Самчиківський розпис — колоритний декоративний розпис із переважно рослинними орнаментами, яким прикрашали стіни будинків, аби захистити себе від бід. Колись ця народна мистецька традиція поширилася із села Самчики по всьому Поділлю і Волині, сьогодні ж у такій техніці працюють лише декілька самчиківських майстрів, серед яких Олександр Пажимський, Михайло Юзвук, Сергій Касьянов та Віктор Раковський.
Завдяки їхнім зусиллям про самчиківський розпис дізнаються не лише в Україні, а й за її межами. Митці наново розписують хати в селі, малюють картини, вчать майбутніх майстрів цій техніці та всіляко популяризують забуту традицію. Отже, самчиківський розпис стає дедалі більше впізнаваним. Листівки, плакати, календарі, одяг із самчиківськими мотивами — розпис, що спочатку використовувався для оздоблення будинків і інтер’єрів, перебрався й у інші сфери та дістав нове життя.
Відновлювати традицію
Самчиківський розпис (або самчиківка) як вид декоративно-ужиткового мистецтва зародився у селі Самчики орієнтовно наприкінці XIX — на початку ХХ століття та поширився південно-східною Волинню, на межі з Поділлям. З часом таких розписів ставало дедалі менше і після Другої світової війни ця традиція занепала й була майже втрачена.
Утім, у 1960-х роках український етнограф Олександр Пажимський почав відроджувати самчиківський розпис. Він був не самотнім у своєму шляхетному прагненні: до оживлення народної мистецької традиції у Самчиках долучилися й художники із заснованої ним народної студії «Факел» (пізніше — «Просвіт»).
Раніше самчиківський розпис можна було побачити лише у вигляді барвистих стінописів із функцією оберегу. Окрім мистецької й захисної складової, самчиківка містила й «сигнальну» функцію, слугуючи своєрідним маркером для неодружених юнаків: дівчата на виданні розписували нею стіни свого будинку. Зараз традиційний розпис наносять на полотно та папір: малюють картини, плакати, листівки, створюють календарі. Такий орнамент можна побачити на керамічних виробах, одязі тощо.
Самчиківський розпис у мистецькому плані не поступається петриківському, та другий — більш знаний в Україні та світі. Тому подільські художники ставлять собі за мету популяризувати не менш яскраву та самобутню самчиківку.
Один із них — Віктор Раковський. Він очолює Самчиківську дитячу художню школу традиційного народного декоративно-прикладного мистецтва. Віктор змалечку був занурений у мистецьке середовище: його батько Геннадій був художником та часто брав сина до себе в майстерню. Водночас Раковський-старший разом із Олександром Пажимським досліджував забутий самчиківський розпис — вони були першими, хто взявся за повернення цього виду декоративно-ужиткового мистецтва. Оскільки традиція на той момент була уже майже втрачена, їм довелося фактично наново її створювати, відроджуючи стилістичні особливості.
У сьомому класі Віктор вперше взяв у руки інструмент і спробував себе у різьбленні. Потім — у випалюванні. Наступний етап — розпис. Віктор не одразу знайшов свою манеру виконання, він відточував своє вміння роками, вдосконалюючись на практичному і теоретичному рівнях:
— Це робилось не за один день, воно роками шукалось: свій стиль, свій характер розпису. Вирішували різні композиції, тому шо композиції дуже складно формувати, особливо тематичну. Треба знати закони кольору, закони композиції — так само, і продумати, щоб вона — кожна композиція — читалася.
Віктор переконує, що кожна робота має не просто зацікавити, а й донести сенс закладеної у неї символіки. Тому митці вивчали народну традицію не лише у художній, а й у змістовій площині, аби володіти всіма можливими інструментами для комунікації з глядачем.
Йдеться про сюжети з колядок, щедрівок, з української народної творчості, з казок тощо. Олександр Пажимський навіть склав, як каже Віктор, «літопис самчиківського розпису», на який художники можуть спиратися під час підготовки до роботи.
Віктор очолює Самчиківську художню школу вже понад 20 років. Прийшов сюди із Старокостянтиновської ЗОШ № 7, де працював художником-оформлювачем. До того як заснували художню школу, у Самчиках в 1990-ті роки працювала студія, де навчали тому ж, чому зараз вчить Віктор із колегами.
Віктор продовжує справу батька та вболіває за неї:
— Коли вже постало питання про відкриття школи, то звернулися з такою пропозицією в районну раду. Там розглянули це і вирішили, шо варто в нас школу відкрити, щоб зберегти оці традиції розпису, тому шо розпис самобутній, він по характеру відрізняється від багатьох розписів.
Школа, де навчають народному розпису, — єдина на Волині. Окрім самчиківки, тут викладають писанкарство, техніку витинанки, розпис на склі та інші види українського традиційного декоративно-ужиткового мистецтва. Обов’язковими предметами є малюнок, живопис, композиція та історія мистецтва: школа державна та підпорядкована обласному управлінню культури.
Художню школу заснували 1990 року, і вже майже три десятиліття вона навчає усіх охочих. Сьогодні в школі понад 60 учнів.
Віктор згадує, як на перший у своєму житті міжнародний фестиваль народного розпису у 1989 році він поїхав фактично нелегально. Та й загалом у Радянському Союзі не надто толерували самобутність українського традиційного мистецтва, як і будь-які прояви творчого й національного самовираження. Мистецьку свободу художники відчули лише після здобуття Україною незалежності.
Композиція самчиківського розпису
В основі самчиківського розпису лежать композиції «вазон», «райське дерево», «дерево життя», «чудесне та казкове дерево», «хресне та світове дерево» й «дерево розпуття».
Базові кольори — жовтий, зелений, синій та червоний. Доповнюють їх фіолетовий, коричневий та чорний.
Спершу олівцем малюють ескіз. Після того наноситься акварельна фарба: так позначаються кольори, які будуть на картині. Основними фарбами (це гуаш або акрил) наносять колір — від світлого до темного. Так художник страхується від помилок. Темним кольором можна перекрити світлий, але не навпаки.
Також завдяки темним кольорам можна орієнтуватися на загальну колірну гамму роботи. У ній завжди є один об’єднувальний колір: зазвичай темний відтінок, який вирізнятиметься з-поміж інших. Часто використовується саме чорний колір — він розділяє два кольори, що містяться на картині поруч, та створює глибину.
Художник продумує сюжетну композицію: героїв малюнку та елементи, що їх оточують. Самчиківський розпис у своїй основі має площинний орнамент. Тобто кольори накладаються площинами (кольоровими плямами), але об’ємності немає. Віктор показує роботи та пояснює:
— Елемент не ховається за елемент, елементи заходять між елементи. Ось іде простір, іде фон. Тобто немає об’ємності, розпис плоскісний.
Самчиківський розпис часом плутають із петриківським, хоча вони різні. Дещо схожі мотиви та кольори спонукають думати, що відмінності — лиш особливість кожного регіону. Та в петриківському розписі, до прикладу, художник накладає на пензлик два кольори та одним рухом наносить обидва — так робиться плавний перехід від одного кольору до іншого. У самчиківському розписі принцип інакший:
— По-перше, яскраві кольорові гамми, але разом з тим повинен бути витриманий колорит: певна гамма кольорів. Може бути тепла, може бути холодна гамма, може бути нейтральні кольори, можуть змішані кольори, тобто теплі й холодні кольори.
Самчиківський розпис наносять на папір або картон, рами — з дерева, соломи, кори, але не із пластику. Оскільки це народний живопис, оформлення твору має бути відповідним.
Що малюють? Насамперед квіти. Віктор переконує, що на полотні можна передати не тільки колір і форму квітки, а й її запах. Також часто зображують птахів — поширений у народній художній традиції символ вірності, любові і злагоди.
Пишуть художники й тварин, але не екзотичних, а місцевих: коней, собак, котів, оленей. Аналогічно і з птаством. У самчиківських розмальовках живуть традиційні для України пернаті: ластівка, голуб, сорока, ворона, журавель, лебідь, сова та інші. На полотнах іноді з’являються і люди. Їх зазвичай зображують у дещо гротескному, наївному стилі. Адже це — декоративний розпис, який не має на меті відтворити правдиву картинку:
— На роботах немає натурального зображення, тобто анатомічно трошки може бути викривлене, трошки може бути воно диспропорційне, тому шо це народний розпис, це стилізовано, воно спрощено за характером, за стилем і за кольором.
Популяризувати самчиківку
Сергій Касьянов — викладач самчиківського розпису. У цю царину прийшов випадково: трудився дальнобійником, але після чергового рейсу здоров’я погіршилося і треба було шукати інше заняття. Колись, ще у 1990-ті, Сергій працював разом із Віктором (робили розписи на склі піскоструменем), а десять років тому директор художньої школи запросив його до себе викладати різьблення по дереву. Художник із теплою усмішкою згадує, як став частиною «самчиківського братства»:
— Поступово почав малювати, пробувати, бо ж, ну як, бути в цій когорті і не малювати — це ну просто неможливо. Треба було використовувати цей шанс.
За п’ять років він пройшов атестацію та вступив до Спілки майстрів народного мистецтва України. Разом із колегами Сергій розписує стіни будинків не лише вдома. Часом їх запрошують за кордон, здебільшого у Польщу та Чехію. Там самчиківський розпис користується попитом.
В Україні інтерес до відродженої самчиківки постійно зростає, надто в останні роки. Три роки тому мистецький проект UAmaze почав популяризацію самчиківського розпису. Спершу вони за власні кошти видавали календарі, проводили майстер-класи, організовували виставки тощо. Проблемою на місці було те, що туристи їхали до архітектурних пам’яток села, але оминали сам розпис — бо його не було видно знадвору.
Утім, художники із Самчиків виправили цю ситуацію, перетворивши рідне село на мистецький об’єкт. По суті, створили село-музей. Історико-мистецький проєкт «Нове життя самчиківського розпису» підтримав Український культурний фонд. Він тривав три місяці, протягом яких митці розписали 11 місцевих об’єктів: паркани, муніципальні споруди (селищну раду та школу) та приватні будівлі. Усе це розташовується на центральній вулиці села, тому навіть якщо турист прямує до палацо-паркового ансамблю «Самчики», він не зможе не помітити барвисті квіткові розписи.
У межах проєкту також було видано посібники для навчання самчиківці, календарі, плакати та листівки з ілюстраціями. До того ж наказом Міністерства культури самчиківський розпис у 2019 році внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.
Також у 2019-му в Українському домі в Києві відбулася масштабна виставка, де були представлені різні види традиційного мистецтва. Самчиківські митці презентували мистецтво Хмельниччини, прикрасивши своїми роботами весь другий поверх. Також у тому-таки 2019-му була організована пересувна виставка самчиківського розпису, яка охопила Наддніпрянщину, Полісся, Слобожанщину, Запоріжжя, Приазов’я та Причорномор’я.
«Нове життя самчиківського розпису» — надзвичайно привабливий проєкт не лише з мистецького погляду, а й економічного, адже сприятиме розвиткові туризму на Волині, переконаний Віктор Раковський. Тепер туристів можна буде запрошувати у Самчики на кількаденні тури:
— Щоб могли люди ознайомитися не тільки з історією, а разом — з культурою. Лівий берег річки Случ — це історична місцевість, а тут буде творча така своєрідна місцина. Коли людина приїжджає, повинен бути той самий ефект «Ах!»: що їдем — нема нічого, тут раз — і зразу щось цікаве таке, багатоколірне, таке колоритне.
В основі проєкту «Нове життя самчиківського розпису» лежало завдання, масштабніше за популяризацію самчиківки — його ініціатори та реалізатори передусім прагнули, щоб ця традиція розпису жила і далі, а не увірвалася, як це сталося у XX столітті. Чотирьом майстрам з Самчиків складно весь час нести на своїх плечах таку велику культурну місію, а от понад 60 майстрам — це завдання цілком по силі.
