Сьогодні — рівно 4 місяці повномасштабної війни, яку почала Росія. Складно повірити, що від «того дня» минуло стільки часу, що українці продовжують чинити опір російським окупантам на всіх фронтах і що навіть більшою чи меншою мірою адаптувалися до нової реальності. Багато хто ще з перших днів російського вторгнення фіксував свій стан і події на фото чи відео. Такі особисті хроніки важливі для розуміння, хто ми і за що боремося.
Команда Ukraїner поділилася своїми архівами і спогадами про перший день повномасштабної війни.
Олександр Шарма, оператор
Харків
— Я ту ніч зовсім не спав. Друзі з Маріка (Маріуполя. — ред.) ще з 22:00 писали, що в них «почалося». Так всю ніч і списувалися, а потім в 4:30, як вийшла та промова (Зеленського. — ред.), все стало ясно. Пам’ятаю ті безкінечні хвилини, коли все стало ясно, нічого не відбувалося…
Олексій Карпович, фотограф
Київ
— Це броварський напрям, туди летіли російські літаки і звідти були чутні ранкові «прильоти» в Бориспільському районі. Так для нас почався ранок, хоч я і проспав сам удар, бо втомився і спав. Але мені друг вже розповідав, що там і хвиля ударна була. Ми вийшли, щоб скоріше подивитись на горизонт, чи немає стопів полум’я. Звісно, це ми зараз знаємо, що якби їх тоді побачили, то це вже би було близько. Ну і слава богу, що цей напрям окупанти так і не пробили.
Наталка Понеділок, редакторка
Львів
— Ми прокинулися від дзвінків із Києва, де вже «бахкало». Вийшли у двір, щоб набрати запас питної води з автомата. На вулиці були черги людей у банкомат. Полиці в супермаркеті були вже майже порожні, зняти гроші було складно. Але всі люди були ввічливі та делікатні одне до одного. Це нас трохи заспокоїло. На фото — пошук і перевірка найближчого укриття біля дому.
Петро Чекаль, фотограф
Харків
— Мама, оговтавшись від шоку, говорить із близькими та друзями. Думають, що робити далі, поки вирішили залишитися в Харкові.
Софія Соляр, фотографиня
Львів
— Пішла перевірити підвал, коли прокинулась від звуку сирени. Його вперше відкрили за весь час, що я тут живу.
Ліза Літвіненко, режисерка монтажу
Київ
— 24 числа я проспала вибухи у своєму місті, бо сильно хворіла на ковід. Порушила карантин і пішла за клейкою стрічкою для вікон. Зрозуміла, що у найближчі тижні не зможу евакуюватися.
Олександр Хоменко, фотограф
Київ
— Затор на проспекті Перемоги в Києві, люди масово намагаються виїхати з міста.
Оля Гах, авторка
Львів
— Зранку 24 лютого був тотальний ступор і нерозуміння, що робити. Війна застала мене з 50 грн у кишені, потрібно було зняти гроші з картки. На фото — черга до банкомата. Простояла там десь 3 години, гроші так і не зняла. В черзі було відчуття, що всі ці люди поряд думають про одне — війну. І коли з кимось на секунду тримаєш зоровий контакт, то розумієш: з цією людиною ви думаєте про одне і те ж. І так з усіма. Одна думка на всю чергу, місто, країну. Час від часу хтось у пів голоса читав новини, і ти несвідомо вслухаєшся, ніби там щось найсокровенніше. В той день всі ніби стали одним цілим і думали одну думку.
Костянтин Гузенко, фотограф
Київ
Мої друзі вже з другої квартири позбирали речі, щоб їхати жити разом у великій компанії, а я запросив їх трохи скинути напругу. Фото з кафе у мене під домом, яке продовжувало працювати.
Юрій Стефаняк, фотограф
Київ
— О 8 ранку було дуже багато людей на вулиці. Дорога в заторі з машин, що намагалися виїхати з міста, люди з валізами шукали шляхи евакуації, люди в чергах у магазинах, а хтось просто їхав на роботу. Але те, що мене вразило — то спокій людей. Не було паніки. Таке враження, що всі знали, що цей день настане.
Каріна Пілюгіна, продюсерка
Київ
— 24 лютого зранку до нас приїхав Міша, щоб віддати Олегові камеру. Багато говорили з друзями і родичами з різних міст України. Постійно лунали вибухи.
Надія Мельниченко, режисерка монтажу
Київ
— Прокинулася не від звуку вибухів, а від зливи повідомлень у різних чатах. Кілька годин не могла сконцентруватися ні на чому, потім зібрала рюкзак із документами і ноутом. Мама навідріз відмовилася їхати на захід. Стало страшно. Поплакала. О 12-й знов були вибухи. Набрала воду в усі пляшки — навіть у скляні з-під вина, і пішла шукати корм для кота — забрала останній із полиці в «Сільпо». Потім запакувала кота в переноску і сиділа з ним одягнена і взута в коридорі. Кіт кричав (не любить переноску). На ніч пішла до батьків, спали по черзі. Наступного дня ми виїхали.
Леся Хом’як, координаторка іспаномовної версії
Київ
— Моя колега і подружка Надя подзвонила мені о 5 ранку і сказала, що почалася війна. Далі сказала, що хоче вивезти мене з Києва, забрати в село на Черкащині.
В ту мить, коли робили це фото, я набрала свого тата, який був у Луцьку. Розбудила його фразою: «Тату, почалася війна».
Альона Малашина, фотографиня
Київ
— Ми чекали до вечора, сподівались щось з’ясувати та перечекати затори. Валізи були спаковані заздалегідь. Вирушили о 18:00 на Закарпаття. Ночували переважно у Вінниці в підвалі, іноді підіймаючись в квартиру до друзів. Діти тримались молодцями, поки молодша не побачила в підвалі матрац і розплакалась, що вона не хоче тут жити.
Ілона Баденко, контент-менеджерка
Новояворівськ
— Відео з супермаркета з пустими полицями, друга половина дня.
Максим Стареправо, дизайнер
Київ
— Ще 23 лютого замовив готівку в банку і вже 24-го прокинувся від звуків вибухів. Не знаючи, працюють банки чи ні, пішов у відділення. Навколо люди збиралися і виїжджали з Києва, а я спокійною ходою прямував у банк, просто спостерігаючи за ситуацією навколо. Саме в цей час моєю вулицею проїхала колона військової техніки.
Оксана Кузема, менеджерка з продажів
Бровари
— Схопилася з ліжка близько 5 ранку від гучного звуку. Почала скролити новинні сайти — нуль інформації. Подумалось: якби війна, то це було б усіх новинах. Невідомий гучний звук повторився. Пам’ятаю, як сусід зверху загорлав на дружину: «Відійди від вікна, бл*дь». Тоді в моїй голові викарбувалось: «війна». Мене заціпило.
Спускалася в підвал, потім вийшла на подвір’я. Близько 7 ранку повернулась у квартиру і під стрім «Суспільного» строчила батькам нескінченні інструкції. Згодом у будинку пропало світло. В голові грало інше: треба вибиратись на правий берег, можуть підірвати мости. Друг, у якого була автівка, приїхав і забрав мене. Вже в укритті на правому березі Києва дізналася, що Росія нанесла авіаудари по Броварах.
Наталя Вишинська, координаторка команди зі збору інформації
Київ
— Ми евакуйовувалися з Києва. Виїжджали з лівого берега на таксі близько 11 ранку. Забирали Ірину Макарчук (продюсерку Ukraїner. — ред.) з її чоловіком і песиком. Їхали через Ірпінь, Бучу, Ворзель, Бородянку до нашої ферми в Житомирській області. Дорога зайняла майже весь день, бо були величезні затори. За Києвом ми намагалися обирати маленькі сільські дороги, а не основну трасу, щоб не потрапити під авіаобстріл чи підрив мостів.
Намагалися постійно бути на зв’язку з іншими екіпажами, які в той час також виїхали з Києва, щоб попередити, раптом є якісь трабли на дорозі або якими шляхами краще вдавалося проїхати. Ночували всі у нас на фермі. Наступного дня відвезли Іринку з чоловіком в Рівне. Як тільки туди приїхали, почалася повітряна тривога. Під цей «чудесний» звук ми попрощалися з Іринкою і знову вирушили подалі від міста, на ферму, де протягом місяця займалися тільки волонтерством, формуванням ТрО, навчанням «домеду» і тактики ведення партизанської війни. Словом, максимально готувалися, якби раптом окупанти вирішили йти на Київ чи Житомир через кордон з Білоруссю (а це за 80 км від нашої ферми).
Анна Ураєва, сммниця англомовної версії, редакторка перекладу
Київ
— З подругою застрибнули в потяг. Вона купила собі квиток кілька днів тому, щоб виїхати додому до батьків, а я сіла разом з нею (без квитка). Мене впустили, потім я заплатила провідниці. День здавався безкінечним. Майже не їли. Не хотілося.
Багато пасажирів застрибнули в потяг, не знаючи, куди їдуть. Запитували у провідниці про маршрут потяга, а вона лиш знизувала плечима. Ми по плану мали б їхати через Ірпінь чи Гостомель. Усі читали новини. Потяг рушив. Провідниця тихенько проходила по вагону, відповідаючи: «Вже туди не їдемо. Маршрут змінено. А вам куди?.. Ні-ні, туди теж не їдемо. Коли прибудемо? Ну ви ж бачите, я вам не можу нічого обіцяти.»
Не було сил аналізувати свій стан, ніколи було до себе прислухатися. Побачила цього переляканого малого з величезними очима і сфотографувала. Він мовчав. Просто дивився. Як і ми, не знав, куди їде. Надіслала фото людині, яку люблю. Написала: «That’s how I feel right now».
Оля Ковальова, перекладачка, редакторка перекладу
Київ
— Перший вечір, а потім і ніч в укритті (з 24-го на 25-те). У новобудовах немає укриттів, до метро від Виноградаря далеко, тому люди з нашого комплексу ночували або в критому паркінгу, або в технічному напів підвальному приміщенні з трубами й дротами. Карематів чи матраца в нас із моїм хлопцем не було, тому відклеїли оббивку з дивана (хазяїн нашої зйомної квартири був би «щасливий» про це дізнатися, але тоді це було останнє, про що думали). І «кока-кола» замість води, бо її в перший ранок було простіше купити, — воду ми економили. Незабутня ніч, коли весь час лежиш і дивишся на величезну трубу на стелі з думкою: «Якщо раптом щось «прилетить», тебе накриє гарячою водою чи холодною?»
Максим Ситніков, автор, продюсер
Київ
— Машини пруть по «зустрічці» у 8 рядів по Житомирській трасі.
Траян Мустяце, сммник
Львів
— 24 години тому тут було безліч людей, кипіло життя. Контрасти нової реальності. Вечірній Львів тоді огортала тиша та відчуття спустошеності. Ми всі були готові до війни.
