Євреї України. Хто вони?

Голокост євреїв і масові розстріли часів Другої світової війни в київському Бабиному Яру та по всій території України забрали життя більш ніж половини українського єврейства. Нащадки ж тих, хто вижив, були примусово асимільовані радянською владою. Повноцінне відновлення спільноти та поступова відбудова синагог, яких колись в Україні було до 800, почалося вже із розпадом Радянського Союзу.

Щорічно на вересень та жовтень припадає низка традиційних свят, пов’язаних із настанням нового року за єврейським календарем.

Місяць єврейських свят

Рош га-Шана (івр. «голова року») — свято початку нового року за юдейською традицією. Відзначають його у вересні-жовтні, в перший та другий дні місяця тішрея. 2019 року настав 5780 рік за єврейським календарем. Святкували його цьогоріч з 29 вересня по 1 жовтня.

Саме цього дня за юдейськими віруваннями Бог створив першу людину — Адама. Тоді ж Адам та Єва порушили заборону і були вигнані з Едему. Вважається, що саме у ці дні Бог вирішує долю всього живого на землі на наступний рік. І кожен, хто сповідує юдаїзм, за традицією має ще 10 днів для покаяння перед Судним днем.

У Рош га-Шана громада або родина збирається разом, читають молитви, а коли зійде перша зірка, яка й сповіщає про настання нового року, всі збираються за святковим столом і вітають один одного: «Шана това у метука!», що в перекладі з івриту означає «Гарного та солодкого року!». На це свято традиційно їдять халу (круглий хліб з родзинками) — символ кола життя, і гранат, бо за легендою в ньому 613 кісточок — стільки ж, як і заповідей в юдаїзмі. На святковому столі зазвичай також є мед, фініки та яблука — щоб наступний рік був солодким, та овочі — щоб рік був врожайним. Також у цей день їдять рибу, причому разом з головою — щоб завжди залишатися «на чолі, а не в хвості» подій.

На Рош га-Шана існує також традиція після читання Тори трубити в шофар — єврейський ритуальний музичний інструмент, зроблений з баранячого рогу. Тому цей день називають ще Днем трубних звуків. Звуки шофара нагадують євреям, що скоро розпочнеться Божий суд, та закликають переглянути свою поведінку за рік, що минув.

Наступний етап настає за 10 днів після Рош га-Шана і називається Йом-Кіпур, тобто Судний день. У цей день усі юдеї (навіть ті, хто рідко відвідує синагогу) обов’язково постують та моляться, поки на небі не з’являться три зірки.

За 10 днів після Йом-Кіпуру настає свято Суккот і триває протягом тижня. Слово «cуккот» є множиною від єврейського слова «сука́», що означає «курінь». Сука́ нагадує юдеям курені, у яких стародавні ізраїльтяни кочували протягом 40 років пустелею після Виходу з Єгипту. Перед святом євреї будують курені, дахи яких зазвичай накриваються соломою, однак у них мають бути дірки, крізь які видно небо. Люди проводять час у куренях, вивчаючи Тору, дискутуючи, або просто зустрічаються там з друзями. За традицією кожен юдей має хоча б одну трапезу провести в суці. В Ізраїлі будівництво таких куренів на Суккот є дуже поширеною традицією.

Цікаво, що в українській культурі це свято, весь період осінніх свят, а почасти навіть і весняних, коли (наприклад, перед Великоднем) холоднішає і йдуть дощі, прийнято називати «єврейськими кучками».

Шабат. Олександр Духовний

У низці єврейських традиційних свят особливе місце посідає щотижневе свято Шабат. Воно розпочинається із заходом сонця щоп’ятниці й закінчується із заходом сонця та появою на небі першої зірки в суботу. Усього в єврейському році 52 Суботи.

Олександр Духовний вже понад 20 років є головним рабином Києва та України громад прогресивного юдаїзму. Рабин ділиться спогадами про Шабат із власного дитинства:

— Коли я був маленьким, моя мати завжди мені казала, що в суботу працювати не можна. І мені це дуже подобалося. Я і не працював: я вчився то в школі, то в інституті. Але мати завжди казала: «В суботу ми повинні отримувати задоволення». Тоді я ще не розумів, що мати мала на увазі.

Олександр зростав у релігійній родині, тому змалечку дотримувався традицій святкування Шабату:

— У Шабат мати не працювала. Всю хатню роботу робив батько. Він завжди казав моїй матері: «Якщо не маєш чого робити — йди в синагогу». І з дитинства я чомусь думав, що «синагога» — це не дуже красиве слово. Але потім я зрозумів, що синагога — це дім, куди люди приходять зустрітись з Богом і одне з одним.

Духовний пояснює, що таке Шабат:

— Шабат означає відпочинок від творчої праці. Так робив Бог, який шість днів творив, а на сьомий день (єврейський тиждень розпочинається з неділі, а не з понеділка, отже субота є останнім, сьомим днем тижня. — ред.) відпочивав.

Святкують Шабат традиційно вдома або в синагозі. Ввечері запалюють щонайменше дві свічки, ставлять на стіл, вкритий скатертиною, келих вина, викладають дві накриті серветкою хлібини — хали, після чого виконують обряд освячення святкового столу — кідуш, виголошують молитви, записані у сидурі — молитовнику — і починають святкову вечерю.

За ортодоксальною традицією є 39 видів робіт, які заборонено робити в Шабат. Наприклад, не можна будувати, сіяти, орати, писати, розпалювати та гасити вогнище тощо. Та не всі сучасні юдеї так строго дотримуються цих заборон: все залежить від того, до якої громади ти належиш.

Основну релігію єврейського народу — юдаїзм — поділяють на три гілки-конфесії: ортодоксальну, консервативну та прогресивну (реформістську), які, у свою чергу, діляться на низку субконфесіональних напрямів.

До прикладу, одним із напрямів ортодоксального юдаїзму, створеним на противагу ультраортодоксальним канонам юдаїзму, є хасидизм, що виник в Україні на початку XVIII ст та поширився всією Східною Європою. Хасидські громади виникали переважно у малих містечках і ширилися завдяки послідовникам засновника цього напряму — Ісраеля бен Еліезера або Баал Шем Това. Сьогодні в Україні кількісно переважають саме ортодоксальні громади, тоді як у Центральній та Західній Європі і США — реформісти та консерватори.

Реформістський, прогресивний, або ліберальний напрям виник у середині XIX ст. у Німеччині і протягом XIX–XX ст. поширився всією Центральною та Західною Європою. В Україні ж першою реформістською громадою, за словами Олександра Духовного, стала Тернопільська громада, заснована у 1798 році.

Головна ідея реформістів, говорить Олександр, полягає у тому, що єврейська традиція постійно розвивається і з кожним новим поколінням збагачується новими смислами. Тому, вважають реформісти, треба зберігати етичні заповіді, а ритуальні можна реформувати з урахуванням потреб сучасності:

— В Україні, ви будете здивовані, є навіть жінка-рабин. Рабин — це вчитель духовності.

Євреєм, згідно з традицією, вважається людина, яка народилася від матері-єврейки або ж прийняла юдаїзм. Порівнюючи юдаїзм із більш звичним для українців християнством, Олександр Духовний говорить про основні відмінності між цими релігіями:

— Християнство стверджує про триєдиного бога, а в юдаїзмі чітко сказано, що бог може бути тільки один.

Олександр Духовний став рабином, продовживши духовну традицію родини його матері, чий батько також був рабином у часи Другої світової війни:

— Мій дід був останнім рабином в містечку Ружин. Він був вбитий за декілька місяців після того, як Ружин був звільнений. А я перший рабин, громадянин України, який навчався за кордоном, в Лондоні, і повернувся сюди. Я навіть ніколи не міг собі уявити, що колись буду рабином. Але зараз я можу.

— Мені здається, що все, що було в моєму житті, це було як артобстріл, підготовчі етапи до того, де я зараз знаходжусь. І коли мене питають: «Як твоя робота?» — я завжди кажу, що я отримую задоволення.

У липні 1942 року маму Олександра, її молодшу сестру, брата та їхню маму повели на розстріл разом з іншими євреями:

— Моя мама сказала своїй мамі: «Мамо, я так хочу жити!», і тоді її мати сказала: «Я буду за тебе жертвою до Бога». Моя мати сказала, що вона не могла тоді повірити, що хтось заради неї готовий вмерти.

Тож, розповідає Олександр, його мати Фаня та її молодша сестра Броня врятувалися тоді, бо впали у вигрібну яму і пролежали там доти, доки не закінчилися розстріли. Дівчат помітила місцева жителька Агафія Волинець. Вона прихистила сестер, поки їй не пригрозили, що за переховування євреїв її покарають. Тоді Агафія порадила дівчатам йти до Жмеринки. Ходили чутки, що там євреїв не вбивали, а змушували працювати:

— Я питав, як вони пішли в Жмеринку, бо ж люди могли дізнатися, що вони єврейки, і викрити їх. А мама каже: «Ні, нас не впізнали». Питаю: «Як?» Каже: «Ми видали себе за українок, бо ми знали українську мову. Мова врятувала нам життя».

— Для мене Україна — перша Батьківщина. Перша і остання. В мене є ще історична Батьківщина. Але Україна — це моя земля. Я вчився в Лондоні і міг там залишитись, бо моя дружина там працювала, але для мене було дуже важливо повернутися в Україну.

Євреї в Україні

В українських історичних джерелах йдеться про те, що єврейські громади з’явилися на території України ще у I ст. Їхня чисельність значно збільшилася за часів Київської Русі за рахунок переселенців з Візантії та Хозарського каганату.

Масова міграція євреїв-ашкеназі на території України та Польщі почалася після прийняття Люблінської унії 1569 року. Так, на початку XVII століття на українських землях налічувалось вже 120 тисяч євреїв.

У XVIII ст. після трьох поділів Польщі уряди Російською імперії та Австрії вирішують суттєво обмежити права євреїв на вільне проживання на імперських територіях. Тож за наказом імператриці Єкатєріни ІІ міщанам і купцям (а євреїв тоді зараховували лише до цих категорій населення) забороняють селитися за межами визначених міст. Так виникає так звана «смуга єврейської осілості», до якої увійшли містечка Поділля, Бессарабії, Полісся, частини Наддніпрянщини, Полтавщини та Волині.

Євреї займалися промисловістю, сільським господарством, торгівлею, перебували на державній службі або працювали юристами, лікарями тощо.

Перепис населення 1926 року показав, що на території України на той час мешкало понад 1,5 мільйона євреїв.

Деякі міста, наприклад, Одесу, Київ називають єврейськими через те, що там були численні єврейські громади. Великі єврейські громади були в різний час і у Львові, Чернівцях, Коломиї, Івано-Франківську, Ужгороді, Мукачеві.

Протягом усієї історії свого існування євреї об’єднувались в громади. Центром об’єднання були синагоги (івр. бейт кнесет — дім знань). Синагога завжди виконує три головних функції: дім навчання, дім молитви і дім зібрання.

Колись в Україні існувало приблизно 800 синагог, зараз же діючих — 70 і триває поступове їхнє відновлення силами окремих місцевих громад або меценатів.

В Україні сьогодні діє приблизно 260 єврейських релігійних громад, більшість з яких — ортодоксальні.

Громадський активізм. Йосиф Зісельс

Також є низка єврейських громадських організацій, що опікуються питаннями культури, розвитком молоді, підтримкою ветеранів тощо.

Першою в Україні єврейською громадською організацією став Чернівецький єврейський громадсько-культурний фонд, який заснував у 1988 році громадський активіст, дисидент та колишній політв’язень Йосиф Зісельс.

Згодом, у 1991-му році, Йосиф із однодумцями створили Асоціацію єврейських організацій та спільнот України (ВААД). Сьогодні це одне з найбільш активних єврейських об’єднань в Україні:

— Є десь 15 різних об’єднань, які поєднують єврейські громадські організації. Наше — найбільше. До Асоціації єврейських організацій та общин входить майже триста організацій різних. Є релігійні, нерелігійні, молодіжні, ветеранські — всі. Але ми — єдине об’єднання, яке включає всі релігійні гілки: і реформістські, і консервативні, і ортодоксальні.

У 1989-му році Йосиф був серед засновників Народного руху України і був членом його ради разом із В’ячеславом Брюховецьким, засновником Києво-Могилянської академії. Саме з ініціативи Йосифа Зісельса в академії, як і в багатьох вишах світу, почали викладати jewish study — юдаїку.

Також на базі академії був створений Центр досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства. Ініціатива створити центр та низку інших єврейських громадських та освітніх організацій виникла інстинктивно, каже Йосиф:

— Цей імпульс відчуваєш: що ось можна, треба робити. Історично склалося так, що євреї, де б вони не проживали (а вони проживають сьогодні в 100 країнах світу), всюди якось влаштовують своє життя, свої інституції будують. Це вже в такому колективному інстинкті є.

У Йосифа Зісельса ніколи не виникало сумнівів щодо власної ідентичності:

— Я єврей, і в мене батьки євреї були, і дідусі, і бабусі. І перші елементи такої єврейської ідентичності я отримав від батька свого, ще коли був малий. Батько мене повів в синагогу, мені було тоді 7 років. Це я пам’ятаю.

Він народився у Чернівцях, де єврейська громада завжди була багаточисельною:

— Чернівці — дуже єврейське місто. Там перед війною було до 70 відсотків єврейського населення. Ну, я тоді не жив, перед війною, а ось у 50-ті роки, які я пам’ятаю, половина міста були євреї. Це було одне з найбільш єврейських міст в Україні. Так що атмосфера, середовище також далося взнаки.

За свою діяльність та активну антирадянську позицію Зісельс був двічі засуджений до позбавлення волі. Пробувши понад 10 років у радянських тюрмах, після розпаду СРСР Йосиф почав активно розбудовувати єврейську громаду в Україні:

— Це був певний такий перехід до іншого образу життя, бо тоді (за радянських часів. — ред.) треба було боротися і руйнувати те, що було перед нами, а коли це (Радянський Союз. — ред.) розвалилося — треба було вже будувати щось нове. А шо будувати? Те, що ти знаєш краще. Те, що тобі більш знайоме. Те, до чого ти маєш сентимент.

На питання, чи не хоче Йосиф виїхати до Ізраїля, де живе двоє його синів, він відповідає без вагань:

Я живу тут. Можна пояснити, чому ти хочеш виїхати. Але не чому ти хочеш залишитися там, де ти живеш, де ти реалізуєшся, де навколо все твоє. Чому це треба пояснювати? Я навіть слів таких не знайду.

Йосиф говорить про формування ідентичності українських євреїв після розпаду Радянського Союзу:

— Євреї, які проживали тут завжди, в совєцькі часи вони були совєцькими євреями, тобто дуже асимільованими, майже нічого не знали про свою історію і культуру. Потім, коли Совєцький Союз розпався, на щастя, вони стали євреями в Україні. Але потрохи їхня ідентичність змінюється за рахунок того, що вони живуть серед українців. Тобто серед народу, який шукає свою ідентичність — національно-релігійну і державну. І євреї, які серед них живуть, як я, також змінюємося. І третя стадія після совєцьких і євреїв в Україні — це українські євреї, тобто ті, які себе ототожнюють з Україною. Це їх країна. Вони євреї, вони не українці. Але от. Бо в Україні народжується політична нація, ми свідки народження політичної нації, модерної політичної нації. Не етнічної, а політичної. Українці — це ядро цієї нації, але туди, в цю політичну націю входять також представники різних національностей, які ототожнюють себе з Україною, з її історією, з її майбутнім, з її сучасністю, з Майданами, з трансформацією нашої країни від колоніальної до демократичної європейської.

— Я себе ототожнюю з Україною. Форма моєї ідентичності — українська, але середина моя, ядро — єврейське. Я ніколи не стану справжнім українцем. І не треба. Але українським євреєм, мені здається, я вже став.

Голокост куль. Бабин Яр

Найбільш драматичним періодом для українського єврейства став Голокост. У концентраційних таборах та внаслідок масових розстрілів з 1941 по 1944 рік, за різними даними, загинуло від 1,5 до 1,6 мільйона євреїв. Це приблизно 60 відсотків довоєнного єврейського населення України:

— Голокост — це грецьке слово, яке означає «вогнепалима жертва». Є ще слово «Шоа», це те саме. Бо євреїв спалювали в печах. В Україні ж Голокост був Голокостом куль.

Мабуть, немає жодної єврейської родини в Україні, якої б не торкнулася трагедія Голокосту. У багатьох близькі загинули під час масових розстрілів.

Йосиф Зісельс розповідає історію своєї родини, якої теж торкнулися події Голокосту:

— Перша жінка мого батька загинула і мій старший брат по батьку. Йому було п’ять років, в 41-му році. Батька мобілізували одразу, коли почалась війна, вони жили в Кишиневі. Батька мобілізували, а вони намагалися втекти і загинули. Батько не знав цього аж до 45-го року. Також мати батька, тобто моя бабуся, Люба загинула в Голокості. Мій дядько — брат матері — загинув на фронті під час війни.

Найбільшими місцями масового знищення єврейського населення в Україні були: Янівський концентраційний табір у Львові, Дробицький Яр у Харкові, Жандармська Балка в Дніпрі та Бабин Яр у Києві.

Є різні цифри кількості загиблих в Бабиному Яру. В перші декілька днів було розстріляно до 30 тисяч людей. На розстріл приводили також православних священиків, ромів, пацієнтів психіатричної лікарні імені Павлова, партійних активістів, підпільників, членів ОУН УПА тощо. Та найбільше жертв було серед євреїв.

Насправді, це місце обрали не випадково, тому що тут ще до війни був єврейський цвинтар.

Наприкінці вересня по всьому Києву з’явилися оголошення, що всі євреї мають прийти до Бабиного Яру з цінними речима та документами. Мовляв їх, як елітну націю, переселятимуть у безпечніші місця:

— З одного боку цих ярів вистроювали лініями євреїв, з іншого боку стояли німецькі кулеметчики, які розстрілювали. Люди просто падали в ці яри. Їх штабелями складали внизу.

Арсеній Фінберг розповідає, що і його родину не оминув Голокост:

— Моїм бабусі з дідусем вдалось врятуватися. Дідусь працював на заводі, який був важливий, його з заводом евакуювали далеко на Схід. Але в мене є родичі, які лежать в цих ярах. І майже в кожного українського єврея є родичі, які тут залишились.

Дні пам’яті жертв Бабиного Яру в Україні — 28–29 вересня. Але єврейська спільнота щорічно приходить вшанувати пам’ять загиблих під час Йом-Кіпуру, адже у 1941-му році, коли почалися розстріли, 29 вересня припало саме на переддень Йом-Кіпуру.

Наразі на території Бабиного Яру планують відкрити меморіальний парк площею приблизно 70 гектарів. Йосиф Зісельс розповідає, що концепція полягає в тому, щоб зробити меморіальну паркову зону без будівництва, бо за релігійною традицією не можна будувати на місці поховання. Парк хочуть розбити на цій території для того, щоб люди приходили подумати, помолитися, згадати своїх родичів:

— В тій концепції є два об’єкти, але які розташовуються не на самій території Бабиного Яру, а поруч, то вони не зачіпають ось ту землю, насичену кістками, кров’ю і попелом. Ці два об’єкти: один об’єкт — музей пам’яті жертв Бабиного Яру і музей Голокосту в Україні.

Єврейський Київ. Арсеній Фінберг

Арсеній Фінберг народився і виріс в Києві. Свою цікавість та любов до рідного міста він втілив у екскурсійному проєкті «Цікавий Київ», який заснував на початку 2000-х:

— Я спеціалізуюся на секретних місцях Києва. Саме так я створив свій проект «Интересный Киев». Саме шукаючи і знаходячи приховані, класні місця в Києві. Саме так народилась прогулянка «Секретний Київ», яка є досі найпопулярнішою екскурсією мого бюро. Я завжди любив шукати всякі незвичні місця.

— Я тут виріс, це моє місто. Я чимало подорожую, але я завжди з радістю повертаюсь сюди. Це місто, де виріс я, де ростуть мої діти, де хочу, щоб жила моя родина.

Арсеній Фінберг розповідає, що в різні роки відсоток єврейського населення на Подолі був різний, але в певні моменти він перевищував 20 відсотків загального населення міста. Колись на Подолі працювало 30 синагог.

— Поділ став єврейським ще 1000 років тому, бо тут були жидівські ворота. У старому Києві, коли був огороджений стіною з різними воротами, саме в районі Подолу були жидівські ворота.

В часи дії «смуги осілості» у самому Києві євреям не дозволялось жити, тільки за межами Києва, у Київській губернії, адже Київ до «смуги» не належав.

У Києві є три синагоги, які спеціально побудовані або відреставровані для релігійних служінь. Це Центральна синагога Києва або синагога Бродського на вулиці Шота Руставелі, Велика хоральна синагога або Подільська синагога на Щекавицькій та Галицька, що розташована позаду універмагу «Україна». Найстаріша з них — Велика київська хоральна синагога, у якій був хор і орган і яка за радянських часів діяла найдовший час:

— Побудована в 1896 році і пропрацювала до 1925 року. Потім прийшла радянська влада і всі синагоги позакривала. Під час Другої світової війни в цій синагозі була стайня для коней (за іншими даними, там діяла реміснича артіль. — ред.). Відновили її лише після війни, в 1945 році. І це була єдина синагога, яка працювала весь радянський час вже після Другої світової війни.

За словами Арсенія, в єврейській культурі будь-яке місце, де збирається 10 євреїв на молитву, можна назвати синагогою.

— Окрім трьох основних київських синагог, є ще чимало будівель, що в різний час слугували синагогами. Після початку війни у 2014 році до Києва також приїхали луганська і донецька громади. І зараз донецький та луганський рабини знімають приміщення в Києві і також проводять там служіння.

Арсеній Фінберг, будучи студентом, волонтерив у єврейській організації «Гелель». Вони їздили маленькими містечками України до єврейських родин на традиційні свята, святкували разом із ними Новий рік та Великдень (Пейсах):

— Вони діставали з шаф спеціальний святковий посуд, який вони до того не діставали 50 років. Тобто майже весь радянський час вони взагалі не знали, що таке єврейські традиції. Якщо зараз традиції передаються від батьків дітям, то з радянськими родинами — часто навпаки. Діти повертають єврейську культуру і традицію до своїх радянських сімей.