Живий музей гармоніки у Жашкові

Іван Сухий, професійний музикант, багато років учив дітей грати на гармоніці, та, каже, зрозумів, що тільки грати — це мало, треба підходити до цього різнобічно, тому почав збирати різні інструменти. До 1991 року їх назбиралося стільки, що адміністрація музичної школи, де працював Іван, запропонувала відкрити музейну кімнату.

Іван розповідає: музей — унікальний, бо в ньому можна не тільки подивитися на інструменти, а й пограти на них:

— Я вам так скажу: на даний час це єдиний в Україні Музей гармоніки, і він був занесений в Книгу рекордів України. Чому? Це — багатофункціональний музей. Бо ви знаєте, що у будь-якому краєзнавчому музеї все можна покласти під скло, торкатись не можна. А в нас все відкрито, тут територія чистого, живого, органічного звуку. Це одна відмінність цього музею. А ще тут працює ансамбль гармоністів України — 26-28 чоловік.

Із часом інструментів ставало все більше; музей, що спочатку займав одну кімнату, розширився:

— Я розумів, що треба матеріал збирати, історію, треба вникати. І я збирав-збирав інструменти, а потім назбиралось стільки, що треба було відкривати музей. І ще получається, що діти щасливі, і мені приємно. Моя робота — посмішка: якщо вони пішли з враженнями, то й мені добре.

Народний інструмент

В Україну гармоніка прийшла з Росії в кінці XIX — на початку XX століття. Інструментознавці кажуть, що музичний інструмент із двома частинами корпусу, з’єднаними одним міхом, виник у 1820-ті роки і дуже швидко поширився. В Україні гармоніка була популярна серед селян, на ній виконували жартівливі пісні, частівки. Музичний інструмент навіть адаптували до суто української народної вокально-інструментальної традиції, виконуючи пісні, думи та духовні вірші-псалми.

До 1991 року Іван Сухий керував оркестром російських народних інструментів, потім захотів ввести гармоніку. Навчив на ній грати одного хлопця, швидко з’явилися інші охочі, назбиралося восьмеро учнів. Батько Івана допоміг йому зробити для них ще барабан. Згодом колектив запросили взяти участь у міжреспубліканському дитячому фестивалі у Хмельницькому:

— Мене директор викликав і спитав, що я можу привезти. А в мене якраз оркестр і гармоністи. То я гармоністів забрав, додав барабани — і вийшов такий ансамбль, ми стали дипломантами цього конкурсу. Це був такий старт. З тих пір ми так і працюємо.

Наступного року вони з ансамблем приїхали на конкурс краще підготовані, але призового місця не взяли. На думку журі, гармоніки в Україні немає і не було. Івана це дуже обурило, бо ж, каже, гармоніка в них у кожному селі:

— Мені було неприємно, що так зверхньо мені одповіли, бо це є народний інструмент. Я відтоді, з 1991 року, не грав жодної російської пісні на гармошці, тільки українські. І ми слава богу, вже 28 років. Лауреати 132 конкурсів, 38 — всеукраїнські і міжнародні. За 28 років я навчив грати на гармошці більше ніж 250 дітей. Ми об’їздили 12 країн Європи.

Гармоніка — попередниця баяна та акордеона. Іван вважає, що її особливість у тому, що вона спонукає людське тіло до руху:

— Все, музика пішла, тут тільки баси, а невільно людина починає підтанцьовувати. Це скорочення м’язів називається іннервація. В жодному іншому інструменті такого немає. Що закладено, що людина починає танцювати? Не заставиш! Отак воно йде, від людської душі, від щирості, простоти. А все геніальне — в простоті.

Перлини колекції

Інструменти в музей потрапляють різні. Деякі Іван змайстрував сам чи з батьком, який у свої 92 роки продовжує працювати в майстерні. Інші знаходили в селах у напівзруйнованому стані, а щось люди самі приносили і дарували:

— Гарбакорд — то є гармонь, баян і акордеон, таке чудо, самі його придумали. Це була така моя фантазія. Я хотів грати на тільки одній лівій руці на двох інструментах, а тато сказав, що треба сюди добавити. Робили його ціле літо, три місяці — я, батько і брат.

Перший змайстрований Іваном Сухим інструмент — невелика гармоніка, яку він зробив із жіночого чобота. Побачив по телевізору такий і донька попросила його зробити схожий. Ще одна перлина колекції — фісгармонія, унікальний старовинний інструмент:

— Я її знайшов на селі, вона роками мокла під дощем. Я її відправив до батька під навіс, де вона сохла років чотири. Ми її з Богданом Сельчуком і батьком восстановили. Має плавающий вібруючий звук, зараз такі не роблять, інструменту десь 200 років. Це є наша гордість, тому що в Києві в Музеї театрального мистецтва є такий інструмент, він неробочий. В Переяславі-Хмельницькому він теж неробочий. А в нас вистачило вміння і розуму його відновити та дати нове життя. Він грає, і ми показуємо інструмент такої давності.

Також у музеї є інструмент часів Російської імперії. Іван розповідає, що був такий петербурзький гармоніст — Петронецький. Інструменти для нього робили у царській майстерні, бо цар цінував його музичний талант. Іван дуже тішиться цінним придбанням:

— Тут 19 гармошечок, і кожна має різний звук. Я докупив ще одну і тепер їх 20. Тоді, як я придбав, він так грав, сюда нажималось — звук був, а назад — звуку не було, було вхолосту. І ми з батьком подумали, і додали ще один голос, туди-назад грає, виходить насищеніше.

Навчання дітей: свідоцтво є, а вступати нікуди

Іван розповідає, що гармоніка йому ніколи не набридає, може грати хоч 13 годин поспіль:

— Те, що мені з дитинства подобається, те і роблю. Я закінчив училище, пішов в армію, потім в інститут, в музичній школі викладав. Але мені все мало було, хотілось вчитись. Тоді я повернувся в музичну школу, на балалайку. За рік кінчив чотири курси, став викладачем балалайки, але зараз на ній не граю. Потім закінчив ще міжнародну школу акордеону в Петербурзі. 18 років вчився, я би ще вчився, мені то дуже подобається.

Музичній школі в Жашкові у 2018 році виповнилося 60. Коли Іван починав вчити дітей, жашківські музиканти не вірили, що з цього щось вийде. Тепер гармоніст розповідає про своїх найкращих учнів:

— В мене є три хлопці, один з них є лауреатом трьох міжнародних конкурсів, а два інших — п’яти. Один з них, Паша Врочинський, навіть брав участь в «Україна має талант. Діти». Получили вони такі грамоти, це Асоціація гармоністів України їх нагородила.

Іван вважає, що кожен із учнів має отримати нагрудний знак «Заслужений гармоніст України», але тоді, коли він його справді заслужить. Гармоніст не боїться, що діти загордяться, бо всі вони працьовиті і знають, чого досягли сьогодні, а на завтра прокидаються, і починають все наново, або продовжують те, що вміють.

Іван Сухий має звання заслуженого працівника культури України і кілька орденів другого і третього ступеня, у тому числі польський орден. У 2004 році Іван отримав гармоніку від Ющенка — президентську — як другий гармоніст України. Каже, нагородили — приємно, нагороди вдома лежать, і хай лежать, а треба працювати далі.

Івану постійно доводилось захищати гармоніку як інструмент, доводити, що вона посідає гідне місце серед українських інструментів. В Україні виступав у Кіровограді, Миколаєві, Києві, а до війни — у Москві, Новосибірську, навіть в Уфі. Каже, їздив і захищав гармонь. Зараз в Росію музикант не їздить:

— Я вже з 2009 року перестав їздити в Росію. Мене запрошують, я кажу: шановні, ви знаєте, як я їду, коли я член журі? Я приїжджаю, ставлю прапор України, герб Жашкова. Зараз я поставлю? От і відповідь. Хочете мене переламати? Я не згожусь на це.

В Жашківській музичній школі у класі гармоніки вперше в Україні видають дітям офіційне свідоцтво, але далі з цим свідоцтвом тут вступати нікуди:

— Був такий випадок в 2009 році, в мене учень закінчив гармошку, і хотів вчитись далі, я його завіз в Орел, в Росії, там є музичний коледж по гармоніці. Він його закінчив, це перший професійний гармоніст України. Зараз він навчається в Москві, в консерваторії, на гармошці. Він вже зараз набагато краще за мене грає, але матиме він роботу чи ні в Україні, це є питання. Якби-то десь тут, в музичному коледжі відкрили клас гармоніки, я би звідси постачав би йому учнів туди. А потім уже можна би було організуватись, але поки то є тяжко.

Рекорд на сірникових інструментах

У колекції музею є інструменти, які зроблені з сірників. Їх створив майстер Богдан Сенчуков. Чоловік, окрім інших речей, наприклад, трактора, змайстрував 13 різних музичних інструментів. Перший в історії ансамбль, який грає на цих інструментах з сірників, занесли у Національний реєстр рекордів України:

— В свій час учениця з музичної школи зробила з бісеру такий акордеон — я йому сказав, що з нашими талантами треба щось робити. А він уже в себе почав робити гітару, тоді приніс макет баяну, він неграючий, я йому приніс саму кращу гармонь, яка була на той час, і получилась така гармонь, баси тут зроблені з сірників, обичайки тут всередині — теж.

Тільки на гриф у цій гармоніці пішло 5 тисяч сірників, а весь інструмент складається з 18 тисяч. Назвали символічно — «Єдність»:

— Оце на цьому акордеоні я зайняв друге місце в Італії на «Ланчіано». Грає гарно, це є якісний інструмент. Він робив його багато раз, декілька разів робив той гриф. І в ньому відстань теж грає роль. Вона теж занесена в Книгу рекордів. В нас ще є свято, називається День сірника.

У Києві є пам’ятник сірникові, біля ресторану, розказує Іван Сухий. Там проводився фестиваль сірникових виробів, на який з’їжджалися майстри з усієї України, там були кораблі, трактори, машини, а музичні інструменти з сірників робить тільки Богдан:

— Там заграли на наших інструментах, наш ансамбль попав в книгу «Національний реєстр рекордів України». Я на цих інструментах зробив учасників, і в нас є єдиний в світі ансамбль сірникових інструментів майстра Богдана Сенчукова і керівника Івана Сухого. От він — претендент на Книгу рекордів Гіннеса. Ми знаємо, що там є гавайська гітара, вона більше сувенірна, ніж граюча. А ці інструменти грають в повній мірі.

Ось так одна захоплена своєю справою людина може зібрати цілий музей інструментів: від двохсотрічних експонатів до власноруч зроблених і ексклюзивних гармонік, як-от чобіток. І потім на цих інструментах навчати грати, а не ховати їх під склом. З любов’ю до музики Іван Сухий виховав багатьох музикантів, та головне — він зберіг та продовжив традицію гри на гармоніці.