Заболотцівська громада: волонтерство, переселенці та патрони

Share this...
Facebook
Twitter

24 лютого 2022 року вся Україна здригнулася від повномасштабного російського вторгнення: окупанти атакували одночасно з землі, неба і моря. Однак українці згуртувалися як ніколи. Мешканці регіонів, що менше потерпають від окупантів, стали надійним тилом для тих, хто живе на півночі, півдні чи сході. Один із прикладів такої згуртованості — Заболотцівська сільська об’єднана територіальна громада (ОТГ) на Галичині, в якій проживає близько 6 тисяч людей. За ці місяці вони прийняли сотні переселенців із тимчасово окупованих і прифронтових територій України. Жителі громади з перших днів активно волонтерили: облаштовували місця для ночівлі переселенців, збирали кошти і гуманітарну допомогу для військових і цивільних, а також готували їжу бійцям сил ТрО та ЗСУ.

Очільниця громади Марія Дискант згадує: з першого дня вторгнення дуже багато людей дзвонили з питанням, чим можуть допомогти. Вже через три дні частина місцевих чоловіків організували патрулювання довколишніх населених пунктів, а жінки готували для них вареники.

— Тоді волонтерська кухня ще не працювала. Ми ще не знали, що робити. Але так хотіли щось робити! То було просто нестерпно — сидіти і чекати.

Жінка розповідає, що згодом громада почала отримувати запити на прийом переселенців, тому вони почали готуватися до цього:

— Ми шукали варіанти, місця, кошти. Усього прийняли майже 600 людей. Вже не рахуємо тих, які в нас просто переночовували, кілька днів відпочивали і їхали далі.

У перші дні місцеві мешканці самі забирали розгублених людей із траси й допомагали з житлом. Більшість переселенців знайшли прихисток у будинках, що пустували. Там вони можуть залишатися безкоштовно стільки, скільки потрібно. Решта оселилися у приміщеннях соціального центру і Заболотцівської сільської лікарні.

На початку всі фінансові витрати з утримання переселенців лягли на громаду, але потім почали допомагати благодійники. Наприклад, Данська рада у справах біженців надіслала матраци, ліжка та постіль.

Здебільшого переселенці — це жінки з дітьми, які були змушені тимчасово покинути окуповані міста або села, щоб врятуватися. Там, де вони жили, подекуди досі точаться активні бойові дії.

«До міста ми не хотіли, бо там також небезпечно. Великі міста вирішили оминати. А тут якось тихо, спокійно. Мені сподобалося, що тут діти могли до школи записатися», — так жінка з Харкова (ім’я не вказуємо з міркувань безпеки) пояснює, чому вирішила зупинитися у Заболотцях.

Ще одна жінка, яка приїхала зі своїми дітьми з Енергодара, згадує жахливу ніч, коли в місто ввійшли кадирівці. Тоді вона вирішила виїхати туди, де безпечніше:

— На вокзалі у Запоріжжі довелось залишити весь одяг, дитячий візочок, тому що не брали в потяг (із габаритними речами. — ред.). Коли приїхали, у нас і шкарпеток не було, нічого. Звідси (у Заболотцях. — ред.) ми вийшли з такими (великими. — ред.) ящиками: вдягли дітей, нас повністю.

Попри прикрі обставини, які привели жінку в Заболотці, тут вона вкотре переконалася, наскільки важливо спілкуватися з українцями з інших регіонів. Адже Україна дуже розмаїта, тому уклад життя трохи різниться. За її словами, таке спілкування допомагає спростосувати поширені стереотипи про самих же українців. Особливо коли російська пропаганда весь час намагається створювати приводи для сварок:

— Скажіть, будь ласка, хто такі нацисти? Чому я зараз тут проживаю і я їх не бачу? Я бачу людей, які нам приносять молоко, яйця, картоплю, запитують, чи ми не голодні, що є в дітей.

Чоловіки зі сходу і півдня залишаються вдома, щоб визволяти свої населені пункти від окупантів:

— Чоловіки на фронті, зараз у «гарячих» точках. Душа просто на шматки. Кожен день зв’язок все гірший з ними.

Голова Заболотцівської ОТГ Марія Дискант зауважує, що місцева громада зараз дуже здружилася, всі прагнуть допомагати одне одному:

— Люди зараз самі проявляють ініціативу і самі роблять. Таке якесь пробудження.

Під час війни всі вчаться бути «універсальними солдатами». Місцеві комунальники виїздять прибирати трасу, хоча раніше цим займалися дорожники:

— Рік такий — робити все, що треба. Важливо, не хто повинен робити, а хто має таку можливість. Наші комунальники вміють і працювати перфоратором, і косити, і все робити.

Усі хочуть допомогти і бути причетними до перемоги. Марія Дискант каже, що не знає жодного підприємства, яке б не відгукнулося на актуальні потреби: чи то зібрати кошти, чи то облаштувати штаб. Наприклад, у місцевих школах запрацювали волонтерські кухні. Щодня до роботи в такій кухні долучається 20–30 людей, які печуть, ліплять вареники (які тут називають пирогами) і роблять різні заготовки, стоячи за одним столом. «Рахуйте, один пиріг — то є патрін на москаля», — так мотивує жінок Марія.

Під час війни громада вчиться оптимізовувати свої видатки й організовувати логістику. Марія Дискант згадує, що не все вдавалося з першого дня, дещо починалося з творчого безладу. Але спільнота готова до різних викликів:

— Ми вже навчилися, якої форми краще робити вареники, щоб їх більше у морозильну камеру влізло. Нічого би не вийшло, якби не люди. Можна бути головою дуже розумною, та все решта неможливо, якщо немає тих, хто буде втілювати це в життя і потім тримати то на плаву.

Марія Дискант вважає, що зараз, попри всі випробування, нинішнє покоління українців має унікальний шанс зробити Україну ще кращою:

— Людина народжується, щоб творити і отримувати від того задоволення. Важливо щось залишити, щоб потім наші діти й онуки не соромилися, що ми згаяли можливості, які нам подарував час, в якому живемо. Ми маємо шанс змінитися. Я вірю, що після цих випробувань ми будемо тою країною, про яку мріяли покоління українців.

за підтримки

Ukraїner розповідає історії жінок-лідерок під час повномасштабної війни в межах проєкту «Як не ми, то хто?» спільно з ООН Жінки в Україні, а також Міністерством закордонних справ Канади та Урядом Данії. Проєкт має на меті розповісти про жінок, які працюють над прискоренням перемоги України. Це історії про українок, які кожна у своїй сфері захищає землю та свободу. Вони залишаються до останнього на робочому місці, щоб рятувати життя, волонтерять, забезпечуючи армію і цивільних людей найнеобхіднішим. Їхні історії заслуговують бути розказаними, а голоси — почутими задля подальшого розвитку України.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка:

Наталія Понеділок

Редакторка:

Аня Яблучна

Продюсерка,

Інтерв’юерка:

Ксенія Чикунова

Фотограф:

Богдан Граб

Оператор:

Роман Климчук

Режисерка монтажу:

Катерина Цвігун

Режисер:

Микола Носок

Звукорежисерка:

Анастасія Климова

Більд-редактор:

Юрій Стефаняк

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик