Янко Деревляний. Рятівник Явірника

Янко Деревляний виглядає й творить одночасно наче німецький художник і архітектор Гундертвассер, його будиночок і вбрання нагадують про героїв з Толкіна, спосіб життя зближує його із Буддою Ґаутамою, але він звичайний закарпатець, що в молодості служив на заводі у будівельному батальйоні в місті  Електросталь. На заводі, де за проектом Курчатова робили атомну бомбу.

Янко виріс у багатодітній родині вчителів, він був молодшою дитиною і любив малювати. Став по-своєму вільною людиною, але, не зважаючи на таку свободу, десять років листування із майбутньою дружиною, армію та інші життєві обставини, створив сім’ю, виховав двох дітей, прожив 35 років у подружжі, а дітям приділяв максимальну увагу та підтримував будь-який їхній творчий потяг.

Але як тільки він повернувся на Закарпаття – звичайне життя перестало його влаштовувати. Він практично оселився на Явірнику ще з 70-х років, коли тут була радянська турбаза, на яку його запросили художником-оформлювачем. Цю турбазу ще у 30-х роках облагороджували чехи і словаки.

Пристанок Янка

Явірник унікальний тим, що це єдина гора, де всі ці роки залишалась хатинка з каменю, де постійно перебувала людина, що приймала туристів. Оскільки оформлювати саме цей будиночок запросили Янка, то він у ньому працював і, заодно, приймав туристів. Вперше Янко потрапив на Явірник ще 1974 року, з тих пір багато змінив на цій локації: спроектував та побудував будиночки та вогнище, допомагали йому у цьому родина та друзі. Сьогодні тут у поблизу Великого Березного біля самісінької вершини гори створив цілком нетиповий туристичний притулок.

У Чехії та Словаччині туристичні пристанки в горах не рідкість. В них завжди можна зупинитися, відпочити, приготувати собі їжу, перечекати бурю, познайомитись з іншими мандрівниками. Вони зменшують ризики самостійних походів горами і часто стають рятівними острівками в негоду.

– Якось заблукали тут дві дівчини з Києва. – Розповідає дочка Янка Марія. – Причому одна майор міліції. Вони відпочивали на базі відпочинку «Дубовий гай», звідки вони вирішили прогулятися на гору Явірник. Раптово розсіявся дуже сильний туман і вони геть заблукали, а тоді зустріли старших двох місцевих дядьків, які їм трохи підказали дорогу до Янка. Щоправда, його там не було. Але, звичайно, там було відчинено, дівчата зайшли погрітися до пристанку, позакутувалися у ковдри і переночували. Саме  тоді  батько був вдома. Але за той час, що пройшов із часу, коли вони в тумані зустріли двох місцевих, татові вже мало не весь Березний дзвонив казати, що двоє київських дівчат блукають в тумані по Явірнику.  Янко на ранок наступного дня взяв рюкзак на плечі і пішов на Явірник, дорогою зустрів дівчат, що вже спускалися. Вони вже всі зрозуміли, хто він, а він одразу ж розпізнав їх. Вони подякували за нічліг, а коли піднявся на гору, зрозумів, що вони залишили ще й гроші. Через рік дівчата приїхали вже не на турбазу, а в будиночок до батька.

Сьогодні це місце – усе його життя, сюди приїздять люди побачити незвичайну місцину та познайомитись особисто із Янком Деревляним. Саме таке «народне звання» йому дали за роботу з деревом, коли працював у майстерні в Дубововому Гаю. Тут люди знаходять туристичні маршрути, чорниці, неймовірні краєвиди і, зрозуміло, самого Янка. Він не відлюдник, яким може здатися на перший погляд, але є дуже містичною людиною у спілкуванні: філософ, що розуміється на мистецтві, архітектурі і, зрозуміло, житті; винахідник нових методик роботи із деревом: береться за цікаві роботи з цілісного куска, без цвяшків чи викривленого дерева – він надихається, думає, знаходить рішення і фантазує; він – набагато більше, аніж від нього очікують, а проникнутися цим можна тільки у захоплюючих розмовах, кінця яких просто не хочеться.

Скульптура і архітектура Деревляного

Янко показує нам меблі, елементи інтер’єру, будинки та різноманітні власні архітектурні рішення, переважно на фото. Більшість із них розсіяні по світу.

До прикладу, велика різьблена розета – символ сонця, що дійшов до нас ще з язичницьких часів, – сьогодні у Данії. Її українські лікарі забрали у подарунок данським колегам. Пізніше лікар, у якого ця робота висить вдома, особисто приїжджав у гості до Деревляного, казав, що робота нагадує сонце. Цю картину Янко почав виготовляти ще у 80-х, коли, за радянських часів, такі речі робити було заборонено, а закінчив тільки за незалежності – у 95-му.

– Щастя – це лиш ті секунди, коли ти займаєшся тим, в чому бачиш сенс. Це постійний експеримент.

Деякі роботи вражають навіть на фото: різьблений триметровий хрест виготовлявся з велетенського шматка дерева, з яким Янко «12 років тягався», а потім вирізьбив, а тепер він прикрашає маленьку церкву в Італії в містечку Бассано.

– Там поруч Челентано живе, знаєте? – Впевнено каже Янко.

Він вміє працювати із дефектним матеріалом, та таким, до якого інші майстри вже не беруться: меблі виготовлені із покрученого дерева або ж  зі складених наскрізь дошок – «крипажів». Він бере фактуру, пристосовує ідею до матеріалу, природні елементи використовує на користь виробу. Працює «на суху» і не забуває про знаки та символи.

У арсеналі його робіт також і дерев’яні мости: аркового типу і на стовпцях. Іноді певні естетичні рішення у роботі Янка зумовлені архітектурною потребою. Як от «павук», якого демонструє на фото – головний елемент, що тримає конструкцію, а від нього йде усе накриття над двадцятиметровою терасою.

– На тих старих підйомах це зроблено. Я не хочу казати, що це авторське. Думаю, до мене це вже давно робили. Але я робив це по власних кресленнях. Для мене найважливішими вчителями були Ґауді та Калатрава.

Янко дуже шанує цих архітекторів, надихається ними. Антоніо Ґауді – каталонський майстер і художник, який спроектував найбільш визначні пам’ятки архітектури Барселони. Доповнював будівлі ажурними баштами, нестандартними проектними рішеннями, оздоблював декоративною керамікою. Він не тільки вважався новатором форми, але вмів відчувати у трьох вимірах та мислити над різного типу роботами: займався художнім литтям, проектував меблі.

Сантьяго Калатрава – інший іспанський архітектор, автор багатьох сучасних футуристичних споруд, стиль якого об’єднує архітектуру і скульптуру, серед його робіт мости, будівлі та дорожні розв’язки у Європі, США та Азії.

А ще Янко згадує угорського Марселя Бреєра, якого самі закарпатці, за його словами, чомусь недолюблюють. Він працював у Америці і робив неймовірні речі з кам’яними кладками та бетонним литтям. Опис 20-метрової дзвіниці Бреєра з уст Янка вражає, адже сам Янко практично ніде закордоном не бував: мав тільки практику у Москві та Прибалтиці, і лише один раз поїхав у «заплановану» поїздку до тодішнього Ленінграду. Зате має фото власних робіт, розкиданих по світу. На запитання, чи не хотів би поїхати подивитися на роботи Гауді, відмахується, що і так бачив фото тих робіт, які йому товариш приносив. Янко не уявляє, як залишити аж так надовго Явірник. А Бреєра обожнює, і за ним багато чого робив – зокрема працював із бетонними формами.

Янко не зважаючи на псевдо Деревляний, насправді захоплюється не лише деревом, а й каменем, металом та навіть сам працює з бетоном:

– Я з бетоном познайомився в армії, бо мав диплом – монтажника бетонних конструкцій, я там побачив справжній бетон, справжню роботу, бо завод був феноменальний. Там все вже для космосу робилося. Безліч усього я навчився з металу та бетону робити саме там. Туди йшов найкращий метал, той, що брали до озброєння. Як казав Суворов: «пуля – дура, штик – молодець», значить бетон – дура, а палка – найважливіше, але з палкою ніхто не хоче гратися, бо палка це ж пісня.

На Явірнику життя стрімко змінюється. Серед світлин у Янка можна знайти зображення з підйомником, якого вже давно нема – тут було старочеське лісництво, «стальова» турбаза, запроектована архітектором Шнайдою. Сюди туристи з’їжджалися на «спорт-лижі», бо тут і сніг був, і трасу прорубано, але наразі все, крім будинку самого Янка, потроху чахне. А він, попри все, продовжує удосконалювати місцину, робить її все більш комфортною для туристів, тепер у нього може розміститися близько 20 осіб, але і більшій хорошій компанії тісно не буде.

– Тут є кілька стежок, що йдуть нагору, або й навіть автомобільний шлях. Щоправда, заїхати може не кожен, дорогу тут називають «тиринкул». Я піднімаюся нагору дуже швидко – знаю короткі шляхи, а туристи йдуть кілька годин.

Сама ж земля, де тепер проходить життя Янка, – у власності хлопця, який є сином його друзів.

– Підходить малий до мене і каже: «Дядя Ваня, хочу таке…». Він не сказав, що землю взяв лише під конину, а потім уже як складувалося. Я почав. Зробив проект. Це було вісім років тому.

Після того життя Янка на Явірнику було вже не таким усамітненим, близько п’яти років з ним час від часу жили робітники, що допомагали зводити йому будиночки для гостей.

Тут теж працювало кілька людей, що утримували живність. Внизу була конюшня, а там був коник такий, феноменальний – він і в їзд був, і під сідло, і тянув дерево. Потім були барани, були вівці, кози. Боже, та то фантастика, і були монголіти, така напівдика порода…

Сусіди Янка

Крім свійської живності, на Явірнику повно й дикої. Саме вони, а не люди, – найчастіші гості і найближчі сусіди Янка. Тут можна побачити ласку, якій звично бути серед людей. До речі, ласка – найменший хижак на землі. Вона полює зазвичай за мишами, хоча може вполювати вдвічі більшого за себе кролика.

– Ласки зовсім нелякливі, можеш за пазуху запхати. Вони ще більш-менш чистотні. Ходять там, штовхають все. Я на поличках навіть праски повідсовував, бо вони там бігають і на голову можуть скинути. З роками вони міняють свою манеру. А от миші дуже паскудні. Все гризуть. Було що цілими зграями приходили. Як знайдуть що їсти, то пропадає все. А ну ласка, кекс дуже любить, прогризе сіточку, залізе.

Янко каже, що навіть коти тут дичавіють, а довгий період на Явірнику рідко хто взагалі витримує:

– Це маєте бути поклик в душі. Тут інакше не можна. Підбив пацанів тонну дерева нести, там знизу. І не питали для чого це дерево, а просто несли і все. Пройшли роки, і діти приходили казали, що їхній тато дерево тут ніс.

Клімат змінюється на Явірнику, а разом із ним змінюється і фауна.

– Раніше тут був сніг такий, що собака в вікна другого поверху заходила, – згадує Янко, – а за три останні роки снігу стає все менше, а скоро буде важко згадати, як виглядає справжня зима. Я малим ще зустрічав оленя, а тепер їх тут зовсім немає. Можна було побачити як олень кладе роги на спину, а тоді чотири стрибки – і його тут нема. Ще є трохи кабанів.  Колись бачив як цапок залицяється до косулі. Мені було років 14-15. І він вибігає, навпроти мене стає. І бачив любовну гру цапка і косулі, коли цапок стає на коліна, головою по землі і просить. Так півгодини на неї дивився.

Внизу від Явірника є вода, куди і дотепер приходять кабани, лисиці та вовки. Але зникають тварини не лише через зміну клімату. Явірник залишається дуже мисливською територією, не зважаючи на заповідний статус: сюди сходяться полювати і з Березного, Солі і  Заброддя.

Янко навіть не веде конкретного переліку гостей, але завжди їм радий. Сюди, на висоту 1017 метрів над рівнем моря часто доходять і з дітьми, а Янко їх пригощає своїми фірмовими стравами, розповідає свої історії, частує спеціальним чаєм, приготованим на вогнищі із місцевих трав та водить околицями. Явірник завдяки йому стає живішим, Деревляний не полює на своїх сусідів, а ті, за виключенням нахабних мишей, не чіпають його, Янко спостерігає, замальовує і розповідає це тим, хто проходить повз.