Запоріжжя від Яніни Соколової

Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter

У проєкті “Амбасадори” відомі українці знайомлять із власним баченням міст, де вони прожили багато років. У тринадцятій серії телеведуча та журналістка Яніна Соколова розповість про рідне Запоріжжя. Це індустріальне місто відоме не лише завдяки потужній Дніпровській ГЕС. Багатьох приваблює осередок українського козацтва XVI – XVIII століть — острів Хортиця.

Дізнатися, чим тепер живе Запоріжжя, разом з Яніною вирушив засновник проєкту Ukraїner Богдан Логвиненко.

— Які сьогодні маєш враження від міста, в якому ти росла?
— З одного боку, я не розумію, як тут весь цей час жила і мріяла. І у мене було дуже багато прагнень! Це місто ніби зовсім не моє ідеологічно, але з ним у мене пов’язано стільки крутих спогадів. Воно настільки мене загартувало, що я йому дуже вдячна і дуже його люблю. Тут живуть дуже і дуже сильні духом люди. Напевно, дається взнаки козацтво. Втім, мені би дуже хотілося, щоб це місто стало більш українським.

— Як місто вплинуло на тебе?
— Напевно, від міста мені передалася дуже така авантюрна енергетика. У мене немає відчуття, що все буде жахливо, якщо щось не вийде. Я доволі відповідальна у всьому, і у мене немає боязні щось зробити. Скоріше, є боязнь щось не зробити — і це , до речі, в дусі міста. Тут дуже рішучі люди, але коли це стосується питань натяку місцевій владі на зміни, то включається ментальна риса: “Треба мовчати, бо буде гірше, а краще взагалі не буде. Краще було у Радянському Союзі”.

— Що пам’ятаєш про двір, у якому минало твоє дитинство?
— По-перше, це двір, в якому я була дуже авторитетною, прямо дуже. Я слухала “Територію А”, різних виконавців українських. “Аква Віта” (один із популярних українських гуртів кінця 1990-х років — ред.), слухала альбом Ірини Білик “Фарби”. Пісня “І я пливу у човні” на весь двір лунала. Я тут ще їх українізовувала у підлітковому віці, але насправді в цьому місці дуже важко бути українцем.

— Після розпаду Радянського Союзу Москва ще довго залишалася столицею для цього регіону?
— І досі лишається. І, що сумно, навіть з війною люди нічого не зрозуміли. Вони не до кінця розуміють, ким вони є.

“Територія А”

Український телевізійний щоденний хіт-парад кліпів.

— Як Запоріжжя стало зросійщеним?
— Я народилася у заводському районі Павло-Кічкас, де одні заводи і будинки між ними. Це місто заводське, індустріальне. Більшість людей, які тут проживали — це робітники, які приїхали переважно із Росії. Перед тобою Соколова. Ми з батьком не спілкуємось уже давно, вірніше, він з нами, але його родичі всі з Росії.

— Тобто географічне розташування тут мало значення?
— Наближеність до території Російської Федерації дається взнаки. У моїй гімназії навіть був контракт з Московським фізико-технічним університетом. Це означало, що закінчуючи запорізьку гімназію, ти маєш можливість за співбесідою поїхати в Москву, в університет. І частина студентів там таки лишилася.

— Як ти потрапила в журналістику? Спочатку ти працювала на місцевому телеканалі “TV5”?
— Це було недовго, після закінчення школи. Я ще два роки в запорізькому університеті вчилася, а потім вступила до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого і в той час працювала журналістом на декількох телеканалах. На другому курсі я виграла величезний кастинг на прямоефірне шоу. Тоді було оновлення телеканалу “Інтер”, який знову ж таки робили росіяни. Канал був завжди у зв’язці з “ОРТ”, таким першим каналом російського телебачення. І ось я виграла кастинг, стала вести в прямому ефірі тригодинне телевізійне ранкове шоу з великою зарплатою, соцпакетом і квартирою в центрі Києва. Так змінилося моє життя.

Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter

— Як ця іскра українськості потрапила до тебе?
— Я не знаю, не можу це пояснити. Мені подобалась культура та мова. Мені подобався завжди якийсь спротив. Коли людина знаходиться в якомусь культурному просторі, і коли її день заповнений абсолютно різними заняттями, які її розвивають, то вона сама дійде до думки, де її розвиток, а де деградація. Завдяки моїй мамі я була всюди і, напевно, прийшла до того, як варто жити.

— Який твій театральний досвід?
— Я ніколи не грала в театрі до вистави “Історії кохання для дорослих” 2014 року. З цього часу ми об’їздили всю Україну і це фан (радісно, захоплююче — ред.). Хтось іде на рибалку, хтось грає в шахи, хтось грає в “Counter-Strike”, а я граю в театрі.

“Counter-Strike”

Популярна комп’ютерна гра.

Волонтерський центр «Солдатський привал», розташований поблизу залізничного вокзалу «Запоріжжя-1», був відкритий у листопаді 2015 року. Його створили для відпочинку військовослужбовців та їхніх родичів, які проїжджають через місто. Центр працює як хостел, де цілодобово чергують волонтери-адміністратори. Людмила Волтер, військова психологиня, яка працює в центрі, з власного досвіду знає, як важливо допомагати військовим адаптуватися до мирного життя: “Повертаючись додому, військовослужбовці бачать знецінення, коли чують: “Ми тебе туди не посилали. Що ти розповідаєш? Такого просто не може бути!”. Їх це розриває зсередини. І нас починає розривати, тому що ми з цим теж маємо справу. Коли мені, наприклад, говорять: “Та вони ж ненормальні!”, то я кажу: “Вони ненормальні? Вони нормальніші за всіх нас!”.

— До 2013 року ти була за дружбу з Росією?
— Я була не те щоб за дружбу з Росією, я мала дружні стосунки з заступником голови нинішньої Луганської народної республіки (терористична організація — ред.), з одним із політтехнологів цієї республіки товаришувала. Ми всі мало говорили про агресію, а потім настала війна і я зрозуміла, що я не з тими дружила, але тоді вони були іншими. Я думаю, що ніхто не думав, не міг собі уявити, що буде таке.

Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter

— Ти змінила ідеологічну позицію чи в тебе її не було?
— Я думаю, що вона у мене була досить розмита. Я не знала, ким я є, досить довгий час, можливо, до 2010 року. Ще у мене чоловік з Львівської області, і коли ми з ним познайомились, він досить лояльно ставився до моєї російськомовності, до мого ставлення до росіян. Але потім, коли ми одружилися і почали обговорювати якісь стратегічні питання, все змінилося. Він був правий, бо тоді ще війни не було, а натяки на те, що нам потрібно бути подалі від Російської Федерації, були.

У травні 2019 року Яніна Соколова повідомила, що за останні 7 місяців поборола онкологічну хворобу. Після цього журналістка ініціювала мультимедійний проєкт «Я, Ніна», який має на меті допомогти онкохворим людям усвідомити цінність життя. Він містить повнометражний художній фільм «Я, Ніна», однойменну книгу та відеокліп на пісню «Сьомий день» гурту «Друга ріка». «Я, Ніна» також підтримує ініціативи, спрямовані на попередження і боротьбу з онкологічними захворюваннями.

— Як виникла ідея проєкту “Я, Ніна”?
— Ідея народилася після того, як мені зробили операцію. Я лежала в палаті і думала: “На що ти мені натякаєш? Що ти хочеш від мене? Небо, навіщо ти мені це придумало?”. І тоді я зрозуміла, що треба розпочати цей проєкт, і зараз він має дуже широку історію.

— Як Валерій Харчишин долучився до проєкту?
— У моєму житті, особливо в період онкології, було досить багато тих, кого я не хотіла бачити і чути, з ким мені було складно. Валерій — це мій друг, з яким мені легко, який мене розуміє і терпить практично все, що я влаштовую.

Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter

У Запоріжжі збереглося архітектурне надбання в стилі конструктивізму, історичну цінність якого не завжди помічають мешканці та гості міста. Під час стрімкого будівництва, що розпочалося у Запоріжжі у 1920—1930-х роках, тутешні архітектори мали можливість проєктувати, експериментувати та створювати новий життєвий простір. Краєзнавець Роман Акбаш, що водить екскурсії Запоріжжям, одним із найбільш яскравих прикладів пізньої архітектури радянської доби вважає Палац дитячої та юнацької творчості. Він пояснює, чому архітектура є однією з візитівок міста: “На жаль, серед жителів Запоріжжя поширена думка, що у нас немає нічого цікавого, крім Хортиці та Дніпрогесу. Доводиться переконувати людей. Тут у голому степу в кінці 20-х років ХХ століття почали будувати нове місто. Це була потім дуже передова архітектура, це дуже молоді радянські архітектори, які хочуть усе старе зруйнувати і побудувати щось нове. У Запоріжжі багато будинків в тому стилі конструктивізму. Тут на зовсім невеличкому клаптику зібралися яскраві приклади радянської архітектури 1920 — 1950-х років”.

— Як ти оцінюєш екологічну ситуацію Запоріжжя?
— Насправді, для мого міста це важка тема. Десять років тому це було так: “Легше заплатити за викиди, аніж робити сучасні засоби очищення або запобігати забрудненню”.

У Запоріжжі почали встановлювати датчики, виміри яких показують ступінь забруднення повітря в різних районах. Відслідковувати стан повітря може кожен охочий в режимі онлайн з власного смартфону. Координатор “Екокоаліція Запоріжжя” Олександр Костенко переконаний, що ситуація з викидами з часом зміниться, але для цього потрібно не бути байдужими до навколишнього середовища та здійснювати системний моніторинг: “Коли мова йде про пил, всі уявляють, що це такий собі побутовий пил. Насправді, в умовах Запоріжжя це мікрочастинки незрозумілого походження, які проникають до нашої серцево-судинної системи. Раніше влада говорила, що основний “забруднювач” — це транспорт, але коли активісти почали розширювати мережі громадського моніторингу повітря, ми побачили, що починається це ближче до ночі і потім не корелюється. Наш організм найбільше споживає повітря. Люди думають, яку воду вони купують і що їдять, а чим дихають — вони недооцінюють. Хоча це основне”.

— Чи стали люди більше уваги звертати на стан екології в Запоріжжі?
— Мені здається, що в цьому напрямі ми рухаємося вперед. Принаймні після того, як ми створили проект “Я,Ніна”, люди задумалися: “Яніна! З нею все було добре, вона ж не подавала ніяких ознак і “бац!” — рак”. І той страх все дуже підштовхує. Я зрозуміла, що люди стали по-іншому ставитися, тому повітря передусім.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту,

Ведучий:

Богдан Логвиненко

Режисерка,

Продюсерка:

Карина Пілюгіна

Редакторка,

Транскрибаторка:

Софія Базько

Редакторка:

Наталія Понеділок

Коректорка:

Олена Логвиненко

Фотограф,

Більд-редактор:

Олександр Хоменко

Оператор:

Павло Пашко

Олег Сологуб

Монтажерка:

Анна Воробйова

Звукорежисерка:

Анастасія Климова

Транскрибаторка:

Наталія Вишинська

Слідкуй за експедицією