робили з неї підсвічники.

Руйнація плантацій призвела також до занепаду бондарства. Якщо раніше у Великих Берегах, де живе винороб, було понад сотні майстрів-бондарів, то зараз ремонтувати Іванові бочки нікому.

Аби зберегти історію бондарського ремесла, Урста купив робоче приладдя для виготовлення бочок і розмістив його у своєму дегустаційному залі разом зі старовинними глеками та чашами для вина:

— Я хочу, щоб люди мали уяву, як це все робилося. Зараз, якщо ви хочете бочку, то десь треба з Європи її тарабанити через кордон, бо в нас тут ми ремесло те втратили навік. Бажаю, щоб ваші батьки вам передали естафету, свою кохану справу, як продовження роду людського.

Ручним пресам Івана Урсти понад 150 років. Викладає бутлі на стелажі він теж власноруч. Стерильні пляшки чоловіку везуть з місцевого заводу. Після того, як вино розлито до пляшки, а пляшку закорковано, корок додатково запечатується сургучем, для консервування.

— Я пенсіонер і ось тут роблю, що можу. Лабораторія в мене — у роті, в моїх колег, внуків. Залежно від того, як я нервував чи не нервував на горі, я приходжу ввечері — і бочечка кожна себе пропонує: «Візьми мене, візьми мене, візьми мене».

Процес

Мезга — подрібнений виноград в чанах. Саме з мезги починається вино. Після перемелювання виноград засипають у 300-500-літрові глиняні глеки. За годину-дві після дроблення вивільняються антоціани, що містяться у шкірці ягід, і сусло забарвлюється в червоний колір.

— Усе, що є в гроні, в ягодах, в кісточках — все входить в цю рідину. Оце і є багатство.

Мезгу перемішують 3-4 рази на день і через два дні відправляють в підвал на зберігання у дерев’яній тарі. Через півроку Іван навідується туди, знімає кришку, молиться і перекачує вино в бочки.

Так тихе бродіння триває від етапу розливу приблизно 18 місяців: тривалість залежить від температури повітря у підвалі та назовні.
Марочні живі вина, стверджує винороб, мають бути витримані мінімум 18 місяців, найкраще — 2-5 років:

— До 18 місяців — дитячий вік вина, а потім воно стає дорослим. Згадайте, в 10 років ким ви були? З косичками бігали десь у 5-й клас, а в 17 років дівчина дозріває, стає жінкою. Точно так і вина. Але нікому не вигідна марочна культура вин, бо це повільні гроші. І ціль нашої сім’ї — зберегти технологію, щоб вина дозрівали хоча б по 5, 10, 15 років в цих дубових бочках.

Марочні — це живі витримані вина визнаних виробників, вони не фільтровані, не пастеризовані і не консервовані. Процес фільтрації відбувається за рахунок фільтро-картонних пластинок, на яких залишається все живе та корисне з вина. Алкогольний продукт фільтрують, аби продовжити термін його зберігання, втримати якомога довше колір та свіжий запах. Проте Іван каже, що саме процес фільтрації позбавляє вино «душі», у якій криється вся цілющість напою.

Сьогодні вино споживає, здається, увесь цивілізований світ. За словами Івана, сторіччя тому, коли людина йшла до лікаря, той виписував їй мікстуру (при 12-14 градусах природної спиртозності, рідини, настояні на лікарських травах, засвоюють всі лікарські придатності цієї рослини) і пляшечку вина.

Для Івана Урсти виноград — не лише цілюща ягода. Виноградники — це його місце спокою, місце, де живе справа життя:

— Я до церкви не ходжу, молюсь тут, в рядах виноградників. Я тут — як сокіл в небесах, я тут щасливий і веселий.

Шато Чизай

«Шато Чизай» — один із найбільших виробників та експортерів вина в Україні — з Берегова. Засновник компанії Геннадій Гутман — уродженець Мукачева, спадковий виноградар.

«Чизай» виробляє приблизно мільйон пляшок вина на рік. Свою продукцію підприємство експортує до Великобританії, США, Канади, Ізраїля, Нігерії, Польщі та Чехії.

Розпочали виробництво тут у 1995 році. А у 1999-му «Шато Чизай» були чи не найпершими виноробами на Закарпатті, які випустили пляшку живого вина.

Поблизу Мукачева, Берегова та Іршави, там, де раніше простяглося дике поле, тепер 272 гектарів виноградників. З понад мільйона кущів тут щороку збирають до 20 тонн врожаю.

Геннадій Гутман, як і Іван Урста, любов до виноробства і старовинну технологію виготовлення вина успадкував від свого діда:

— Поки не було нашого виробництва, я скуповував виноград по всій Україні, у тому числі і в населення Закарпатської області. Це була ідея діда мого — насаджувати більше винограду і виробляти більш якісне вино.

Згодом родина Гутманів вирішила вирощувати свій виноград. Нині їхнім найстаршим виноградникам вже 14 років.

У винних підвалах «Шато Чизай» настоюються близько 10 мільйонів літрів вина. Там чекає вжитку вино із десятка сортів винограду: Черсегі Фюсереш, Совіньйон, Мускат Оттонель, Піно Блан, Шардоне, Рислінг Італійський, видатний Каберне Совіньйон та інші.

Молоді вина тут розливають з початку березня, а витримані, такі, як Піно Нуар, 18 місяців настоюють у дубових бочках, а тоді вже розливають у пляшки. На кожній бочці пишуть сорт винограду та термін закладки.

Вчити купувати своє

Праця винороба не закінчується після того, як пляшка з дозрілим вином закорковується. Натомість починаються нові пригоди і постають нові виклики: знайти ринки збуту і, чи не найголовніше, — виховати свого споживача.

І хоча процес ліцензування малих виноробень для оптової торгівлі спростили ще у 2016 році, державна політика все ж вимагає атестації виробництва та підтвердження якості продукту з лабораторій, до яких, каже Геннадій, наші виробники не звикли.

Для запуску власного виробництва після отримання ліцензії потрібно провести сертифікацію продукції. Нещодавно лабораторія з оцінки якості продукту на виробництві «Шато Чизай» отримала змогу надавати послуги місцевим крафтовим виноробням. На основі результатів досліджень тут пропонують розробити індивідуальний план, який допоможе виробникам позбутися тих проблем з виноградом і виноматеріалами, які спричиняють низькі лабораторні показники якості їхньої продукції, а також зрозуміти, на що звернути увагу при роботі з наступним врожаєм. Проведення таких досліджень для малих виноробень є обов’язковою умовою для отримання ліцензії на виробництво.

Але місцеві виробники, каже Геннадій, не надто зацікавлені працювати під контролем. З 50 запрошених на пропозицію відгукнулися лишень двоє.

— Наш покупець звик купувати європейське, навіть погане, бо існує стереотип, що українське — неякісне. Та якщо ви купили в Україні вино за 100 гривень, це не означає, що ви купили хороше іспанське вино. Українці зараз багато подорожують і, повертаючись, розуміють, що треба споживати свій продукт.

Геннадій наводить приклад Італії, де заведено пити саме італійське вино, причому перевага надається вину свого регіону. Так само у Франції: 90 відсотків вин у продажу мають вітчизняне маркування.

За словами підприємця, виноробам регіону Бордо у Франції держава компенсує половину витрат на участь у виставках і проведення дегустацій. Австралія повертає половину витрат на експорт, враховуючи витрати на обслуговування закордонних офісів. Грузія має свій національний винний офіс, а винороби Молдови беруть участь у виставках повністю за рахунок держави.

— У нас сьогодні мало виноробів їдуть на виставки, тому ми представляємо на виставках не українські вина, а самих себе.

Інтерес з боку іноземців та українських поціновувачів вина спонукає виноробів Закарпаття відкривати винні підвали для відвідувачів, влаштовувати дегустаційні прийоми та фестивалі.

В інтерактивному Музеї історії і культури виноградарства та виноробства у «Шато Чизай», що відкрився у 2019 році, розповідають про культуру вживання вина та історію закарпатських напоїв у різні епохи: від Римської імперії до наших часів.

У «Шато Чизай» щодня проводять екскурсії з відвідуванням виносховища та дегустації, є локація для відвідувачів просто на виноградниках — ресторан та альтанки на Малій Горі.

Винороби «Шато Чизай» співпрацюють з експертами проєкту «Підтримка розвитку системи географічних зазначень в Україні», що фінансується Європейським Союзом. Метою проєкту, окрім узгодження географічних зазначень та розробки національного законодавства, також є розвиток та популяризація винного і гастрономічного туризму в регіонах, де є зареєстровані географічні зазначення. Однією з частин проєкту є підпроєкт «Дороги вина і смаків України». Таким чином Європа допомагає українським виробникам просувати продукцію на ринках ЄС.

— Ми беремо участь у різноманітних виставках та дегустаціях. Нам цікаво знати думку висококваліфікованих спеціалістів. І, дякуючи Богу, ми отримуємо високі оцінки, але нам потрібна підтримка України, завдяки їй ми швидше станемо відомими на весь світ. Україна повинна цінувати свій продукт.

Сімейний підвал родини Параска

Підвал родини Параска в селі Бене має цікаву історію. Після Першої світової війни такі підвали видовбували вручну військовополонені. Їх широко використовували як склади для сільськогосподарської та промислової продукції.

З 1920-х до 1940-х років їх орендувало місцеве єврейське населення, яке називало ці підвали кошерними (дозволеними), бо саме там виготовляли вино для юдейських релігійних обрядів. У 1942-43 роках німецька армія ці підвали закривала і знищувала саме через те, що вони належали євреям.

Родина Параска отримала свій підвал у 1992 році, але тоді він нагадував скоріше сільський смітник з відходами, а не унікальний природній схов.

Перші плантації засаджував батько родини Юрій Параска, винороб у четвертому поколінні. Після його смерті родинну справу «Параска Пінце» продовжили його сини, Гергей та Ласло. Обом на той час не було й 30 років.

Коли батьки отримали підвал, то знайшли в ньому мертвого собаку. Муміфіковане тіло тварини вказувало на відсутність у погребі грибка, бактерій чи вірусів, які могли би пошкодити органіку. Тож підвал ідеально підходив для витримки вина.

Тут підтримується постійна температура: влітку — 14, взимку — 16 градусів. Температура ж бродіння білих вин — на рівні 19 градусів, а червоних — 25-28 градусів.

— Зараз ми з погребів, у які заходять туристи, вина прибираємо, аби не нашкодити продукції. Адже у кожної людини — свій організм, свої мікроби та грибки. Для зберігання у нас є ще два погреба: один — із дубовими бочками, а інший — для обробки вина.

У родині Параска діти привчаються допомагати з ранніх років. Гергей з дитинства саджав разом з батьками лозу, обрізав її, оприскував плантації. З часом він повністю перебрав на себе обов’язок доглядати за врожаєм, а батько займався лише безпосередньо виробництвом.

Розвивати рецептори

Гергей закінчив університет у Будапешті за спеціальністю «Виноградарство» і тепер проводить фахові практичні заняття. Зараз чоловік також вчиться в Румунії: вивчає біохімію вина, біофізичний стан виноградників, грунти та мікроелементи, які потрібні кожному сорту. Каже, що закарпатські термальні та мінеральні води сприяють родючості ягоди.

— Мій брат Ласло — інформатик-математик. Ми між собою сміємося: один з головою, інший — з рукою, працює на плантації. Допомагаємо один одному, і від цього результати нашого виробництва кращі. Ходимо на дегустації, експериментуємо з технологіями, вчимося новому. Якщо я хочу таке вино, яке питимуть, то треба розвивати смакові рецептори самому.

На їхніх плантаціях ростуть такі сорти винограду, як Шардоне, Мюллє, Сініта, Черсегі, Мускат Оттонель, Сапераві, Альберте та інші. Родина Параска виготовляє шість найменувань чистих та дванадцять — купажованих вин.

— Коли ще батько починав в 2002 році оновлювати виноградарство, тоді сорок-п’ятдесят відсотків він робив сухі вина і п’ятдесят-шістдесят — напівсолодкі. А тепер я готую тридцять відсотків — солодкі і сімдесят — сухі. Я вважаю це досягненням, бо справжні вина — сухі, але люди звикли пити ароматні, солодкі напої.

У червоних вин «Параска Пінце» аромат кориці, ванілі, чорнослива, лісових ягод, а у білих — м’яти або анісу:

— Кожна людина має свій смаковий рецептор і шукає свою продукцію. Ми любимо «Каберне Совіньйон», «Каберне Франку» і один-два роки витримку робити, щоб він відкрив свій специфічний шоколадний аромат, який проявляється після річної витримки, а смак уподібнюється до ожини та чорносливу.

Навіть якщо виноградар збирає в одну тару один сорт, а розливає у різні — вина не схожі між собою:

— Кожна тара створює свій мікроклімат, тому дозріває там вино, як саме хоче. Можу гладити, можу молитись до нього, але, на жаль, так воно дозріває, як саме хоче, я не можу йому допомогти. Про бродіння — то ти з Ісусом і з грибками можеш тільки домовитись.

Мезгу з червоного винограду у виноробній родині Параска настоюють протягом п’яти днів, що додає майбутньому вину характерного забарвлення. Сусло ж для білих вин тут розливають по бочках в день збору ягід.

Перед початком процесу бродіння до вина зазвичай додають дріжджі. Проте брати Параска дріжджі замінюють сіркою. Щоб у процесі не відбувалось окислення, перекривають доступ повітря до суміші.

Чотири гектари плантації в Бене засаджені не тільки виноградом. Там, де менш родюча земля і швидко приходять приморозки, господарі висаджують персик:

— Землі сухі, боремося з чагарниками, але нам ріка Боржава допомагає із водою. На горі важко забити колишок, натягнути проволки, бетонні стовпи. Кожен рік — весною, осінню — треба знову і знову.

На плантації росте 15 сортів винограду, які дають щороку до 500 літрів соку. Поблизу плантацій родини Параска не росте пралісів, тому Гергей дуже цінує деревину: він знає, наскільки важко і довго росте дерево, і хоче, щоб його діти мали змогу побачити дуби на власні очі, тому останнім часом відмовляється від використання посуду з деревини.

— Я люблю природу, я тут працюю з ранку до вечора. Якщо дуб стоїть двісті років — то хай стоїть, дає тінь. Тому думаємо, як перейти на альтернативні технології витримки вин.

Гергей розповідає, що спосіб витримки вина також залежить від сорту винограду. Є такі сорти, які люблять бочку, а є такі, які не люблять, наприклад, мускатні. Мікрооксидація, яка відбувається у діжках через природні пори деревини, псує смак мускатного вина. Для зберігання цих вин користуються нержавіючими системами, в яких натуральний продукт не окислюється.

Для Гергея виноробство — більше ніж просто робота, це його покликання.

— Якшо ти з духом, серцем, кроводвіженієм виготовлятимеш вино і ти знаєш професію, тоді це називають фанатизмом, любов’ю.

Nota Bene

Василь Надь із сином живуть у Береговому. Вони настоюють вино у сімейних діжках, витримують у монолітному скелястому підвалі, якому 400 років, а розливають свої вина лише у скло з родинною сургучною печаткою «Nota Bene»:

— Колись в дитинстві у журналі «Юний технік» була сторінка «Nota bene», що у перекладі означає «мати на увазі». Вино для мене — це те, на що треба звернути увагу.

Василь із дружиною купили угіддя з підвалом у 1980-х роках. Такі підвали після занепаду виноградарства у пострадянські часи заповнювали побутовими відходами. А підприємства харчової промисловості зберігали там овочі та готову продукцію.

Родина Надь викупила підвал у партійного діяча, який виїхав до Угорщини, побудувала садибу і стала розвивати власну справу:

— Тоді ми починали фактично із 20-30 сотень кущів, винограду в нас мало було. Ну і в радянські часи фактично це не дозволялося. Батьки мої робили вина, але для мене це було покаранням. Я не дуже любив в виноградниках сюсюкатись. Але уже після сорока років життя я почав любити цю справу.

Вулиця, на якій живе тепер родина Василя, раніше називалася Шампань. У регіонах, де вирощували виноград і виготовляли вино, винороби здебільшого мешкали на одній вулиці. І кожен заможний винороб з вулиці Шампань бажав мати такі підвали, як у Василя.

Подібних туфових підвалів по вулиці було близько сорока. Такі сховища на території Закарпаття залишилися з часів панування Австро-Угорщини і були характерними для кожного районного чи обласного центру в ті часи.

Підвал унікальний сталою температурою та підвищеною вологістю. Тому все інше, крім бочок, у погребах гниє. Чорна та сіра цвіль живиться органічними часточками, які знаходяться на побутових матеріалах, що піддаються впливу вологи.

Цвіль швидко поширюється, виділяючи специфічні речовини, і є великим помічником виноробам, бо вбиває інші грибки, павуків та мошкару.

— Цвіль допомагає зберігати дуб, бо не пропускає вологу в деревину. Всі вина ми витримуємо у своїх дерев’яних діжках від двох до п’яти років, відповідно до рецептури.

Різні ємності діжок забезпечують різні процеси бродіння чи витримки. Різні стадії випалення діжки зсередини теж частково впливають на кінцевий продукт.

Виноробство — не єдине ремесло, в якому Василь знайшов себе, але воно, без сумніву, дає йому можливість так чи інакше проявити багато талантів.

— Усі мої професії (різьбярство, робота з металом, бондарство) сходяться в одній професії — винороба.

У погребах «Nota Bene» є шістнадцять найменувань готових до споживання вин — як із чистого виноградного соку, так і купажованого. Сухі «Мускат Оттонель», «Совіньйон блан», «Трамінер», «Рислінг Італійський», «Шардоне». Чотири вида червоних сухих: «Каберне Совіньйон», «Мерло», «Аліберне», «Ізабелла». Також є напівсолодкі, на основі купажів згаданих сортів винограду, і декілька десертних.

— Сорти винограду для виноградаря — це як для матері її діти. Нехай і десять дітей, але всі вони по-своєму любі, і всі вони — хороші.

Виноград родини Нодь дроблять у дробарках, перетворюючи на мезгу, відразу на виноградниках, під час збору ягоди, під сонцем. Адже чим швидше ягоди з куща потраплять на виноробню, тим якіснішим буде продукт. Опісля мезгу везуть додому, де віджимають за допомогою старенького німецького пресу Howard.

Непридатні для реалізації вина переварюють на чачу.

— Найскладніші для витримки — сухі вина. Більшість з них витримуємо до двох років, а десертні — і до п’яти. Зараз у нас є вісім сортів: Каберне-Совіньйон, Мерло, Мускат Оттонель, Рислінг Італійський, Іршаї Олівер, Черсеги Фюсереш, Блаубургер та Мускат Люнель.

Обсяги реалізації марочного вина «Nota Bene» щороку різні й коливаються у межах 20–30 тисяч літрів. Кількість зібраного врожаю і результат бродіння чи зберігання вина щоразу змінює цю цифру.

Проте через низький попит винороби в останні роки мають складнощі з реалізацією. Василь вважає, що вино має бути визнане продуктом харчування, як це наразі є у Франції, а не алкогольним напоєм, який підлягає акцизу:

— Одеський край, Херсонський край, Миколаївський та Закарпатський винний край переповнені позаминулим урожаєм, і це для них — глобальні проблеми.

Українське домашнє виноробство технологічно помітно відстає в порівнянні із сусідніми державами.

Спеціалізовані цехи, бродильні, ємності з нержавіючої сталі з системою охолодження, холодильники та лабораторії — все це потребує значних інвестицій і у малих українських виноробнях часто відсутнє.

Бракує нашим виноробам і фахових знань щодо технологій виноробства та захисту рослин, які можна було би отримувати та вдосконалювати не за кордоном, а вдома, в Україні. Втім, усе це не стає на заваді найбільш ініціативним виробникам:

— Ми їздимо до Франції, Угорщини і Словаччини, де обмінюємося досвідом, дізнаємося, що і як піддається витримці, які проблеми зустрічаються з вирощуванням, які сорти резистентні, менш резистентні. Усе має значення: на який схил, на яку площу, який виноград можна садити. Намагаємося завозити сорти, які дозволені нам і які можуть тут рости. Припустимо, такі сорти, які потребують значно більше сонця, ніж може бути у нас, — їх завозити недоцільно.

Василь — один із небагатьох, хто здає зразки своїх вин на експертизу, щоб підтвердити якість продукту в лабораторіях «Чизай» та «Котар».

Та які б оцінки не мало вино сімейної рецептури — щосезону Василь знову і знову шукає людей, які б доглядали лозу, збирали врожай, пресували виноград та розливали сік. Знайти помічників часом буває складно, адже населення Берегова та навколишніх містечок більш охоче обирає працю за кордоном, ніж у себе вдома.

І наостанок. Чи не найбільша проблема, яка перешкоджає розширенню справи малих виноробів — це, каже Василь, оренда або отримання землі в користування:

— Виноградарство вимагає значних капіталовкладень. Наш бюджет цього не дозволяє, бо мати сто з лишнім гектарів чи двісті-триста гектарів — це гра великих грошей. Тут треба якийсь інвестор або мати інший дохід, щоб вкласти в дану професію.

І хоча є території колишніх колгоспів, які юридично можна приватизувати, але за тридцять років нераціонального користування ці землі здичавіли й потребують культивації.

Наразі родина Нодь приватизувала чотири гектари землі, а у планах виноградарів — мати плантацію у 15 гектарів. Згодом вона перейде сину Василя, який сьогодні допомагає батькові:

— Маю надію, що дана професія буде основною для нього, а тоді хтось із внуків продовжить. Хочеться це все зібрати для них: землі, навички, знання, щоб їм уже було відносно легше стартувати і побільше брати висоти.