Врятувати цілий хутір під час Голодомору

У свої неповні п’ять років Тетяна Кротова пізнала всі жахи Голодомору. Вона на власні очі бачила розкуркулення односельців, харчувалася немеленими зернами пшениці, боячись, що хтось її викриє. Її батьки переселялися з місця на місце, скрізь ідучи працювати до місцевих колгоспів, аби хоч якось прогодувати п’ятьох дітей. У дорослому віці Тетяна продовжувала дізнаватися із розповідей сусідів жахливу правду про події зі свого дитинства, які увійшли в історію України як Голодомор 1932-1933 років.

Голодомор на Подніпров’ї. Хутір Шевченко

Тетяна Кротова (у дівоцтві — Зайцева) народилася 30 жовтня 1928 року на хуторі Шевченко (тепер — село Травневе) неподалік Кропивницького (колишній Кіровоград, а тоді — Зінов’євськ) на Подніпров’ї. Вона була п’ятою дитиною в сім’ї Івана та Аграфини Зайцевих. Землю на хуторі родина отримала у 1924 році від радянської влади і того ж року переїхала сюди з села Рівного, розпочавши будівництво власної хати. Обоє батьків працювали в колгоспі.

Тетяна пригадує, що врожай 1932 року був не набагато меншим за попередній. Зерно зібрали з полів і за розпорядженням колгоспного керівництва звезли до вільної хати. Його не відправили ні до міста, ні на експорт. Воно просто залишилося там лежати і перегнивати.

За спогадами Тетяни, у них на хуторі від голоду не помер ніхто. Почасти завдяки голові місцевого колгоспу Никифору Романенку.

— Він кожний вечір комірнику давав список: залежно від сім’ї скільки тому і тому потрібно видати пшениці (із конфіскованої). І на другий день — другому. Якби це дойшло до влади, то його б розстріляли, звичайно.

Люди боялися товкти це зерно у ступах (бо хтось міг почути), хоч і знали, що в селі не було зрадників, які могли б донести. Однак боячись раптової перевірки чи навіть того, що повз хату міг пройти хтось чужий і почути, як мелють зерно, селяни не ризикували цього робити.

Часом місцеві вирушали на пошуки їжі до сусідніх сіл. Ходили за 10, а то й 20 кілометрів, щоб обміняти речі побутового вжитку на щось їстівне.

Завдяки лояльності колгоспного керівництва сім’ї Зайцевих вдалося зберегти корову, тому вдома було молоко. Пшеницю ж варили у казанку цілою.

— Оце зараз, мов переді мною, — відерний казан, який мама витягає із печі. А пшениця розварена така, розпукла. То це ж не було, як тепер: каждому окрема тарілка — а глиняні великі миски були. Насипає мама ту пшеницю у миску, наливає молока — і це в нас компанія.

Цілі зерна довго перетравлюються, тож аби ніхто не помітив решток пшениці у відходах людської життєдіяльності, справляти природні потреби ходили до клуні. Там неперетравлені зерна пізніше визбирували кури — завдяки цьому вони продовжували нестися.

Переїзд у село Громуха

У 1935 році сім’я Зайцевих переїхала до батькової родини у Громуху, що поблизу села Рівне. Сім’я поселилася у хаті, попередніх власників якої виселили, назвавши куркулями.

Сусіди розповідали Тетяні, що в Громусі голод був сильнішим, ніж на хуторі. Люди харчувалися здебільшого корінням лопухів, а в пошуках м’яса вирушали на місцевий скотомогильник і їли рештки здохлих коней. Зібране раніше зерно звідси також нікуди не вивозили. Як і на рідному хуторі Тетяни, його зсипали на купу в одній із «куркульських» хат. Хату водночас використовували й для інших господарських потреб: там тримали корів і курей, відходи яких змішувалися з зерном, утворюючи купи перегною.

Тим часом мешканці Громухи масово гинули, бо не мали чого їсти. Так померла донька Тетяниної тітки Меланії Шинкевич. У їхній родині це була єдина смерть. Однак часто люди вимирали цілими сім’ями. Померли, зокрема, батьки сусідки Зайцевих Марійки Чабанки. Вимерла вся родина знайомого сім’ї — Фоми Цибулі. У пошуках роботи він вирушив до Запоріжжя і, вже повернувшись, дізнався, що його дружина та троє дітей загинули від голоду. У сусіда через дорогу Ларіона Ленецького з голоду померли батьки. Не стало матері й батька у двох хлопців — Івана й Сашка Кінш, яким потому всіляко допомагали батьки Тетяни.

За розпорядженням голови місцевого колгоспу померлих у Громусі забирали й скидали на місцевому цвинтарі. Іноді туди звозили ще живих людей.

— Голова колгоспу загнав більше половини села на той світ. Гарба (віз для господарських потреб. — ред.), чорні воли і наряд — два мужики сильніші — кожен день об’їжджають село, кожну хату. Не тільки вже мертвих, а ще живих (ну вже він не жилець на білому світі), кажуть, вивозили на кладовище. Ніякої ями — у купу скидали, аж у 1935 році викопали яму і граблями кості згорнули у ту могилу.

По смерті голови односельчани не захотіли ховати його як слід.

— Коли він помер, яму викопали трактористи. У колгоспі труну зробили, а на цвинтар навіть не машиною завезли, а трактором із причепом. Не захотіли хлопці везти його через село, а повезли десь кілометрів через п’ять лісосмугою. Зробили великий круг і, заїхавши на кладовище, підняли причіп — труна з нього і полетіла. Ніхто не дивився, як вона там упала: чи сторч, чи рівно, чи набік — просто присипали. Ось так його поховали односельці за те «добро», яке він робив людям.

У Громусі рейди в пошуках харчів відбувалися навіть у 1935 році. Місцеві активісти продовжували відбирати в селян будь-яку поживу, влаштовуючи перевірки по хатах, чого, за словами Тетяни, ніколи не траплялося на хуторі Шевченко. Хоч їхню сім’ю й не чіпали (як новоприбулих), вона добре пам’ятає історію, яку почула від свого сусіда Миколи Громка. Їхні обійстя були поряд, через річку.

— Він теж, як і я, з 1928-го року. Розповідав, що у них було п’ятеро дітей, баба, батько й мати. Баба і мати гарні майстрині були: ткали полотно, рядна. Ну і це ж уже в Голодомор батько чи рядно, чи ряднинку, чи скатерку, чи кусок полотна бере і іде по селах мінять. Ну, виміняв буряка сахарного. Уже ж помили його і не чистили, щоб лишнє ж не відкидати, помили — і у піч. Ось приходять активісти, ну без голови, перевірити, чи що є, чи все ж вигребли до грама. А чують, шо буряк пахне із печі. Каже (сусід Микола. — ред.): «Відкривають заслонку, витягають той казанок, ставлять на стіл (четверо чи п’ятеро їх зайшло), стали кружка, з’їли, — каже, — до кусочка. Нам, дітям, і по кусочку не оставили».

Дітьми, що в Голодомор чи після нього стали сиротами, опікувався колгоспний патронат (на кшталт дитячого будинку. — ред.). Він діяв у Громусі, туди звозили дітей із усіх навколишніх сіл. Потрапивши сюди, вони мали принаймні якийсь шанс на виживання.

— Це як виглядало — бабка сама жила. Вона цих дітей доглядала, готувала їм і отримувала на них пайок. Його кожного дня видавали із колгоспної комори. І так ці діти тут перебували до повноліття. Потім хлопці в армію пішли, а дівчата заміж повиходили. Тут, чи по сусідніх селах, чи у райцентрі — всі на цих теренах лишилися. На батьківщину свою ніхто не повертався, бо там, вочевидь, нікого із рідні не залишилося і ніхто їх не шукав.

У порожні хати, що залишалися після померлих, намагалися заселити переселенців із Росії. Так у Громусі з’явилися 4‒5 сімей із Муромського району Владімірської області Росії. Нові жителі привезли з собою із дому чимало продуктів: картоплю, горох, груші. Однак ніхто з них не прижився на новому місці. Лише одна росіянка вийшла заміж за місцевого і залишилася жити у селі до самої смерті.

Спогади чоловіка Тетяни

У 1945 році, коли в Україні на окремих територіях ще тривали бойові дії Другої світової війни, Тетяна Кротова стала студенткою училища в Кропивницькому (на той час — Кіровоград). Тоді у Громусі люди так само голодували, хоч у післявоєнні роки смертельних випадків не було. Дівчина отримувала стипендію у розмірі 33 карбованці, а головне — 500 г хліба кожного дня, що давало змогу виживати.

У 1948 році Тетяна закінчила училище і за плановим розподілом почала працювати вихователькою в дитячому будинку в селищі Тарутино, що в Бессарабії. У Тарутинському районі таких будинків було два — після Голодомору 1932-1933 років та масового штучного голоду 1946-1947 років багато дітей стали сиротами.

Там вона вийшла заміж, а у 1950 році почала вчителювати у місцевій середній школі. Цього ж року у подружжя народився син.

Тетянин чоловік, Іван Кротов, добре запам’ятав голодні роки і ділився дитячими спогадами з дружиною. Він народився у селі Гродовське Мостівського району на Причорномор’ї. Походив із нащадків кріпаків-переселенців із Орловської губернії, які заселили ці землі ще за часів Російської імперії. Батько Івана помер від голоду в 1932 році, а через рік не стало і матері. Крім 9-річного Івана, сиротами залишилися його 11-річний брат та 5-річна сестра.

— У них в колгоспі дітям видавали пайок: якась затірка, вода і одна-дві жмені борошна. По нього ще за життя матері ходив старший брат. Мати ж сама не їла і померла на лежанці. Вони усі троє спали на печі і ще кілька днів переходили через мертву матір, думаючи, що вона спить. Їли також конину, хоч слабкі шлунки її не перетравлювали. Згадував, що хтось міг йти і випорожнитися шматком конини, а інший йшов і підбирав. Прополоскав у річці — і їсть. І кладовище було за селом, обгороджене муром із ракушняка (село було біля моря). Під’їжджали гарбою до того муру, перекидали за нього померлих і їхали далі. Так було на батьківщині мого чоловіка.

Пізніше всіх трьох дітей забрали до патронату в Одесі. Після сьомого класу Іван вступив до ремісничого училища, однак невдовзі розпочалася Друга світова війна. Під час евакуації він разом із братом потрапив аж на Урал, а згодом – до Казахстану. Із настанням повноліття пішов на фронт, а після закінчення бойових дій повернувся до України. Тоді ж в Бессарабії зустрівся з Тетяною. Там вони поєднали свої долі, розпочавши разом нове життя.