Всесвітньо невідома Петриківка

Мистецтво
Подніпров'я і Запоріжжя
Ремесла
Традиції
10 Травня 2019 21:28
2937

Село Петриківка відоме завдяки однойменному виду народного малярства — петриківському розпису або петриківці. Раніше  ним розмальовували оселі, музичні інструменти, предмети побуту. Нині ж елементи розпису можна побачити на різноманітних речах, а сама петриківка стала одним із впізнаваних і відомих у світі символів України. Петриківський розпис у 2013 році був внесений до реєстру ЮНЕСКО як надбання світової нематеріальної культурної спадщини людства. Десятки художників продовжують створювати унікальні візерунки, користуючись при цьому традиційною технологією виготовлення пензлика, що називається тут «котячка».

У Петриківці культурно-мистецький бекграунд відчутний повсюди. Село не лише зберегло свою мистецьку традицію, а й продовжує її розвивати. Воно і донині є осередком народної культури. Тут діє Центр народного мистецтва «Петриківка», куди приїздять звідусіль, аби повчитися художнього розпису та поспілкуватись із носіями традиції — майстрами.

Шлях кожного майстра до мистецтва петриківського розпису особливий. У когось були художники у родині, а хтось побачив у петриківці своє покликання. До перших належить майстер петриківського розпису, директор Центру народного мистецтва «Петриківка» Андрій Пікуш. Він походить з роду художниці Тетяни Пати, яка навчила петриківському розпису ціле покоління майстрів:

— Моя бабуся, мама мого батька, була двоюрідною сестрою Тетяни Якимівни Пати. Це був мій дитсадок — в той час дитсадків бракувало. То, йдучи до своєї сестри, вона ж і мене туди за руку тягнула. І от я з якихось там двох рочків уже бачив це малювання, ну і ясно, що воно мене пронизало, як струмом, своєю енергією. Я завжди бачив нові роботи в її хаті, захоплювався ними і мріяв малювати.

Наталія Рибак теж познайомилася з мистецтвом петриківки ще у дитинстві, побачивши розписну шкатулку, виготовлену на фабриці петриківського розпису «Дружба», яка за радянських часів масово випускала сувенірну продукцію:

— Це був просто захват! Це була дружбівська шкатулка і я була просто — ах! Та це таке захоплення, боже, це казка! Неймовірно. Мені страшенно захотілось малювать ще в дитинстві, але якось не виходило. А потім, у школі, пощастило, що було виробниче навчання, і там я почала малювать.

Майстриня Галина Назаренко розкриттю свого таланту завдячує мамі:

— Це заслуга мами, тому що вона мріяла малювать, але не змогла, тому що після війни бідно було, не було за що малювать. І десь оці свої мрії вона втілила в мені. Коли я була маленька і малювала в альбомі олівцями, вона сиділа біля мене. А вже потім, коли я захотіла піти навчаться, вона завжди підтримувала мене. Зараз їй 80 років і вона до сих пір підтримує. Якщо чоловік інколи сердиться, каже: «От знов десь їдеш!», то вона до сих пір каже: «Їдь, це потрібно».

Традиція

Традиційно петриківським розписом прикрашали оселі — стіни всередині хати та ззовні, особливо навколо дверей та вікон. Так само, як і вишивка на сорочці, розпис, вважалось, оберігає від усього поганого. Пізніше орнаменти мігрували на предмети побуду — скрині та інші меблі, музичні інструменти. Коли папір став доступним для селян, петриківські майстрині — а це були переважно жінки — стали малювати мальовки на білому тлі, які можна було наклеїти на білу стіну.

Є кілька основних елементів петриківки, які роблять цей декоративний розпис впізнаваним. Наприклад, усі квіти є фантастичними, тобто в природі немає точних їх аналогів. Своєрідною емблемою розпису стала цибулька. Цей елемент має таку назву тому, що нагадує відбиток цибулини, розрізаної навпіл. У центрі Петриківки є навіть пам’ятник цибульці. Іншим елементом-квіткою є кучерявка, яка має своєрідний закручений гребінець. Особливий елемент петриківки — петушиння. Це тонкі лінії, які, за словами самих художників, надають розпису певної прозорості на невагомості.

Не лише рослинні, а й тваринні та антропоморфні елементи присутні у петриківці, хоча насправді усе залежить від особистих уподобань майстрів. Наталія Рибак каже, що «птиці, риби й коні» — здавна використовувані елементи петриківки. Людські фігури з’явились пізніше:

— Зараз же і людей ніхто не малює, а якщо малюють, то, знаєте, — такі ізящні дами. Справжня дівчина має бути така широченька, йде — земля гуде, і щоб огород скопала, і корову видоїла. А шо та лялька Барбі, яка сидить на дієті та має поганий настрій, бо на дієті?

Не лише мотиви, а й інструменти, якими створюється петриківка, є надзвичайно важливими у збереженні традиційності цього мистецтва. Найпростішим і найдоступнішим є малювання пальцем. Квіти, ягоди калини — все це можна створити, лише вмочивши палець у фарбу і залишивши відбиток на папері. Інструмент, яким майстри особливо пишаються — це пензлик із котячої шерсті, або «котячка». Галина Назаренко пояснює, що хутро кішечки особливо еластичне і таким пензликом можна намалювати як звичайні, так і найтонші лінії для петушиння:

— Пробували робити пензлі і з [шерсті. — ред.] вовка, і з зайця, білячі щітки — все не те. А от кішечка — те що треба.

До речі, є багато версій щодо того, з шерсті якої кішки виходять найкращі пензлі (так, саме киці, а не кота). Наталія Рибак наголошує, що дуже важливо провести серйозні дипломатичні переговори із кішечкою, аби вона погодилась і не дряпалась, і лише потім можна відрізати трішки шерсті. Перевага надається простим, безпородним дворовим кицькам. Найкраща шерсть для пензлика береться з-під лапки та на шийці. Потім складається відрізаним кінцем до відрізаного, а гострим кінчиком — до гострого, примотується простою ниткою до палички — і пензлик готовий! Що старіший пензлик, то більше він «відпрацьований» і через те цінніший.

Самі художники вбачають зв’язок петриківського розпису із прагненням людини до пізнання світу навколо себе. Андрій Пікуш вважає, що у петриківці криється глибокий зміст, який ще досі не розкрито:

— Задовго до [появи. — ред.] науки, народ ще тисячі й тисячі років тому розумів оті унікальні закони життя і розвитку космосу, і ті закони, якими керується все живе на землі. І втілив їх як письмена, як знаки, як символи саме в народному мистецтві. Це стосується як вишивання, так і кераміки, так і різьблення по дереву, так і розпису. Я думаю, що прийде час і будуть наші діти і внуки захищати кандидатські й докторські дисертації, і розкриють зміст — неймовірно глибокий, оцей космогонічний зміст цього мистецтва.

Цю ж паралель між гармонією людини і природи в житті та у мистецтві проводить і Наталія Рибак:

Людина не головна, головна природа. А люди вважають, що вони головні і можуть робити, що захочуть. Ні, це неправильно.

Історія

За місцевими переказами, Петриківка заснована у XVII столітті козаком Петриком як козацький зимівник. Є й версія, що засновником був сам Петро Калнишевський — останній кошовий отаман Запорізької Січі.

Наталія Рибак розповідає:

— Тут зимували козаки, а раз вони зимували, значить населення катастрофічно швидко зростало і тому мусили побудувать нову церкву, тому що стара просто фізично не вміщала людей. Велике дуже село починає поглинати навколишні, тому що ну дуже розрослося. Дуже багато майстрів було. Дуже багато ремесел. На жаль, зовсім пропало в нас ткацтво. Ткали. Нема майстрів. Рогозоплетіння. Он річка, Чаплинка — рогозу повно, а майстрів немає. Залишився петриківський розпис, витинанка — слабенька. Витинанка теж сильна була колись.

У 1936 році народний митець та вчитель Олександр Статива створив у Петриківці Школу декоративного розпису, де охочі могли професійно навчатися петриківського розпису. У 1950-х на базі артілі «Вільна селянка» відкрили цех декоративного розпису, який згодом переріс у фабрику «Дружба». На фабриці виготовляли сувенірну продукцію, прикрашену петриківським розписом, яку потім експортували майже у 40 країн світу. Проте умови праці та сама ідея індустріалізації народного мистецтва була художникам не до душі, пояснює Андрій Пікуш:

Мене не задовольняли умови, коли петриківку заганяли на конвеєр.

Саме у той час у розписі почали застосовувати чорний колір, раніше не притаманний традиційній палітрі цього стилю. Подейкують, що, можливо, це було сплановане вкраплення російських народних традицій художнього розпису — хохломського та жостівського. Андрій Пікуш зробив власне дослідження щодо походження чорного кольору у петриківці. На його думку, величезну роль міг мати людський фактор: петриківські художниці запозичили певні елементи схожих російських традицій і почали їх використовувати у своїх роботах.

Утім, радянська політика уніфікації і розмивання українських культурних традицій не знищила петриківку. Галина Назаренко тішиться, що її знаменитому селу вдалося зберегти самобутній мистецький напрям:

У радянський період знищили всі розписи. У кожному регіоні був свій розпис, просто нам пощастило — у нас збереглось. На кожному етапі хтось знаходився, хто його зберігав.

Сучасність

Петриківський розпис, як і будь-який вид мистецтва, не стоїть на місці. Він розвивається і реагує на події та запити сьогодення. Мало хто тепер розмальовує стіни оселі барвистими квітами (хоча трапляються і такі замовлення!) — петриківка поступово переходить у новий вимір. Галина Назаренко вважає, що петриківський розпис має усі шанси стати повноцінним галерейним мистецтвом міжнародного рівня:

Петриківка не повинна буть така, як в давнину, вона ж повинна розвиваться і рухаться вперед.

Галина об’їздила із персональними виставками мало не весь світ. Лише протягом 2018-го художниця мала чотири виставки за кордоном, а п’ята, в Українському інституті у Нью-Йорку, відбулася без її прямої участі. Вона вбачає у цьому акт культурної дипломатії, коли Україна асоціюється у людей із українським народним мистецтвом, а не лише з політичними подіями.

Це імідж. Ви розумієте, за кордоном не цікава Україна як війна, на жаль. Це нам болить. Їм воно не болить. Але потрібно дбать про гарний імідж України за кордоном. І петриківка — це те, що можна показать із гарної сторони, з позитивної. Оте я і роблю.

Після зустрічі зі знайомим волонтером у Галини Назаренко з’явилася ідея нового проекту — «Мамай із гільз», коли на основі її картини буде створено нову роботу з образом фольклорного козака, де матеріалом стануть гільзи, привезені волонтерами та воїнами з фронту:

— Коли приїхали до мене знайомі з Америки, які колекціонують петриківку, до них приїхав волонтер Юра Фоменко. Він веде блог про Мамаїв. І так ми з ним познайомилися, хотя він сам із Дніпропетровська; а потім він пішов на війну і потому говорить: «Галя, пришли свого Мамая». Якраз у мене повернулась виставка з Франції і там був невеличкий Мамай. Приїхав Юра з війни і привіз цього Мамая, щоб я йому підписала, і каже: «Ти ж мені передала і не підписала. Поки він висів у нас на 43-му блокпосту, у нас жодного загиблого не було».

Андрій Пікуш розповідає, що митці Центру народного мистецтва «Петриківка» підготували виставку із понад 200 творів, яка об’їхала близько 50 країн світу у межах цього проекту. Проте петриківський розпис стає відкриттям для багатьох не лише за кордоном. Вдома мистецтво теж набуває нових значень.

Петриківський розпис поєднує історію, традицію та сучасність. Художники погоджуються, що хоча петриківка є символом українського народного мистецтва, але водночас вона має великий потенціал для інноваційного використання. Сучасне переосмислення петриківки відбувається просто у нас на очах: популярними стають принти на футболках, світшотах, торбинах. Орнаменти петриківки прикрашають капоти авто та мобільні телефони й дедалі більше використовуються у дизайні, на посуді та предметах побуту.

Майстри петриківського розпису належно сприймають зміни й виклики сучасності, продовжуючи традицію і популяризуючи її власною творчістю. Кожен із них чітко бачить своє місце і своє завдання у збереженні та розвитку цього мистецтва. Збереженні його саме вдома, в Україні. Адже за красою не обов’язково їхати кудись далеко, каже Наталія Рибак:

— В 93-му був у мене дуже цікавий досвід: я півроку була в Канаді. Нехай буде погано — я буду вдома. Я не можу, я просто настільки люблю свою землю, людей і роботу. Треба мінять себе, ламать через коліно свої звички, підлаштовувать себе під ту країну. Чому, якщо у нас все таке гарне? На шо мінять усе? І звичаї прекрасні, і люди чудесні.

На питання, чим для них є петриківський розпис, вони в один голос відповідають: «Це моє життя». Наталія Рибак пояснює:

Це моє життя і причому невід’ємна така складова. Якщо я довго не малюю, я просто хворію. Це просто неможливо. Робота художника дуже цікава і схожа на кар’єру спортсмена: якщо ви тренуєтесь — ви видаєте рекорди, а якщо ви не тренуєтесь — у вас нічого не виходить.

Народне мистецтво — це те, що завжди об’єднує, надихає і мотивує. Наталія Рибак вважає, що петриківку, як мистецтво, варто поширювати серед людей:

— Людям не вистачає цієї гармонії. Я думаю, що ця робота потрібна, обов’язково. І наш народ і любить цю красу, і прагне до неї, і хоче бачить, і самі хочуть малювать. Так що я думаю, в мене дуже багато ще роботи. Треба залучать до малювання всю Україну!

— Поки шо петриківський розпис продовжує жить, борюкається, але глибоко ніхто не копає. Тому що, як ви думаєте, петриківський розпис це шо: птахи і квіти? Уявіть собі: риби, птиці, коні, народна картинка. Це таке широке демократичне явище, шо страшне, а всі ж думають, шо тільки квіточки. Всесвітньо відома петриківка — в принципі всесвітньо невідома, тому що глибоко ніхто не копає. Тому вам карти в руки — шукайте. І справжньої петриківки дуже мало збереглося.

Довгими зимами, коли я сиджу вдома й працюю, це ті вітаміни, які дають мені натхнення і настрій; і подорожувати я дуже люблю і хочу, і великі плани до сих пір, але все рівно, якщо можна так якось назвать мою роботу (не роботу, а життя), то життя — в стилі джаз, сплошна імпровізація.

Над матеріалом працювалиАвторка:Ірина ВолошинаАвтор:Богдан ЛогвиненкоРедакторка:Наталія ПетринськаПродюсерка:Ольга ШорФотограф:Юрій СтефанякФотограф:Павло ПашкоОператор:Павло ПашкоСценаристка:Карина ПілюгінаМонтажерка:Марія ТеребусРежисер:Микола НосокЗвукорежисер:Павло ПашкоБільд-редактор:Олександр ХоменкоТранскрибаторка:Марія ГлухТранскрибаторка:Софія БазькоТранскрибаторка:Гаяна МкртчанКоректорка:Ольга Щербак

10 Травня 2019 21:28