Повелителі трьох стихій: про життя та місію морпіхів

У межах спецпроєкту «Підрозділи перемоги» продовжуємо розповідати про еліту української армії — морську піхоту. Попередній мультимедійний матеріал був про історію та звитяги 36 та 38 окремих бригад, а цей присвячений іще двом — 35 і 37.

Військово-морські сили (ВМС) — це вид Збройних сил України, призначений для протистояння збройній агресії проти України з моря, стримування та нейтралізації збройного конфлікту у взаємодії з іншими видами й родами військ, зокрема для допомоги сухопутним військам, коли ті ведуть воєнні дії у приморських районах.

Морська піхота (МП) є одним із родів ВМС. Її бійці беруть участь у морських (повітряних) десантах, ведуть наступальні бої на морському узбережжі, обороняють військово-морські бази, ділянки узбережжя й важливі берегові об’єкти. Однак у російсько-українській війні морські піхотинці діють не лише на узбережжі, а й на всіх напрямках, де є ворог, зокрема на донецькому, маріупольському, херсонському, запорізькому та інших.

Довідка про 35 окрему бригаду морської піхоти ім. контрадмірала Михайла Остроградського

Вид: Військово-морські сили
Тип: Морська піхота
Рік створення: 2018
Командування: Командування морської піхоти ВМС ЗСУ
Символіка: двічі пересічений і роздвоєний унизу якір — герб сім’ї Апостолів (гетьман Лівобережної України Данило Апостол був предком контрадмірала Михайла Остроградського), який розташований на тлі з двох вертикально поєднаних кольорів — морської хвилі та червоного.

Сторінки: фейсбук, інстаграм

Довідка про 37 окрему бригаду морської піхоти

Вид: Військово-морські сили
Тип: Морська піхота
Рік створення: 2023
Командування: Командування морської піхоти ВМС ЗСУ
Символіка (робочий варіант емблеми): міфічна істота — крилатий лев із хвостом морської тварини, в руках якого — меч-тризубець

Сторінки: фейсбук, інстаграм

35 і 37 бригади морської піхоти: штурм російських позицій

35 окрема бригада морської піхоти (ОБрМП) була сформована 2018 року. Комбриг Юрій Андрієнко згадує, що це був складний період, оскільки кадрових офіцерів було мало.

Бригада формувалася із військовослужбовців різних структур, зокрема Прикордонної служби та Державної служби з надзвичайних ситуацій. Також до неї переводилися чимало бійців із Десантно-штурмових військ:

— Весь цей колєктів гартувався. Перший накат був 21 вересня 2018 року. А вже в березні 2019-го ми виконували завдання в районі Волновахи. Можна сказать, ми формувалися «з колес», виконували завдання. І там пройшли всі горнила, усі притерлися й, відповідно, уже кожен обійняв ту посаду, яку він міг виконувати.

Створення 35 ОБрМП було зумовлене збільшенням потенціалу та можливостей морської піхоти. Таке підсилення було дуже на часі, оскільки Україна омивається двома морями — Азовським і Чорним, а специфіка цієї структури — передусім у діях в районах морського узбережжя.

Росія не припиняє обстрілювати морські порти та населені пункти поблизу узбереж, а в травні 2023 року Оперативне командування Південь повідомляло про збільшення ракетоносіїв у Чорному морі вдвічі. Аби зробити українське військо ще потужнішим і, зрештою, відновити контроль над акваторіями держави, Володимир Зеленський саме в День морської піхоти України (23 травня) 2023 року повідомив, що ухвалив рішення створити Корпус морської піхоти.

37 окрема бригада морської піхоти з’явилася теж 2023 року. Її командир — Віталій Напханенко — розказав про принцип заснування підрозділу:

— Це формування [у бійців] відношення до Збройних сил, до новоствореної морської піхоти як до еліти, яка здатна виконати [будь-які] завдання. І, відповідно, люди відбиралися по бажанню, по морально-ділових якостях, за станом здоров’я, за віком.

Командування 37 бригади використовувало змішаний цикл підготовки, тобто одна частина військовослужбовців навчалася на території України, інша — за кордоном, щоб за короткий термін натренувати бійців і злагодити роботу бригади.

На початку травня 2023 року 37 ОБрМП приступила до виконання бойових дій на Донеччині. Там бійці випробовували свої вміння і навички під час оборони, щоб призвичаїтися до бойових умов, підкреслює Віталій Напханенко:

— Ми приймали участь у веденні оборонних дій. А вже з 5 червня приступили до ведення наступу. І до сих пір, я вважаю, що досить вдало. Звільнили немалу кількість територій і продовжуємо рухатися в цьому напрямку.

Віталій «Сударь» — один зі штурмовиків бригади. Коли почалося повномасштабне вторгнення, був за кордоном, де до того проживав уже не один рік. Одразу вирішив приїхати в Україну й піти до територіального центру комплектування. Віталій пояснює, що повернувся з-за кордону, тому що не міг стояти осторонь, коли на війні гинули його побратими:

— Коли почув, що проходить відбір у навчальному центрі, я звернувся до представників 37 бригади. Ми з ними поспілкувалися, прийшли на полосу препятствій. Пройшов [її] з ними, вони покивали головою, сказали «підходите», і так ми стали доблесними морськими піхотинцями.

Сударь підписав контракт, пройшов навчання й долучився до морської піхоти:

— Морська піхота — це повелителі трьох стихій. Небо, вода і сухопутка. По факту, так і є, ми — боги цієї війни. Нас застосовують у самих відповідальних, важких напрямках, де ми показуємо себе з позитивної сторони. Ми залишаємо ворогу великі втрати, і вони нас менше люблять. У більшості випадків ворог ламається під нашим натиском, у нього немає відваги, немає тої мотивації, [як у нас].

Початок повномасштабного вторгнення. Героїзм Віталія Скакуна та Валерія Самофалова

Юрій Андрієнко став командиром 35 ОБрМП у 2021 році — ще до початку широкомасштабного нападу РФ на Україну. До нової фази війни бригада готувалася завчасно, згадує Юрій, зокрема розосереджували підрозділи для виконання завдань у районах, де, ймовірно, могли початися бойові дії:

— На початок вторгнення вже всі були приведені в бойову готовність. Ми були готові діяти.

У межах цієї підготовки на початку січня 2022 року 137 окремий батальйон 35 бригади МП перекинули в місто Генічеськ. Тоді командування вже знало про можливий наступ ворога, і між саперами були заздалегідь розподілені позиції. Віталій Скакун був морпіхом-сапером, який у перший же день вторгнення наважився на героїчний учинок — 24 лютого замінував і підірвав автомобільний міст Генічеськ — Арабатська стрілка.

Командувач морської піхоти Юрій Содоль згадує, що тоді ворог був уже зовсім поруч із мостом, а вибуховий пристрій, який раніше Віталій установив там разом із побратимом, не спрацював. Морпіх вирішив підірвати об’єкт власноруч:

— Він розумів: якшо ворог пройде, то це прямий шлях, у том числі, на Миколаїв. Він (Миколаїв. — ред.) не дуже далеко, там чуть больше ста кілометрів. Тому він привів у дію взривне устройство. Насколько я знаю, мост був замінований, тому він підривав себе вместє з мостом і вибухівкою, яка там була закладена.

Тоді російські колони техніки так і не пройшли мостом. За словами Юрія Содоля, зміна напрямку руху колон — це нове рішення і, відповідно, втрата часу:

— Російські війська повільні в принятії зміни рішення. Вони будуть, як баран, битися в цю стіну. А Віталій своїм життям, яким він пожертвував, дав час нашим військам зайняти ліпше положення для того, щоб стримувати ворога.

Головний сержант 37 ОБрМП Володимир «Білий» пригадує Віталія Скакуна як справжнього морського піхотинця — молодим, скромним, сильним і чемним. Раніше вони разом служили в 137 батальйоні:

— Він прийшов сапером, йому дуже сподобалося це. Він хотів поступити на офіцера, я йому ще робив рекомендаційний лист, але шось в нього не склалося, і він вирішив повернутися обратно в підрозділ. Повернувся, сказав, шо буде дальше служити з нами, а сталося так…

Білий каже, що Віталій, вочевидь, вчинив так заради своєї родини, передусім матері та сестри, а потім морської піхоти та своїх побратимів:

— Його до цього ніхто не змушував. Він вирішив це зробити, тому шо він сам це собі вирішив, [як] і багато хлопців, хто в той день там полягли. Наш колектив був дуже родинний, один одному помагали. Командири відносилися до своїх підлеглих більше як до менших братів.

Командир відділення зенітно-ракетного взводу Роман Андрєєв «Спрут» розказав про героїзм іще одного морпіха — Валерія Самофалова, матроса 137 ОБМП. Він за один день збив три російських вертольоти, хоча сам натоді був водієм:

— Мені подзвонив побратим і почав хвалитися. Говорить: «Ром, дякую, що ти мене навчав по ПЗРК! Мені дали Героя України. Я збив три вертушки (вертольоти. — ред.), коли ми виходили з Чонгара».

Ще до повномасштабного вторгнення Спрут закликав Валерія навчатися на тренажерах, щоб уміти збивати вертольоти:

— Я йому говорив: «Ходімо на тренажери. Ми взаємопов’язані. Те, що ти водій… я теж можу бути водієм, ми маємо бути взаємопов’язані». І він мені щоранку: «Ром, та я не хочу, я піду в гараж машину краще покрутити». Я казав: «Ні, йдемо на тренажери, ти повинен також розуміти, як, раптом що, збивати літаки, вертольоти».

Коли почалася широкомасштабна війна, батальйон виходив із Чонгара, і саме тоді водій Валерій побачив вертоліт, дістав ПЗРК і збив його. Загалом у той день він уразив три Мі-35. У 2022 році отримав звання Героя України та орден «Золота Зірка». Загинув 18 березня того ж року під час ракетного удару РФ по Миколаєву.

Оборона Одеси та острова Зміїний

Юрій Андрієнко пригадує, як на початку повномасштабного вторгнення, після першого ж ракетного удару РФ по Причорномор’ю, була команда висунутись у визначені райони.

Завданням бригади тоді було обороняти морське узбережжя від Чорноморська до Рені (ділянка близько 300 км) та вздовж кордону з Молдовою, зокрема ділянки біля Придністров’я. За словами комбрига, готуватися треба було до найгіршого, розглядали всі можливі варіанти. У тому регіоні була загроза висадки російського морського й повітряного десанту.

Противник не просунувся в Причорномор’ї. На думку Юрія Андрієнка, так сталося, бо, по-перше, українській стороні певною мірою сприяли лютневі морози, по-друге — ворог не розумів до кінця, які підрозділи та в якій кількості обороняються:

— Відповідно, [ми] вживали заходи щодо мінування десантом заступних ділянок, створювалась система вогню, а кораблі, які проводили розвідку, підходили найближче на 13 миль (майже 21 км. — ред.) до берега, були зразу обстріляні артилерією. Навіть був випадок, коли було влучання з реактивних систем залпового вогню [реактивним дивізіоном 35 ОБрМП] по одному з кораблів противника. І вони не наважились висадить десант.

35 ОБрМП брала участь у підготовчих заходах щодо звільнення острова Зміїний. За словами Юрія Андрієнка, для цього робили все, що могли, зокрема вдавалися до нестандартних методів: 

— Ставили бойову машину РСЗВ «Ураган» на плавучий причал, витягували його в море та здійснювали пуски РСЗВ по противнику, який знаходився там, по засобах, які підходили до острова.

Головний сержант 137 батальйону 35 окремої бригади Сергій «Монах» розповів, що їхнє завдання полягало в тому, щоб прикривати морські кордони від висадки російського десанту на Бесарабії:

— Також боротьба за наші острови там, де річка Дунай, і прикриття острова Зміїний. Там була перша бойова задача батальйону. Також аеродром Арциз, аеродром Ізмаїл. Батальйон був розкиданий по Бесарабії.

У перші тижні повномасштабного вторгнення на тому напрямку боротьбу з окупантами вели всіма наявними засобами. Зокрема 1 лінійний батальйон морської піхоти прикривав артилерію, яка працювала безпосередньо по острову Зміїний, а також повітря, оскільки ворожі літаки тоді залітали до самого Вилкового (місто в Причорномор’ї, що межує з Румунією через річку Дунай) і провокували румунську сторону на конфлікт, згадує Монах. Окрім цього, бійці прикривали морські шляхи підходу до висадки, з чим, на думку сержанта, батальйон успішно впорався.

Майор Ярослав Крикливий, який нині — командир 501 окремого батальйону морської піхоти, зустрів повномасштабну фазу війни на острові Зміїний:

— У мене була сама «шикарна» зустріч повномасштабного вторгнення. Я зустрів його на тропічному острові, можна так сказать. З «привітанням», здається, ще о 4 ранку, з яркими словами «здавайтесь там», «повернетесь додому до сім’ї» на руском. Трошки було спочатку смішно, тому що ми ще не осознавали всього масштабу.

Батальйон перебував на острові ротаційно: місяць там, місяць удома на перепідготовці. Станом на 24 лютого Ярослав Крикливий базувався на Зміїному вже понад 20 днів. За його словами, бійці були готові до візиту окупантів:

— Зустрічали ми їх, я думаю, достойно. Почали набагато меншими силами, це наша така суть, що всегда в меньшинствє встречать їх. А потом робити, щоб воно вирівнялося, а потом, щоб їх було менше. Тоді в нас трошки не получилось, але нічого. Щас получиться.

Майор розповів, що зранку 24 лютого 2022 року з бойового поста спостереження доповіли про військовий корабель на горизонті. Коли судно підійшло ближче, стало зрозуміло, що то був російський ракетний крейсер «Москва», а за ним — ще кілька суден, згадує Ярослав Крикливий:

— Прибіг погранєц і каже: «Карочє, почалась війна!». Каже: «Одесу бомблять, Київ бомблять». Інтернет є, давай зразу зідзваніваться, пересвідчуватись. Да, це вже була десь 5 ранку. Дійсно всьо, війна. Пости були підняті по бойовій тривозі, зразу всі зайняли оборону, очікували їх (росіян. — ред.), що будем зустрічать.

Спершу Зміїний обстрілював крейсер «Москва», після цього ворог задіяв інші кораблі й авіацію.

— І так десь годин 6 безперестанку: корабель–авіація, авіація–корабель. Після чого вони знову передали сообщєніє тіпа: «Сдавайтесь, у вас выбора нету», «власть в Киеве сдалась», «вы тут, ничего вам уже тут защищать нет», «сдавайтесь, мы отправим вас к семьям».

Тоді були знищені вся техніка та боєприпаси, зв’язку вже не було. Багато українських військових потрапили в полон, деякі з них досі там, розповідає Ярослав Крикливий:

— Вони на нас змарнували більше сил і під Одесу не пішли. Якби вони пішли під Одесу, я не знаю, що б там творилося. Наші військові просто встигли там окопаться.

«Гаряча путівка в холодну країну»

Командир 501 батальйону МП Ярослав Крикливий став одним із тих, кого російські військові взяли в полон на острові Зміїний. Він згадує, що спочатку полонені українські захисники були для росіян маріонетками: їх використовували для пропаганди, зокрема показували в російських медіа нібито як доказ того, що армія РФ захопила острів, згодом — у сюжетах про начебто хороше ставлення до військовополонених.

Із Криму їх обіцяли вивезти на материкову Україну, до сімей, однак привезли на територію, де був мороз і багато снігу. Точної локації Ярослав не знає, лиш пам’ятає, що із Севастополя летіли десь 12 годин. Тримали полонених у таборі, їх постійно допитувала Федеральна служба безпеки РФ, ставлення охоронців було нелюдським, згадує командир батальйону (перекл. із рос.):

— Охоронці дозволяли собі робити просто те, що хотіли. Там щурині перегони були. Хочеш піти, грубо кажучи, за цигаркою — тебе випускають із камери. Вони дають тобі час, ти починаєш тікати, потім вони відпускають собаку. Не встиг — «він покусає тебе, нічого страшного».

У таборі, що по суті був для українських військових в’язницею, постійно говорили, нібито Вінницю вже взяли росіяни, і якщо дістались аж так далеко, то Причорномор’я, де натоді перебувала дружина майора, уже точно окуповане. Загалом серед утримуваних поширювали фейкові новини про те, що армія РФ швидко просувається, а Польща готова забрати західні території України:

— Але можна було по крупці інформацію збирать з кожного, хто пізніше в плєн попав. Один майор був з Національної гвардії, він з-під Харкова. Він нам довів інформацію, що 92 бригада тримається, Харків не впав, він в оточенні, но відбивається.

Тримання в невідомості — це лише один із методів психологічного тиску росіян на українських військовополонених. За свідченнями солдатів, які повернулися з російського полону, до них регулярно застосовують фізичні та моральні тортури, часто позбавляють їжі на тривалий час або видають лише хліб, не надають або надають неякісну медичну допомогу тощо. А вже безпосередньо перед обміном, розповідає Ярослав, полонених готують: відгодовують, стрижуть, бриють, дають нову форму:

— Назначили на обмін, начали виводити. Ми взяли «трьохсотих» хлопців наших на насілках, і кажуть нам: «Ідіть туда. По мосту не йдіть, там зліва спускайтесь, поднімайтесь». І ми несем хлопця, там у нього був таз роздроблений, ще треба було нести дуже акуратно. І я бачу — напротів іде толпа у російській формі. Всі без жодного синячка. Йдуть і всі: «Ізвінітє нас, ізвінітє, ми нє прави». Москаль і є москаль, шо тебе ізвінять, іди, пока міняють. Такий короткий опис моєї гарячої путівки в холодну країну.

Оборона Миколаєва

137 батальйон МП у перші дні повномасштабної війни виконував завдання на Кримському перешийку, та згодом отримав наказ відступати до Нової Каховки, щоб з’єднатися з іншими підрозділами. Проте коли бійці батальйону прибули на місце, то зрозуміли, що там вже нікого не було. Тоді почали подальший відступ до Миколаєва, розповів головний сержант 37 бригади Володимир «Білий», який на той час був головним сержантом 137 батальйону:

— Коли ми зайшли в район Миколаєва, ми дізналися про то, шо там фактично, крім нас, нікого немає. І почали облаштовувати позиції вогневі з метою збереження міста Миколаїв під нашим контролем.

До цього долучилися й місцеві жителі: допомагали робити окопи, будувати фортифікаційні споруди тощо. Пізніше прибули підрозділи, з якими мав з’єднатися батальйон, і спільними зусиллями організували кругову оборону Миколаєва, згадує головний сержант:

— Таким чином ми його відбили. Було якраз тоді кілька зіткнень, дали ворогу по зубам. Вони намагалися його (Миколаїв. — ред.) обійти, піти в район Вознесенська, але бійцями 80 бригади були відбиті. Якраз ми прикрили відхід 80 бригади.

В обороні Миколаєва 137 батальйон брав участь до 18 березня 2022 року — цього дня російська ракета влучила в казарму морських піхотинців. У результаті обстрілу загинуло, за різними даними, 30–40 військових. Після цього підрозділи МП вивели до Причорномор’я для відновлення боєздатності. Ось як про ці жаскі події згадує комбриг 35 бригади Юрій Андрієнко:

— 137 батальйон приймав участь у відбитті нападу та частково мав успіх там (у Миколаєві. — ред.) у деяких районах. Але після трагічного влучання ракет на місце перебування особового складу, де частина батальйону загинула або була поранена, батальйон було виведено на відновлення в Одеську область.

Як звільняли окуповані території Причорномор’я

Після оборони Миколаєва у 2022 році та відновлення сил частину підрозділів морської піхоти того ж року перекинули на херсонський напрямок. Першими туди вийшли бійці 18 окремого батальйону 35 ОБрМП. Створили тактичну групу, завданням якої було захопити плацдарм річки Інгулець у районі села Давидів Брід в Причорномор’ї, розповів комбриг Юрій Андрієнко:

— Там було перше бойове зіткнення, де завдання було виконано частково. Не так, як усі планували й хотіли, але завдяки впертості, завзятості й мужності бійців плацдарм був захоплений та утриманий до того часу, поки не були нарощені [наші] зусилля. Це сукупність заходів, які повпливали на його (противника. — ред.) рішення покинути правий берег Дніпра.

За словами комбрига, 35 ОБрМП відіграла одну з ключових ролей у звільненні окупованих територій Причорномор’я восени 2022 року. Зокрема частина бригади, яка саме в той час перебувала на відновленні в пункті постійної дислокації — в селі Дачному, брала участь у наступальних і штурмових діях на тому напрямку. Командувач МП Юрій Содоль розповідає:

— Уся Бесарабія на неї (35 бригаду. — ред.) була покладена, це смуга відповідальності до Херсона в тому числі. Наступати завжди тяжче, ніж оборонятися. Але задачу виконуємо. А вдало чи невдало — це рішати вже нашим старшим керівникам.

Переломним моментом на цьому напрямку, на думку Юрія Андрієнка, стало знищення Антонівського мосту біля Херсона (19 липня 2022), а також деокупація населених пунктів Давидів Брід, Мала Олександрівка та Велика Олександрівка (4 жовтня 2022):

— Противник зрозумів, що у них усе менше й менше залишається території. Скупчення особового складу та техніки було великим, відповідно, чим менша площа, тим більше особового складу та техніки на цій площі, тим менше в нас буде розход боєприпасів.

Юрій Андрієнко вважає, що українським військовим вдалося звільнити ті території в Причорномор’ї завдяки хоробрості, мужності, героїзму кожного матроса, які були залучені до тих подій:

— Кожен вніс своє в цю маленьку перемогу на правому березі [Дніпра]. Кожен приложив зусилля для того, щоб звільнить ці території.

Десантно-штурмова рота 18 окремого батальйону МП взяла участь у звільненні Білогірки — села, бої за яке точилися понад місяць із кінця липня 2022 року. Михайло «Сталь» згадує, що на підході до цього населеного пункту потрапили під рясний ворожий обстріл, але й самі давали відсіч окупантам російським трофейним озброєнням:

— Коли ми їх вибивали, вони вдаряли нас і авіаційними бомбами по будинках. Вони старались не покидать свої місця, старались штурмувать, пробували закріпиться, пробували нас в окруженіє брать, но всі спроби були марні. А коли ми вже наблизились до самої Білогірки, там усе пішло дуже швидко. Вони покидали [все], тікали, й відтоді в них лінія фронту почала падать.

Російські окупанти довго намагалися втримати село, бо воно розташоване на підвищенні, а отже, є вигідною позицією. 10 вересня 2022 року після важких боїв і роботи ворожої авіації українські військові прорвали фронт і повернули під контроль Білогірку. 12 вересня речниця ОК «Південь» Наталя Гуменюк на брифінгу повідомила про остаточне звільнення цього населеного пункту.

Михайло «Сталь» на цьому напрямку отримав серйозне поранення, коли російська ракета вдарила по переправі, де були українські бійці:

— Коли ми заходили на Білогірку, провели наступальні дії, у нас бистро получилось закріпитись на їхній позиції. Тоді там було дуже багато [ворожої] техніки, ми її евакуйовували. Були понтонні мости, і по них ми їздили, а вони били. І коли ми тягнули одною технікою БРМ-2 (броньована самохідна машина на гусеничному ходу. — ред.) та мотолигу, попала одна ракета прямо в цю переправу. І я знаходився там. У мене тоді у правому вусі перепонка лопнула. Було моторне отдєлєніє БМП, яке важить 150 кг, алюміній, — воно відлетіла й попала мені в челюсть.

Ще одне уламкове поранення Михайло отримав у посадці за Давидовим Бродом. Тоді він зі своїми побратимами стояв в обороні:

— Мали продвигатися після артилерії, і мені в окоп залетів 120-й снаряд їхніх мінометів. Тоді я втратив свідомість, був забій правої [частини] груднини, у мене були мікротріщини в легенях, і кров з рота тоді пішла. Мене бистро евакуювали, так попав я в лікарню.

На той час (кінець вересня – початок жовтня 2022), саме був пік мобілізації в РФ. Тож уже під час наступу в районі Давидового Броду українським військовим протистояла значно більша кількість росіян, пригадує Михайло:

— Пішли їхні солдати. Вони були необучені, некеровані, вони йшли дуже великою кількістю, стадом. Вони не понімали, що вони робили, і це нам було дуже на руку. Здавались у полон вони.

Майже щогодини, за словами Сталі, на позиції заходили нові ворожі сили, по 60–80 осіб. На противагу близько 18 українським військовим, які перебували на позиції.

4 жовтня Міністерство оборони України опублікувало у соцмережі «Х» (раніше — «Твіттер») відео, де бійці 35 ОБрМП підіймають український прапор у селі Давидів Брід. Увечері того ж дня у своєму зверненні президент України Володимир Зеленський підтвердив цю інформацію.

Бої на Донеччині: Мар’їнка, Водяне, Авдіївка, Опитне

Щойно 35 ОБрМП виконала завдання на херсонському напрямку та вийшла до Дніпра в жовтні 2022 року, отримала наказ про переміщення підрозділів на донецький напрямок. Часу на відпочинок і відновлення сил не було, адже іншим підрозділам терміново потрібне було підкріплення. Відповідно, там бійці були задіяні для відбиття позицій, захоплених противником у районі села Водяне. Потім один із батальйонів допомагав у Мар’їнці 79 бригаді. 

35 ОБрМП брала участь у боях на всіх напрямках на сході, зокрема відновлювала позиції біля Авдіївки, Опитного та Вугледара, розповів комбриг Юрій Андрієнко:

— Більше було позитивних результатів. Я не скажу, що все було там відновлено, надо бути чесним. Були й негативні моменти, але більше тут було позитиву. Уже підрозділи були більш опитні, більше розуміли завдання та більш злагоджено діяли, що мене й радує.

Михайло «Сталь» пригадує, що в листопаді 2022 року бійці перемістилися на донецький напрямок, тоді розпочалися бойові дії під Авдіївкою, а згодом — наступ біля Мар’їнки:

— Ішли ми, до Мар’їнки оставалось 3–4 кілометри по посадці. 1 кілометр був у нашій позиції, 3 кілометри було у ворогів у позиції. На цій посадці ми почали за допомогою нашої арти заходили в траншеї, в окопи, у бліндажі. Коли ми прийшли, деякі [окупанти] тікали, деякі оставалися.

Швидкими темпами бійці заходили на ворожі позиції, зачищали їх, брали в полон противників і нищили російську техніку, каже командир штурмової роти Михайло «Сталь». Там знаходили російські бойові комплекти, які згодом використовували проти них самих. Окрім цього, наші бійці прослуховували їхню радіостанцію, що надзвичайно допомагало в бою, наголосив командир:

— Коли ми штурмували, я розумів ситуацію. Я відталкувався від їхньої радіостанції, те, що вони говорили, що вони одходять, що вони там зупиняються, — [завдяки цьому] наводили нашу арту. 

Уже коли захисники дійшли до кінця виконання завдання, по радіостанції озвучили, що обстрілюватимуть українські позиції, згадує Михайло:

— Я розумів, що тут надо було відходити. Я подав команду відділенню «Бігом руш!». Ми почали бігти, вона (ворожа артилерія. — ред.) накривала постєпєнно один за одним, кажді 50 метрів були стовби диму, ями були по плечі, падали дерева в посадках, усе горіло. Був довгий стовп пилі, стояв десь мінут 15–20. І коли ми бігли, один [снаряд] попав нам на виходження прямо в середину відділення.

Через це рота зазнала великих втрат особового складу, були тяжко поранені. Тоді неушкодженими залишилися тільки Сталь, командир, бойовий медик і двоє морпіхів. Бійці відбивали контратаки ворога, а медик надавав допомогу постраждалим. Потім прибув евакуаційний екіпаж і швидко забрав поранених. Тоді ці позиції зайняв сусідній підрозділ і вже наступного ранку продовжив штурм. Михайло пригадує, що все відбувалося дуже швидко:

— Саме більше мені запам’яталось, коли ми заїжджали в село Побєда (між Вугледаром і Донецьком. — ред.), їхня БМП-3 виїхала проти нашої. Висадив я тоді піхоту, піхота почала відпрацьовувать по тій БМП-3. Я так зрозумів, що вона заблудилася, почала наша працювати БМП-3 і ми підбили її. Усе за один день вирішилось. Ми забрали те саме село Побєду.

Командир бригади Юрій Андрієнко вважає, що на вугледарському напрямку морпіхи успішно виконали всі поставлені командуванням завдання.

Літньо-осіння наступальна кампанія 2023 року

Командир десантно-штурмової роти 2 батальйону морської піхоти 35 ОБрМП Богдан «Дикий» згадує, що мав кілька місяців, аби підготувати підрозділ до великого літньо-осіннього наступу 2023 року. Бійці брали участь у звільненні Макарівки та Старомайорського:

— Коли був план нормальних дій, коли вже була артпідготовка, аеророзвідка, полетіли в Макарівку. За сутки дали їм там под хвоста, закріпились. Підняли прапор і все, Макарівка лягла бистро.

Це відбулося 11 червня. А от Старомайорськ, який усього за кілька кілометрів від Макарівки, відвоювати було значно важче, там відбувались бої підвищеної інтенсивності. Найскладніше, як каже Дикий, було зайти на позиції:

— Коли ніч до цього ти сидиш собі, обдумуєш до послєднього, як, що. Усе неможливо проаналізувати, але всьо равно думки розривають. І план є, ти якось бачиш по-своєму. А там воно вже все залежать від тих дій, як вони підуть: по плану чи не по плану.

Щоб звільнити Старомайорське, бійці десантно-штурмової роти 18 окремого батальйону заходили збоку населеного пункту, по посадках. Таким чином вони брали росіян в оточення, згадує комбриг 35 бригади Юрій Андрієнко:

— Заходили, врізались, вклинювались у ці посадки. Були бої, вони покидали свої позиції, тікали, а ми продвигались, бліндаж за бліндажем, траншея за траншеєю, і потихеньку все було, увесь наш особовий склад продвигався.

Український прапор у селі Старомайорське замайорів 27 липня 2023 року.

Наразі 35 ОБрМП (станом на початок грудня 2023) проводять наступальні дії на напрямку лівого берега Дніпра. Перші бойові дії на цих позиціях бійці почали ще 6 червня 2023 року, розповідає Юрій Андрієнко:

— Скромнічать не буду. Які є результати, то всьо результати, можна сказать, нашої бригади. Було звільнено населені пункти Сторожове, Макарівка, Старомайорськ. Відповідно, вибито противника з його трьох ротних опорних пунктів. Ці всі зайняті позиції були передані вже підрозділам територіальної оборони.

Противник на цих позиціях укріплювався понад рік. Російські військові обладнали там усе, як того вимагає військовий статут, розповідає Андрієнко. Вони зробили укриття, створили систему вогню, мали хороше інженерне забезпечення вибухових і невибухових огороджень:

— У них працювала нормально логістика. І тут завдання — перехитрити противника, передумати його. Не буває на всіх напрямках однаково сильно укріплено, надо було шукать слабкі місця. Обходити десь у фланги, десь захоплювать, брать в охоплення противника. І це нам дало результати.

Пам’ятати, хто друг, а хто ворог

Юрій Андрієнко та Богдан «Дикий» вважають, що наступним поколінням необхідно пам’ятати про наших захисників, які поклали здоров’я або й життя за свою Батьківщину.

Дикий наголошує, що повага та пам’ять — це надважливо. Він би не хотів, щоб повторювалися історії, як після АТО, коли люди могли сказати військовим: «Ми вас туди не відправляли»:

— Хочу, щоб усі діти вчили історію нашої держави, подвиги наших воїнів, [те], що вони зробили ціною свого життя. Я хочу, щоб [цей] приклад усі знали й пам’ятали про це завжди, а не тільки при нагоді, коли якесь свято.

Додає, що з колишніми учасниками бойових дій треба окремо працювати, адже вони повертаються до цивільного життя з розумінням того, що суспільство їх не приймає такими, якими їх зробила війна:

— Усі ходять, гуляють беззаботно, а ти ідеш такий насторожений, десь до чогось прислухаєшся, якась там повітряна тривога, ти всьо время начеку ідеш.

Також слід допомагати тим, хто втратив здоров’я, отримав інвалідність під час війни. Адже підтримка всередині суспільства — це найголовніше. Проте важливо й не покладатися на долю чи допомогу ззовні, українці самі мають довести свою незалежність, вважає Юрій Андрієнко: 

— І щоб пам’ятали, хто у нас єсть друг, а хто ворог. І завжди потрібно надіятись тільки на свої сили й на самого себе. Не надіяться, що нам хтось допоможе, подасть руку. Нада буть самостійними, незалежними на всіх напрямках, у всіх питаннях. І тоді, коли ми будемо сильні, вільні й незалежні, ми зможемо стояти.

*Для створення відео використані матеріали прес-служби Морської піхоти ВМС ЗСУ, відеоматеріали Військового телебачення України, Генерального штабу ЗСУ, Офісу Президента України, ГУР МО України, Телерадіостудії МО України Бриз, 24-го каналу, Суспільного Миколаїв, Апостроф ТВ, Світу навиворіт, Deutsche Welle, Телеграм каналу Віталія Кіма та відео з архіву військовослужбовців бригад.

Висловлюємо особливу подяку Олександру Завтонову, Сергію Смірнову, Сергію Козачинському, Роману Тичківському, Олексію Дубинці, Арсенію Приліпці, Єлізаветі Літвіненко та студії «Гур-Гури».