Гончарний рід, що змінив Опішне

В Опішному розташований Національний музей-заповідник українського гончарства – виняткова установа, де вивчають, зберігають і популяризують гончарну спадщину українців. У назві селища є деякі суперечності: на дороговказі при в’їзді зазначено «Опішня». Місцеві ж називають його Опішнє чи Опішне. Про казус із назвою, гончарні традиції свого роду та розбудову музею гончарства в Опішному нам розповів директор музею-заповідника Олесь Пошивайло:

— Опішнє – це етнографічна назва містечка. Взагалі перша зафіксована назва його була Опочинське. Це була вотчина польського князя Вишневецького. Тому на перших картах і планах фігурує містечко Опочинське. Але й на той час місцеве населення називало його Опішнє, бо воно було крайнім населеним пунктом тогочасної Гетьманщини. Далі було незаселене, дике поле. В білоруській мові «апошні» – це крайній, останній. Можливо, саме звідси й походить назва містечка. Є документи другої половини 19 ст., де фігурує це містечко. На картах Російської імперії вказане м. Опошня, але ця назва русифікована, вигадана російськими канцеляристами, бо «Опішне» їм було складно вимовити. Тому в 19 столітті поширився топонім «Опошня». Ми ж намагаємось утверджувати стару назву і мріємо про те, шо колись Верховна Рада це уточнить і на картах вказуватимуть не Опішня, а Опішне або Опішнє.

Протягом століть жителі Опішного займалися кустарними промислами, серед яких чільне місце належало гончарству. Наприкінці 19 ст. у селищі відкрили першу в лівобережній Україні земську навчальну гончарну майстерню. Таким чином намагалися не лише зберегти гончарство, а й осучаснити його, зробити конкурентоспроможним. Адже на той час у селищі Буди (Харківська обл.) вже працював фаянсовий завод Матвія Кузнєцова. З кожним роком посуд промислового виробництва все дешевшав і ставав більш доступним.

Це стало серйозним викликом для традиційного гончарства. Щоб не втратити позиції гончарства у світі, що розвивається, майстрів заохочували до виготовлення та оздоблення переважно художньої кераміки. На початку 20 ст. до цього залучали відомих українських художників, таких як, наприклад, пезайжист Сергій Васильківський, маляр, архітектор і графік Василь Кричевський, анімаліст Микола Самокиш.

У цей період в Опішному зароджується нова стилістика декорування глиняних виробів, що вирізнялася бароковою орнаментикою. Вона і визначила зовнішній вигляд кераміки Опішного на ціле століття і принесла їй всесвітнє визнання.

Розвиток музейництва і перші спроби зберегти гончарну спадщину почалися в Опішному на початку минулого століття, коли відомий на той час кераміст-технолог Петро Ваулін заснував тут перший в Україні музей старовинних гончарних виробів. Його збірку через кілька років передали до полтавського музею.

На початку 1970-х років Гаврило і Явдоха Пошивайли створили у своїй хаті в Опішному перший в Україні домашній музей кераміки. Цей родинний музей став основою для розбудови їхнім онуком Олесем Національного музею гончарства.

До створеного Пошивайлами музею могли заходити всі охочі й роздивлятися гончарні вироби, рушники, скатертини. Відвідували його й іноземні делегації. Подібних ініціатив, щоб проста жінка із села створила музей, онук Явдохи пригадати не може:

— Я не знаю, звідки ця тяга до створення музею з’явилась у бабусі. Мабуть, від любові до рідного ремесла, бо понад усе вона любила гончарство.

Музей гончарства

Спершу це мав бути лише музей Опішного, який потім переріс до музею гончарства Полтавщини і, зрештою, еволюціонував до загальноукраїнського.

Олесь Пошивайло згадує, що коли у 1985 році місцевий завод кераміки перебрався в інше приміщення, то звільнився будинок, який адміністрація планувала віддати під гуртожиток для робітників:

— Тоді і я, і майстри Опішного зрозуміли, що якщо ми зараз не врятуємо цей будинок, один із найстаріших в селищі, споруджений за проектом Василя Кричевського, він буде втрачений для гончарної культури України. Так ми ініціювали створення музею гончарства в Опішному.

Сьогодні фонд музею налічує понад 50 тисяч екземплярів. Це найбільша в Україні колекція традиційної кераміки, і відвідувачі бачать лише близько одного її відсотка. Олесь розповідає про те, як формувалася колекція:

— Перші експонати я привіз із експедицій навколишніми селами. А коли коштів на придбання нових експонатів не було, ми почали влаштовувати симпозіуми художників-керамістів. Запрошували гончарів з усієї країни. Протягом місяця вони створювали скульптури, які залишали в музеї. Так тут з’явився парк монументальної скульптури. На відміну від традиційних вітрин, відвідувачі цього музею можуть гуляти живим парком і фотографуватися зі скульптурами.

Сьогодні у музеї працює 108 штатних співробітників і установа продовжує розширюватись, потребує нових спеціалістів. Та є відповідна постанова Кабінету Міністрів про заборону збільшення кількості співробітників бюджетних установ. Таким чином штучно обмежується розвиток культурних установ.

— Подібне гальмування для нас є стимулом до пошуку нових методів виживання, нових методів роботи. Якби в Україні не було такої кількості криз, ми б не розбудували такого музею. Не зважаючи на кризу, після Революції Гідності у нас вдвічі збільшилася кількість відвідувачів. Навіть попри те, що вартість вхідного квитка на всі наші об’єкти – понад 50 грн. Все що робиться в музеї на сьогодні, фінансується виключно на зароблені від екскурсій кошти. Розбудовниками нашого музею по суті є мешканці України, які платять за вхідний квиток. Від держави нам надходять кошти тільки на заробітну платню працівникам та на комунальні послуги.

Як каже пан Олесь, команда музею розбудовує установу так, як відчуває за правильне:

— Жоден державний орган, якому ми підпорядковуємося – чи це райвідділ чи міністерство культури – в цей процес не втручається.

Гончарний рід Пошивайлів

Ідеєю заснування музею та першому досвіду музейної справи пан Олесь завдячує своїй бабусі Явдосі. За бабусиними ж настановами він почав займатися наукою.Кандидатом історичних наук став і двоюрідний брат Олеся Ігор Пошивайло, який працює у Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара», названому на честь збирача його колекції, українського скульптора та етнографа Івана Гончара.

Родина Пошивайлів займається гончарством з другої половини 18 ст. і до сьогодні:

— Мій гончарний рід є найстарішим родом, який функціонує по сьогоднішній день. Ви не знайдете в літературі жодного прізвища гончара, яке б згадувалось і у 18-му ст. і на початку 21-го ст. Дуже часто гончарні роди обривалися через суспільні катаклізми. Особливо ж гончарна традиція гинула під час репресій, голодоморів. Зараз ми намагаємося культивувати в Україні династійні гончарські традиції, а також підтримувати гончарів, заохочувати їх до творчості. Щоб гончарському роду ніколи не було переводу.

Дід Олеся, Гаврило Пошивайло, народився в Опішному в родині гончара-посудника Ничипора Пошивайла та гончарки Ганни Пошивайло. Його ж дід Тарас у останній чверті 19 ст. виготовляв полив’яний посуд, а бабуся Килина ліпила дитячі іграшки.

Гаврило виготовляв посуд, декоративні скульптури, дитячі іграшки. Його дружина Явдоха була талановитою гончарною малювальницею, оздоблювала твори свого чоловіка рослинними та зооморфними композиціями. Основними кольорами для розпису кераміки були і донині лишаються червоний, зелений, чорний і синій.

Справу своїх батьків продовжує і Микола Пошивайло. Талановитий гончар, раніше творчий майстер на заводі «Художній керамік», на 87-му році життя він продовжує працювати для душі і проводить майстер-класи для відвідувачів музею.

Пан Микола займатися гончарством почав із 15 років. Він вважає, що для становлення гончара важливою є підтримка старших майстрів, особливо на початках. Згадує, що в будівництві нового музею допомагали і батьки:

— Моя мама казала, що поки вона жива, я маю побудувати музей. Його встигли побудувати за її життя, хоч і не всі корпуси.

У 1999 році як окремий підрозділ національного музею гончарства в Опішному відкрився меморіальний музей-садиба гончарської родини Пошивайлів. У музеї зберігаються вироби трьох поколінь гончарської родини Пошивайлів та інших майстрів межі 19-20 ст., полтавська традиційна вишивка, народне малювання та старовинні ікони. У 2016 році вулицю, на якій стоїть садиба, перейменували на честь Гаврила та Явдохи Пошивайлів.

Сьогодення музею

За останні 100 років кількість гончарів в Україні зменшилась у десятки разів. Справжніх майстрів,що працюють на гончарному колі в Опішному зараз близько десятка.
Якщо раніше гончарі самі возили свої вироби на ярмарки, то тепер замість них це роблять скупники. Так, пояснює Олесь Пошивайло, втрачається зв’язок між майстром і користувачем:

— Цей зв’язок надзвичайно важливий, бо коли гончар виїздив на ринки, він вивчав смаки населення і, відповідно, намагався їх задовольнити. Майстер робив усе для того, щоб вироби мали добротний вигляд, красивий малюнок. Таким чином упродовж століть і створювалась вишукана форма опішнянських народних виробів.

Дуже популярними в музеї є гончарні майстер-класи. Люди відвідують їх, бо мають бажання самостійно щось створити. У відгуках пишуть, що завдяки музею відчувають себе українцями. Саме у цьому й полягає місія усіх подібних установ:

— Це не скарбниця старожитностей, а живий організм, який змушує переосмислити себе як частину свого народу.

— Музей не тільки змінив Опішне, але й продовжує його змінювати. Якби не музей, то гончарства тут вже не було б. Воно б зникло так, як зникає у багатьох інших колишніх осередках гончарства.

Тут досить активно розвивається туризм. Селище Старий хутір, наприклад, стало таким туристичним відкриттям, де тепер проводять і фестивалі, є де похарчуватися, і переночувати. З’являються й інші об’єкти. Щоправда, наша експедиція була в Опішні взимку, тому розвитку побачити повноцінно не вдалося.

В середині 90-х років, розповідає Олесь Пошивайло, міністерство культури розробило нову стратегію розвитку культури в Україні, чим заохотило інноваційні методи роботи:

—Ми на той час були єдиним музеєм в Україні, що мав у своїй структурі місцевий будинок культури, бібліотеку, музичну школу і середню школу. На базі середньої школи створили спеціалізований навчальний заклад, де діти з 1-го класу вивчали гончарство. Все це існувало до 2003 року.

Сьогодні музей і далі росте й розвивається. Тут щорічно проводять гончарні симпозіуми, організовують конференції, фестивалі та резиденції для митців:

— Ми купили хату 1902-року, в якій жив гончар поряд із музеєм. Плануємо зробити тут резиденцію для художників-керамістів. Резиденція, по суті, функціонує вже 4 роки, але в іншому приміщенні. Ми запрошуємо художників, які, маючи все необхідне для роботи, працюють впродовж кількох місяців, створюють там свої роботи. Вони працюють за такої умови, що половину своїх робіт забирають собі , а половину віддають до музею.

Як ми знімали

Про пригоди нашої команди в експедиції Полтавщиною і, зокрема, про дорогу до Опішного дивіться у нашому відео-блозі: