Забузькі голєндри України. Хто вони?

Забузькі голєндри живуть на українських землях із кінця XVIII століття. Забузькими, а іноді просто бузькими, їх називали, через те що вони селилися вздовж річки Західний Буг, а голєндрами — від польского holender, що в перекладі означає голландець (нідерландець). Свої помешкання облаштовували на заході Волині в сільській місцевості, де на прикордонній території вже було багато різних етнічних груп. Перше поселення — Скерневські Голєндри — з’явилося в 1787 році на території поблизу сучасного села Старовойтове. Саме голєндри заснували чимало колоній, багато з яких, трансформувавшись, існують досі: Замостичі (нині село Рівне), Олешковичі, Новий двір (тепер — село Купичів), Поляна (зараз село Олександрівка), Янів і Каролінка (вимерли). Але найбільшим було поселення Забузькі Голєндри (нині — село Забужжя). 

У польських і російських переписах населення забузьких голєндрів вказували як німців, тому точну їх кількість на території Волині встановити складно. Чому їх ідентифікували саме так? Вочевидь, через те що вони спілкувалися німецькою і мали тотожне віросповідання. До того ж прагнення до уніфікації населення завжди було характерним для імперій.

Неоднозначна історія походження голєндрів

Існує дві найбільш поширені версії походження забузьких голєндрів, проте жодна наразі не підтверджена. Німецький дослідник історії цього народу Едуард Бютов, один з ініціаторів створення Товариства бузьких голєндрів у Німеччині стверджує, що голєндри — нащадки голландців. За його версією, на початку XVII століття вони переселилися на берег річки Західний Буг і засновували села на теперішньому кордоні Польщі та Білорусі, а в XVIII столітті їхні нащадки освоювали вже сучасні території України. 

Водночас німецький історик Гельмут Хольц заперечує зв’язок цієї етнічної групи з Нідерландами, бо, як він стверджує, вона не використовувала мову, звичаї, національні костюми, які притаманні голландцям, і навіть сповідувала іншу релігію. На його думку, голєндри походять із Пруссії, оскільки більшість їхніх молитовних книг видані саме там. 

Перед початком Другої світової війни, самі голєндри теж не мали чіткого розуміння, звідки ж вони походять. Карл Людвіг, один із представників цих переселенців, казав: «Наші предки до поляків не підходять і до німців не підходять».

Валентина Шваліковська, нащадниця забузьких голєндрів, яка зараз мешкає у Любомлі на Поліссі, у розмові з нами згадує:

— Я колись запитувала [родичів]: «От ваше прізвище Людвіг, звідки ви походите?». Ну, мабуть, вони ще боялися розповідати. Я бачила таку зажатість в них. Тому мені навіть дідусева сестра дістала фотографії дуже давні. Знаєте, в підлозі були такі дерев’яні дошки й така дірочка. Каже: «Ми отут зберігали фотографії, тому що ми боялись, що, мабуть, про нас там чи дізнаються, чи ще щось, боялися виселення у Сибір». Дітей було семеро в сім’ї мого прадідуся. Він дуже боявся за них. 

Релігія, освіта й культурне життя

Спочатку голєндри спілкувалися німецькою мовою, однак під впливом слов’ян, з якими жили пліч-о-пліч, перейшли на суміш української та білоруської, а в церковному житті послуговувалися польською мовою.

Релігія відігравала важливу роль в житті поселенців, зокрема в самоідентифікації. Забузькі голєндри сповідували лютеранство. У ХІХ столітті вони належали до лютерансько-аугзбурзької парафії. Зазвичай недільна служба проходила в молитовних будинках. Один із таких зберігся в селі Олешковичі, щоправда, колись дерев’яну споруду в 1933 році перебудували в кам’яну й тепер вона належить Євангельським християнам-баптистам. Валентина Шваліковська також розповіла, що її дідусь Микола Людвіг відвідував кірху:

— Вона була недалеко, в Рівному, і він завжди туди їздив, бо от такої віри він був.

Якщо в поселенні не було храму, то збиралися просто в когось удома. На великі свята голєндри відвідували головний храм у місті Домачеве (територія сучасної Білорусі). 

Оскільки лютеранство зобов’язує вірян уміти самостійно читати священні книги, то в колоніях діяли конфірмаційні школи, де вчили також основних церковних догматів. Ці навчальні установи безпосередньо фінансувала кожна громада. 

Першу школу відкрили 1797 року в Скерневських Голєндрах, — поселенні, якого більше не існує. Там навчалися 14 хлопців і 8 дівчат. Вивчали читання, письмо, основи арифметики та церковний спів. У деяких випадках — основи географії, малювання й народознавство. Завершивши її, учні складали іспит, який був допуском до обряду конфірмації. Цікаво, що тоді читання й письмо мусили викладати, крім німецької, ще й російською мовою, але цю вимогу майже завжди ігнорували. Із 1887 року за наказом Сенату Російської імперії всі іновірні школи разом із майном підпорядковувалися Міністерству народної освіти, що мало на меті їх реорганізацію та русифікацію.

Релігія тривалий час впливала й на сімейне життя, тому шлюби укладали виключно між єдиновірцями. До речі, традиції весільного обряду досі збереглися в голєндрів, які самостійно (через нестачу придатних для господарювання земель) чи примусово (у зв’язку з Другою світовою) переселялися до Сибіру. Наприклад, Альвіна Зелент наголошувала в інтерв’ю російському виданню, що раніше такого слова як «свадьба» (укр. — весілля) вони не використовували, а казали висілє́.

У будинку нареченої проходили заручини, де збиралися її дружки, прибічні нареченого та свати, які використовували як атрибут головування гурипнік — батіг із козячої ніжки, до якої прикріплювали багато атласних стрічок. На другий день проходило безпосередньо святкування. Цікаво, що голєндри, як і українці, подавали на стіл короваї з ругачами (ймовірно, це вироби з того ж тіста видовженої форми, схожі на нашу обрядову випічку — весільні шишки). Серед головних обрядів можна виокремити танець наречених і прибивання чепця, що символізують прощання з молодістю. Пов’язання очіпка супроводжували народною піснею, звучання якої дуже наближене до української мови, зокрема, такі фрази, як «біла хустка», «плюскати», «додому не пуска(є)». Після святкування дівчина залишалася в будинку нареченого, а за тиждень її батьки організовували завершальний обряд — петрусини.

Після народження первістка його намагалися якнайшвидше охрестити. За віруваннями голєндрів, аби ніяка погань не заволоділа його розумом і тілом, в узголів’я ліжечка клали ксьонжку — книгу для молитов. Сім’ї, як правило, були багатодітними.

Після Першої світової війни голєндри, передусім молодь, почали активніше взаємодіяти з місцевими українцями. Разом відзначали релігійні свята, такі як День Андрія Первозванного та День святої Катерини. Також ставили п’єси «Украдене щастя» Івана Франка, «Назар Стодоля» Тараса Шевченка, «Мартин Боруля» Івана Карпенка-Карого, які самі ж організовували. У поселеннях голєндрів діяли духові оркестри, які приходили послухати українці з навколишніх сіл. Поступово з’явилися змішані шлюби між голєндрами й українцями. Ось що, наприклад, пригадує про свого дідуся Валентина Шваліковська:

— Прадід Улян одружився з українкою, тому практично вся сім’я [спілкувалась] українською, але прадід знав і німецьку мову. Всі були призвичаїлись в більшості до української. З українцями співіснували вони мирно, ніяких конфліктів не було. Їздили торгувати, пам’ятаю, у Польщу. Кордони були відкриті до Другої світової війни, тобто напружених відносин з сусідами не було.

Як голєндри господарювали?

Хазяйство голєндри вели переважно самостійно, без допомоги найманих працівників. Займалися рільництвом, молочним тваринництвом, ремеслами, купецтвом тощо. Валентина Шваліковська розповіла нам, наскільки працьовитими й умілими вони були:

— Батько мого дідуся дуже вмів за худобою доглядати, тобто він настільки був педантичним, що така акуратність була у всьому. І рідної сестри дідуся, [були] ось ці фіраночки їхні, такі лави, підлога, ну, тобто така педантичність у них, ось це властиве було сім’ї дідуся.

Забузькі голєндри мали в середньому 7-9 десятин землі, виділених державою, тобто десь 7,6-10 гектарів на сім’ю, які були в одному наділі поряд із садибою, і це була перевага, адже українські селяни мали клаптики землі переважно в різних місцях. Через це місцева влада часто називала голєндрів фермерами. Вони вирощували ячмінь, жито, овес, просо, картоплю та квасолю. Серед тварин популярними були коні, свині, корови, овечки, домашня птиця. Іноді заводили кіз. У поселеннях голєндри часто мали великі сади й вирощували квіти.

У рапорті, який нині зберігається в київському архіві, один із чиновників описує поселення забузьких голєндрів так (авт. перекл. із рос.):

— Окремі садиби на відстані одна від іншої від ста кроків до ста і більше сажнів, які суцільно тягнуться від самого кордону до Полісся.

Житло фактично було комплексом двору та будинку, який майстрували з дерев’яних дощок, з’єднаних глиною. Валентина наголошує, що голєндри жили доволі заможно для свого часу:

— Спочатку на хуторі, там пасіка була, а потім будували будинок у селі [колонії] вже, але добротний будинок, який був покритий бляхою.

Як правило, двори голєдрів на березі водойм мали свій місток і декілька дерев’яних човнів. А будинки були продовгуваті, ніби витягнуті, включали помешкання, сіни, комори, хлів, тік для молотьби зерна та сіновал. Ці частини з’єднувалися між собою внутрішніми проходами та мали кожна окремий вихід у двір. Зовнішні стіни житлових споруд білили. 

Після початку Столипінської реформи (1906–1914), яка мала розв’язати питання аграрного перенаселення на Волині завдяки переселенню її мешканців у необжиті райони Російської імперії та перерозподілу земель, частина голєндрів вирішила виїхати до Сибіру. Нині їхні нащадки відомі як піхтинські голєндри (за назвою населеного пункту Піхтинськ, який заснували вихідці з колонії Замостичі на Волині).

Елена Людвіг із нащадків забузьких голєндрів у Сибіру розповідає про внутрішнє оздоблення житла (авт. перекл. із рос.):

— Усередині ми теж білимо, тільки синьку додаємо. Кажуть, лише ми так робимо. Нам здається, що так гарно, досі блакитним білимо.

У роки Першої світової війни колонії голєндрів зазнали розорення. Після її завершення ціни на продукти рільництва значно знизилися, тому поселенці почали вирощувати велику рогату худобу, щоб хоч якось покращити своє матеріальне становище.

Третій Рейх чи СРСР: примусовий вибір ідентичності

У 1939 році разом із пактом Молотова-Ріббентропа був підписаний «Довірчий протокол», в якому йшлося, зокрема, про забузьких голєндрів. Влада Третього Рейху розглядала їх як частину німецького народу, тому для запобігання природньої асиміляції зі слов’янами організувала їх повернення на підконтрольну територію.

На Волині почалася активна агітація за допомогою листівок, брошур і статей у газетах. Також німці розповсюджували плакати з лозунгами, що відображали ідеологію нацистської Німеччини під керівництвом Гітлера — «Один народ, один рейх, один фюрер!» (з нім. «Ein Volk, ein Reich, ein Führer!»). Німецька влада намагалася використовувати емоції патріотизму для своїх цілей. Заголовки кричали: «Повертайтеся додому, Батьківщина вас чекає та пам’ятає!», «Німеччина закликає вас!», «Працюючи в Німеччині — ти обороняєш твою Батьківщину!» тощо.

У січні 1940 року забузьким голєндрам довелося робити вибір між Третім Рейхом і Радянським Союзом. Цей епізод залишився в пам’яті Броніслава Людвіга:

— Німці прийшли й росіяни прийшли. Буг зробили кордоном — тут росіяни, там німці. Вересень, жовтень, листопад — і війна закінчилася. У грудні кажуть: німців забирають. Сказали, що 500 метрів — всі повинні їхати, тільки патруль тут повинен ходити.

Попри те, що забузькі голєндри не вважали себе німцями, більшості все ж довелося виїхати в Німеччину. Цей вимушений вибір пов’язаний із тим, що в 1921 році, згідно з Ризьким мирним договором, західна частина Волинської губернії, де вони жили, відійшла до Польської Республіки, тому адаптуватися до російських реалій їм було би складніше.

Діти та літні люди їхали до Німеччини на потягах, а чоловіки — на возах, бо треба було перевозити майно. До лютого 1940 року в Німеччину переїхали 2280 забузьких голєндрів. Їм обіцяли високі посади й вищу заробітну плату, якісніше харчування. Вони отримали громадянство Третього Рейху, яке юридично надавало всі ці права, але жителі Німеччини не сприймали голєндрів як рівних собі. Їх презирливо називали поляками, оскільки більшість не знали німецької мови та спілкувалися польською.

Тих, хто відмовився переїжджати, невдовзі очікувала ще гірша доля. Німців (а нагадаємо, що забузьких голєндрів асоціювали з ними й вважали ними) на території СРСР почали розглядати як прибічників Третього Рейху. Так, уже на початку війни в телеграмі командування Південного фронту наголошувалося на тому, що німці — це «неблагонадійні елементи». Після цього забузьких голєндрів поступово почали відправляти до сибірських таборів.

Уляну Людвігу, прадіду Валентини Шваліковської та одному з небагатьох голєндрів цього регіону, вдалося залишитися на Волині:

— Історія замовчувалася в моєї родини, тому що, живучи в Радянському Союзі, коли почалася Друга світова війна, вони дуже боялися, бо дуже велике виселення тоді йшло в Сибір. Поговорювали, що прадідуся мого також мали виселити. Якимось чином, дивом врятувався від цього переселення, але старший його син безвісти зник.

Дехто з голєндрів намагався виправити ситуацію, звертаючись до Німеччини по допомогу. Певною мірою їм удалося покращити своє становище — вони отримали документи, що надавали можливість мати статус громадянина Третього Рейху. Після цього їх направили до польського міста Лодзь, а потім — до табору переселенців біля Нюрнберга в Німеччині. Там вони перебували впродовж квітня-вересня 1941 року. Згодом голєндрів Волині на постійній основі поселили на етнічних польських землях. За спогадами Броніслава Людвіга, облаштування на новому місці відбувалося так:

— Дали нам господарство, польський будинок це був. Батька, матку з дому вони вигнали, сини на німців працювали. А нам сказали: «Це ваш будинок».

Поляків виселяли, бо ця територія прилягала до автостради, якою пересувалася німецька армія. Голєндри мали забезпечувати солдатів продовольством. Крім того, керівництво Третього Рейху, яке розглядало німецьку націю як єдину й вищу над усіма іншими, вважало, що поступитися своїм житлом заради її блага, — прямий обов’язок поляків. Таким чином, нові поселення забузьких голєндрів стали воєнізованими. 

У будь-якому випадку, голєндри ставали чужими серед «своїх». Так війна розділила один народ між різними територіями та державами. Влучно описує ситуацію приказка, що поширилася під час німецької колонізації XVIII століття: «Перші знайшли смерть, другі — потребу і лише треті — хліб».

Повоєнна доля забузьких голєндрів

Після Другої світової війни забузьким голєндрам, яких оселили в Польщі, довелось за хаотичних обставин тікати в Німеччину, оскільки прийшла радянська «визвольна» армія. Для деяких сімей кінцевою станцією стало місто Лінстов, де зараз розташований музей волинських переселенців. На його території є відреставрована хатина 1947 року, що належала одним із перших голєндрів, яким довелося шукати прихисток у цих краях. 

На Волині ж від поселень забузьких голєндрів залишилися лише окремі представники цієї етнічної спільноти, які внаслідок укладання змішаних шлюбів з українцями фактично природно асимілювалися. 

З моменту отримання Україною незалежності в голєндрів, яким раніше довелося виїхати за кордон, переважно в Німеччину, з’явилася можливість повернутися до рідного краю чи навідувати його (у період СРСР такі поїздки були заборонені). Світлана Клекоцюк — директорка ліцею в селі Забужжя — переповідала спогади представників народу в еміграції:

— Якось до нас приїжджала жінка з онуком з Німеччини. Вона тут народилася в тих Забузьких Голєндрах, мала 83 роки. Казала, що вони приїжджали в часи СРСР на територію Польщі та виходили так до Бугу, щоб бачити землю, де був їхній садок і хата, і поле.

Вихідець із колонії Замостичі на Волині Едуард Бютов у своєму звіті про поїздку в Україну за 1998 рік зазначав:

— 58 років тому тут прямо від вулиці стояли наші та дідові хати, тепер був луг. Тут також стояли частково розвалені стайні та кілька проіржавілих сільськогосподарських машин колишнього колгоспу.

Попри те, що поселення забузьких голєндрів фактично вже не існують, місцева влада намагається хоч якось зберігати пам’ять про народ, який жив пліч-о-пліч з українцями протягом століть. Так у селах Забужжя, Рівне, Забузькі Голєндри та Замостичі у 2017 році встановили пам’ятні знаки з нагоди відзначення 500-річчя Реформації та 400-ліття перших голєндерських колоній на Західному Бузі. Це плити, на зворотній частині яких висічені прізвища сімей голєндрів, які мешкали в поселеннях в 1940 році. Після урочистого відкриття цих меморіальних об’єктів в етнографічних музеях також пройшли тематичні виставки. Цікаво, що пам’ятники спільно освятили православний настоятель і пастор євангелічно-лютеранської церкви. Це можна вважати свідченням того, що дві релігії й культури органічно переплелися в одному регіоні.

Крім того, на місці колишнього лютеранського кладовища на околицях Забужжя встановили хрест із пам’ятною табличкою. На жаль, від самого цвинтаря залишилися тільки рештки фундаменту кірхи та кількох надгробних пам’ятників. У трохи кращому стані перебуває кладовище в селі Олешковичі — там іще залишилися деякі відносно цілі надгробки. Додатково у 2001 році встановили пам’ятний знак з іменами колоністів.

Забузькі голєндри, які приїхали з Сибіру, досі пам’ятають українську мову й пісні. Про це в 2017 році казали місцеві жителі, які з ними спілкувалися:

— Та ж вони по-нашому балакають! Так вони наші, забузькі!

Під час відвідування Забужжя делегація вперше прослухала «Гімн бузьких голєндрів» у виконанні місцевих школярів. Текст написав луцький германіст і професійний перекладач німецької мови Олександр Міщук, а музику поклали на мелодію української народної пісні «Розпрягайте хлопці коні». 

У 2020 році реалізовано «Віртуальний музей німців Волині» за фінансової підтримки Українського культурного фонду та Федерального міністерства внутрішніх справ, будівництва і комплексного територіального розвитку Німеччини. Це проєкт із оцифрування пам’яток матеріальної та духовної спадщини німців і голєндрів Волині. Також у межах ініціативи створили маршрут для відвідування тамтешніх ключових історичних локацій цих народів.

За майже півтора століття життя на Волині, голєндрам вдалося створити автентичний культурний і соціальний контекст. Присутність цих переселенців урізноманітнила традиції краю і, звісно, сприяла налагодженню стосунків між різними народами. 

Усе це вкотре доводить, що Україна — багатонаціональна країна, з низкою національних спільнот і корінних народів, які можуть жити пліч-о-пліч у злагоді. На жаль, багато з них постраждали від російських репресій, депортацій та політики русифікації. Саме тому так важливо досліджувати й документувати їхню спадщину, адже відновлення і збереження цієї пам’яті — те, що дає ґрунт під ногами, протидіє брехні й маніпуляції ворога та зміцнює в прагненні вільного майбутнього.