Повернутися з фронту і змінювати держсистему

Продовжуємо розповідати історії українських військовослужбовців, які, повернувшись із фронту, адаптовуються до цивільного життя й докладають зусиль, щоб покращувати життя інших. Ігор ділиться, як йому вдалося знайти баланс між військовим середовищем та цивільним, чим під час реабілітації допоміг спорт і катання на скейтборді та чому людям варто практикувати філософію неупередженості.

«Під час участі в бойових діях обнуляється все»

Ігор родом із Донеччини. Розповідає, що 2014-го, коли почалася війна, він був 24-річним хлопцем, який два роки тому закінчив університет й отримав кваліфікацію спеціаліста з фінансів і кредиту:

— Намагався щось робити, шукати себе, зрозуміти, а взагалі, що хочеться, що подобається. Намагався йти за покликом серця і робити ті речі, які подобались, а не ті речі, на які я вчився в університеті.

Це безтурботне життя, за словами Ігоря, змінилося ще 2013-го, з початком Революції гідності. Тоді він і зацікавився суспільним життям, почав спостерігати за подіями, щоб зрозуміти процеси, що відбувалися в країні. Пригадує, як у Донецьку починалися мітинги, ініційовані російськими силовиками: 

— Це було досить неприємне явище, яке закінчилось тим, що люди, які з себе не уявляли нічого, отримали зброю в руки і стали вважати, що вони головні в усіх процесах міста. […] Я такий [подумав]: а що взагалі відбувається? Блін, як це все буде закінчуватись? 

РФ окупувала Донецьк у квітні 2014-го, тоді, каже чоловік, для нього й почалася війна: 

— Через буквально кілька тижнів після цього я зібрав речі і виїхав на підконтрольну [Україні] територію. І там потрапив в Збройні сили. Пішов за покликом серця, коли вирішив долучатися, тому що спостерігав цю несправедливість, яка мене дуже зачіпала. […] Люди, які не заслуговують і не мають права диктувати свої умови, не мають цього права здобувати шляхом отримання зброї просто рандомно з якогось ящика на вулиці.

Так, у жовтні 2014 року Ігор підписав контракт із 93 окремою механізованою бригадою (нині — «Холодний Яр»). Тоді в ЗСУ не було масштабних комунікаційних кампаній, які б розповідали про вакансії у війську, тож кожен долучався й робив, що міг. Ігор із дитинства цікавився технікою, тому в армії став механіком-водієм:

— Сів, спробував, покатались на БТР, потім покатались на БМП. І кажуть: «Все, будеш механом». Ну, то так я механом і став. Був механіком-водієм БМП, БМП-2. Якщо чесно, навіть не знаю різниці між першою і другою. Але суть в тому, що задачі мої були такі, щоб техніка їхала швидко, справно; всіх безпечно привезти на ділянку, забрати з ділянки та й все. Таке собі екстремальне таксі.

Чоловік пригадує, що з часом виконувати бойові завдання стало важче, адже людей у війську не вистачало. Попри це він залишався служити в бригаді, але згодом почав говорити з командиром про переведення. Проте зробити цього не встиг: отримав поранення, через яке втратив частину ноги. Сталося це 2015-го поблизу села Карлівка, що на Донеччині, яке натоді вже рік як було звільнене від російських окупантів:

— Рухалися колоною за визначеним маршрутом. Моя машина була перша. І ми заїхали на мінне поле. На якісно встановлене мінне поле. Не зрозуміло ким. […] Я отримав поранення. Всі, по суті, були живі. Трошечки покоцані. Я був найтяжчий. […] Допомогу надали. Стабілізували. […] Як власне поранення швидко відбулося — вибух і все — так і відновлення, і лікування теж було доволі швидким. 

Зараз, осмислюючи досвід у війську, Ігор упевнений, що не змінив би свій вибір доєднатися до ЗСУ. Хоча після поранення вирішив, що не хоче залишатися в армії. Переконаний, що був там, де натоді його потребували найбільше, і робив те, що міг:

— Переосмислюєш те, що ти відчував тоді, вмів, чому навчився, як можна це застосовувати в цивільному житті. І це той досвід, який більше, мені здається, ніде неможливо отримати. Тільки під час служби. Під час участі в бойових діях обнуляється все. І ти сам на сам з собою, з людьми, які в такому самому стані знаходяться. Це надзвичайно важливий досвід, які б обставини, травми і складності цього досвіду не були б. Я за всіх не буду розписуватись, але особисто я б ніколи його не поміняв би на щось інше.

«Іди в палату — в тебе виходить, все нормально»

Після поранення Ігорю допомагало усвідомлення, яке прийшло на третій день: все могло бути значно гірше — диво, що він узагалі вижив після розриву протитанкової міни. Це дещо допомагало, але процес реабілітації натоді залишався йому незрозумілим:

— Вперше, мабуть, гуглити я почав, що таке протез і як він виглядає вже в Києві (через кілька тижнів після поранення, стабілізації, реанімації і перевезення мене в Київ). І це було жахливо, тому що я почав гуглити — відкриваю картинки, а там просто якісь стрьомні протези, якась стрьомна херня. Як воно буде працювати, що я з цим буду робити? Було незрозуміло.

Ігор згадує мить, яка допомогла оговтатися від цих вражень. У київському госпіталі він познайомився з військовим, який натоді вже мав протез:

— Він каже: «Нормально, все буде! Запротезують, от дивись, — зняв, поставив протез, — отак це працює, отак вдягається, отак знімається. Все, я погнав на службу». Я такий: «В сенсі на службу?». [Відповідає]: «Я повернувся і служу». «В смислі, на протезі служиш?». Він каже: «Да». Я кажу: «Клас, круто!». І от з цього моменту зрозумів, що буде все окей, що протезування є, це виглядає не так стрьомно, як на тих картинках в Google, що чувак при бажанні може служити.

Далі в Ігоря почалося відновлення. Згадує, що тоді допомагала підтримка рідних, волонтерів та лікарів. Самостійно пересуватися мотивувало те, що його спонукали до цього близькі люди. Наприклад, коли Ігор намагався пересісти з лікарняного ліжка у крісло колісне, його мама сказала, що він з усім впорається самостійно. Цими словами додала синові впевненості в його силах. Наступний крок був «епічнішим», ділиться ветеран:

— Два дні я на цьому кріслі [колісному] сам їздив по коридору. До мене підійшла реабілітологиня, каже: «Що ти на кріслі катаєшся?». Я кажу: «Так ноги нема». Вона каже: «А милиці?». Я кажу: «Я не вмію». Тут: «На, пробуй». Я щось спробував, почав іти потроху. Вона забрала крісло і просто прибрала його. Я кажу: «Так а як мені, куди?». Вона каже: «Іди в палату — в тебе виходить, все нормально». Це ті інструменти, які дуже важливі для усвідомлення самостійності і самодостатності, в моєму випадку.

Через місяць після поранення Ігор познайомився з протезистом. Ще за місяць зміг уперше стати на протез ноги і ходити відділенням лікарні з милицями. Згадує, що наступного дня нога розпухла й посиніла. Але ветеран не здавався, адже розумів, що процес буде тривалим і нелегким:

— Це природні процеси. І тут багато залежить від того, чи ти працюєш над собою, чи не працюєш. Не працюєш — все повзе вниз. Працюєш над собою — все повзе вгору. Причому не йде, не летить, а саме повзе. Інколи здається, що чим більше працюєш, тим повільніше воно рухається. Така правда. […] І дуже важливо брати в цьому процесі участь. Чим активніше ти в цьому процесі змін береш участь, тим себе краще почуваєш у багатьох сенсах.

Ігор відчуває, що ключову роль у відновленні відіграє психологічна допомога. Але для кожного вона буде індивідуальною. Одним достатньо сесій із психологом, інші потребуватимуть медикаментозного лікування. Головне — старання, адже, як говорить Ігор, не можна буде просто випити пігулку і сподіватися, що стане краще. Психологічна адаптація також потребує зусиль пораненої людини. Проте, на думку ветерана, є й ті, хто може обійтися без психотерапевта:

— Для когось це (воєнний досвід. — ред.) взагалі може бути якимось фактором зростання, бо є у нас травматичні досвіди як негативні, так і позитивні. Я не знаю, наскільки науково доведено, що у людей може бути якесь посттравматичне зростання. Не впевнений, що це науково обґрунтований термін, але приклади, коли людині це пішло до користі, теж є.

Загалом Ігор вважає, що під час відновлення важливо шукати власні інструменти для адаптації. Пошук може бути тривалим, але вартий зусиль. Скажімо, Ігорю допоміг спорт: 

— Для мене зал — це в більшій мірі навіть не про фізичну форму, а про самопочуття, про те, як я почуваю себе з точки зору мого психічного здоровʼя і розуміння, усвідомлення реальності. […] Я в якийсь момент змирився з тим, що я не буду супернакачаним атлетом, красиво зніматися в рекламі. Але коли я не займаюся спортом, то я себе хірово почуваю. […] Тому коли дуже тяжка робота, емоційно виснажлива, для мене заняття спортом — це прям невідʼємна частина як себе трошки врівноважити і поставити на місце. 

Ветеран розуміє, що спорт — не універсальний інструмент. Кожен має займатися тим, що приносить задоволення:

— Якщо когось надихає гра на фортепіано, гітарі або ще щось — будь-яке заняття, яке дає можливість перемкнути свою голову з одного формату роботи, зі стресу і завантаженості на інший тип роботи, і це допомагає, значить це той інструмент. Важливо знайти свій інструмент. Мені здається, важливо не обмежувати себе в цих пошуках, намагатись спробувати щось нове, намагатись спробувати щось таке, що тебе може відволікти.

Так, ще одним дієвим інструментом для ветерана став скейтборд. Минулого року, вже маючи протез, він захотів покататися. І вирішив зробити це:

— Це абсолютно божевільна ідея, бо мені це не потрібно взагалі ні для чого. Це не про спорт, який дозволяє мені краще себе почувати фізично (бо побігав — і якийсь там викид якихось гормонів впливає на фізіологію, бла-бла-бла). Це не треба з точки зору комусь щось доводити. Тому що кому я буду доводити? Це в якомусь сенсі досить небезпечно, бо при вазі 100 кг, якщо впасти зі скейту, це досить неприємна історія. Але я захотів — почав пробувати, і в мене почало виходити. І мені від цього кайф просто!

Загалом у процесі реабілітації й адаптації до цивільного життя найважливіше, за словами Ігоря, тримати баланс:

— Слухати себе і не перевалюватись в стан саможаління і якоїсь умовної самозакоханості. Тобто, з однієї сторони, треба бути свідомим, що якщо не будеш докладати зусиль, нічого не буде. І повернення — це процес, до якого треба докладати зусиль. Само по собі повернення не станеться. А з іншої сторони, це повернення має бути таким, що воно має бути комфортним.

Для цього, продовжує Ігор, важливо хвалити себе за досягнення й водночас не соромитися зробити крок назад, усвідомлювати хиби й аналізувати їх. Це допоможе рухатися вперед:

— Пробувати щось нове, пробувати те, що подобається. Можливо, навіть пробувати те, що не подобається. Але [робити це] для того, щоб впевнитися на 100 %, що це точно не моє, я це спробував — ніфіга, не переконаєте. І на цьому шляху важливо це слово «ми». Тому що самому повернутися дуже складно.

На початкових етапах реабілітації, ділиться ветеран, дуже допомагають побратими й посестри, проте в певну мить важливо зробити акцент на повернені у цивільне життя. Так Ігор навмисне відсторонився від ветеранської спільноти тоді, коли відчув, що його військовий досвід та поранення — єдине, із чим його асоціюють:

— Я не хочу бути ветераном з інвалідністю. Я хочу бути простим чуваком, який щось там робить. Я свідомо почав обрізати контакти з ветеранською спільнотою, не спілкуватися, уникати цих тем, ходити в звичайному цивільному одягу. Тому що це перший рік постійно історія того, що щось [в одязі] має бути зелене, щось має бути широке, з карманами, типу мілітарі, бла-бла-бла. І власне в цей момент відбувалось моє відділення від спільноти ветеранської і військової.

Натоді Ігор відчув, що він уже адаптувався до цивільного життя, але водночас іще підтримував контакти з військовими:

— Це був той момент, мабуть, того балансу, який я впіймав, і зрозумів, що так мені кайфово. Я хочу, щоб воно в такому форматі залишалось. Коли мені дуже не вистачає якогось чорного гумору або тем, про які можна говорити тільки з людьми, які мають військовий бойовий досвід, я навмисно занурююсь у цю спільноту, проводжу там певний час, кайфую від цього, а потім повертаюся.

Єдина ветеранська спільнота, з якою підтримує тісний контакт, — це обʼєднання спортсменів Invictus Games (міжнародні спортивні паралімпійські змагання серед поранених військовослужбовців і ветеранів):

— Це та спільнота, яка обʼєднує навколо спорту. Це така нейтральна територія, де ти почуваєшся в оточенні людей зі схожим або спільним досвідом, і які зацікавлені в тому, щоб або розвиватися з точки зору спорту, або доводити собі щось через інструменти спорту, або доводити оточенню щось через інструменти спорту. […] Станом на зараз ця спільнота мені допомагає тим, що я бачу її розвиток. І я не є суперактивним учасником, який би там був, але періодично приїжджаю на збори, на базу спортивну, спілкуюсь з тренерським складом і кожен раз питаю: «Що, там є нормальні рєбята?». Мені кажуть: «Є». От цим допомагає.

Окремо акцентує на поверненні в родину. На думку Ігоря, реабілітація — це про рух у партнерстві. З одного боку, є рідні, які прагнуть допомогти, але не розуміють як, а з іншого — людина з бойовим досвідом, яка наново пристосовується до цивільного життя. Головне — знайти баланс, каже чоловік, і відчувати силу впливу на іншу людину, щоб мотивувати, а не пригнічувати:

— Люди, які були цивільні, не мали жодного стосунку до військової справи, які в якийсь момент опинились в пеклі, а потім опинились знову в цивільному житті — це не ті люди, які пішли в це пекло. Це інші люди, абсолютно з іншим досвідом, з іншим світосприйняттям. І після цього досвіду, цього світосприйняття родини можуть розпадатися. Це факт. І намагатись все покласти на те, щоб зберегти родину, теж, мабуть, неправильно буде. Тому що люди мають бути щасливі, а не розумні. Бо якщо розумні — нещасливі, то який у цьому сенс?

«Поки я задіяний і відчуваю свою користь — мене не паяє»

Ігор демобілізувався 2016-го. З того року, вважає він, Україна вдосконалила сферу реабілітації. А з початком широкомасштабної війни потреби військовиків і ветеранів стали видимішими. Проте Ігорю хочеться, щоб суспільство усвідомило: наразі в держави немає ресурсу задовольнити всі запити ветеранської спільноти:

— Треба по-дорослому визнавати і розуміти, що буде категорія, яким буде потрібна підтримка пожиттєва. І, на жаль, такої категорії буде велика кількість. Але в той же час буде велика кількість людей, яким треба буде повернутися з армії і стати до роботи. І це буде найкраща терапія, найкраща інтеграція, найкраще повернення. Бо я з власного досвіду розумію, що окей: поки я впахую, поки я працюю, поки я задіяний і відчуваю свою користь — мене не паяє.

Також, каже Ігор, щоб сформувати ефективну ветеранську політику, важливо комунікувати:

— Що таке ветерани для суспільства в широкому сенсі — це одне розуміння. Хто такі ветерани для держави, для державного апарату — це інше розуміння. Хто такі ветерани для ветеранів — це третє розуміння. І про це все треба дискутувати. […] Ці складні речі мають бути проговорені як всередині спільноти ветеранської, так і в суспільстві загалом, і адресовані державі як запит. І в той же час держава по-дорослому має зрізати ті всі хотєлки до того мінімуму, що ми розуміємо: окей, оце дійсно важливо, це критично важливо, на це є ресурс, на це ресурсів нема, колись потім будемо з цим розбиратись.

Суспільство, на думку ветерана, має практикувати філософію неупередженості. Вважає, що це допоможе покращити інтеграцію ветеранів. Бо після поранення, повернувшись до цивільного життя, він зіткнувся з тим, що його сприймають не як спеціаліста, а як людину, яка втратила частину ноги:

— Я — не мій діагноз. Окей, я маю бойовий досвід. Так, я служив у Збройних силах. Так, я мав поранення і тепер маю протез. Але це не означає, що це все, що я з себе уявляю. Власне, це яскравий приклад, коли ти намагаєшся бути кимось більше, ніж ветеран або людина з інвалідністю. Тобто, в першу чергу, особистість, а потім вже додатки до цієї особистості.

Наголошує, що таке сприйняття має усунути частину очікувань цивільного суспільства від ветеранів, особливо коли йдеться про те, щоб перекладати на колишніх військових відповідальність за розбудову України після війни:

— Я б дуже не хотів, щоб наше інтервʼю вийшло і казали: «Виглядає так, типу герої, от вони такі мають бути, вони мають будувати нову країну». Ніхто нічого не має. Всі, хто служить або служив, своє зробили. Хто що хоче, то і буде робити після повернення. Я повернувся — вирішив, що мені це цікаво, і продовжую це робити, тому що я це люблю, мені це подобається, бачу в цьому сенс, великий сенс і так далі. Якщо хтось повернеться і не захоче нічого робити, це право людини. І це має бути головне.

Філософія неупередженості, переконаний Ігор, може допомогти сформувати культуру поваги. Чоловік звертає увагу: не обовʼязково щось вигадувати, важливо спостерігати за процесами у спільноті військових, систематизувати їх і зробити масовими. Пригадує, коли був у США, підіймався в ліфті з незнайомим американцем, а той подякував йому за службу:

— Я просто такий [подумав]: «Ааа, що мені робити? Ну взагалі незнайома людина». І це природно. Це в їхній культурі. Це не тому, що його хтось змушував, це тому, що він так вважає. І от в цьому дуже не варто створювати якийсь культ, [мовляв], от американці кажуть «Дякую за службу» і ми маємо казати «Дякую за службу». Не маємо. Маємо знайти якусь власну формулу. Власну формулу подяки, яка буде, з однієї сторони, зручна для цивільних, з іншої сторони, такою, що буде сприйматися ветеранською військовою спільнотою.

Розповідає, що його вражає ініціатива вшанування памʼяті полеглих військових на Майдані Незалежності в Києві, де на газонах люди встромляють прапорці України. Проте, каже Ігор, розвиток цієї традиції варто спрямувати в правильному керунку (встановити вимоги до розмірів прапорців, як і коли заміняти ті, що вже непридатні через вплив сонця чи вітру, тощо):

— Є хтось відповідальний, хто за цим доглядає. Є умовна можливість пройтись між цими прапорцями, нарізати це (територію. — ред.) умовними клітками, відсипати якимось гравієм. І зробити з цього прям елемент вшанування памʼяті національного рівня. Не треба вигадувати щось космічне. Просто трошки окультурити те, що прийшло від людей.

«Ми — вперті, і нам фартить»

Після демобілізації Ігор дотепер працює в держсекторі, де, як каже, опинився випадково. Усе почалося з роботи в Міністерстві молоді та спорту. Перспектива працювати саме там спершу йому не сподобалася. Та тоді батьки наполягли, бо така зайнятість означала нарахування трудового стажу.

Спершу Ігореві не подобалося працювати в міністерстві, але саме в той період починалися зміни в роботі держпапарату, які зацікавили чоловіка, тож він вирішив залишитися, щоб покращувати систему. На це рішення вплинув тренінг із реформи державної служби: 

— Це було про новий погляд на те, як має працювати державна служба. Це було про policy-making (з англ. — формування політики. — ред.), про цикли політик, про те, що спочатку, коли проблему починаємо вирішувати, ми маємо проблему ідентифікувати. Як би це дивно не звучало, але це правда, у нас багато проблем вирішуються таких, яких по факту не існує. Я це все слухав — мене прям це запалило, мені було цікаво! 

Після тренінгу Ігор вступив на пілотний рік магістерської програми «Публічна політика та врядування» від Київської школи економіки. Тоді його рівень компетенцій і знань був менший, ніж в одногрупників, але саме це спонукало продовжувати навчання:

— Мені було цікаво не через призму знань, які були здобуті, усвідомлювати те, що відбувається, а через призму досвіду, який в мене був, військової служби і плюс маленький, але досвід державної служби. І це було надзвичайно цікаво, надзвичайно корисно. Це якраз оці дві події, які запалили в мені бажання працювати на державу, на уряд. 

Згодом працював у Міністерстві охорони здоров’я, порталі державних закупівель Prozorro. Каже, що всюди було важко, але цікаво. Пізніше, у 2020–2021 роках, Ігор був заступником міністра у справах ветеранів. Держслужбовець йшов на цю посаду з бажанням створити систему, яка б полегшила життя колишніх військовослужбовців, проте зараз вважає, що не зміг цього зробити. Так вийшло, зокрема тому, що не було розуміння масштабів проблеми:

— Я думав, що зараз ми зайдемо з командою, зробимо якийсь там проектний офіс, який швиденько там десь переклеїть обої, десь порухає кроваті — і воно запрацює. Ні, воно не запрацює. І не запрацювало. Можливо, мої колеги, які досі працюють в Міністерстві ветеранів, на мене за це образяться, але я переконаний в тому, що воно не запрацює в тому вигляді, як воно існує зараз. Проблема полягає в тому, що коріння системи підтримки ветеранів, воно йде в совок, і на гнилому корінні неможливо будувати нову якісну систему.

Під час роботи в міністерстві Ігор із командою вирішили сконцентруватися на системі надання психологічної допомоги. Але її не вдалося реформувати до кінця: 

— У 2021 році ветерани не були на порядку денному. Ветерани існували як велика група, соціально важлива. Ветерани були як такий собі незрозумілий прошарок суспільства. В широкому сенсі. Не кажучи про конкретних людей, конкретні персоналії або когось, хто відповідальний за цей напрямок. Загалом. Це якась незрозуміла спільнота [була]. Вони там щось собі на умє. Війна далеко. Війна на сході. Зараз це змінилось і продовжує змінюватись. Але ціна — жахлива.

Від липня 2023-го Ігор — заступник міністра економіки з питань розмінування. На цій посаді держслужбовець уже встиг попрацювати над десятирічною стратегією протимінної діяльності в Україні. Також координує партнерів, які готові допомагати з розмінуваннями. Серед них, наприклад, Японія, яка сказала, що буде з Україною до останньої міни. Ігорю також хотілося би створити ринок розмінування, де компанії, готові надавати такі послуги, і люди, які їх потребують, могли б співпрацювати:

— Це теж така штука, яка для наших партнерів була типу: «В сенсі? Який ринок протимінної діяльності? Який ринок розмінування? Про що ви говорите?». Але по факту у нас є великий попит зі сторони бізнесу на ці послуги. У нас є велика пропозиція зі сторони компаній, які готові надавати ці послуги. […] І нам треба випустити як уряду, як Мінекономіки, певну рамку взаємодії між надавачами послуги і споживачами послуги. І щоб це було прозоро, чесно, захищені інтереси і так далі. І це теж про інновації, про щось нове. 

Ще один напрям — змінити те, як фінансують очищення територій. Як розповідає Ігор, гроші на гуманітарне розмінування зараз надають як безповоротну допомогу. Їхня команда прагне зробити так, щоб для країн це була інвестиція. 

Гуманітарні розмінування також допомагають побудувати зовнішньополітичні відносини. Насамперед — це забезпечення харчування, адже Україна — один із головних учасників глобальної продовольчої безпеки. Тож для інших країн — це інвестиція: вони розміновують українські поля, щоб у майбутньому не боротися із наслідками голоду. А ще це допомагає зменшувати вплив Росії на країни півдня: 

— Ми хочемо вибудовувати з ними якраз партнерські стосунки. Витісняючи з їхньої зовнішньополітичної адженди Росію. Тому що коли ми говоримо, що Україна партнер із Камбоджою, це означає, що ми зменшуємо вплив РФ, який є у Камбоджі. І тут ми повʼязуємо гуманітарне розмінування, проблематику українських аграріїв із досвідом уряду Камбоджі і з міжнародною великою політикою. [Це] коли ми починаємо бадатись з РФ на міжнародних майданчиках в абсолютно непритаманній темі — гуманітарній, яка не стосується війни, яка стосується цивільних, яка стосується безпечного пересування по землі. 

Ігор відчуває потребу у своїй нинішній дільності, адже такої масштабної проблеми із замінуванням не було у світі з часів Другої світової війни. Станом на лютий 2024-го в Україні — 156 тис. км² територій, які потребують обстеження. Проте, за словами Ігоря, нинішня система мінної діяльності не може задовільнити цю потребу в повній мірі:

— Є приклад один дуже яскравий, який говорить, що якщо ділянка має на собі уламки більше восьми грамів вагою, то ця ділянка вважається небезпечною. Але це повний брєд, тому що вісім грамів — ми маємо що, поле в триста гектарів сіточкою пересіяти і дістати звідти всі болти тракторів, які за 50 років там залишились, чи що? Типу, як це має відбуватись? Але з іншої сторони, ці всі стандарти, ці всі правила написані кровʼю. І от, власне, умови, в яких ми знаходимось.

Додає, що система протимінної діяльності в Україні формувалася під інші потреби — розмінування територій, які частково забруднені внаслідок бойових дій на сході. Тож зараз треба правильно скоординувати ті напрацювання, які вже є, і знайти нові рішення:

— Ми в Мінекономіки під керівництвом першого віцепремʼєра намагаємось на середньому і високому рівні, стратегічному, щось зробити з тим, щоб система запрацювала швидше, ефективніше, більш скоординовано, в той же час не ламаючи існуючу систему. Тому що існуюча система працює. […] Тобто ми знаходимося в літаку, в повітрі, і щось перебудовуємо в цьому літаку, в повітрі, і намагаємося, щоб він ще й не впав. От приблизно так виглядає ця робота. 

Доводиться багато вигадувати самостійно, впроваджувати інновації і шукати нові підходи. Серед цікавих розробок українських команд — штучний інтелект, який за супутниковими знімками полів визначає розмір кратерів від ураження зброєю, вид зброї, з якої завдали цього удару, речовини, які потенційно могли вивільнитися під час обстрілу, а також підраховує збитки, які Росія таким чином нанесла Україні.

Подібні ініціативи мотивують Ігоря і дають сили працювати. Та водночас чоловікові важко уявити, якою буде перемога, що буде після неї. На його думку, буде ще важче. До того ж, Росія вміє грати в довгу. Саме тому українці мають діяти вже зараз:

— Якими ми будемо після війни? Можливо, ніякими. Можливо, нас не буде. Ми не знаємо, як ця війна закінчиться. І треба, щоб ми були. І щоб була наша державність, щоб була країна, держава. І щоб було українське суспільство. Це дуже важливо. […] Якщо ми будемо докладати до цього зусилля, Україна переможе. Мені дуже сильно не хочеться бути в умовному екзилі. І треба робити все, щоб Україна перемогла. Ми — вперті, і нам фартить.

Для Ігоря Україна є домом, де він відчуває значимість свого життя і може впливати на процеси, зокрема в такий важливий, історичний період:

— Може здатись, [мовляв], що я можу зробити? Від мене нічого не залежить. Всесвітня змова. Але насправді — ні. Треба захотіти побачити можливість впливати на те, що відбувається. У планетарному масштабі. Тому що те, що зараз відбувається в Україні, це впливає на весь світ.