Це репортаж про один день евакуаційної волонтерської зоомісії в місті Гуляйполе, що трохи більш як за сто кілометрів від Запоріжжя і всього за сім кілометрів від лінії розмежування. Там, окрім порятунку тварин, містяни чіплялися за будь-яку нагоду поділитися пережитим і тим, що болить досі. З початку березня 2022 року, тобто майже 16 місяців на момент публікації, тут немає електроенергії та водопостачання, а розбомблені недавно будинки важко відрізнити від тих, що стоять пусткою понад рік. Це репортаж із місця, де війна — не моторошна телевізійна картинка, яку можна перемкнути, а дійсність, із якою доводиться боротися щодня.
Їдемо до Гуляйполя з волонтерами Команди порятунку тварин — Вовою і Танею. Надворі спекотне 14 травня. Солодкий аромат бузку змішується із запахом корму, який ми веземо для тамтешніх котів і собак. Окрім трьохсот кілограмів їжі для тварин, у машині лежать контейнери-переноски та клітки для їх евакуації. Вова за кермом, а Таня на задньому сидінні. Вона тримає в руках розгорнутий блакитний блокнот: на лівій сторінці написано «Корми», на правій — «Тварини». І там, і там — списки адрес. Таня ставитиме «пташечку» біля кожної, де нам вдасться допомогти.
KARG
Команда порятунку тварин (Kyiv Animal Rescue Group) рятує тварин у надзвичайних ситуаціях, які неможливо вирішити без спеціального спорядження чи навичок, у Києві й сусідніх населених пунктах. Також виїжджає для евакуації і допомоги тваринам у прифронтових містах.Трудова, 67
Вова зупиняє порепаний бус у дворі багатоквартирного будинку. Звіряємо адресу — вулиця Трудова, 67. Підходимо до під’їзду, де бігають коти, а на лавці сидить жінка в фіолетовій безрукавці із сумочкою через плече. Лавку застелено брунатним гобеленом з орнаментом. Позаду покручена яблуня створює затінок. Побачивши нас, жінка встає і йде назустріч. Її звуть Наталя.
— Осторожно, він непосидющий зовсім, — говорить вона, беручи за холку чорного худющого кота з лисою плямою на спині. Під час евакуації зооволонтери передусім рятують хворих тварин, бо в них тут найменше шансів вижити.
Таня — напарниця Вови — намагається взяти кота, щоб помістити його в переноску, але той шипить і замахується гострими кігтями. Кота врешті садять у неї, та він вистрибує. Таня хапає його і знову просовує в отвір переноски дупою вперед, але кіт уперто вистромлює лапу й кусає дівчину за руку між великим і вказівним пальцями. Вона голосно скрикує. Наталі ледве вдається розчепити щелепи чорнявого. Утрьох вони таки садять кота в переноску. Врешті Вова зачиняє дверцята цієї і готує ще одну.
Другий кіт майже не пручається, тому Вова впевнено бере його за холку і поміщає в переноску. Виструнчившись, тварина смішно вирячила очі й підняла вуха. Дверцята перед її мордочкою зачинили. Наталя нам дякує і прощається.
Наостанок дивлюся на брунатний гобелен і покручену яблуню, а потім — на чотириповерховий панельний будинок, у якому живе ця жінка.
— Багато людей зараз живе в будинку?
— Я одна.
Спартаківська, 5
Їдемо далі. Наступна адреса — також багатоквартирний будинок, хоча в Гуляйполі їх не так багато. Тут переважно приватні будинки із сараями, флігелями (прибудови, часто бічні. — ред.), городами й садками, як було сто років тому, коли в місті ще жив відомий отаман-анархіст Нестор Махно. Частину з них посічено ворожою шрапнеллю, деякі розбомблено. Решта будинків цілі. Продуктові магазини й ринок працюють.
Таня й Вова йдуть до місцевих із переносками. Неподалік колобродять близько п’ятнадцяти котів. Тим часом на мене звертає увагу широкоплечий вусатий чоловік у чистій сорочці, який запаркував свою «таврію» поруч із нашим бусом. Його звуть Олександр. Він починає розмову:
— Могу показати, де вчора «прилетіло».
Виявилося, що за день до нашого приїзду російська артилерія щільно обстріляла місто. Поки Вова з Танею садять котів і собак у переноски, Олександр веде мене за ріг будівлі. У полі зору з’являється ще одна багатоповерхівка, де замість входу в під’їзд — дірка, крізь яку видно темряву сходової клітки. Напевне, один зі снарядів влучив туди. Вікна на всіх поверхах або розбиті, або вже закриті фанерою. Поруч інші сліди від шрапнелі: гараж із пощербленою торцевою стіною, посічена металева сітка футбольного поля, дроти, що лежать на асфальті, мов розімлілі змії. Олександр дивиться на понівечений фасад і показує:
— Он моя квартира. Балкон рознесло.
Час від часу на фоні щось свистить або гупає — тривають артилерійські дуелі.
Понад рік Олександр із дружиною Ірою живуть на дачі в іншій частині міста, що трохи далі від фронту. Там доглядають за одинадцятьма котами, а також великим чорним собакою, дуже схожим на лабрадора.
Повертаємося — Олександр хоче мені показати щось іще. Дістає із салону «таврії» пластиковий лоток, у ньому — в’язки ключів. Це від помешкань його сусідів і друзів, які виїхали з міста. Олександр навідує їхні домівки й дивиться, чи все на своїх місцях, поливає вазони й годує рибок. Простягає лоток, щоб я сфотографував.
— Куди це все дівать?
Тим часом у Тані та Вови залишається все менше порожніх переносок. Спокійних котів і кішок уміщують по двоє. Один із них починає тужливо нявкати.
— Рижичок, до свіданія, котик, — каже йому місцева жителька. Вова таки садить Рижика в переноску.
Таня досі не забинтувала руку — на ній підсохла пляма крові. Волонтерка продовжує розсаджувати тварин і пояснювати людям, що не може забрати всіх їхніх котів.
Питаю в місцевих, як тварини реагують на обстріли.
— Коли дуже обстрілюють, біжать із нами по лєсниці і собаки, і коти. А як не дуже, то вони й не реагірують. Так само, як ми.
Олександр знайомить зі своєю дружиною Ірою. Вона проводить мене до квартири, щоб показати наслідки вчорашнього обстрілу. Крім балкона, шрапнель потрапила до вітальні: розпорола бірюзову натяжну стелю й надщербила скло на позолоченій іконі Божої Матері. Утім, сама ікона, за словами Іри, дивом вціліла.
Лугова, 116
Вулиця Лугова лежить у північній частині міста, тобто якнайдалі від лінії розмежування. Зупиняємося біля двору Петра й Олени, щоб передати їм корм. Поруч росте кущ бузку. У Гуляйполі бузок є біля кожного третього будинку — білий або фіолетовий.
Заходимо на подвір’я, оминаючи чорного собаку Тайсена на прив’язі, і через сіни потрапляємо на задній двір. У подружжя живе п’ятнадцятеро котів і троє кошенят. Олена одразу розсипає їм отриманий корм. Вони швидко на нього сходяться.
Також Петро з Оленою підгодовують собак, яких покинули сусіди. Коли немає кормів, варять для тварин каші та бульйони. Іноді додають до каш тушковане м’ясо, що привозять волонтери. Петро розповідає:
— Нікогда б не подумав, шо в шиїсят год буду мати стільки котів. Але я животних люблю. А без котів взагалі не можу. Привик так з дитинства до них.
Повертаємося й знов зустрічаємо собаку Тайсена. Петро його хвалить, бо той слухняний і на котів ніколи не гавкає. Присідає перед псом, починає пестити й помічає на очах тварини сльози. І справді, Тайсен задер голову й дивиться на господаря мовчазним поглядом, а під очима в нього — мокрі плями.
Овчиннікова, 15
Поруч із Луговою пролягає вулиця Овчиннікова. У цьому районі тільки приватні будинки. Зупиняємося біля зелених воріт із профнастилу, гукаємо господаря. До нас виходить Олексій — кремезний чоловік у блакитній кофті.
Він вітається й виносить нам по черзі, тримаючи за холку, двох сук. Вова перехоплює тварин і садовить у переноски. Це — діти непосидючої вівчарки Герди. Всього їх було шестеро: хлопців Олексій пороздавав, а дівчат брати ніхто не хоче.
Поки господар Герди у Фінляндії, Олексій погодився доглядати за вівчаркою.
— Вона летить, з мопеда зніма людину і кидає об землю. Солдати застрелить хотіли. А я договорився з нею за пів часа — взяв ніж і сказав: «Заріжу!».
Під час одного обстрілу Герду поранило: перебило задню лапу, а шрапнель зачепила шию. Але разом із сусідом Олексій промив рани та зробив їй перев’язку — лапа зрослася. Під час обстрілів тепер ховаються разом.
— Як вдарила цей раз із самольота ракета — я під машину, і вона з цуценятами під машину. І всі ми семеро лежали там.
Махна, 76
Ця вулиця розташована в центрі міста. Раніше вона називалася 3-го Інтернаціоналу, а вулицею Нестора Махна стала лише в 2016 році. Пам’ятник Махну з’явився в місті ще в 2009 році. За шість днів після нашої волонтерської поїздки — 20 травня 2023 року — цей пам’ятник, обкладений мішками з піском, місцеві рятувальники одягли у вишиванку.
Заїжджаємо у двір ще однієї багатоповерхівки. Біля першого під’їзду сидить літня жінка, біля другого чоловік забиває фанерою вікна. Довкола скупчилося близько двадцяти котів і кішок, розгулює вівчарка. Нам назустріч виходить Людмила — старша жінка з доглянутим білявим волоссям.
Вова виніс їй дві упаковки котячого корму по чотирнадцять кілограмів й одразу почав розсипати його у дворі.
Людмила доглядає приблизно за сорока котами. Десь половина з них живе тут, на Махна, — у цьому будинку квартира її дочки й зятя, до яких жінка переїхала на час бойових дій. Частина котів залишилася в старому домі Людмили, куди вона щодня ходить їх годувати. До повномасштабної війни в неї було двоє котів, але потім почала забирати до себе бездомних і тепер їх тільки там — дванадцятеро. Людмила щодня варить їм казани каші. Каже, що найважче було взимку, коли каша замерзала. Звертає увагу на трубу буржуйки, що стирчить із вікна першого поверху. Її тут примайстрував зять, щоб узимку було тепло, бо ніхто й не сподівався, що з’явиться опалення.
Куська, Васька, Тіма, Жора, — Людмила гукає котів обідати. Здається, вона знає імена всіх.
Декількох котів убило шрапнеллю під час обстрілів. Іноді вони помирають і від контузії, спричиненої гучними вибухами. Після вчорашнього обстрілу всі живі, але попередні рази доводилося збирати мертвих тварин і хоронити. Людмила веде мене за ріг будинку, де чітко видно влучання снаряда. Це теж сталося вчора. Жінці пощастило, що квартира дочки — з іншого боку.
Трудова, 135
Тепер їдемо на південь, тобто в напрямку фронту. Проїжджаємо повз стару цегляну будівлю в три поверхи, з декоративними карнизами та фронтоном (верхня частина фасаду будинку. — ред.). Виявляється, що це — паровий млин Шредера, збудований у 1894 році. Між другим і третім поверхами — вибоїна діаметром близько метра. Думаю про те, чи не могла вона з’явитися після вчорашніх обстрілів. Та виявилося, що «приліт» сюди стався ще в червні 2022-го.
Паровий млин Шредера
Інша назва млина — «Надія». Збудував його купець Самсон Саксаганський у 1894 році, а придбав у 1908 році гуляйпільський промисловець і землевласник Давід Шредер. Цей млин — візитівка Гуляйполя, зразок промислової архітектури.Таня розкриває блокнот і дивиться на сторінку «Тварини». Остання адреса — «Трудова, 135. Два собаки (спаніелі)».
— Вова, вже 139. Давай назад! — каже Таня. Вова одразу реагує.
Зупиняємося біля кислотно-зелених воріт. Поруч цвіте кущ білого бузку.
Вова бере із салону довгий жовтий повідок і перестрибує паркан, відчиняє ворота зсередини, обшукує двір. Я звертаю увагу на випраний одяг, розвішений на линвах (товстих мотузках. — ред.), — першу ознаку того, що тут хтось живе. Хоча потім думаю, що, може, цей одяг висить тут уже бозна-скільки.
Іду за Вовою поміж сараями на задній двір. Спершу проходимо повз клітки з курми й гусьми. Далі бачимо великий іржавий вольєр і дерев’яну буду. Страшенно смердить.
Крізь заґратоване вікно вольєра на нас, гавкаючи, запитально дивиться коричнево-білий спанієль. У вольєрі лежать гори сухого лайна — схоже, тут дуже давно не прибирали.
Інший спанієль — каштановий — прикутий ланцюгом біля дерев’яної буди. Поруч також кілька купок лайна. Вова відв’язує його й веде до буса. Собака не слухається і рветься на всі боки, голосно гавкає
Біля буса Таня вже розмовляє з дідом Юрієм, який живе навпроти. Це він на прохання сусіда підгодовував увесь час курей, гусей і спанієлів. Він живе тут із дружиною і сам має велике господарство. Точніше, мав — зі смутком чоловік згадує червень минулого року, коли у двір йому «прилетів» «град» і вбив двадцять курей і сорок нутрій. Залишилося семеро курей і п’ятеро нутрій.
Ледве вдається посадити собаку в останню вільну переноску. Другого спанієля — коричнево-білого — беремо в салон. Він умощується поруч із Танею, яка тримає в пораненій лівій руці блакитний блокнот, а правою дістає ручку, щоб поставити «пташечку» біля останньої адреси у списку. Вова рушає, а спанієль кладе на Танині коліна лапи й намагається її облизати.
Виїзд у Гуляйполе для Команди порятунку тварин — шостий. До цього вони рятували тварин у Бахмуті, Часовому Яру, а після — на територіях, затоплених внаслідок підриву росіянами греблі Каховської ГЕС. Волонтери постійно потребують фінансової допомоги для ремонту авто, придбання кормів для тварин та оплати послуг ветлікарень, а також шукають добрих господарів, готових прийняти до себе бездомних тваринок.
