Чому в Україні не місце радянським пам’ятникам

Пам’ятник, монумент, монументальна дошка, меморіал — усі ці поняття відсилають до різних за формою та матеріалами монументальних об’єктів. Але ключова функція, що не змінилася від початку їхнього виникнення, спільна — увіковічувати важливі місця, події та (чи) постаті, які вплинули на життя суспільства тої країни, де вони встановлені. Однак історія показує, що ця основна функція пам’яті спрацьовує як добрий щит, за яким можна приховати пропагандистські наміри.

Росія в цьому особливо відзначилася. Підписавши у квітні 1918 року декрет «Про пам’ятники Республіки», Ленін розгорнув монументальну пропаганду (таку назву він запропонував сам), зробивши її питанням державного значення. Замість пам’ятників царям і слугам Російської імперії було наказано терміново й повсюдно встановлювати монументи лідерам соціалістичної революції. Про створення довговічних пам’ятників із мистецькою цінністю більшовикам не йшлося — задум вождя реалізовували поспіхом, бо основною ціллю було «промаркувати» території монументами представників нової влади замість пам’ятників царської Росії. Бувало, виходили такі жахливі екземпляри, що їх так само швидко демонтовували, щоб своїм виглядом вони не дискредитували керівників партії.

Попри те, що пам’ятники російським царям та їхнім помічникам наказували демонтовувати, є такі, що встояли (або «переродилися») до сьогодні. Наприклад, пам’ятник Катерині II в Одесі, який у 1920 році демонтували, але у 2007-му встановили точну копію. З початку XIX століття в Україні не скинуті зі своїх постаментів російські діячі культури й мистецтва — наприклад, численні пушкіни, достоєвські, толсті та інші. Що з ними не так і чому пора очистити від них публічний простір України?

Аргумент 1. Пам’ятники як інструмент міфотворення

Пам’ятники увічнюють не тільки втілених у них осіб, а і їхні ідеї. На тлі соціально-економічних проблем встановлення якихось монументальних об’єктів може виглядати безневинним чи взагалі пройти повз увагу людей, однак саме це — дієвий інструмент впливу. Встановлення пам’ятників, монументів, меморіальних дощок тощо допомагає «вживлювати» суспільству ідею на кшталт «якщо це тут поставили, значить, це важливо».

Це добре розуміли Ленін і Сталін: пам’ятники їм зводили ледь не в кожному населеному пункті як за життя, так і після їхньої смерті. Наприклад, щонайменше 7 тис. пам’ятників Леніну налічували на території радянської Росії, а в Україні — понад 5 тис. (це приблизні підрахунки за даними 1991 року, адже чіткого обліку таких монументальних об’єктів не вели). Іноді на одній вулиці уживалися одразу кілька пам’ятників вождю, наприклад, за радянських часів на головній вулиці Києва стояло три Леніна, при тому, що сам він ніколи у Києві навіть не бував. Перший «вождь» стояв на бульварі Тараса Шевченка (навпроти Бесарабського ринку) з 1946 по 2013 рік, другий — на головній площі біля нинішнього готелю «Україна» (тоді «Москва») з 1977 по 1991 рік, а третій — у приміщенні сучасного Українського дому, що з 1982 по 1993 рік був Музеєм Леніна (пам’ятник Іллічу простояв там стільки ж, поки його не демонтували). До речі, саме з Ілліча на Бесарабці в Україні почався ленінопад. Символічно, що один із катів українського народу «стояв» на місці, де під час Другої світової нацисти робили показові масові страти на шибениці. Статусу пам’ятки національного значення гранітного Леніна позбавили аж через 18 років, відколи Україна стала незалежною. Місце, де був пам’ятник, стало не просто артпростором для тимчасових інсталяцій, а символом пильної уваги громадянського суспільства до дій влади.

Масове тиражування пам’ятників вождям увійшло в історію як Ленініана і Сталініана (Путін, до речі, теж не гребує монументальною пропагандою, через що можна сміливо говорити про Путініану). Така кількість однотипних монументальних об’єктів на довгий час законсервувала лояльне або байдуже ставлення українців до комунізму та його представників, адже різні сорти «вождів» стояли по різних регіонах Україні через багато років після здобуття незалежності. І навіть після указів президента України Віктора Ющенка 2008–2009 років про демонтаж тоталітарної монументальної символіки, присвяченої особам, причетним до організації і здійснення голодоморів, по всій країні стояли сотні пам’ятників особам, від режиму яких загинули дуже багато людей. Тільки за 70 років (1917–1987) жертвами комунізму стали майже 100 млн людей у світі.

Аргумент 2. Пам’ятники — не «внє палітікі»

Радянські пам’ятники досі залишаються козирем, яким у слушний момент користуються деякі політичні сили для нарощування симпатій своїх виборців. Через це виключно культурне трактування і сприйняття будь-яких пам’ятних споруд — недалекоглядне і трохи наївне. Поки на локальному рівні розгортаються дискусії про те, потрібні ті чи ті пам’ятники — це в кращому разі, адже часто це питання вважають «не на часі» — Росія навіть пам’ятні споруди використовує для розпалювання ворожнечі між країнами.

Відомий прецедент — пам’ятник невідомому солдату-визволителю часів Другої світової війни в столиці Естонії. У 2007 уряд вирішив перемістити його з центру Таллінна на військове кладовище, а також перепоховати тіла невідомих солдатів. Російськомовні активісти розпалювали сутички біля цього пам’ятника ще 2006 року, і щоб запобігти подібним конфліктам, парламентарі Естонії у 2007 році ухвалили закон про захист військових поховань. Це передбачало перепоховання решток солдатів у більш відповідні для цього місця.

Росія тут же втрутилася в це, розцінивши це як образу пам’яті полеглих у Другій світовій війні. Бронзова скульптура Воїна-визволителя ледь не стала приводом для розірвання дипломатичних відносин між країнами (так, такі заяви звучали від влади РФ). Однак проблема вийшла за межі переговорів високопосадовців. Спершу, 27 квітня, в Москві 60 людей (зараз ми б назвали їх тітушками) протестували проти перенесення пам’ятника біля посольства Естонії, заблокувавши виїзд із будівлі Марині Кальюранд, тодішній посолці Естонії в Росії. А вночі того ж дня в Талліні зібрався півторатисячний мітинг, що завершився погромом і мародерством. Учасники тих подій протестували проти перенесення пам’ятника і перепоховання останків полеглих воїнів. Один мітингувальник тієї ночі загинув, ще близько 50 дістали поранення (як демонстранти, так і поліціянти). Однак влада Естонії своє «пам’ятникове рішення» все одно не змінила, розуміючи, вочевидь, що допустивши таке втручання з боку Росії хоч раз, це повторюватиметься знову і знову. Тодішній естонський президент Тоомас Гендрик Ільвес висловився дуже однозначно: «… у нашій свідомості цей солдат уособлює депортації та вбивства, руйнування країни, а не визволення».

Звісно, пам’ятник — лише гарний привід, за яким ховається бажання Росії хоч якось впливати на політику країн, що колись були у складі СРСР. І ця «бронзова історія» могла б загубитися серед стрічки новин, однак вона стала дуже показовою в контексті політики культурної експансії Росії, яка прагне будь-як впливати на порядок денний в інших суверенних країнах. До того ж деякі історики стверджують, що події довкола пам’ятника в Таллінні були репетицією подій в Україні. Так російські пропагандисти випробовували, як приживатимуться ідеї «руского міра» і як суспільство реагуватиме на їхні заготовлені меседжі, що виправдовують будь-які злочинні дії. Нині ж Росія розігрує ще один акт театру абсурду: в тимчасово окупованих українських містах і селах встановлює пам’ятники Леніну (наприклад, у Генічеську, Новій Каховці, Новопскові). А у Смоленській області, де стоїть меморіал «Катинь» (встановлений у пам’ять про масові страти поляків у 40-х роках ХХ ст., відомі як «Катинський розстріл»), Росія заграє з Польщею, показуючи намір знести об’єкт.

До слова, пам’ятник Росії можна поставити ще за одну «винахідливість»: у Кримінальному кодексі РФ є стаття, що передбачає відповідальність за знищення чи пошкодження різних пам’ятних споруд, які увічнюють пам’ять про Другу світову не тільки на території їхньої країни, а й поза її межами. Штраф, три роки примусових робіт чи роки ув’язнення — ось що можна дістати за такі дії.

Аргумент 3. Пам’ятники — маркер фізичного і культурного простору

Одна з настанов, якою дослідниця Алексіс Л.Бойлен завершує книгу «Візуальна культура», добре підсвічує питання про те, що саме має перебувати у публічному просторі: «Ми повинні знати, як творяться візуальні культури й уважно стежити, що саме ми візуально споживаємо цілими днями. Маємо знати, які впливи, упередження й історії вбудовано в зображення і предмети. Повинні мати змогу одні з них приймати, а інші відкидати». Важливо не забувати, що будь-який пам’ятний об’єкт, встановлений чи то в місті, чи в селі, на довгі роки визначає топонімію простору.

Йдеться про те, що якщо, скажімо, в центрі населеного пункту є пам’ятник Пушкіну, то все не обмежується тільки кількадесят метровою статуєю. Його ім’я опиняється у всіх картах і вуличних вказівниках. А там, де є пам’ятник Пушкіну, швидко «виростає» і парк, названий на його честь. А ще всі ці назви кочують у низці офіційних документів, приватних листувань і розмов. Так непомітно нормалізується ставлення до контроверсійних постатей російської культури, яка століттями підминала під себе культуру українську. Наприклад, перший пам’ятник українському письменнику — Івану Котляревському — з’явився на початку ХХ ст. через чотири роки після того, як уперше встановили монумент російському — Пушкіну, що цілком передбачувано. До того ж на пам’ятнику «батька нової української літератури» написи були російською, що було продиктовано Емським указом.

Росія не повинна формувати політику пам’яті в Україні. Століттями вона загарбувала й підминала під себе український культурний простір, а також намагалася вкрасти і спотворити українську історію. Воєнні злочини, скоєні цією країною-терористкою, не мають лишати жодних сентиментів до будь-якого об’єкта маніпулятивної радянської монументальної культури, який іще досі стоїть в українських містах і селах. Зруйновані об’єкти військової та цивільної інфраструктури України — ось пам’ятки, що лишає по собі «вєлікая культура Расії».