«Почуйте голос Маріуполя» — серія історій людей, яким вдалось евакуюватися з блокадного Маріуполя. Ми продовжуємо серію розмовою з Олею, яка була свідком авіаударів у пологовому будинку 9 березня.
Оля народилася у Донецькій області, у місті Дружківка. Дівчина переїхала до Маріуполя, коли їй виповнилося десять років. На момент вторгнення російських військ до Маріуполя Оля була на дев’ятому місяці вагітності. Чотири дні дівчина провела у підвалі, перш ніж наважилася поїхати до пологового будинку напередодні переймів. Наступного дня, коли на світ з’явилася новонароджена донечка Олі, окупанти скинули бомби на пологовий будинок, де перебували десятки породіль та вагітних жінок, пояснюючи це тим, що насправді лікарню нібито захопили батальйон «Азов» та інші радикали. Внаслідок цього авіаудару троє людей загинуло, зокрема одна дитина, 17 отримали поранення. Олі з донькою пощастило врятуватися.
— Ми до останнього думали, що нападу на Україну не буде. Думали, що це все фейк. Бо це ненормальна ситуація, яка не мала би статися в Україні. Коли все почалося, ми сподівалися, що через три-чотири дні все налагодиться. У мене був визначений термін пологів, мені потрібно народжувати зо дня на день. Тож зірватися і поїхати я не могла, бо перейми могли розпочатися в дорозі.
Я потрапила в пологовий будинок першого березня. Мене відправив батько, тому що я вже чотири дні поспіль сиділа у підвалі і боялася виходити. Тривали обстріли. Тато сказав мені: «Оль, не дай бог перейми почнуться в підвалі, ми тебе не зможемо довезти до лікарні», бо на той момент у місті вже були перебої з транспортом.
Сьомого березня у мене почалися перейми, але нічого не відбувалося. Наступного дня я попросила, щоб мені зробили кесарів розтин. У той день на зміні були лише чергові лікарі. Інші перебували в районах, які більше постраждали від обстрілів. Завідувач лікарні постійно був на роботі: і вдень і вночі проводив операції та приймав пологи. Він не спав практично. Вранці 9-го мене перевели в загальну палату, щоб я вже відходила від операції. Моє ліжко стояло біля вікна. І у мене, напевно, спрацювало якесь передчуття: я почала просити медсестер, щоб вони мене перевели в коридор, там де немає вікон. Але вони лише посміялися з мене: «Заспокойся, будь ласка, чого ти починаєш, зараз ніде не безпечно, лежи собі».
У мене був «кокон» для дитини. Я ним закрила бильця на ліжку, бо подумала, що якщо скло полетить з вікна, так воно не зачепить дитину. Опустилась на коліна, щоб переодягнути доньку, бо не могла нахилитися до неї. В якийсь момент з рук випала серветка. І коли я нахилилася за нею, над моєю головою пролетіло вікно. Вікно, стеля з третього поверху, стіна — от це от я точно пам’ятаю. І єдине, що я встигла, так це схопити дитину та накрити її собою.
Далі я зірвалася на ноги. Вихід з палати був завалений. Я почала виламувати двері, щоб якось вийти назовні. Коридор був повністю зруйнований. Звідусіль вибігали дівчата, їхні лиця були усі в крові. Скоріш за все, уламки вікон полетіли їм прямо в обличчя. Усі вони тримали діток на руках. Я вилетіла в коридор і почала кричати лікарям: «Врятуйте мою дитину!» Оскільки в мене був шов від кесаревого, я не могла розгинатись. Тож напівзігнута тягнула дитину за собою в підвал, аби сховатися. Виявилося, що частина підвалу також була зруйнована.
На момент вибуху там були біженці з різних куточків міста. Вони приїжджали в цю лікарню, оскільки завідувач пологового приймав усіх, він не міг відмовити нікому. Через пару хвилин з’явилися військові, пробилися до нас у підвал і почали виводити жінок із дітьми та вагітних. Ми вийшли на вулицю і побачили, що лікарняного двору нема. Усе було спалене, скрізь горіли машини.
Коли я вибігала з пологового, один із військових допоміг мені донести дитину до авто поліції. Він плакав, у нього на очах були сльози. Він повторював постійно: «Як так, це ж пологовий будинок, це ж діти». Я попросила, щоб мене відвезли додому. Батьки вибігли мені назустріч. Вони були в шоці, одразу забрали в мене дитину. На щастя, на ній не було жодної подряпини. Мої ноги були поранені уламками. Ми з новонародженим малям знову спустилися у підвал, бо обстріли тривали. Хоч вони і не були в нашому районі, але я їх чула. Усі наступні дні, з 9-го по 14-те, я провела з дитиною там, бо почала боятися усіх різких звуків: від вибухів та автоматних черг. Коли наші сусіди дізналися, що я після кесаревого розтину, принесли мені антибіотики. Там було три таблетки. Ще я обробляла собі шов «Бетадином» — і все. Більше в мене не було нічого, ніяких засобів під рукою, щоб якось за собою доглядати після операції. Малечу ми періодично виносили з підвалу на 5—10 хвилин в розтоплену баню, а далі спускали назад до підвалу. Будинок не опалювався.
Я не знаю нічого про дівчаток, з якими я лежала, тому що мій телефон, як і всі мої документи, лишились у пологовому. Тож вони або згоріли, або лежать десь під завалами. Паспорт, права на машину, техпаспорт, свідоцтво про шлюб, обручка. Я її зняла перед тим, як йти на операцію, бо пальці опухали. Гроші були у мене в сумці. Бо коли я збиралась у пологовий, сподівалась, що організують зелений коридор, тож спакувала найнеобхідніше, щоби якщо що — одразу виїхати. Але зеленого коридору не зробили.
На час моїх пологів у місті не було ні інтернету, ні зв’язку. Маріупольські лікарі записали дані про мої пологи лише в паперовий журнал. У базу даних мене не внесли. І тепер, щоб довести, що це моя дитина, мені треба провести ДНК-експертизу, тому що а раптом там під обстрілами пологового я схопила чужу дитину. Я все це прекрасно розумію, що юридично це все може бути в житті. Але фактично я тримаю свою дитину на руках і не розумію, як мені отримати на неї хоч якийсь документик, який би підтверджував, що вона — моя.
Чотирнадцятого числа сусід повідомив татові, що зняли блокпост зі сторони Мелекіно. Люди підтвердили: «Так, сьогодні виїхало дуже багато машин». Тато прибіг додому і сказав: «Давайте вирішувати, виїжджаємо чи ні». Ми розуміли: це наш шанс. Єдиний і останній шанс. Більше такого може й не бути. Ми зібралися десь за 5 хвилин. Я була за кермом, оскільки лише я вмію водити у сім’ї. По дорозі були нерозірвані міни. Ми виїхали на блокпост, там стояли два розбитих БТР. Далі дорога була замінована. Тож ми об’їжджали по полю і молилися всю дорогу. Боялися, щоби не було літака та авіаудару.
У Мелекіно є пансіонат «Троянда». Там нас прийняли добрі люди. Дали нам кімнату, нагріли її для дитинки, нагодували нас, напоїли. Ми відразу почали дзвонити своїм родичам, які мешкають не в Маріуполі, щоб повідомити, що ми живі-здорові. Ми залишилися в Мелекіно на одну ніч, після чого знову вирушили в дорогу. Спочатку був Бердянськ, де ми застрягли на чотири дні через пошуки пального. І лише потім ми вирушили далі: через Запоріжжя до села в Тернопільській області, де нас чекали родичі. Туди попередньо евакуювалася також дочка моєї мачухи, яка тікала разом із родиною з Дружківки. Тож нам надали житло — цілий будинок. А ще — продукти та все для діток.
З одного боку, зараз я спокійна, бо моя дитина у безпеці. Вона другий день нормально спить. Вперше за два тижні свого життя вона покупалась. І від цього в мене на душі добре. Я розумію, що можу своїй дитині дати якийсь маленький спокій. А з іншого боку, у мене все одно є страх. Я не вірю, що це скінчиться коли-небудь.
Я відчуваю до російських військових ненависть. Тому що мене позбавили дому. Мене позбавили міста. Позбавили мою дитину нормального дитинства. Я не знаю, куди нам тепер повертатися з сім’єю. Я досі не можу зрозуміти, як це можна було зробити. Мені здається, навіть у часи Другої світової війни так міста не руйнували, як винищили Маріуполь. Зараз місто зруйноване на 85 %. Там практично нічого вже немає. Єдине, що вціліло — кілька районів, але, я думаю, і вони ненадовго залишились цілими.
У Маріуполі зараз перебувають здебільшого мешканці віком моїх батьків — 50+. Вони не виїжджають, тому що бояться мародерів. Кажуть: «Ми все життя жили, добра наживали, а зараз залишимо, наприклад, свої квартири, мародери залізуть. А потім, якщо це все закінчиться, ми повернемося в порожні квартири?» Ніхто не знав, що таке трапиться і ніхто не купував собі будинок десь на заході України про всяк випадок. І тому багато хто там залишається і терпить усе це: відсутність медикаментів, трупи на вулиці, нестачу їжі та води. У цих людей немає іншого дому. Як і іншого життя. Тому вони хапаються за останні сантиметри надії.
На момент нашої розмови, 23 березня, Оля вже була в Тернопільській області разом зі своїми рідними. Зараз дівчина шукає юриста, який би допоміг їй із оформленням документів на дитину та відновленням усіх загублених паспортів і свідоцтв. Якщо ви готові допомогти, напишіть нам у соціальні мережі з темою «Почуйте голос Маріуполя».
