Як Голодомор впливає на Україну сьогодні?

Жарти про те, що бабусі завжди знайдуть можливість дати онукам «копієчку», напекти пиріжків і всіляко подбати, щоб ті були ситі, досі з’являються у популярній культурі. Вони навіюють дитячі спогади та легку ностальгію. Як і старі серванти, пропахлі парфумами «Красная Москва», де точно лежить трохи заощаджень «на чорний день». Хоча, найбільш ймовірно, ці люди уже не були свідками Голодомору, все ж і вони, і нинішні покоління несуть у собі зміни, які спричинив Голодомор 1932-1933 років.

«Найбільша проблема Голодомору, із якою нині стикається українське суспільство — це те, що це не щось, що належить минулому. Третє та четверте покоління після тих, хто вижили під час Голодомору, також зазнають впливу цієї трансгенераційної травми набагато більше, ніж вони це усвідомлюють», — Оксана Забужко, письменниця.

У 1920-х Радянський Союз утвердився як тоталітарна держава з комуністичною ідеологією. За нової соціально-економічної структури у такій системі не було місця для українського селянина-власника. Громадянином СРСР став товариш. Без національності, власності, без родинних зв’язків і цінностей. Населення, яке поступово перетворювали на рабів через колективізацію, опиралося таким змінам. Держава пішла до кінця — зламати та викорінити основу опору — українське село. Тоді там забрали всі харчі, аж до готової їжі на столі. А потім перекрили доступ до продовольства і можливість в’їзду та виїзду. Мільйони українців тоді втратили життя через спрямовану проти них політику СРСР. Сьогодні цей злочин кваліфікують як геноцид української нації.

Голодомор змінив населення не лише через демографічні показники, а й вплинув на нього ціннісно. Метою політики комуністичного тоталітарного режиму було зосередити всі ресурси в державній власності, зламати хребет нації, перетворивши українських селян-власників на безликих колгоспників. Такі зміни повинні були насадити нове світосприйняття для нової радянської людини, у випадку з непокірними українцями найжорстокішим способом — через повільне фізичне знищення голодом. Подібний досвід впливає на фізичний та психічний стан людини, буквально змінюючи її особистість. У випадку з Голодомором травма залишилася непроговореною і жила у сімейних переказах. Сьогодні українців називають «постгеноцидним суспільством». Тому завдання нинішнього покоління — зрозуміти масштаби тих змін, що сталися у 1930-х, і як жити з ними у ХХІ столітті.

Недовіра, пасивність, страх

Голодомор змінив ціннісні засади українців, внаслідок чого, як вказує дослідник Сергій Максудов, з’явився новий тип індивіда:

— Цей тип був пасивним; він підкорювався і виконував навіть найбільш абсурдні владні накази; він був готовий працювати за найнижчу зарплатню або взагалі без неї; він не любив і не цінував своєї праці; був непевний щодо себе; жив у страху невідомого; порушував закон, де це було можливо; вважав крадіжку природним способом перерозподілу власності; не мав жодної поваги до себе самого. Такі етичні якості, як людяність, співчуття, любов до родини і сусідів, ослабли, або ж їх витіснили страх і голод. Водночас цей індивід брав участь у всіх офіційних заходах, вірив, що вони правильні, і зовсім не знав про невідповідність між слоганами радянської пропаганди та реальністю (наприклад, коли неанонімне голосування за єдиного кандидата називали виборами, бідність — процвітанням і так далі). Орвелл мав рацію, коли назвав цю шизофренічну біфуркацію свідомості «подвійним мисленням».

Винуватцями Голодомору є визначене коло людей Кремля — Сталін, Каганович, Косіор, Молотов, Постишев, Чубар, Хатаєвич та інші. За їхніми вказівками на місцях формувалися спеціальні бригади, які й відбирали їжу в українців, прирікаючи їх на голодну смерть. Активістами ставали голови та працівники сільрад, колгоспів, комсомольці, а також нероби і пияки, які виливали під ноги зварений борщ під час обшуків осель. Серед історій свідків чимало таких, де голови колгоспів робили усе, щоб таки зберегти життя односельцям. Втім, іти на це означало наражати себе на небезпеку заслання чи розстріл. Нагадаємо, що навіть видача зерна за трудодні під час хлібозаготівельних кампаній 1932-1933 років також вважалася розкраданням державного майна і вела до кримінальної відповідальності. Члени вже здеморалізованого тодішнього суспільства часто доносили на своїх сусідів, родичів або рятівників, сподіваючись отримати хоча б мінімальну винагороду. Це сформувало тотальну недовіру населення до будь-кого, зважаючи на те, що ці ж люди продовжували жити по сусідству і після Голодомору. Майже всі, на кого доносили у 1932-1933 роках, пізніше потрапили під масові репресії у 1937-1938 роках.

«Люди, які були всередині цих подій, наші рідні, з покоління перед нами — вони не були всі білими і пухнастими і нещасними жертвами. Було багато випадків насправді героїчних, і самопожертви, але вони були різні. І нам треба прийняти, що у нас в роду є різні люди, які по-різному діяли для того, щоб вижити і вберегти свою родину. Тому треба говорити, щоб люди це інтегрували, щоб вони зрозуміли, чому так відбувалося. Тут не може бути однієї якоїсь доброї білої рожевої версії і якоїсь чорної — це усі кольори водночас. Тому ці історії мають бути живими, вони не мають бути пласкими, де ми тільки героїзуємо або тільки віктимізуємо» — Вікторія Горбунова, психологиня.

Серед спогадів свідків Голодомору досить часто проглядається звинувачення «влади» як такої, а не конкретних людей. Вони визнають, що політика радянської влади була спрямована проти українців. Очевидці Голодомору розповідають про себе та рідних, які вижили на території Росії, де такого голоду не було. Населенню причин жорстоких заходів не озвучували або ж зводили їх до економічних. Дії влади були суперечливими. Це видно, зокрема, у спогадах Семена Овечка із села Володимирівка Мелітопольського району (сьогодні Якимівського району Запорізької області):

— Спочатку вони об’явили ворогами заможних селян. Пізніше вони об’явили ворогами тих, що були незаможні селяни. Тих заможніх селян вони називали куркулі. Тих незаможних вони називали підкуркулі. А тоді вже й за бідних взялися. Так що то була тільки система. Спочатку заможніх, а тоді менше, менше. Я думаю, їхня остання ціль була проти України, зламати супротив, зробити рабами, щоб можна було мати що хочеш з України й скільки хочеш. Я думаю, що було для того зроблено, щоб справді поставити Україну на коліна.

Виступи на партійних з’їздах та зібраннях згадують і самі партійці:

«Він (секретар партійного районного комітету) думає, що партія втратить престиж, якщо він говоритиме з людьми простою мовою, як людська істота. Він знає, що ми, колхозніки, отримуємо 100 грамів за трудодень, але продовжує говорити одну і ту ж річ знову і знову: компенсація за трудодень та рівень життя щороку зростає. Тільки спробуй не погодитися з районом — вони дають тобі пораду, рекомендацію. Але фактично це не порада, це наказ», — цитата із оповідання письменника Олександра Яшина (за Сергієм Максудовим).

Усі ці суперечності, недомовки і непорушний авторитет влади призвели до того, що владні структури почали обожествляти. Але не через повагу, а через те, що належати до них означало можливість вижити, попередити і вберегти «своїх».

Сьогодні закладені ще у 1930-х цінності продовжують переважати в українському суспільстві. Згідно з дослідженням групи СОЦІС, зараз найважливішою для українців є безпека. І визначення безпеки як цінності у цьому випадку означає уникнення стресу від новизни, пошук «подушки безпеки» у всіх сферах життя (як-от через корисні знайомства чи заощадження), тактичне мислення, спрямоване на виживання, егоїзм та замкнутість. Відразу за безпекою важливими називають доброзичливість та універсалізм. А це означає брак турботи про благополуччя близьких людей та суспільства в цілому, відчуття соціальної несправедливості та нерівності. По суті, той самий образ «совєтського гражданіна» — зламаної та травмованої людини — і досі великою мірою впливає на наші рішення та сприйняття дійсності.

«Люди стали обережними, люди стали набагато більш егоїстичними. Стало зрозуміло, що виживання, — головна цінність. Очевидно, що для багатьох націй виживання було головною цінністю ще ХІХ століття — початку ХХ. Але це почало змінюватися. В Україні це не змінилося і досі. Цінності виживання залишаються превалюючими у більшості наших співвітчизників. Навіть у тих, хто народилися, уже тоді, коли Україна була проголошена незалежною державою» — Віталій Портников, журналіст.

Сьогодні у телешоу популярні експерименти, коли на вулиці імітують екстремальну ситуацію і спостерігають за діями людей. Перехожі часто проходять повз, кам’яніють і намагаються не ставати частиною того, що відбувається. Під час Голодомору батьки були змушені бачити смерті своїх дітей, у селі траплялися випадки канібалізму, а померлих ховали у льохах через нестачу сил викопати яму. Усе це — поруч із глибинними фізичними та психологічними змінами, які переживав власний організм внаслідок тривалого голоду. За таких умов людяність, доброзичливість, любов — усе це блідло та розмивалося. Селяни перетворювалися на пасивних споглядачів повільної загибелі.

Така пасивність та інертність до людських страждань відбилася і на світосприйнятті людей та їхньому подальшому існуванні у приватних та публічних просторах. Наприклад, на місцях масових поховань жертв Голодомору будували дороги, садки, заводи і фабрики. Цими дорогами і спорудами люди продовжують користуватися і сьогодні, цілком спокійно сприймаючи факт про сотні померлих з голоду під ногами.

Іще один аспект особистісних змін — ставлення до їжі. Рідні багатьох очевидців голоду розповідали про дуже бережливе їхнє ставлення до їжі, навіть до залишків та крихт. Деякі завжди мали у себе мішечок із засушеними сухарями «про всяк випадок» і продовжували його зберігати навіть із появою повних супермаркетів. Втім, подібне бажання чи то навіть необхідність завжди мати щось про запас, у сховку, у «тумбочці», у льосі, про яке не знають сторонні, — притаманне не лише очевидцям голоду. Навіть сучасні покоління мають звичку «запасатися» їжею на майбутнє.

Один із найяскравіших прикладів — весняно-осінній ритуал садіння та викопування картоплі. Більшість має у своєму арсеналі історії з городу батьків чи бабусь і дідів, де цілий день уся родина копає картоплю у нереальних для споживання масштабах. Картоплю складають у льохи, а тоді навесні викидають половину, вже зогнилу, бо просто не змогли її з’їсти. Здавалося б, наступного року її варто було б садити менше, проте обсяги залишаються тими самими — аби точно усім усього вистачило. У таких випадках — що старше покоління виходить на город, то безкомпромісніше воно наполягає на тих самих чи навіть більших масштабах посадки. Бо ж садять довговічний і ситний продукт на всю сім’ю. Відмова у такому випадку прирівнюється до особистої глибокої слізної образи.

На смітники, за даними статистики, і справді потрапляє майже половина вирощеної в Україні картоплі. І це при тому, що приблизно 95% усього вирощеного в країні врожаю — із приватних городів. А ціна на картоплю навіть у менш врожайні роки залишається досить низькою.

Ще один вияв ставлення до їжі після Голодомору — потреба завжди бути впевненими у тому, що наймолодші ситі. У часи голоду батьки намагалися зробити усе, щоб врятувати дітей. Їх намагалися доправити до міста, сусідніх менш постраждалих сіл, залишали в інтернатах, де була бодай якась їжа. Бажання вберегти нове покоління переросло у кошики з пиріжками і гроші, які дають бабусі й дідусі своїм онукам потай від їхніх батьків «про запас», щоб було спокійніше.

Приватна власність

«В української ідентичності завжди було, як Шевченко писав, «Садок вишневий коло хати». Йому потрібно щось своє. Обійстя, шматок землі, на якому він буде вирощувати не тільки картоплю, а й квіти. Цим і відрізнялися — осідлість, спокій, толерантність, але, водночас, за зовнішньої обумовленсті цієї людини, він розумів, що таке колектив. Оце поєднання селянина-власника із колективізмом (здоровим, не радянським) — це і є один із принципів української ідентичності» — Роман Подкур, історик.

Близько 90% українців перед Голодомором були селянами. Це означало, що вони були насамперед власниками, які звикли покладатися на вирощене своїми руками. Вони мали чітке усвідомлення: добробут родини залежить від того, як вони попрацюють і яким буде врожай.

Із введенням колгоспної системи селяни почали працювати не за гроші, а за трудодні. По суті, трудоднями були палички у зошиті (не завжди відпрацьований день взагалі зараховувався бодай як один трудодень), за які після збору врожаю колгоспом видавали зерно, якщо таке залишалося після виконання плану хлібозаготівлі. Восени 1932 року, оскільки завищений план хлібозаготівель в УСРР не виконали, то в більшості випадків колгоспники не отримали зерна за повний рік праці у колгоспі і були приречені на голодну смерть. Непрацездатним колгоспникам трудодні не нараховували, пенсія також не передбачалась. Їх мали утримувати працездатні члени сім’ї. Отримати гроші можна було лише завдяки продажу вирощених на своїй ділянці продуктів. Цієї землі було критично мало. Але у 1932 році селянам заборонили навіть такий продаж, якщо вони не виконували плану хлібозаготівель.

«Більшовики бачили колгоспи як фабрики, і головне для них — щоб на цих фабриках працювали сільськогосподарські робітники. Було 2 види таких фабрик. Перший — радгоспи — була їх найбільша ідея, у якій вбачали велику перспективу. Тому що там працювали робітники, які не мали ні садиби, ні ділянки землі, не мали нічого. Вони працювали за заробітну плату. Але ця заробітна плата була настільки мізерна, що вони були не зацікавлені у результатах своєї праці. Інший тип — колгоспи. Більшовики спочатку бачили їх як комуни. Це була ідея перш за все забрати. Купити не на ринку, як це було в ринкових умовах — купити те, що виробили селяни — а питання забрати за мінімальні ціни. Фактично, це була експлуатація» — Роман Подкур.

Колективізація і розкуркулення мали на меті цілковито позбавити людину землі і житла. По суті, одного дня за небажання йти в колгосп будь-кого могли просто викинути на вулицю або ж усю родину заслати до Сибіру. Самі ж колгоспи передбачали цілковиту самовіддачу заради суспільного блага. Спочатку колгоспникам видавали пайок, проте згодом навіть такі мізерні видатки натуральними продуктами припинили. По суті, селян змушували працювати безкоштовно, ще й відібравши у них усю їжу.

Через таку ситуацію після перших хвиль примусової насильницької колективізації селяни масово кидали колгоспи: забирали інвентар, худобу, зерно. 7 серпня 1932 року з’явилася постанова, назва якої звучала так: «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Але документ цей більш відомий як «Закон про п’ять колосків». За розкрадання колгоспного майна загрожував розстріл, за «пом’якшуючих обставин» можна було відбутися позбавленням волі на строк не менше 10 років. За «Законом про п’ять колосків» людям фактично було заборонено підбирати залишки врожаю з полів.

Колись заможні власники тепер опинилися позбавленими усього без можливості прогодувати себе та свою родину. Вимога працювати безкоштовно, вкладатися у якісний розвиток господарства, яке належало державі, через загрозу голодної смерті зламала попередні приватницькі засади життя. Селянин перетворився на пасивного виконавця державних наказів лише тому, що це давало бодай мінімальний шанс врятувати себе та свою родину від смерті.

Родини гуртувалися навколо власних господарств. Проте руйнування цих господарств і Голодомор підірвали сім’ю як цінність. В умовах голоду батьки, сподіваючись на добрих людей, часто просто лишали своїх новонароджених і малолітніх дітей біля сільради, на залізничних вокзалах, на лавах у містах. Частина цих безпритульних дітей потрапляє до так званих “дитячих будинків”, де також панує смерть і голод, і вони радше стають місцями загибелі, ніж порятунку. Така ситуація не залишила для людей жодних стимулів віддано працювати на благо держави, перетворивши їх на інертних виконавців, не зацікавлених у результатах своєї праці. А це означало в ціннісному сенсі смерть будь-яких зачатків прагнення до розбудови приватного господарства та власності.

За таких умов крадіжки як єдина можлива надія на виживання сформували і ставлення до колективного і спільного як до чужого і того, що можна взяти / вкрасти. Спільна відповідальність у новій системі означала нічийну. Така установка існує дотепер. При цьому, йдеться саме про крадіжку не приватної, а державної чи спільної власності. Наприклад, принести навіть якусь найдрібнішу, проте крадену річ з роботи. Приватна власність все ще залишається табу для крадіжок і підпадає під правило «красти — це погано». Тому часто спільні простори — під’їзди багатоквартирних будинків, прибудинкові території, комунальні господарства — мають вигляд закинутих й нічийних. Подібний досвід поширився і на колективну роботу: за відсутності лідера, який візьме на себе відповідальність, результат «нічийний».

«Більшовики намагалися створити іншу громаду селянську, колгоспну громаду. Але ця колективна власність, куди зібрали худобу, приміщення належали колгоспу. Але колгоспники не відчували, що то їхнє. Через те худоба часто була не доєна, не нагодована. До неї ставилися: «Це не моє. Це колгоспне». Ось це ставлення до колгоспної (соціалістичної) власності змінило все у світогляді селян і ставленні селян до власності» — Роман Подкур.

«Є переконання, наприклад, про те, що не варто тут щось робити за межами моєї родини, свого будинку. Бо у людей немає цього базового відчуття безпеки, коли багато років ти живеш і нічого з тобою не стається такого, що може загрожувати твоїй родині і може змусити її поміняти місце проживання. Тому є сенс щось робити тільки в тому місці, де ти безпосередньо живеш, а поряд — ні. Бо в будь-який момент може статися таке, що оце все поряд зруйнується» — Вікторія Горбунова.

Сховати власні запаси їжі, закопуючи їх у землю, прибрати від очей будь-які ознаки власної спроможності прогодуватися, мовчати на будь-які приниження — це була ще одна можливість вижити у часи Голодомору. Назвати людину куркулем чи підкуркульником могли за будь-які ознаки достатку. Навіть більше: показати, що маєш зерно та їжу, означало, що їх відберуть. Так селяни навчилися ховати не лише їжу, а й будь-які особисті досягнення, здобутки у приватному господарстві чи зайвий кусень хліба.

«І, звичайно, страх бути іншим, вирізнятися. Бо ми розуміємо, що села були переселені. Людей дуже змішували, щоб не було оцих груп, які мають спільний досвід. Бо я можу говорити про ці речі, такі дуже інтимні речі з тими, хто мав спільний досвід, кому я довіряю. І це от коло довіри теж було зруйноване» — Вікторія Горбунова.

Сьогодні у таких фразах, як «щастя любить тишу», можна проглядати вплив закладеної під час Голодомору установки про важливість «не висовуватися»: бути таким, як усі, не демонструвати власних здобутків, не притягувати до себе уваги. Така установка припиняє будь-яку ініціативу та можливість розвитку приватної власності «не так, як у всіх». А отже, це унеможливлює розбудову власних бізнесів чи навіть кар’єрного зростання на місцях роботи.

Національна травма

Близько 90% українців на початку Голодомору проживало у селах. Саме проти села як осередку українства, носія традиційної культури та звичаїв і було організовано Голодомор-геноцид. Після запровадження наприкінці 1932 року системи «чорних дошок» і введення на початку 1933-го обмежень на пересування Україною та Кубанню село стало закритою зоною. Тим, кого прирекли на смерть, фактично перекрили будь-які можливості сполучення із зовнішнім світом.

За таких умов місто ставало чи не єдиною можливістю вижити. Хоча й міста страждали від голоду так само, як і села, а вулиці заповнювалися померлими від голоду селянами-втікачами, однак місто уявлялося недосяжним шансом на порятунок. Із розбудовою заводів саме там зосереджували великі виробництва. Для людей це була можливість заробити і вижити. В русифікованих містах насаджувався комплекс меншовартості всього українського. Вони стали «казаном», де було легше сконструювати радянську людину. Поруч із тим, не вщухала радянська пропаганда: заводи — це рушій прогресу держави.

«Чим менше залишалося людей, які були носіями цих архаїчних, сільських традицій, але які б могли ці архаїчні сільські традиції осучаснити у великому місті і зробити це велике місто сучасним і українським, тим більшим був подальший розвиток імперії. Сталін просто закладав засади для того, щоб в принципі ніякої української загрози не було» — Віталій Портников.

Тенденція виїзду населення до міст — не нова і не унікальна для України. Проте в Україні і сьогодні зберігається тенденція знецінення села. Бути селянином у 1930-х значило бути рабом: селяни не мали права на отримання паспортів, а купити залізничний квиток могли тільки за дозволом бригадира і голови колгоспу (отримати цей дозвіл було майже неможливо). Хоча сьогодні село — це можливість залучити інвестиції, розвивати бізнеси та туристичний потенціал, його продовжують асоціювати із застоєм та відсутністю перспектив.

Ба більше, саме із селом пов’язували українські мову та культуру через зосередження українського населення там. Відтак, розмовляти українською означало виявляти власну ідентичність і показувати себе неугодним для держави. Не українська мова як така викликала страх, а демонстрація власної ідентичності і здогад про те, що саме за неї населення прирекли на голодну смерть. Визнати себе українцем означало визнати себе безперспективним та другосортним селянином і навіть наразитися на небезпеку знищення разом із українським селом. Подібне приховування власної національної ідентичності, приписування українського винятково селам — тенденція, яка зберігається і нині.

«Те, що ми досі не маємо справжнього українського Харкова, української Одеси, те, що ми до кінця не маємо українського Дніпра і українського Києва — значить, що ми не маємо жодного справжнього українського мільйонника. Це прямий наслідок Голодомору. А мільйонники — це те, що створює сучасну цивілізацію, це те, що дозволяє якійсь країні реально боротися із іноземним впливом, впливом іншого світу, «русского міра». Так що треба сказати, що Сталінська ідея Голодомору була ефективна з точки зору не фізичного, а цивілізаційного знищення української нації» — Віталій Портников.

Безмовні жертви

«Найперше — це говорити, розповідати історії. Люди, в чиїх родинах історії замовчуються, це дві цікаві речі: по-перше, це ті родини, в яких було найбільше близьких жертв. Травма була безпосередньо в родині, і люди уникали говорити про це. Друге — люди, в чиїх родинах замовчувалися ці історії, мають більше негативних установок, більше знецінення до подій. Наприклад, «я не вважаю, що цю тему взагалі треба зараз ворушити». Це має бути живе говоріння» — Вікторія Горбунова.

У інформаційному просторі СРСР перші згадки про Голодомор з’явилися лише у період перебудови (з другої половини 1980-х років) тільки після того, як про нього вже не вдавалося мовчати. Злочин геноциду став травмою, свідками якої були мільйони тих, хто зміг вижити. Разом із тим комуністичний тоталітарний режим приховував докази злочину: статистику підтасовували, вимерлі села заселяли людьми з інших регіонів СРСР, на місцях масового поховання будували дороги. Говорити і чинити опір означало накликати біду на свою родину і своїх близьких. Усі знали, проте мовчали, бо розголос міг дорого коштувати.

«В українців не було своєї держави. Вони були громадянами цієї самої держави, яка їх знищувала. І могла зробити це знову. І не було кому за них заступитися» — Віталій Портников.

Психологічна та фізична травма залишилася непроговореною. Несправедливість та відсутність покарання винуватців — те, з чим померла більшість свідків Голодомору.

«Це тема не просто табу, а тема, запечатана страхом: не тільки убили предків, а ще й заборонили їх оплакувати під страхом, що й тебе вб’ють» — Оксана Забужко

«Людям говорити — це було знову потрапити у ситуацію смерті, у ситуації, коли вони там ледь виживали. Інтрузії — це реальне потрапляння з нинішньої ситуації в минулу. Тобто, людина знову знаходиться там, вона знову переживає все це, що її близькі помирають, вона бачить ці розпухлі тіла, вона чує це часте дихання. Незважаючи на те, що зараз геть інакше, це відбувається, ніби це усе — зараз. Плюс це викривлення реальності, її підміна, коли пропаганда говорить про інше» — Вікторія Горбунова.

Лише у 2010 році Апеляційний суд Києва через порушену кримінальну справу назвав прізвища винуватців геноциду. Така непроговореність, замовчування і страх висловлюватися також впливали на особистості тих, хто зумів вижити за таких умов.

Покоління, народжене після 1933-го, почуло сімейні історії та перекази, а їхні діти і онуки — лише далекі відголоски минулого. Водночас наслідки геноциду для українського суспільства міцно вкоренилися у його повсякденність і через страх дотепер є не до кінця проговореними та осмисленими.

«Голодомор загнав українське суспільство у почуття цього невимовного жаху, особливо коли йдеться про простих людей. Навіть у пізні радянські часи про Голодомор намагалися не згадувати» — Віталій Портников.

До того ж, непроговореність травми поєдналася із забороною на будь-яку власну позицію чи точку зору. У 1937-1938 роках після Голодомору в Союзі пройшла хвиля репресій щодо діячів мистецтва, культури та освіти. Радянська система знищувала всіх, хто насмілювався чинити їй спротив чи висловлювати власну думку Голодомор зруйнував віру у спільну суспільну дію. За умов формування радянського «новоязу» події не називали прямо, а справжній зміст приховували за довгими реченнями партійних документів та виступів. Навіть у наказах між партійними діячами зберігалася секретність і непрямі сенси. Тому й сьогодні багато людей так часто уникають прямої відповіді на деякі гострі питання щодо влади та політики.

«Зміни дискурсу змінюють реальність. Поки ще ми мали перше покоління тих, хто був безпосередніми свідками і міг би мати ці посттравматичні реакції і цей посттравматичний розлад, люди уникали говорити про це. І це були дві взаємнопідтримуючі речі: з одного боку, фактор психічного уникання, пов’язаний безпосередньо з травмою, і з іншого боку — це пропаганда» — Вікторія Горбунова.

На кінець 2020 року Голодомор визнали геноцидом 17 держав світу, включно з Україною. Подібні травми залишають ціннісний відбиток не лише на очевидцях, а й на цілих поколіннях. Усе більше архівів відкривають, дедалі більше документів підтверджують слова тисяч свідків і розкривають нові деталі злочину тоталітарного комуністичного режиму. Тому важливо осмислити усі ці досвіди і травму та інтегрувати їх у побудову нинішнього суспільства.

«Ми маємо пояснити. Людина має розуміти, що деякі її поведінкові стратегії, деякі її думки, переконання, вони не співпадають з реальністю, вони не проходять тестування реальністю. Чому? Бо вони керовані не цією реальністю, а от тією травматичною реальністю» — Вікторія Горбунова.