Ми повертаємося до одного з героїв проєкту Ukraїner «Голоси окупації» — серії історій про українців, які змогли евакуюватися з територій, що їх армія РФ захопила на початку повномасштабної війни. Євген Твердохлібов — фермер і батько трьох неповнолітніх дітей, який разом із дружиною пережив два місяці в окупованому селі Алісівка на Слобожанщині. Він розповів, що за ці два роки змінилося в його житті та сприйнятті війни, з якими викликами довелося стикнутися після евакуації, а також що тригерить, а що підтримує далеко від рідного дому.
До повномасштабної війни подружжя Твердохлібових побудувало в Алісівці будинок і ферму Seven Gardens Family Farm. Вони займалися тваринництвом і виробляли крафтові сири на власній сироварні. В Алісівці сім’ю і застало вторгнення — російські військові зайшли туди 12 березня.
Євген разом із дружиною пробули в окупації до кінця квітня, а тоді їм вдалося евакуюватися до Литви. Восени 2023 року сім’я розпочала нове життя у Швейцарії.
Життя в окупації та евакуація
24 лютого 2022 року подружжя Твердохлібових віддало своїх трьох дітей і найцінніші речі батькові Євгена, який приїхав на допомогу з Харкова, а самі залишилися на фермі — не могли покинути тварин, яких натоді було 50 голів. Коли російські загарбники окупували Алісівку, то розпочали обшуки в оселях людей. Виходити на зв’язок було складно, бо тривали постійні обстріли інфраструктури, але Твердохлібови сховали один телефон, щоб за можливості спілкуватися з рідними. Заряджали пристрій від сонячної панелі, яка була встановлена на їхньому будинку. Під час одного з обшуків російські військові телефон знайшли:
— Повели в ліс і, направивши на мене автомати, сказали: «Бери лопату, копай могилу». Я викопав собі могилу, вони приклали автомат до голови та звели затвор.
Як виявилося, загарбники хотіли лише налякати фермера, тому згодом його відпустили.
Подружжя до останнього чекало на звільнення свого села з-під російської окупації. Але коли солдати РФ вирили окопи й поставили міномети поруч із будинком сім’ї, він із дружиною таки вирішив евакуюватися. 27 квітня Твердохлібови виїхали з Алісівки. Із собою їм удалося забрати вісім найцінніших племінних кіз. Інших тварин просто відпустили.
Подружжя провело шість годин у дорозі вздовж кордону з РФ, ще вісім — на кордоні, далі — 1100 кілометрів до Латвії та ще 40 годин на кордоні. Звідти приїхали в Литву до товаришів, які також мали козину ферму й сироварню. Там залишили своїх тварин і повернулися в Україну — на Волинь до друзів-фермерів, де за два тижні зробили документи й відремонтували машину. Потім забрали дітей, які на той час уже були у Словаччині (туди у березні вони виїхали з бабусею), і всі разом повернулися до Литви.
У попередньому інтерв’ю Євген казав, що попереду в них — невідомість. Він із дружиною не був упевнений, чи буде безпечно коли-небудь повертатися додому, бо велика частина України замінована.
Адаптація до нових умов
У жовтні 2022 року Євген на запрошення колеги-сироварки Тетяни Дядечко приїхав у Швейцарію. Там же він пізніше самостійно змінив ще два місця роботи й урешті-решт облаштувався в новій країні. Зараз Євген живе в кантоні Сент-Ґаллен, що на сході Швейцарії, та працює на молокопереробному заводі. Спочатку був оператором обладнання з виробництва вершкового масла, нині — начальник зміни відділу виробництва масла.
кантон
Назва адміністративно-територіальних одиниць у деяких країнах, зокрема у Швейцарії.
Поштовхом переїхати саме до цієї країни стало знання німецької. Євген каже, що це також значно допомогло адаптуватися:
— Місяці два-три мені знадобилося, щоб згадати те, що ми вчили в школі, — це була школа з поглибленим вивченням німецької мови. Тому знання, [отримані] двадцять років тому, були достатні. Але ж двадцять років [я був] без практики. І спочатку інтенсивно згадував [мову], потім вже було легше.
У листопаді 2023 року Євген перевіз до Швейцарії сім’ю, бо розумів, що залишиться тут надовше. До цього його близькі були в Литві — дружина працювала там на фермі. Зараз жінка також вивчає німецьку мову, адже, як стверджує Євген, без цього у Швейцарії практично неможливо знайти роботу.
Через бюрократію подружжя два місяці оформляло документи для трьох своїх неповнолітніх дітей. Зараз вони ходять в адаптаційний клас у місцевій школі, вивчають там, зокрема, німецьку, а паралельно ще навчаються в українській школі в онлайн-форматі. Євген каже, що дітям довелося за короткий час опанувати дві нові мови:
— Вони за півтора роки в Литві вивчили мову. Литовська мова — це не слов’янська група мов, вона є однією з найстаріших у світі, близькою до санскриту. І вони її вивчили до мінімального розмовного рівня, тобто це було таким поштовхом. Вони спочатку дуже депресували, як це складно, а потім я кажу: «Дивіться, ви складну мову вивчили за рік фактично. Ви можете, ви здатні, от іще одна мова, наступна, треба рік теж докладати зусиль, а потім вже буде легше». І вони вже зараз спокійніше переїзд сприймають.
У Швейцарії, за словами Євгена, високий рівень зарплат і гарна природа. Однак витрати надзвичайно високі, майже пропорційні заробітку. Треба дуже старатися, щоб зекономити, каже фермер, тому, наприклад, він намагається самотужки лагодити своє авто. Утім, рівень життя, який він із сім’єю мав на Слобожанщині, не сильно відрізняється від того, що зараз у Швейцарії.
Євген не отримує фінансової підтримки від держави, бо місцева сільська рада вирахувала, що зарплатні чоловіка вистачає на забезпечення його сім’ї. Із підтримки — тільки невелика виплата на неповнолітніх дітей, яку надають усім мешканцям Швейцарії. Також Євген зазначив, що у країні страхова медицина, тому кожен мешканець зобов’язаний сплачувати за медстрахування.
— Ні я, ні родина — ми [ще] жодного разу не зверталися за медичною допомогою. Слава Богу здорові, і за своїм здоров’ям слідкуємо самостійно.
Ставлення швейцарців до війни в Україні
Євген розповідає, що швейцарці розуміють масштаб проблеми й можливі негативні наслідки російсько-української війни для європейської (і безпосередньо швейцарської) економіки, але про це висловлюються скупо:
— Швейцарія — це такий острів посеред Європи, і вони доволі прохолодно ставляться до будь-яких [збройних] конфліктів у світі. Деякі швейцарці слідкують за новинами, у випадку з Україною — вони розуміють, що це доволі близько до Швейцарії, що це загрожує Європі, європейським цінностям, але доволі стримано це все [сприймають]. [Та] є люди, які переживають, підтримують.
Уряд Швейцарії надає допомогу біженцям з України. За словами Євгена, особисто він не потребував підтримки, але знає людей, які приїжджали сюди без будь-яких речей і знання мови й отримували допомогу від волонтерів і уряду.
Євген також зазначив, що його особиста історія майже завжди справляє враження на швейцарців. Вони щиро дивуються його травматичному досвіду, висловлюють співчуття та пригадують історії своїх родичів, які евакуювалися з різних держав до цієї країни Швейцарії під час Першої або Другої світових воєн:
— Швейцарія не мала вже двісті років війни на своїй території, але завжди була прихистком для мігрантів, біженців, завжди виконувала гуманітарні місії. Вони декларують, що нейтральні у військовому плані і це, до речі, нам зараз заважає (з отриманням] зброї для України), але в плані гуманітарному вони завжди активну позицію займають.
Думки про повернення до України
Село, в якому Євген жив із сім’єю, ЗСУ деокупували в серпні 2022 року під час харківського контрнаступу. Фермер зауважив, що зараз там сіра зона, але деякі його сусіди туди їздили й ділилися з ним новинами.
— За останньою інформацією (вже з того моменту пройшло майже чотири-п’ять місяців, коли я чув це), в Алісівці залишилася тільки одна жінка-колаборантка, яка здавала всіх, і мене в тому числі. А фактично там нікого не має, тільки військові пересуваються, ДРГ (диверсійно-розвідувальні групи. — ред.) ходять, тому що два кілометри до кордону [з Росією]. В принципі це сіра зона, завжди там [є] якийсь ризик бойових дій, обстрілів, і так далі. От на той час ще наші будівлі, може, там, побиті трошки уламками, але стояли. Що зараз — не можу сказати.
Чоловік розповів, що доля більшості його односельців йому наразі невідома. Чув, що деякі з постійних мешканців села, які були пенсійного віку, загинули під час обстрілів, а жителі сусідніх двох великих сіл під час окупації виїхали через Росію в Європу. Дехто з них залишився в РФ.
Євген розповів, що одразу після звільнення Алісівки з ним зв’язувався військовий: той заходив до його будинку і знайшов його фермерську візитівку. Захисник надіслав відео, щоб Євген мав змогу подивитися на свій дім.
— Я на самому відео побачив, що будинок побитий уламками трошки, ангар побитий уламками, але на 95 % цілий, можна сказати. Ну і після того так воно там і залишалося до останньої осені, коли я про це чув.
Чоловік стверджує, що хотів би побачити будинок на власні очі, але повертатися додому з сім’єю поки не наважується — довкола може бути замінована територія.
— Я перший час важко це переживав. Вже якась внутрішня зібраність зараз, тому що ти маєш піклуватись про родину, про рідних, які залишилися в Україні, і немає часу якось розслабитись і дати волю почуттям, хоча іноді, особливо спочатку, психологічно накривало, [були] депресивні розлади.
Діти Твердохлібових болісно переживають втрату дому, але, так само як і батьки, намагаються адаптуватися до життя в новій країні. А далі, каже Євген, життя покаже.
Внутрішня трансформація
Євген розповів, що, крім зовнішніх змін, після евакуації з рідної країни він гостро відчуває і внутрішні:
— Я став сильніше. По-перше, я зміг і можу пройти через будь-які випробування. Якщо і раніше якогось страху перед проблемами чи чимось ще практично не було, то зараз цього страху і згадки про нього не може бути. Чомусь я не боявся, що [окупанти] мене застрелять, а все інше тепер взагалі не викликає страху.
Фермер розповів, що єдиний «тваринний страх» виникав у нього тоді, коли падали бомби. Вважає, що його можуть зрозуміти лише ті, хто переживав це особисто.
Позитивні внутрішні зміни Євген вбачає в можливості проаналізувати життєвий досвід, провести роботу над помилками, зробити висновки й переосмислити майбутні плани. Стверджує, що в нього є бажання повернутися в Україну, але поки немає чіткого розуміння, коли це буде, куди саме повертатися і як там повернеться його життя.
— Є дуже багато ідей, які я відкладаю «в шухлядку», на потім, але немає розуміння, поки триває війна, [де це буде реалізовано]: Харків, Харківська область, чи це буде Україна будь-де в іншому місці, чи це буде взагалі не Україна. От в цьому нема якоїсь певності. Хоча, звичайно, хочеться повернутися додому.
Психологічні наслідки та тригери окупації
Євген розповів, що перші пів року перебування в Литві, коли його сім’я чула звук цивільного літака, то відчувала той самий «тваринний» страх. А у Швейцарії вони стикнулися з іще більшою кількістю тригерів, які нагадують про період окупації Алісівки. Наприклад, тут регулярно проводять тренувальні армійські стрільби. І якщо звук літака сім’я сприймає вже значно спокійніше, то постріли зброї викликають вкрай неприємні спогади.
На думку фермера, найкращим методом самодопомоги, який полегшив психологічні наслідки окупації, стали розмови з людьми, зокрема зі своїми дітьми.
— Коли ти [свій досвід] багато-багато разів проговорюєш, це переживається, і відпускає. З дітьми ми так само — розмовляли відкрито, просто, чесно. Вони вже достатньо дорослі, щоб розуміти складні речі, і ти їм просто пояснюєш, як життя влаштовано, чому так відбулося з нами, з іншими людьми.
Тепер, каже Євген, коли його сім’я опинилася в іншій країні Європи, вони більш критично ставляться до придбання нових речей: стараються жити так, щоб усе найважливіше можна було все помістити в автомобіль. У Швейцарії чоловік старається оточувати себе тими речами, які були в Україні. Наприклад, зберігає вдома інструменти для ремонту автомобіля. За словами фермера, його дружина старається створити затишок у будинку: купує гарний посуд, квіти, прикраси на свята — це все асоціюється у них із рідним домом.
Євген підсумовує, що через усе пережите, за кордоном відчуває себе інакше, ніж в Україні. Зокрема, кардинально змінилося сприйняття й розуміння поняття «дім»:
— Тепер ти розумієш, що приміщення, де ти живеш, може бути сьогодні одне, завтра — інше. Для мене дім — це місце, куди ти можеш інвестувати свій час, свою працю, це місце, яке ти не покинеш. А зараз цього немає, тому що ти розумієш — будь-яке місце, де ти знаходишся, тимчасове.
