Величезна територія на березі річки Турунчук у причорноморському селі Троїцьке у радянський час була колгоспною. Згодом ця земля була закинутою, отримавши в сусідство чимале сміттєзвалище. Через родовище пісків тут збиралися розрити кар’єр. Утім, розкопки так і не почалися, адже берегові землі викупив і зберіг фермер-підприємець Павло Тулба. Вивізши звідси 300 вантажівок сміття, він заклав змішаний сад, аналогів якому в Україні немає. Тепер Павло вирощує горіхи, фундук та шипшину та працює не над сировинним виробництвом, а над підприємством, що створює додану вартість – тут вже працює цех із переробки горіхів на горіхову пасту.
До 2012 року тут був майже пустир: залишки колгоспних будівель, розвалені та обгорілі, бур’яни та сміття, яке ніхто не поспішав прибирати, і, здавалося б, повна безперспективність, але – з чудовим краєвидом із пагорба. Якраз цей пейзаж колись спонукав теперішнього власника горіхового саду купити тутешню землю і створити сад із волоських горіхів, фундука і шипшини. А через кілька років — не просто успішно зібрати урожай, а й відкрити завод із переробки горіхів.
Як «божевільні з міста» заклали сад
Павло Тулба народився і виріс у Молдові. Після школи він приїхав на навчання до Одеси, здобув фах інженера-технолога виноробства і бродильних виробництв та залишився в Україні. За національністю Павло – гагауз (детальніше про цей народ читайте тут: Гагаузи України. Хто вони?), однак після багатьох років життя в Україні вважає себе більше українцем.
Протягом 10 років Павло Тулба працював на ринку експорту волоського горіха. До різних країн, зокрема, до Китаю. Також працював як посередник із арабськими компаніями на аграрному ринку України, займався горохом, нутом, просом. Павло згадує, що в певний час вирішив піти з бізнесу експорту горіха, адже в Україні ця галузь є проблемною і має недостатнє правове регулювання.
— Ми нічого не вирощували. У населення горіх купували, чистили, сортували, калібрували, запаковували і відправляли за кордон. Певний час це був цікавий бізнес, поки його не зруйнував Китай. Крім того, в Україні це була дуже корупційна тема.
Зараз Павло Тулба – власник саду та керівник кооперативу «Горіх Причорномор’я». Вирішивши у 2012-му розпочати власний бізнес, Павло почав шукати велику земельну ділянку, яку можна було б легально придбати в умовах чинного мораторію на продаж сільськогосподарських земель. Зрештою бізнесмен знайшов чималу територію, на якій можна було закласти горіховий сад.
— До того як купив цю землю, ніколи тут не був. Просто дізнався, що є ділянка, яка продається. І що тут можуть вирити кар’єр. Я приїхав подивитись, сподобався краєвид. І вирішив: кар’єру тут не буде. Буде сад.
Павло пояснює, як йому вдалося придбати велику земельну ділянку, не порушивши чинного законодавства.
— Крім нас, ця земля нікого не цікавила. Це одна з найгірших, тому її виділяли вчителям і лікарям, але не як пайову, а під особисте селянське господарство. Земля легально продавалась-купувалась, тому ми почали потихеньку її скуповувати. У 2013 році почали закладати сад, спочатку – грецький горіх, потім додали фундук, шипшину.
За радянських часів у Троїцькому була ферма. А коли разом із Союзом у селі розвалився колгосп, відбулося розпаювання земель, і через збитковість тваринництва ферму закинули. Утім, деякі будівлі колишнього підприємства вдалося врятувати.
— У селі часто не готові сприймати щось нове. Ми вирощуємо те, що йде в протиріч із сільською концепцією, і наше заняття для місцевих було вкрай незрозумілим. І в цьому був великий плюс: майже не було крадіжок, бо люди дивляться на нас, як на міських божевільних.
На їхній базі Павло Тулба й почав розбудову горіхового кооперативу. Однак місцеві від початку з осторогою ставилися до намірів Павла Тулби, не завжди розуміли його. Бувало й таке, що не хотіли продавати землю.
Земля біля річки Турунчук, яку придбав Павло, не надто підходить для традиційного сільського господарства, але для горіхів ці пагорби — саме те, що треба. Тут дерева опилюються вітрами, і що дуже важливо — з усіх боків.
Змішаний сад: мінімізувати ризики
За словами Павла Тулби, кооператив «Горіх Причорномор’я» вперше в Україні спробував посадити масштабний горіховий сад за змішаною моделлю. Власники саду визначили власну схему висадки волоського горіха і фундука, за якою ці культури можуть успішно співіснувати: рости і плодоносити. Модель змішаного саду, коли на одному гектарі росте більше різних культур, може бути більш економічно вигідною, бо мінімізує ризики від неврожаю однієї культури.
Кооператори дотримуються двох способів висадки дерев: волоський горіх із фундуком та волоський горіх із шипшиною. Ще планується висадити близько 100 гектарів шипшини і окремо – плантації фундука. В Україні вони — перші, хто ризикнув займатися вирощуванням фундука в промислових масштабах, до цього часу за цю справу не брався ніхто. За Радянського Союзу його не вирощували через проблему з морозостійкістю. Зараз горіхове підприємство використовує європейські сорти фундука: каталонський, барселонський та інші. А ось шипшина — менш проблемна культура, вона відносно невибаглива у вирощуванні і доволі перспективна через свої корисні для здоров’я властивості.
Ще одне досягнення кооперативу із розряду «до нас такого в Україні ще ніхто ніколи не робив» – це вирощування трюфеля на коріннях фундука. Як пояснює Павло Тулба, трюфель виду борчі росте на корінні грецького горіха та коштує близько $30 за кг. На корінні фундука росте чорний трюфель, кілограм якого сягає €2 тис.
— Зараз ми займаємося мікоризацією коріння та ґрунту. Після того як мікоризуються коріння, туди вносяться уже плодові тіла трюфеля, після чого можемо мати уже сам гриб на корінні. Крім того, наша технологія передбачає відповідний спосіб збору трюфеля. Горіх тут є токсичним для комах. Але трюфель настільки для них ароматний, що вони на нього летять, тому дуже зручно його збирати: не може бути, щоб у горіховому саду мухи літали просто так. Значить, там можна шукати. Ні собак не потрібно, ні свиней. Так його можна знаходити самостійно.
Українська селекція і горіховий «расизм»
Павло Тулба вважає, що вирощування волоського горіха – надзвичайно перспективний для України бізнес. На його думку, у нашій країні є все, щоб ця культура тут міцно вкоренилася у великих промислових масштабах.
— Якщо історично волоський горіх росте на 7% земель світу, Україна якраз має найбільший об’єм території, яка годиться для його вирощування. Це – величезний потенціал, яким взагалі ніхто не користується.
Павло каже, що головна біда грецького горіха в тому, що він може замерзнути. При мінус 25-ти може загинути навіть доросле дерево. Втім, виведені шляхом селекції українські сорти витримують такі температурні навантаження.
— Є Буковинська і Придністровська селекційні станції, де були виведені українські сорти. За часів Радянського Союзу ці сорти були апробовані. Щоб побачити ефект, треба посадити дерево, дочекатись урожаю, провести системний аналіз, що відбувається з урожаєм за весь час. Виходить, 10 років [чекати] урожаю, 30 років моніторити, 40–50 років для «подивитися». Тобто, це величений відрізок часу, який був витрачений на те, щоб були виведені українські сорти, а це нікому не треба.
Зараз кооператив активно займається розмноженням українських сортів волоського горіха.
— Ми все-таки — за українську селекцію і вважаємо, що в Україні треба вирощувати українські сорти хоча б тому, що це розумно і правильно, науково перевірено і тут відсутні великі ризики.
Павло Тулба розповідає, що для виробництва горіхової пасти тут висаджують сорт, який може довше рости і плодоносити, а також дає більше кілограмів горіхів з дерева. За харчовими властивостями цей горіх не відрізняється, але має інший зовнішній вигляд. А в Україні, пояснює бізнесмен, якість горіха звикли визначати за кольором.
— Чим [горіх] світліший – тим дорожчий, чим темніший – тим дешевший. Це питання сприйняття. І культури споживання. А ще – стереотип. Смак цих горіхів – абсолютно ідентичний.
«Горіх Причорномор’я» займається і вирощуванням саджанців. Павло зазначає, що процес не дуже простий, але зараз без нього не обійтися.
— Без вирощування саджанців ми не можемо рухатися далі. Але це потребує і відповідних умов: теплиці, туман, цехи… Люди, які будуть доглядати саджанці. На це все потрібні сили і час. А ще – гроші.
Зараз підприємство використовує саджанці горіху для своїх цілей, для масштабування виробництва. Охочі можуть купити собі деревце. Однак, розповідає Павло Тулба, частіше люди хочуть долучатися до співпраці, інвестувати у горіхові сади і робити спільні проєкти.
Нова модель співпраці
Павло з командою запровадили новий спосіб кооперації для розширення діяльності. Зараз вони вже працюють з десятками партнерів, які не тільки повірили в ідею та вклали в неї гроші, а й отримали перший результат. Павло від початку відмовився від моделі стандартного кооперативу, адже вона досить вразлива і конфліктна, надто коли люди через місцеву специфіку одне одному не довіряють і кожен прагне керувати, але ніхто не хоче працювати.
— Ми пішли іншим шляхом: коли згенерували земельний актив, запропонували модель кооперації для інвесторів: пропонуємо їм продати шматок землі і на цій ділянці закладаємо такий самий сад, як у нас, обслуговуємо його перші 4 роки, поки він не почне давати урожай. Далі у наших партнерів є вибір: або продовжувати працювати з нами, або вести справу окремо.
У кооперації «Горіх Причорномор’я» вбачає найбільший пріоритет і можливість для розвитку. Навіть без рекламної кампанії, розповідає Павло, ця ідея має попит. Однак масштабувати її наразі непросто через брак вільних земель. Павло Тулба вважає, що відкритий ринок землі допоміг би розвивати ідею інвестиційних проєктів у садівництві.
— Коли люди хочуть вкластися у такі дорогі види бізнесу і об’єднатися, вони мають зробити це навколо діючого успішного бізнесу, який може масштабуватися. Або мати достатній обсяг інвестицій, щоб добудувати аналогічне у себе. Тоді це правильна кооперація, яка може рухатися вперед.
— Люди хочуть інвестувати, просто треба дати їм можливість це зробити, щоб це було зрозуміло, відкрито і вигідно.
Українські «Ем-енд-Емс»
Окрім власне вирощування, кооператив «Горіх Причорномор’я» вирішив повністю замкнути цикл на собі, розпочавши переробку власної продукції. Підприємство придбало занедбаний консервний завод, який не працював протягом 10 років. Тут роблять ремонт і закуповують нове обладнання, щоб обробляти горіх, фундук і шипшину. На заводі є окремі цехи, де миють і сушать продукцію, а також хочуть виробляти так звану енергетичну пасту — суміш горіха з медом.
Також на заводі за унікальною технологією виробляють сухий і заморожений волоський горіх, який продаватиметься не лише на українському ринку, а й за кордоном. Крім того, є наміри присвоїти продукту географічне зазначення — «Горіх Причорномор’я» — та почати розвивати туристичний напрямок в районі.
— Ми не плануємо нічого продавати у вигляді сировини. У нас буде горіх у вигляді снеків, хочемо розробити новий продукт – горіх, просякнутий натуральними соками. Заготуємо карпатські ягоди і будемо працювати. Виготовимо концентровані натуральні соки і під тиском пропитаємо горіх. Він буде такий… Різного кольору і з різним смаком – як «Ем-енд-Емс». Мої діти дуже його люблять, я хочу для них натуральний відповідник виготовити.
Павло Тулба вважає, що Україна досі має недостатні наукову та фахову бази з вирощування горіхів. Хоча навчати цій спеціалізації можна і в численних аграрних вишах. Не маючи за плечима теоретичного підгрунтя, кооператив «Горіх Причорномор’я» отримує досвід шляхом власних напрацювань, спроб і помилок. Власники горіхового саду готові ділитися знаннями з іншими фермерами та молодими спеціалістами.
— Ми не робимо якихось секретів. Навпаки — готові ділитися, розповідати, показувати. Сьогодні навіть привозимо студентів сільськогосподарських інститутів. Нам цікаво, щоб ця галузь розвивалась. Я не можу висадити 10 тисяч гектарів [саду], а тисяча людей — можуть. Тому ми намагаємось це популяризувати.
Закладений горіховий сад Павло Тулба зможе залишити у спадок трьом синам. Адже горіхове дерево може мати довге життя — понад сотні років.
— У нас такий «вічний» бізнес. При тому що небагато місць у світі, де він може рости. Тому це цікаво, і це була головна причина, чому ми зайшли [в цю галузь]. Хотілося побудувати щось довговічне і мати можливість перероблювати цей продукт.
