Як працює російська пропаганда в медіа

Європейські країни вже не перший рік системно відбивають атаки кремлівської пропаганди: від навали ботів до сконструйованих медіакампаній. На серйозність проблеми вказує те, що у 2015 році країни ЄС створили Оперативну робочу групу зі стратегічних комунікацій (ESTF — East StratCom Task Force), щоб протистояти дезінформаційним кампаніям Росії. Випадки кремлівських медіаатак ретельно збирають у єдину базу. А от у самій Росії Путіну таки вдалося створити альтернативну інформаційну реальність на межі здорового глузду. Із початком повномасштабної війни інфопростір Російської Федерації особливо нагадує Задзеркалля. Тільки замість Аліси — схиблений диктатор Путін, який інформаційно отруює своїх громадян за їхньої мовчазної згоди.

Чи була свобода слова в Росії?

Цензура в Росії з’являлася практично одночасно з формуванням російської держави. Спочатку це був контроль за духовним життям — Російська Православна Церква (РПЦ) монополізувала свою владу, церковні ієрархи пильнували всі книги в країні. Перший документально зафіксований дозвіл на церковну цензуру є у збірці «Стоглав» 1551 року, де, крім іншого, було дозволено переглядати рукописні книги перед продажем. А от цензурними репресіями не гребували вже у XVII–XVIII ст. Тоді знищували «неугодних» людей (передусім представників культури), а також рукописи та книги.

Із приходом Петра I, який поступово відібрав у церкви монополію над культурним життям, духовна цензура змінилася на світську. Звісно, російському царю вдалося вивести культуру на якісно новий рівень, однак відтепер цар же і став головним цензором, залучивши до цього помічників. У 1708 році, під час війни зі шведами, Петро I видає розпорядження, що є першим документом воєнної цензури.

Імператриця Єлизавета продовжила цензурні традиції свого попередника, хоч вони вже мали більш хаотичний характер. А от Катерина II стимулювала культурне життя, водночас чітко регламентуючи його. За її правління цензура набула офіційного статусу та була інституціалізована. Реалізовувалася вона як цензура змішаного типу — світська й релігійна. Цікаво, що саме Катерина II, створивши журнал «Всякая всячина», який за її задумом мав формувати суспільну думку в царській Росії, відточувала механізми пропагандистського впливу. Йдеться про своєрідну «зручну журналістику» — свідоме відкидання злободенних тем і восхваляння життя в країні.

Попри те, що де-юре цензуру в Росії скасували в 1905 році (Царський маніфест), вона не зникла ані тоді, ані зараз. За більш ніж 100 років змінилися тільки інструменти й масштаби утисків свободи слова. Забороняють зараз фактично те ж, що й за царської Росії: будь-які матеріали, які дискредитують владу й церкву, розпалюють «міжусобиці» або з погляду правлячої верхівки є аморальними.

Традиційна російська цензура — це жорсткий засіб виховання зручного суспільства. Штрафи, закриття газет і друкарень, підкуп та репресії — на початку XX ст. влада майже повністю контролювала ЗМІ. А перед початком Першої світової видали «Тимчасове положення про воєнну цензуру», щоб під прикриттям воєнного стану повністю розв’язати собі руки в боротьбі з неугодними ЗМІ.

Із утворенням Союзу Радянських Соціалістичних Республік комуністична влада старанно розвивала культ супердержави, що «впєрєді планєти всєй». Міф про винятковість СРСР, її влади й народу просували буквально всюди — у новинах, літературі, кінематографі, публічному просторі (афіші, агітки, вивіски тощо). Тодішній світлий соцреалізм аж ніяк не перетинався з реальністю — інформацію про тотальний дефіцит товарів, постійні спостереження й переслідування «інакодумців» замовчували.

Із приходом Сталіна культ вождя досяг апогею. Закріпився наратив про те, що у всіх бідах винен Захід, а США — обитель зла. Радянська пропаганда, яку тут згадуємо майже побіжно, була феноменом неймовірного розмаху і впливу. Це предмет дослідження багатьох міждисциплінарних студій, адже наслідки цього впливу, на жаль, досі повністю не викорінені.

Нині Путін, який називає розпад Радянського Союзу найбільшою геополітичною катастрофою XX століття, успішно реанімував практично всі інструменти радянської пропаганди. Він не зраджує перевіреній схемі фейкотворення і заборон. Логіка його дій у медіапросторі теж незмінна — це принцип «якщо ти не з нами, значить, ти проти нас». Завдяки низці законодавчих рішень очільник РФ із року в рік просто знищує незалежну пресу і деактивує громадянське суспільство. У всесвітньому індексі свободи преси за 2021 рік Росія займає 150-ту сходинку зі 180-ти. Для порівняння: у 2019 році Україна була на 102-й позиції, у 2020 — на 96-й, у 2021 — на 97-й.

Заборони і владарюй. Сучасна хронологія

Повернувшись вдруге на президентський пост у 2012 році, Путін посилив інформаційний контроль: пильнують тепер не тільки друковану пресу, а й інтернет. Влада отримала інструменти для цензури й обмеження доступу до інформації.

2012 рік

Дозволено блокувати вебсайти без рішення суду (закон РФ «Об информации, информационных технологиях и о защите информации»). З’являється «чорний список», яким керує Роскомнадзор. У результаті цього заблоковано більше 100 тис. сайтів і більше 4 млн вебсторінок (станом на липень 2018). Із року в рік кількість заборонених сайтів, внесених у спеціальний реєстр зростає: у 2020 році — 4931 сайт, у 2021 — 7018. Важливо зауважити, що ініціаторами блокування сайтів є не тільки Роскомнадзор, а й інші відомства — Генпрокуратура, МВС, ФПД (Федеральна Податкова Служба) тощо. У результаті цього майже 175 000 сайтів опинилися в Реєстрі тих, що заборонені в РФ.

2013 рік

Намагаючись відстояти класичні уявлення про родину, Путін забороняє так звану пропаганду ЛГБТ+, зокрема через Інтернет — за це призначено штрафи як для фізичних осіб, так і для медіа (ст. 6.21 Кодексу РФ про адміністративні правопорушення). Доповнили і Кримінальний Кодекс: штраф або строк до 3 років можна було отримати за «публічні дії, що виражають явну неповагу до суспільства і здійснені з метою образити релігійні почуття вірян». Публічні заклики до дій, що загрожують територіальній цілісності РФ, згідно з тодішніми правками до Кримінального Кодексу, коштують 5 років позбавлення свободи. А за «Законом Лугового», названого за прізвищем депутата держдуми РФ, влада без судового рішення може блокувати інтернет-ресурси, які, на їхній погляд, закликають до екстремістської діяльності.

2014 рік

У межах великої кампанії по боротьбі з тероризмом прийнятий так званий «Закон про блогерів». Блогери з аудиторією понад 3000 унікальних відвідувачів повинні були зареєструватися в Роскомнадзорі. Оскільки чіткого визначення поняття «блогер» у законі не було, то під нього підпадало чимало користувачів соцмереж. Тобто вони могли нести відповідальність за будь-який пост, репост чи коментар. Також їх зобов’язували вказувати справжнє ім’я, прізвище, залишати контактні дані. Закон діяв аж до 2017 року.

Ностальгія за СРСР і героїзація Другої світової війни, яку в Росії називають Великою Вітчизняною війною, проявилася у доповненні до Кримінального кодексу РФ. Опинитися за ґратами можна було через поширення «неправдивої інформації» про СРСР у часи Другої світової та «реабілітацію нацизму». Річ у тім, що Росія транслює не об’єктивну історію Другої світової, а відбілену та красиву. Це допомагає утвердити наративи про потужність і доблесть росіян, а також виняткову роль Росії у підтриманні світового порядку. З огляду на це будь-які висловлювання, що є намаганням показати історичну об’єктивність цих подій — ризик для громадянина РФ.

Нові правки «Закону про ЗМІ» (2014, 2015) зменшили частку російських ЗМІ, якими можуть володіти іноземці — з 50 % до 20 %. Також їх почали називати «иностранными агентами» (укр. «іноземними агентами»).

2015 рік

Конфіденційність особистих даних інтернет-користувачів у РФ опиняється під загрозою: почав діяти закон, згідно з яким їхні дані зберігаються тільки на серверах, розташованих у Росії.

2016 рік

Вступив у силу закон, який зобов’язував новинні агрегатори перевіряти «суспільно значущу» інформацію та нести за неї відповідальність. Якщо влада оскаржить рішення про достовірність, агрегатор має видалити її впродовж 24 годин. Також закон виключає можливість іноземного володіння агрегаторами, інформація в яких подана російською мовою або мовою інших народів РФ.

Так званий «пакет Ярової» зобов’язав операторів зв’язку й інтернет-провайдерів зберігати всю інформацію про діяльність користувачів щонайменше 6 місяців, а також надавати її на вимогу служб безпеки навіть без ордеру.

У виборче законодавство, пов’язане з роботою ЗМІ, внесли правки, що не дають будь-якому росіянину скористатися своїм правом на доступ до інформації під час виборчої кампанії. Це стало дозволено тільки акредитованим журналістам, які мають відповідати певним критеріям (стаж роботи від 2 років і офіційне працевлаштування) і пройти бюрократичне коло попереджень організаторів виборчої комісії про свій намір робити фото- чи відеозйомку.

2017 рік

З’явилися перші заборони VPN та інтернет-анонімайзерів. Користувачі месенджерів втратили право на анонімність — їх ідентифікують за номерами мобільних телефонів.

Статус «иностранного агента» відтепер отримують не тільки зарубіжні медіа, а й російські. Умови його отримання досить розмиті: медіа мають іноземні кошти чи власність (сюди можна зарахувати навіть повернення коштів із інтернет-сервісів Airbnb, Amazon тощо) та беруть участь у політичній діяльності (трактування «політичної діяльності» теж неконкретне).

2020 рік

«Іноземними агентами» стали визнавати не тільки ГО і медіа, а й фізичних осіб. Першими у список потрапили правозахисники, митці й журналісти, які співпрацювали з «Север.Реалии» — медіапроєктом російської служби «Радіо Свободи», що висвітлював події північно-західного округу РФ за всіма журналістськими стандартами.

У РФ статус «иностранный агент» — майже синонім до слова «шпигун», що відсилає до часів КДБ (Комітет державної безпеки в СРСР) і стигматизує учасників інфополя. Окрім появи у спеціальному реєстрі Роскомнадзору, вони зобов’язані маркувати спеціально визначеним текстом усі свої матеріали (опубліковані і до, і після отримання цього статусу), проходити регулярні аудиторські перевірки і звітувати про свою діяльність Мін’юсту, а також повинні зареєструвати юрособу в РФ (фізосіб це теж стосується). Унаслідок цього позиція медіа значно послабилася: з’явилося багато перепон журналістській діяльності, наприклад, менше охочих давати інтерв’ю й коментарі. Також зменшилася кількість партнерів і рекламодавців.

За невиконання цього закону передбачено штрафи або обмеження свободи до 2 років. Оскаржити рішення про присвоєння такого статусу поки не вдалося нікому.

Путін керує не тільки зі свого бункера, а й із телевізора. Пітер Померанцев, спеціаліст із сучасної російської пропаганди та медіа, у своїй книзі «Нічого правдивого й усе можливо» слушно зауважив, що «телебачення — єдина сила, яка може об’єднати та скріпити цю країну й керувати нею». За даними Міжнародного ПЕН, російська влада тотально контролює інформаційний простір: більшість ЗМІ — державні, тобто пропагандистські, або належать фізичним особам, вигідним Кремлю. До повномасштабної війни все йшло «за планом», адже соціологічні дослідження свідчать про те, що станом на початок 2021 року телевізор залишався головним джерелом отримання інформації про РФ і світ для багатьох росіян (64 %). На другій позиції — соцмережі (42 %), з-поміж яких суттєво лідирує «Вконтакте». За умови дотримання всіх перелічених драконівських законів про об’єктивні медіа навіть не йдеться.

Спостереження за розвитком подій у медіапросторі Росії після повномасштабного вторгнення в Україну дає підстави припускати, що медіаплану «Б» у них не було. Поки російські військові везли у своїх танках парадні форми й ордени за взяття українських міст, кремлівська пропагандистська машина потроху робила заготовки матеріалів про «тріумфальну денацифікацію». Щоб не допустити інформаційного сум’яття, влада РФ одне за одним закриває або блокує в Росії ліберальні медіа, які наважувалися опиратися медійному порядку денному. Це «Эхо Москвы», «Новая газета», «Дождь», «Медуза», «Настоящее время», DOXA, «Голос Америки», BBC, Deutsche Welle, «Крым.Реалии» та ін. Також блокує Twitter, Facebook, Instagram, VPN. Смішно і грішно — російські блогери просять компанію Meta відшкодувати завдані збитки (1 млрд $) за втрату роботи.

Далі — ухвалений в березні 2022 року «закон про фейки», який передбачає кримінальну відповідальність за поширення недостовірної інформації про дії збройних сил РФ (3–15 років колонії), заклик до введення санкцій проти РФ (до 3 років ув’язнення) чи публічні дії, що дискредитують російську армію (від штрафів до 3 років позбавлення волі). Слово «війна», до речі, теж офіційно заборонено. У ЗМІ, які війну називали війною, Роскомнадзор вимагав видалити ці публікації, а декілька незалежних медіа просто закрили. Цей закон, що фактично є останнім гвіздком у домовину свободи слова в Росії, прийняли одноголосно й одразу в трьох читаннях. Перші кримінальні справи за «воєнні фейки» вже відкрито. Чимало медіа після прийняття цього закону оголосили про закриття (Znak.com, радіостанція «Cеребряный Дождь») або змушені були переформатувати діяльність (The Village переїхали у Варшаву, Bloomberg i СNN відкликали своїх журналістів із РФ), деякі видалили з сайту всі свої матеріали. Таким чином влада РФ змушує мовчати не тільки ЗМІ, а й звичайних користувачів інтернету, незалежно від кількості їхніх підписників. Опинитися за ґратами можна буквально через репост чи коментар під «забороненим» матеріалом. Прокремлівська влада настільки боїться правди, що заборонила навіть публікувати інтерв’ю з Президентом України, яке робила Meduza (медіа, що визнане «иностранным агентом»).

Щоб підкріплювати в росіянах ілюзію їхньої невинності у цій повномасштабній війні, РФ випускає на сцену своїх пропагандистів. Вони, як підмітила журналістка Валентина Аксьонова, розігрують партію «гри в присоромленого ліберала». Найяскравіший поки що приклад — поява 14 березня Марини Овсяннікової з плакатом «No War. Остановите войну. Не верьте пропаганде. Вам здесь врут» у ефірі Першого каналу. Західні медіа проковтнули цю наживку, не розбираючись, що Марина Овсяннікова — досвідчена редакторка Першого каналу, її соцмережі переповнені атрибутикою нинішньої війни, а весь цей перформанс — дешева постановка. Редакція Першого каналу швидко зробила так, щоб на їхньому сайті цей фрагмент був недоступним для перегляду, однак він уже встиг розлетітися у світовими медіа та соцмережами. Результат — Росія знову дорвалася до балалайки, солодко співаючи Заходу одну й ту ж пісню: ні війні, росіяни не винні, ми з Україною дружимо. «Вихід в люди» Овсяннікової змінив порядок денний — того дня ще вранці весь світ говорив про трагедію в Маріуполі, а ввечері обговорював «героїзм» медійниці.

«Порушення» російського закону «Про фейки» Овсянніковій фактично зійшло з рук — суд оштрафував її на 30 000 рублів (приблизно 366 $). До речі, пропагандистка з п’ятнадцятирічним стажем змінила місце роботи і тепер працює в редакції Die Welt. Українці обурюються, а німців усе влаштовує. Згодом німецька Weimer Media Group назвала її лауреаткою «Премії ЗМІ за свободу» у Східній Європі. Серед інших лауреатів — президент України Володимир Зеленський і лідерка білоруської опозиції Світлана Тихановська. Журі премії обґрунтувало це рішення тим, що «українці, білоруси та росіяни стоять на передовій боротьбі проти зла, війни та тиранії…». Вручення цієї премії Овсянніковій нормальною мовою можна «перекласти» так: байдуже на національність, усі ми дружні народи й хочемо миру. Ось так пропаганда перемагає здоровий глузд.

Показово, що журфак Московського державного університету (МГУ) закрив освітній модуль «Політична журналістика». Його об’єднали з «Соціальною журналістикою», обґрунтовуючи рішення зменшенням кількості зацікавлених у цій спеціальності. Саме на цьому курсі готували студентів, які потім ішли працювати у відносно незалежні медіа РФ.

Ще одне можливе «покращення» — пропозиція депутата держдуми РФ Андрія Лугового створити окремий закон про «иностранных агентов». Влада 11 березня 2022 року вже погодила створення єдиного реєстру фізосіб «іноземних агентів» і пов’язаних із ними людей. Вочевидь, цензура знову може перерости в одиничні чи масові репресії. «Їм має бути страшно», — слова Андрія Лугового, які коротко ілюструють реалії життя у цій країні.

Телевізор замість голови

Медійна диктатура створює чудовий плацдарм для просування будь-яких наративів влади. Це спосіб формувати світогляд росіян у найвіддаленіших закутках країни, де телевізор — найбільше благо. Із кожного ящика роками лунали ідеї, що Росія — «вєлікая і маґучая», з «вєлікой культурой», і якій під силу все, навіть націоналізація IKEA. Якщо і є якісь проблеми, то винні в цьому західні країни, які в інфореальності РФ апріорі підлі та заздрісні.

Контент подають під таким соусом, що Росія ніколи не була винна у жодному конфлікті, будь-яка її участь — виключно миротворча. Під час повномасштабної війни проти України пропагандистська машина трохи «підкручує» наративи і вкидає в інфопростір ідею, що західні медіа роблять із мухи слона й надто нагнітають. І, звісно, що всі, хто за межами РФ, — це вороги. Так кремлівська влада легітимізує війну проти всіх. Війну інформаційну і буквальну. За результатами недавніх опитувань, 71 % росіян підтримують війну в Україні, хоча, зважаючи на стан свободи слова в РФ, об’єктивність цих даних — під великим питанням.

Культивування жорстокості спрацювало проти самих росіян — вони мовчки миряться з дійсністю, навіть якщо вона їх не влаштовує. Росіян більше лякає автозак, ніж відсутність свободи слова. Вони не вважають себе здатними щось змінити. Звісно, це ще й очевидний результат впливу їхньої пропаганди, яка вселила думку, що всі революції виникають не з волі народу, а на замовлення зацікавленої влади. Тому вони чекають, поки з’явиться якийсь політичний герой і розрулить усі проблеми в державі. Результат — пасивний народ, який підтримує культ диктатора.