Витинанки з’явилися на території України в оздобленні сільських хат у середині ХІХ століття. Тривалий час цей вид мистецтва вважався вимираючим. Проте майстриня зі Львова Дарія Альошкіна знайшла новий спосіб привернути увагу до українського ремесла, створюючи витинанки для сучасних інтер’єрів, громадських закладів та обкладинок для книжок. Жінка створює великі за розмірами витинанки-фіранки, які вже підкорили Польщу, Францію та навіть Південну Корею.
Назва витинанка походить від слова «витинати», тобто «вирізати». Це орнаментальні прикраси житла, які вирізають ножем або ножицями силуетно або ж ажурно з білого та кольорового паперу. При виготовленні паперових витинанок використовували геометричний чи рослинний орнамент, інколи траплялися й зображення тварин, людей, предметів побуту та будівель. Папір складали в декілька разів: від двох до восьми. Це був дешевий та простий спосіб прикрасити житло до свят.
Раніше витинанки використовували для прикрашання вікон, стін, грубок, полиць і печей. Традиційно у витинанки закладали сюжет, який розповідав, що відбувається в селі: які були свята, весілля, хто народився.
Вважається, що перші у світі витинанки з’явилися у VІІ–ХІІ столітті в Китаї. Прототипом українських витинанок дослідники вважають невеликі шматочки білого паперу з ажурно витятими краями — кустодії, що служили підкладкою та оздобою для канцелярських печаток у середині ХVІ ст. Ажурно витинали лише краї, центр залишався для відтиску печатки.
Широкої популярності витинанка в її класичному значенні в Україні набула в ХІХ–ХХ столітті. Хоча витинанки зустрічаються практично по всій території України, але найбільш поширені вони були на Прикарпатті, Поділлі та Подніпров’ї. Різними у регіонах були не лише зображення, але й те, як їх розташовували в побуті. На Поділлі, наприклад, витинанки виконували роль своєрідних шпалер або ж килимів, також використовувалися як фіранки. На Прикарпатті ними оздоблювали стіни навколо вікон і сволок (балка, яка підтримує стелю в будівлях — авт.).
На свята виготовлялися витинанки у вигляді сніжинок-зірочок, хреста, барвінка чи постатей ангелів. Витинанка-хрест була оберегом — її чіпляли на сволок, де висіла дитяча колиска. Витинанками у вигляді ажурно вирізаних серветок прикрашали полиці тумб і буфетів. У простінках між вікнами часто висіли витинанки із зображенням так званого дерева життя.
У 60–70-ті роки ХХ ст. промислові барвисті тканини, килими та інші декоративні прикраси витіснили витинанки з побуту. Відтак їх почали використовувати зрідка у формі новорічних прикрас-сніжинок на вікна та ялинку.
Дарія
Дитинство Дарії Альошкіної пройшло на Поділлі — в регіоні, де витинанка була популярною та не зникла з будинків. Зростаючи у творчій сім’ї, дівчина також обрала мистецький шлях. Вона закінчила Вижницький коледж прикладного мистецтва ім. В. Ю. Шкрібляка та Львівську національну академію мистецтв, а саме магістратуру за спеціальністю монументально-декоративної скульптури.
Дарія також була засновницею та режисеркою Театру тіней «Див» у Львові, який у своїх постановках використовував витинанки.
Сьогодні Дарія не лише мисткиня, а й багатодітна мама. Після народження дітей займатися скульптурою вдома стало важко, а їй хотілося творчо розвиватися та поєднувати все це з материнством. Тоді мисткиня згадала про витинанку, яку ще з дитинства навчили робити батьки. Тоді разом із мамою Людмилою вони часто робили витинанки на конкурси в школу або просто щоби прикрасити житло.
Дарія вирішила вдосконалити вже знайому техніку та зробити щось інакше. Особливими її роботи є в першу чергу через свої розміри. Майстриня створює кількаметрові витинанки:
— Я почала просто брати великі формати, і цим, можна сказати, привернула увагу, шо воно «вау»! І вже потім люди почали взнавати, що це витинанка, що в нас таке є, тому що в 2008 році витинанка вважалась вимираючим видом мистецтва в Україні. Тому що це папір, це не зберігається, ну якби не було такого якогось історичного руху, щоб можна було зразки якісь зберегти.
Дарія додає, що вона «займає серед витинанкарів нейтральну нішу», адже є люди, які присвячують цьому все своє життя:
— Я більше не відроджую ці традиції, а привертаю увагу до цього виду мистецтва, тим самим ніби відроджуючи це. Тобто я не знаю якихось там супер-автентичних, можливо, якихось мотивів або якихось методів. Ну, в принципі це все дуже просте, тому що папір доступний і цьому може навчитись кожна господиня, кожен господар.
Саме у витинанці мисткиня віднайшла свій новий творчий шлях, який дає змогу доглядати за дітьми, приділяючи декілька хвилин приємній роботі з папером:
— Витинанка — це якась моя рятівна штука, яка врятувала мою творчість. Тобто я дуже тішусь, що я себе знайшла в цьому, тому що маю якусь таку, може від тата, всередині штуку, що я мушу реалізовуватись. Тоді я відчуваю себе повністю щасливою.
Творчий процес
За технологічними особливостями витинанки поділяються на: ажурні — виготовляються з одного аркуша паперу, зображення міститься у прорізах; силуетні — зображення є силуетом; одинарні — виготовляються з одного аркуша паперу; складні — аплікаційні з кількох аркушів паперу.
Робити витинанки можна за допомогою ножиць, спеціального ножа та навіть руками. Зображення майстри або наносять відразу на полотно або ж вирізають його, складаючи папір у декілька разів, таким чином утворюються візерунки. Усі витинанки Дарії симетричні, адже саме так її навчили:
— Багато митців роблять, не складаючи, але я складаю. Також іде нанесення малюнка олівцем. Ми, наприклад, наносим тут якесь схематичне зображення, і руки в нас відіграють роль ножиць. Це, кажуть, робилося в ті дні, коли не можна було різати ножем в хаті. Тобто там на якісь такі свята, коли не можна було господиням брати до рук ножа, тоді вони швиденько робили такі вириванки.
Для вириванок папір спочатку мнуть, аби пом’якшити, а вже потім без використання ножиць та ножа роблять візерунки.
Дарія говорить, що бачить у складанні паперу на витинанки своєрідну магію, адже розкриваючи, не знаєш, що вийде. Свої роботи майстриня робить у техніці витинання ножем. Інструмент подібний на скальпель із змінними лезами. Інколи під час виготовлення однієї роботи жінці доводиться змінити 5–6 лез.
Для того аби великі роботи не рвалися та могли красиво експонуватися, Дарія використовує цупкіший матеріал — банерне полотно, а при розграфленні малюнка враховує, де буде мереживо, аби воно не перенавантажувало папір і витинанка не падала в один бік:
— Тобто є якась така схема, то я собі її придумала, хоча зараз вже дуже багато плагіатчиків появилось, що вони думають, що то так було. Шо колись так робили.
Для того аби по наміченому зображенню вирізати витинанку на твердому папері, Дарія сильно натискає інструментом. Говорить, що страшенно болять руки після цієї роботи. Працює і сидячи, і стоячи. Головне, за її словами, — зрозуміти схему, за якою ти можеш робити мереживо й воно не буде ніде рватись.
На одну велику фіранку Дарія може витратити від трьох до п’яти днів. Через те, що полотна паперу великі, а власної майстерні жінка не має, процес займає більше часу:
— Трохи мені важко, тому що нема майстерні і це все роблю в тих умовах. Воно насправді трохи сковує мене. Хочеться зробити якийсь грандіозний проект, але розумієш, шо ти себе сковуєш, шо нема де розвернутися з цим.
Не боятися паперу
Окрім масштабності робіт, Дарія велику увагу приділяє і сюжетам, що на них зображені. Зізнається, що найчастіше зустрічаються мотиви із зображенням жінки, особливо берегині. Пов’язує це з тим, що такі традиційні мотиви заклалися ще під час навчання у Вижницькому коледжі. Там студенти вивчали килимарство, гобелени, і це, за словами мисткині, зараз їй дуже допомагає у витинанні. Майстриня зізнається, чому любить робити саме великі фіранки на вікна:
— Коли прикрашають вікно, рахувалось колись, шо воно типу не пропускає зло до хати і це як решето таке на вікнах. Тобто досить теж таке цікаве — магічний такий ритуал. Дуже мені подобається, тому що воно на великих гарних вікнах взагалі грає, як вітражі.
Дарія розповідає, що в Україні довгий період люди боялися купувати витинанки для декору інтер’єру через те, що вони з паперу. Цей матеріал вважають недовговічним. Окрім цього, з ним бояться працювати, аби не зіпсувати роботу:
— Насправді його треба якось так відчути. Я рахую, що папір має душу, бо це деревина. З інших штучних матеріалів мені важче витинається. А от саме з паперу — він такий живий для мене, і коли ти вирізаєш якісь образи, то самій цікаво за цим процесом спостерігати.
Формат, який підкорює світ
Роботи Дарії вже давно вийшли за межі класичних витинанок. Її фіранки подорожують подекуди більше, ніж сама мисткиня. Географія доволі широка — Німеччина, Польща, Франція, Бельгія, Південна Корея, США. На виставці в Сеулі половину експозиції розкупили відвідувачі. Одну роботу навіть придбав прем’єр-міністр Південної Кореї:
— Ми приїхали, то таке чуство, шо там в кожній хаті папір. В них якісь світильники паперові, якісь інсталяції паперові, ну тобто певно в них там батьківщина паперу, і вони до того якось класно відносяться.
Часто зі своїми майстер-класами Дарія їздить і до Польщі. Говорить, що там також люблять папір і цікавляться витинанками. Туди вони подорожують разом із чоловіком Гордієм Старухом — він везе ліри, а Дарія — витинанки. Така мистецька співпраця у творчого подружжя трапляється часто, а це додає натхнення обом.
Окрім закордонних проектів, за останні декілька років зросла кількість пропозицій співпраці та замовлень з України. Дві витинанки-фіранки Альошкіної прикрашають міську раду у Львові, а у 2018 році Видавництво Старого Лева проілюструвало роботою Дарії обкладинку книги Жоржі Амаду «Дона Флор та двоє її чоловіків»:
— Це мені раз вони пишуть і кажуть: «Можна у вас оцю витинанку купити? Ми хочем на обкладинку». Зазвичай якісь такі сюжети рідко хто купує просто до хати, а замовляють шось таке попрощє — якісь левики або ше шось понятніше. А тут — одна жінка, а два чоловіка, і дуже заканало під цей сюжет.
Дарія зізнається, що їй цікаві сучасні проекти, але традиційні та народні символи дуже вкоренилися в творчість. Навіть коли мисткиня намагається зробити щось абстрактне, виринає український мотив:
— Якщо за кордоном приходили глядачі, вони відчували, шо є якесь таке українство в тому всьому. Дуже боялась, щоб у Франції воно не виглядало, як шароварщина. Але коли я оформлювала український стенд на книжковій ярмарці Salon du livre, там воно настільки зайшло, що всі визнали, що воно може бути на межі сучасного і автентики.
Також роботи Дарії висять у львівській обласній бібліотеці імені Романа Іваничука. Вони виготовлені за мотивами творів самого письменника. Жінка вважає це також гарною промоцією цього мистецтва:
— Перша робота – на його роман «Мальви», і тут ми придумали щоб зробити напис його. Тут ще є багато заплетених мотивів, які важко побачити. Якщо придивитися, можна побачити буквочки — вся абетка вплетена сюди. Зверху, бачите, тризуб наш і самі квіти мальви.
Друга робота — напис «Бібліотека на ринку», яка зображає лого самого закладу. Третя — вислів Романа Іваничука: «В цій землі зарита твоя пуповина»:
— Тут такий ніби на твір «Манускрипт» його, ніби такий манускрипт скручений і така Оранта. Ніби як соборність України символізує.
Рятівні соцмережі
Дарія звикла ділитися своїми роботами та навіть процесом творення у Facebook. Зробила роботу — виставила. Таким чином з’являються і покупці. Зізнається, що їй набагато легше продавати вже готові роботи, ніж робити на замовлення певні сюжети:
— Коли я роблю творчо і виставляю і люди купують, тоді найкраще виходить.
Саме завдяки активності в соціальних мережах мисткиня змогла популяризувати свої роботи не лише в Україні:
— Дуже прикольно, що зараз є оці соцмережі. Вони просто рятівні, мені здається. В мене всі ці поїздки за кордон відбувались через Facebook. Тобто люди бачили — пишуть і запрошують. Особливо, коли ти поїхала за кордон і приїхала в Україну — ти вже зірка. До того тебе ніхто не знав. Це треба було поїхати на три дня в Париж.
Заробляючи на життя витинанками та мріючи про власну майстерню, Дарія сподівається, що коли виростуть діти, зможе знову повернутися також і до каменю. Та діти також не відстають від батьків — кожен вже шукає свої методи творчої реалізації, продовжуючи мистецький шлях родини.
