Випливти з окупованих Олешків

Ми зустріли 56-річного Андрія та 53-річну Юлю в Херсоні, на другий день після їхнього прибуття сюди з окупованих Олешків. Привезли їм чистий одяг. Далі подружжя їхатиме на захід України до дочки й онуків. Андрій та Юля показують мені відео, на якому їдять у Херсоні морозиво вперше за півтора року, а потім пригадують пережиті жахи й починають плакати.

Олешки — місто на лівому березі Дніпра, що перебуває в окупації з початку повномасштабної війни. Після того як російські військові, відступаючи з Херсона у листопаді 2022 року, підірвали Антонівський міст, сполучення між цим населеним пунктом і правим берегом Дніпра стало неможливим. Унаслідок масштабного теракту РФ, який її військові скоїли 6 червня 2023 року, підірвавши греблю Каховської ГЕС, десятки населених пунктів у пониззі Дніпра підтопило або повністю вкрило водою. Станом на 14 червня 2023 року затоплено 3103 будинки, від близько 500 вода відійшла за добу.

Фейсбук-групу «Олешки. Громада» заполонили десятки повідомлень людей, які кликали на допомогу:

— Моя рідна бабуся! Люди, допоможіть будь-ласка, можливо хтось щось знає. Місто Олешки, Херсонська область.

— Допоможіть будь ласка знайти дім. В результаті потопу залишилися без нічого. Якщо не складно, максимальний репост!

— Врятуйте людей на даху будинку. [Вулиця] Тимчика, 16. Будинок не покинуть, потребують води та їжі. Допоможіть.

— Де ї*аний МНС (Міністерство надзвичайних ситуацій. — ред.). Люди просять допомоги! Двоє дорослих і одна дитина сидять на даху хати, вул. Леваневського, 101. Допоможіть… С*ка, допоможіть, нас в гóрод не пустили евакуювати дитину. С*ка, слів немає.

Загрожений лівий берег

— Греблю підірвали, — сказав Андрію по телефону приятель. Була сьома ранку вівторка. Від Олешків до Каховської ГЕС навпростець десь 50 кілометрів, тож звук вибуху сюди не долинув. Місцеві дізнавалися про велику воду, що насувається, від друзів, які телефонували, з українського телебачення або інтернету. Окупаційна адміністрація місцевих про прийдешній потоп не сповістила.

Андрій, не тривожачи Юлю, встав із ліжка й уперше з початку окупації дістав зі своєї схованки три рушниці. Ситуація, що складалася, могла віщувати що завгодно. Чоловік відчував важкість, думаючи про лихо, з яким їм із дружиною скоро треба зіштовхнутися. Але водночас всередині зародилася надія, що все це, тобто життя під окупацією РФ, нарешті закінчиться. Раніше евакуюватися з рідного міста не наважилися — і вік уже, мовляв, не той, і свій чудовий двоповерховий будинок із розкішним садом не хотілося покидати, та й вірили, що українські військові ось-ось дійдуть і сюди.

Андрій вивіз у двір та спустив із лафета свого катера, поклав усередину два весла і брезент, прив’язав до судна один кінець троса. Тоді крізь відчинене вікно другого поверху закинув до своєї кімнати трос і прив’язав інший кінець, щоб катер не знесло водою.

Розповів Юлі про підрив дамби. Разом почали виносити з підвалу консервацію, городину, а також дрова — на другому поверсі стояв камін. Подальші новини про потоп дізнавалися з телебачення — завдяки супутниковій тарілці мали доступ до українських каналів. Намагалися зрозуміти, чи затопить їхній будинок повністю.

По обіді Андрій сів на велосипед і поїхав у розвідку. Важливо було знайти височину, на яку можна втекти. Проїжджаючи Олешками, чоловік натрапив на літню пару, що стояла посеред вулиці. Жінка ревіла, а чоловік її заспокоював. Андрій втрутився.

— Синуля, нас же затопить! — кричала жінка. Їхні з дідом діти й родичі — за кордоном. Утікати нікуди.

— Як почуєте воду — бігом до мене, — сказав Андрій, назвав свою адресу й поїхав далі. Більше він їх не бачив.

Потім Андрій та Юля знову дивилися новини по телебаченню: «…підрив греблі та машинного відділення…», «…катастрофа сталася вночі близько третьої…», «…особлива загроза для нижчого за рельєфом лівого берега…».

Інформація про те, який рівень підтоплення очікується, була різна.

Близько шостої вечора електроенергія в Олешках зникла. Тож решту дня пара сиділа вдома.

Швидка вода

О першій ночі Андрій почув шум води. Відчинив вікно. Здаля долинав собачий гавкіт і крик людей. Вони з дружиною вийшли надвір. Дорогу заливало. По той бік води стояла жінка з ліхтариком і дивилася, як хвилі розливаються вулицею. Подружжя вирішило повертатися в дім, поки ще можна було пройти по сухому — вода прибувала надто швидко.

Настав ранок середи. У їхньому дворі вода вже стояла заввишки з метр, але двері в дім були міцно зачинені й вона ледь-ледь просочувалася. Андрій спустився в підвал, щоб урятувати ще кілька банок консервації і витягти насосну станцію. Але в цю мить прорвало каналізаційну трубу, що проходила крізь приміщення, і в підвал почали фонтанувати фекалії.

Обоє піднялися на другий поверх. Надворі свистів вітер, знизу долинав гамір — вода й увесь вміст каналізації підмивали перший поверх: упали меблі, холодильник, інша техніка. Андрій ставив ножем засічки на стіні будинку, щоб фіксувати рівень затоплення. З першої ночі вода щоп’ять хвилин піднімалася на 5 сантиметрів, але ближче до ранку темп затоплення знизився.

Вода поглинала паркан. Човен, прив’язаний до будинку, уже дрейфував. Андрій відв’язав судно й хотів пливти рятувати сусідів, але не міг вибратися з власного двору — ворота були зачинені на два занурені під воду затвори: один зверху, інший знизу. Чоловік повернувся в дім, узяв сапу і, підпливши до виходу, відчинив затвори кінчиком інструмента.

Перевіз до свого дому сусідів —поки що вода не досягла другого поверху. Далі поплив у розвідку. Вода продовжувала підійматися, і він уже міг увімкнути мотор, але продовжував гребти веслами: російські військові шукали моторні човни й конфіскували або двигун, або все судно. Водні засоби пересування без моторів не годилися, бо в багатьох місцях уже була стрімка течія, а надувні можна було легко пробити.

Уздовж затоплених вулиць коїлося сум’яття: мукали корови, повз пропливали собаки й коти, течія несла вулики, дрова, сміття. Звідусюди лунали крики: «Рятуйте!». Андрій перевозив людей із менших хат до будинків із двома й більше поверхами. День тоді був сонячний і спекотний — багато хто сидів на дахах без жодного затінку.

Увесь цей час тривали обстріли: російські артилеристи з околиць Олешків працювали по Херсону. «Прилітала» відповідь.

Не втримавши курс, Андрій гепнув бортом човна об стовбур абрикоси й звідти йому впав рій бджіл. Чоловік різко схопив брезент і вкрився ним, відчуваючи, як бджоли намагаються пробитися крізь захист. Згодом вони здалися, і Андрій поплив далі.

Довкола літало ще чимало бджіл із затоплених вуликів — багато хто з них теж залишився без домівок.

Вранці й удень човнів на воді майже не плавало.

Пливучи по вулиці, Андрій почув хриплий крик. Почав роздивлятися довкола. Жіночий голос долинав зі старенького будинку — чоловік побачив, як на горищі з трикутного вирізу мансарди виглядає бабця. Він почав гукати її на човен, і жінка вистрибнула через дверцята з іншого боку горища.

— Вези мене до Люби, — сказала. Андрій почав гребти до сусіднього будинку. На ньому й сиділа Люба — подруга цієї бабусі. Але та була надто високо на даху, тому він не зміг перенести туди бабцю і запропонував посадити її на іншому високому будинку, де підйом простіший.

— Не треба! Якщо помру, то у своїй хаті, — сказала вона й домовилася з Любою, що якийсь чоловік на човні припливе і забере її з мансарди. Тож Андрій відвіз бабусю назад, не маючи ні сил, ні часу сперечатися.

Багато людей просили їх перевезти, але більшості чоловік відмовляв — рятував насамперед або жінок із дітьми, або старих. Підпливти, оминаючи перешкоди, переконати людину сісти на човен, почекати, поки збере речі, знайти спосіб безпечно її спустити — все це забирало безцінний час. Про тварин, на жаль, узагалі не йшлося, хоча багато хто просив рятувати котів і собак.

Андрій пропливав повз височенний трояндовий живопліт, що розвився вздовж дороги. Дві третини куща затопило, пелюстки троянд вкрили воду, а поруч — на плоту, що прибилася до муру — безпорадно сидів коричневий собака. Чоловікові довелося пропливти повз.

Саме тоді Андрій бачив, як Олешками, минаючи потопельників, плавали два катери з російськими військовими. Один наблизився до нього.

— У вас мотор робочий? — спитали.

— Ні. Бачите ж, що веслами гребу, — відповів Андрій. Окупанти попливли геть.

До вечора рятівників серед місцевих побільшало, російські ж військові людям не допомагали. Один хлопець зробив пліт, прив’язавши до палети порожні пластикові пляшки. Він плавав і рятував тварин, навіть витяг із води їжака. Жителі міста телефонували родичам, друзям і знайомим прямо з дахів — благали про порятунок.

Стоїть, с*ка!

Увечері Андрій знову сидів удома з Юлею та сусідами, підсвічуючи фасадну стіну ліхтариком. Він дивився на останню мітку, яку поставив кілька годин тому. Вода її трохи прикрила. Споглядав далі й пів на другу ночі крикнув:

— Стоїть, с*ка!

Вода справді зупинилася, а на ранок спала на 50-60 сантиметрів.

Про те, що в Олешках іще можуть залишатися сухі квартали, геть не думалось, бо здавалося, наче вода затопила все місто. Але вранці Андрій проплив у протилежний від Дніпра бік і з’ясував, що біля лікарні все ще є суша. Почав возити людей туди. Спершу — сусідів, які були в його домі, потім почав рятувати інших. Загалом у четвер він вивіз близько 12 людей.

У деяких місцях глибина сягала чотирьох метрів — із води стирчали лише крони дерев і дахи будинків. Андрій пропливав на рівні з вершечками стовпів електропередач, плутаючись у дротах.

У четвер на вулиці стало значно тихіше.

— Чи є хто живий? — кричав Андрій, пропливаючи кварталами. Відповідали хіба що собаки. Їх усе ще залишалося багато: одні пливли, інші трималися суші чи будь-яких предметів, що нагромадилися, утворивши крихітні острівці порятунку.

У четвер течією пливли палети, бетономішалки, холодильники, дерев’яні тераси тощо. Один із сусідських будинків просто зірвало — він поплив у відкрите море. Вода вирувала.

Увечері Андрій помітив, що течія вимила великий коридор до річки, десь 50 метрів завширшки — відкривався шлях до Херсона. Але через метровий перепад води пливти туди було небезпечно. Утім, надія всередині зростала. Він повернувся додому.

Юля страшенно боялась води і навіть до війни майже ніколи не сідала в човен, тому не хотіла приставати на пропозицію чоловіка вибратися з Олешків тим шляхом, що з’явився. Але Андрій наполягав, сказав, що потрібно лише перепливти перекат, а далі чекатимуть рятувальники.

— Ми ніби у Венеції! — жартував він. Подивившись на фекалії, що плавали впереміш із дитячими іграшками, а потім — на свій затоплений розкішний сад, вирощений кропіткою працею, Юля погодилася.

Так виглядає свобода

Остаточне рішення прийняли в п’ятницю вранці. Андрій пустив на воду резервний надувний човен і тросом прив’язав його позаду моторного катера, укріпивши міцним телевізійним кабелем. У цей час у домі ще залишалося двоє сусідів. Андрій запропонував їм приєднатися — дві людини могли сісти в надувний човен. Але ті категорично відмовилися — надто небезпечно. Попросили висадити їх біля лікарні, Андрій погодився. Коли повернувся, вони з Юлею похапцем зібралися, запакувавши до гумового човна весільні костюми, два улюблені фотоальбоми, акупунктурний килимок, плюшевого зайчика та собачку, якими раніше бавилися внуки. Чоловік прихопив фірмову коробочку від свого телефона — у сум’ятті було важко раціоналізувати рішення.

Узяли два яскраві ліхтарики.

— Якщо нас винесе у відкрите море, будемо ними світити, — далі жартував Андрій. Чи не жартував.

Питна вода в них була не в баклажках, а в банках, тому Юля замотала їх у білі рушники і спускала Андрієві з вікна. Рушники могли знадобитися як білий прапор. З їжі взяли тільки пакет волоських горіхів. Узяли і три рушниці з набоями — «гостинець» для російського патруля. Юля сіла в човен у рожевій футболці, прикрашених пластмасовими перлинами джегінсах. Замість рятівного кола — автомобільна шина. Андрій — у футболці, шортах і гумових чоботях. На голови обоє вдягли крислаті пляжні капелюхи. Відчалили вранці близько сьомої тридцять.

На даху одного з будинків, повз який вони пропливали, жінка крикнула:

— Ви тільки про нас не забудьте!

Юля подивилася на неї і мовчки показала пальцем у бік Дніпра.

— Я зрозуміла, — в погляді цієї жінки з’явилося щось між розумінням і відчаєм.

Вода за ніч іще опустилася, перекат зменшився, а сама протока стала ширшою на 20 метрів. Але течія залишалася сильною, і човни потягло у вир. Андрій вчепився за електричний провід, протягнутий між двома стовпами, і, тримаючись за нього, повільно спустився вниз по течії — подалі від виру, але в бік акації, через що надувний човен напоровся на її колюче верхів’я. Речі в ньому лежали неважкі, тож він і далі, трохи скошено, тримався на плаву. Але Андрій подумав, що якби вони взяли з собою ще двох людей, то надувний човен потонув би.

Вирівнявши обидва судна, Андрій заплив у ділянку лісу й рушив далі поміж деревами, щоб російські патрулі або снайпери їх не бачили. Далі за підтопленими островами відкрився вид на Херсон, що височів далеко-далеко на іншому березі.

Тепер Юля збагнула, що біля перекату на них ніхто не чекає — Андрій обнадіяв її, щоб переконати сісти в човен. Далі потрібно було самотужки пливти на інший берег. Але Юля вже на це не зважала. І страх води геть зник.

Щоб російським військовим було складніше їх підстрелити, вирішили пливти навскоси — проти течії.

Раптом трос обірвався, і другий човен почало відносити за течією. Юля вхопила телевізійний кабель, щоб втримати судно з речами. Решту подорожі вона підтримувала його на плаву.

На островах, які лежали між берегами Дніпра, були дачні масиви, зокрема двоповерхові будинки, що виглядали з води. Подружжя боялося, що там можуть чатувати російські військові, тож Андрій підсунув рушницю ближче. Біля першого острова човни почало зносити. Чоловік намагався втримати катер, коли дружина міцно вп’ялася йому в руку.

— Земля попливла! — обоє спостерігали, як весь острів почав плисти за течією. Волосся стало дибки. Андрій намагався врятуватися подалі від виру, що зніс цілий острів. Тим часом земля далі пливла разом із деревами й камінням — прямо в море.

Та за хвилину виявилося, що це не острів поплив, а човни зносило в протилежний бік. Андрій старався плисти проти течії, але потік виявився настільки сильним, що все одно зносив їх униз.

Зі сторони Олешків у небі з’явився дрон. Вони поглянули, чи не заряджений він гранатою, але не змогли роздивитися — «залізна пташка» зависла проти сонця. Андрій повів човни далі на Херсон, і вже перед самим містом їм на заваді постала стрімка течія, що почала зносити їх, і перекати. Довелося повертатися назад і прибитися біля бетонного стовпа з синьо-жовтим прапором. Вчепили якір і чекали, поки хтось із рятувальників їх помітить. У небі продовжували літати дрони. Один із них навис над двома човнами.

Андрій відв’язав судно й почав повільно дрейфувати між деревами, ховатися в кущах: якщо дрон прилетить із гранатою, то скинути її буде складніше. З одного дерева прямо в човен клубочком упав вуж. Юля почала кричати, поки чоловік легким змахом викинув плазуна за борт.

Нарешті вони помітили військовий катер, що рухався в сторону бетонного стовпа з флагштоком. На судні — двоє військових. Розпізнавальних знаків здаля не видно. Андрій і Юля сховалися за кущем, тож катер проплив повз.

Іще одна «пташка» підлетіла зі сторони Херсона і зависла над стовпом із прапором. Юля почала їй махати. Військовий катер повернувся. Виявилося, що він український — хлопці пересадили Юлю до себе, причепили два інші човни й потягли їх до берега.

Андрій дістав телефон, щоб зняти відео.

— Так виглядає свобода, — сказав, дивлячись на зелений схил портового міста.