Зерноленд. Повернути життя селу

Засновник комплексу «Зерноленд» Назар Лавріненко народився тут, в Івківцях. Раніше, згадує чоловік, цей край був людним — близько 500 хат. А зараз тут мешкає не більше сотні людей.

Місцевість завжди привертала увагу мандрівників через містичний курган — Семидубову гору, що розташована поблизу села. Жителі села припускають, що саме в її надрах козаки колись перепоховали прах Богдана Хмельницького. Зважаючи на близькість Івківців до гетьманської столиці — Чигирина (за 28 км — ред.), припущення небезпідставні, проте прямого підтвердження цій гіпотезі немає.

Відреставрований млин

В селі є вітряний млин, якому вже понад сто років. Так званий Одинцівський млин, збудований у 1906 році майстром Оксентієм Одинцем, пережив Другу світову війну і лишався робочим аж до 1969 року. На початку XX століття в Івківцях працювало 27 вітряків (тут — те саме, що вітряний млин — ред.), а млинарство, тобто переробка зерна, було основною галуззю сільського господарства в регіоні.

У 2008 році Назар Лавріненко разом з іншими мешканцями Івківців вирішили відреставрувати Одинцівський млин. Конструкцію оновили  зовні й частково всередині, проте обертальний механізм та каркас лишилися автентичними. Тепер цей млин відкритий для туристів.

Назар — історик та етнограф за фахом — завжди цікавився вітряками. Він є головою «Української млинологічної асоціації». Перші вітряні млини, розповідає чоловік, з’явилися в Україні в XVI столітті, а різні техніки молотьби існували ще в добу неоліту. Але за останні десятиліття на зміну вітрякам прийшли нові, досконаліші технології переробки зерна. Використовувати млини зараз немає необхідності, небагато людей ще пам’ятають, як це робити. Тому, за словами Назара, важливо зберегти уявлення про млинарство, аби наступні покоління знали, як їхні діди колись молотили зерно. З цієї ідеї почався «Зерноленд», який згодом переріс у значно масштабніший сільськогосподарський проект.

Досвід створення тематичного села історик перейняв у поляків. У 2014 році, взявши участь у польсько-українській програмі, спрямованій на розвиток сільського господарства після зникнення колгоспів, Назар повернувся в Івківці, сповнений ідей і з символічним фінансуванням — 200 євро. Чоловік вирішив розширити ідею сільськогосподарського підприємства до туристичного проекту:

— Ми рішили зробить все комплексом таким, де комплексна послуга надається туристична, де діток похарчують і дорослих, де і в музей проведуть, і квест на гору зроблять, і на конях покатають. Тобто ми даємо комплексний продукт, який десь займає чотири-п’ять годин інтенсивного, активного відпочинку.

Серед планів на майбутнє — створення Національного парку вітряків: історик хоче зібрати тут вітряки з усіх регіонів України, встановити їх на пагорбах навколо комплексу. До того ж господар мріє облаштувати пекарню, щоб випікати власний хліб.

Етнографічний музей

У 2014 році Назар Лавріненко разом із однодумцями почав збирати етнографічний музей. Будівлю для нього відбудовували, так само як і млин, — гуртом.

— З місцевими чоловіками, ну, і з жінками відповідно теж — гуртом стали і побілили його, кинули балки, крокви, знайшли якийсь б/у-шний шифер і зробили тут спершу музей тільки був у нас.

Питання експозиції музею вирішилося швидко. Спочатку це були речі, пов’язані з млинарством: ступи для зерна, розтиральники, жорна, зернотерки, глиняний посуд тощо. Згодом експозиція поповнилась іншими предметами українського побуту початку-середини ХІХ століття і не тільки.

Коли місцеві довідалися, що Назар збирає старожитності для музею, то самі вирішили долучитися до ініціативи: виносили зі своїх хат різні старі речі, якими вже давно перестали користуватися.

— І от коли в нас в селі місцеві хлопці кажуть: «Ану, ти музей собираєш, а в мене ярмо єсть». Такі ярма я тільки в книжці бачив. А тут вони не то що десь в Україні, вони ось в мене в селі!

Історик зрозумів, що в Івківцях ще можна знайти багато цікавих предметів, тож розгорнув власну пошукову роботу околицями, перевіряючи всі покинуті та занедбані хати. І хоча це трохи нагадує чоловікові мародерство, проте потрібно якось зберегти те, що ще залишилося:

— Розумієте, коли заходиш у хату, он портрет висить, да? І ти його забрав, цей портрет, із пустої хати, а потом ця хата впала. Ти розумієш, що ти правильно зробив. Хоча з іншої сторони може й неправильно, потому шо це ж не твоє воно. Але я його порятував від нищення.

За словами Назара, найбільше цінних речей приховували горища. Там, в клумаках, могли ховатися справжні скарби: вимочені коноплі для прядіння чи ступи, старовинні димоходи-бовдури, різні гончарні вироби та власне гончарний круг, маслоробки — все те, що вже давно не використовується у наш час. Найважче було шукати металеві вироби, адже, найімовірніше, справжні мародери, які навідувалися до закинутих хат, забирали саме ці предмети, щоб здати на металобрухт. Але всю експозицію музею історик зібрав винятково з одного села — рідних Івківців.

Про призначення кожного експоната виставки Назар розповідає цікаву історію і показує усе в дії. Відвідувачі теж можуть випробувати все, що бачать у будівлі. Тут є ступи для зерна, скіфські зернотерки, жорна, лави-кобилиці, на яких майстри-колісники виготовляли колеса, маслобійки, ваги, самогонний апарат, токарський верстат.

Показуючи козацьку люльку, хазяїн музею розповідає про феномен козацького паління в цілому.

— От кажуть: козак без люльки — не козак. Навіщо козакові треба курить, як ви думаєте? Без куріння козак загине. Черкаський староста Астафій Дашкевич в часи Литовської держави поїхав в Литву і привіз небачену зброю. І це було не що інше, як вогнепальна зброя — мушкети. Такі довгі стволи важкі. І от, як стріляє мушкет? Фітіль вставляється, фітіль підпалюєш, і — стріляєш у ворога. Як ти його підпалиш, той фітіль? Сірників нема, запальнички немає. Лише люлька. Потягнув люльку, підпалив фітіль, вистрілив. Тобто, таким чином, люлька була невід’ємним атрибутом козака.

Із предметів військової справи Назар показує ратище — дерев’яну увінчану вістрям списа палицю, до якої кріпилися козацькі хоругви (прапори). Також у музеї представлені предмети розкоші українців кінця ХІХ-середини ХХ століття: патефон, перший аналог холодильника — металевий ящик з коміркою для льоду позаду, ротатор — прамодель сучасного принтера.

Старовинні ремесла

На території комплексу — не лише етнографічний музей, тут функціонують кузня, майстерня з ляльками-мотанкими, каламарня, ткацька майстерня, папірня та гончарна майстерня. Всі студії працюють, але лише під час екскурсійних турів. Назар розповідає, що всі майстри, залучені до роботи — місцеві мешканці. Більшість із них має певний досвід у своїй справі, що передавався з покоління в покоління.

Після огляду музейної виставки відвідувачам пропонують заглянути в кузню, де зазвичай працює над якоюсь дрібничкою коваль Леонід Філоненко: нагріває метал в печі, а потім вибиває потрібну форму молотом на наковальні. Існування кузні, яка працює вже два роки, стало можливим після того, як в процесах пошуків по хатах Назар знайшов старі сільські міхи — пристрій для нагнітання повітря в печі. Хазяїн пояснює, що це була справді рідкісна старовинна знахідка, та ще й в гарному стані. Її вік оцінити складно, але може бути й більше ста років.

Крім власне роботи з металами, коваль любить загадувати дітям різноманітні загадки та розповідати історію незамінних раніше для селян речей та справ.

На території комплексу також можна побачити, як раніше виготовляли папір з кропиви. А в гончарній майстерні навчать, як працювати з глиною. Гончар Владислав Чуб розповідає, що навчився цього ремесла у місцевого діда і в гончара з сусіднього села. Також Владислав може провести екскурсію на Семидубову гору, навчить ходити на ходулях або стріляти з лука.

На цьому розваги тематичного села не закінчуються. Надворі можна покататися на віслюку та конях: жеребець Гуцул та кобила Жасмінка завжди до послуг відвідувачів. Можна поїздити на возі, двоколці чи навіть фаетоні. А ще — сходити по гриби, постріляти з пневматичної рушниці, прогулятися в компанії лелеки Бусі чи просто помилуватися природою комплексу.

Господар «Зерноленду» підійшов до реалізації проєкту з неймовірною любов’ю до відвідувачів, а саме — до дітей. Він переймається тим, що зараз діти здебільшого знають лише міський стиль життя і не мають змоги долучитися до сільських занять та забав.

До того ж, тоді, у 2014-му збирання музею не дозволило чоловікові впасти у відчай через те, що він не пішов на фронт.

— Вояка з мене, мабуть, поганий був би. На фронт я не пішов, а отут воюємо, як кажуть, в тилу. Наша війна, вона не проста, наша війна, вона за душу маленького українця відбувається.