Гагаузи України. Хто вони?

Бессарабія
Національні спільноти
25 Липня 2019 17:20
4255

Гагаузи (гаг. Gagauzlar) — православний тюркомовний народ, нащадки кочових племен огузів. Українські гагаузи компактно мешкають в селах та містах Бессарабії (Буджак). Культура, традиції та кухня гагаузів зазнали змін із прийняттям християнства. Сьогодні святкування одного із головних свят цього народу — Хедерлезу або Дня святого Георгія — поєднує в собі язичницькі, ісламські та християнські елементи.

Виноградівка (гаг. Kurçu — стара назва села) — село на Бессарабії, яке на початку XIX ст. заснували гагаузи та болгари. Село було умовно поділене на «болгарську» та «гагаузьку» частини. Засновники Виноградівки  мігрували з Болгарії, з поселень Акдере та Балчик. За легендою, яку сьогодні переповідають місцеві, коли гагаузи та болгари прийшли на ці землі, то спершу випустили на пасовище своїх ягнят. У тій місцевості, де ягнята знайшли собі їжу, мандрівники й вирішили оселитися.

Зараз мешканці Виноградівки активно підтримують і розвивають гагаузьку культуру та вивчають рідну мову. За підтримки Міністерства освіти та науки України видаються підручники, за якими місцеві діти вчать гагаузьку мову. Також у Виноградівці діє Обласний центр гагаузької культури та музей. Авторкою перших підручників та директоркою культурного центру є місцева мешканка Ольга Кулаксиз.

Віддавна особливістю календаря гагаузів був поділ року на два умовних періоди: літній та зимовий. Початком кожного з періодів слугували найбільші гагаузькі національні свята Хедерлез (у православній традиції — День святого Георгія) і Касим (у православній традиції — День святого Дмитра). Такий поділ можна пояснити тим, що довгий час основним заняттям цього народу було вівчарство. Літо починалося зі свята Хедерлез, коли господарі укладали угоди з чабанами і віддавали худобу на пасовища, а повернення отар та розрахунок з чабанами — коли відзначали Касим — означали початок зими. Ці свята і досі є спільними для багатьох тюркських народів. Уже згодом, після прийняття гагаузами християнства, вони набули релігійної складової.

Хедерлез у гагаузів

Хедерлез* *гаг. Hederlez, Ay Yorgi — День Святого Георгія, Георгіїв день — свято пробудження навколишнього світу, першої роси, першого приплоду. Це одне з найбільш шанованих свят у всіх тюркських народів. Православні ж гагаузи називають це свято Днем святого Георгія і шанують його на рівні з Великоднем. Час і традиції святкування у різних народів дещо відмінні. Кримські татари, наприклад, святкують Хидирлез (крим. Hidirlez) першої п’ятниці травня, а гагаузи — 6 травня.

У мусульманській традиції це свято пов’язане із зустріччю на землі ісламських пророків Іллі (Ільяса) та Аль-Гідра (Хидира). Ільяс, за повір’ями, — покровитель води та домашньої худоби, прибуває із Заходу. Хидир же прибуває зі Сходу та є покровителем людей. Назва «Хидирлез» поєднує в собі імена цих двох пророків. Перший день святкування — це день їхньої зустрічі, який, за повір’ями тюркських народів, припадає на перший тиждень травня.

У Виноградівці Хедерлез відзначають 6 травня. Зазвичай в цей день готують «курбан» (гаг. kurban) — м’ясо жертовного ягняти, «курбан булгуру» (гаг. kurban bulguru) — кашу з булгуру або рису та «курбан екмяя»  — хліб. Саме слово «курбан» означає «жертвоприношення». Основою свята саме у Виноградівці є приготування курбан булгуру. Ягня жертвують, приносячи тушу настоятелю місцевої церкви, щоб, за словами виноградівців, наступний рік був благополучним, в сім’ях панували мир і здоров’я.

На святкування запрошують усе село. В організації свята беруть участь всі охочі.

Хто бажає — той ріже і жертвує ягня. Це вважається даниною за здоров’я. Якщо ж в хазяйстві молодого барана немає, то люди збирають гроші і купують його.

Села, де церкви названі на честь святого Георгія, у цей день відзначають Храмове свято (День села). У Виноградівці також зберігається ця традиція.

Якщо молоді під час вінчання обрали заступником сім’ї цього святого або голову родини звуть Георгієм, то це свято обов’язково відзначається в родинному колі.

Свято умовно можна поділити на дві частини: релігійну й розважальну. Зранку 6 травня всі жителі села йдуть на літургію до церкви, а після неї вже збираються на святковий обід та розваги.

Якщо Хедерлез припадає на дні дотримання посту, наприклад, на п’ятницю, то святкова трапеза складатиметься лише з пісних страв. Замість м’яса подадуть уху, варену та смажену рибу, солоного оселедця.

Після обіду зазвичай починаються розваги. Раніше за традицією проходили кінні перегони, спортивні змагання та боротьба. Тепер формат трохи змінився, розповідає Ольга Кулаксиз:

У Виноградівці немає місця, де можна було б провести перегони, хоч коні і є. У нас проводяться спортивні ігри тих форматів, які можливі технічно: шашки, шахи, футбол, боротьба. Боротьба дуже добре йде в нашому регіоні. І обов’язково — святковий концерт.

До участі у концерті запрошують колективи з молдавської Гагаузії та інших сіл Бессарабії.

Відзначають день святого Георгія і болгари Виноградівки. Всі, хто колись виїхав звідси, на свято приїздять додому. Деякі обряди святкування у гагаузів та болгар різняться, та все ж спільного значно більше.

На вулицях ставлять столи, до яких запрошують усіх, навіть пасажирів автобуса, який може зупинитися неподалік, бо це велика радість, якою треба ділитися, розповідає Ольга:

В цей день дається благословіння. Людина радіє тому, що є таке свято, адже життя продовжується.

Гагаузи мають свою легенду, з якою пов’язують початок традиції святкування Дня святого Георгія. За легендою в стародавні часи жив один бідний вівчар. Він мав велику сім’ю, але господарство у них було невелике: шість овець та клаптик землі. Того року зима затягнулась, запаси корму для овець закінчувались, тому вівчар дуже чекав на весну.

Наприкінці квітня він вивів свою отару на пасовище. Та на нього чекало ще одне випробування — до отари прийшли вовки. Він встав навколішки і почав молитися, щоб Бог захистив його овець від хижаків. І тоді з неба спустився вершник і сказав вовкам, щоб ті не чіпали отари і виходили на поля тільки після перших морозів. Вовки послухались і відступили.

Пастух подякував і спитав, як звати рятівника. Він назвався Георгієм і сказав, що тепер допомагатиме всім пастухам, оберігатиме пасовища від посухи та вовків. А щоб віддячити за доброту, наступного року пастух мав принести одне ягня в жертву. З цього ягняти жінка пастуха мала зробити плов і нагодувати всіх нужденних.

Відтоді всі гагаузи шанують Святого Георгія і відзначають свято Хедерлез.

Приготування страв

Напередодні святкування до церкви приносять тушу ягняти, з якої готуватимуть курбан булгуру. Тоді ж прибирають та прикрашають територію біля храму, виставляють довгі столи. Ввечері відбувається служба, а потім — трапеза для всіх, хто допомагає готуватися до свята.

Найважливіше, наголошує Ольга Кулаксиз, — приготувати курбан булгуру:

— Курбан — тому що смажене м’ясо ягняти, а булгур — тому що крупа так називається.

М’ясо та нутрощі (печінку, кишки) ягняти відварюють, ріжуть на маленькі шматочки, змішують з пшеничною крупою і заправляють спеціями. Із приправ в курбан булгуру традиційно кладуть сіль, чорний перець, лавровий лист та м’яту. До булгуру додають трохи рису і обов’язково цибулю — вона робить страву м’якшою. Все це заливають водою та олією у такій пропорції: на два кілограми крупи — літр соняшникової олії і приблизно два з половиною літра води. Посуд, в якому готується страва, загортають у фольгу і ставлять запікатися на дві з половиною години:

— Воду точно не міряють, коли наливають. А ось налили воду, є дерев’яна ложка, якою перемішують і ставлять її перпендикулярно. Якщо вона стоїть, то води достатньо.

Курбан булгуру не є стравою, яку готують винятково на Хедерлез. Її також подають і на Різдво, і на Великдень, і просто, щоб потішити гостей:

Інколи ми навіть не чекаємо особливого приводу, щоб зробити цю страву. От коли питають: що приготувати? Курбан булгур!

Для гостей готують також сарму — голубці. Для неї вариться рис, додається м’ясний фарш, спеції. Все це підсмажують на відкритому вогні разом з цибулею і морквою. Потім загортають у капустяне або виноградне листя, кладуть у бульон. Готують також і долму — перець, фарщирований м’ясом та рисом.

У печі біля церкви закладають страву «картофлі манджаси» (гаг. kartofli mancası). Для цього картоплю нарізають, кладуть у ємність. До неї додають шматочки м’яса, спеції, цибулю та моркву і заправляють соусом, який надає страві особливого смаку та червоного кольору. Соус заготовляють ще з осені: червоний перець довго варять, прокручують через м’ясорубку і дотушують в печі або духовці.

На додачу до основних страв тушкується м’ясо — «каурма гаряча» (гаг. sıcak kaurma). Молоду баранину обмочують в приправі з рослинної олії, солодкого перцю, томату і тушкують на маленькому вогні півтори години. Аби м’ясо не пригоріло, на дно казанка кладуть пельменницю. Викладають шарами: баранина, спеції з соусом, цибуля, нарізана великими кільцями. На святковій трапезі страву кладуть у тарілку до курбан булгуру та картоплі.

Мікс традицій

В день святого Георгія жінки Виноградівки, за словами Ольги Кулаксиз, віддавна йшли до колодязя й намагалися якомога раніше набрати води, вмитися нею, щоб бути здоровими і гарними. Також вмивалися росою.

В цей день прийнято вимірювати зріст та вагу дитини, щоб зрозуміти наскільки вона виросла за рік. Після 6 травня вже можна було закладати фундамент хати, мазати її. Хлопцям дозволялось свататись, а парам — готуватись до весілля. Господарі віддавали свої отари чабанам, аби ті випасали їх аж до Дня святого Дмитра — свята Касим, 8 листопада.

Родини, чий покровитель — святий Георгій, приносять в жертву ягня і готують курбан булгур. Цією стравою пригощають сусідів. Традиція називається «ііліштірмяя». А те, що залишається після одарювання, ставлять на стіл і відзначають свято в родинному колі. Раніше була традиція малювати хрестики на лобі в дітей кров’ю жертовного ягняти, щоб вони росли красивими й здоровими.

За останні кілька десятиліть святкування Хедерлезу зазнало змін. У радянські часи його відзначали лише у родинному колі. Релігійні свята заборонялося відзначати взагалі, а тим паче — публічно. Більшого масштабу святкування набули у 80-х.

Був також період в історії Виноградівки, коли це свято відзначали разом із сусіднім селом — Дмитрівкою. Такого вигляду, який воно має зараз, святкування Хедерлезу набуло тут лише в останнє десятиліття, ставши більш організованим та масовим.

Гагаузи

За даними енциклопедії України, гагаузи — це народ, який переселився у південну Бессарабію із північно-східної Болгарії і Добруджі наприкінці XVIII — на початку XIX ст. внаслідок переслідування православного населення Балкан турками. А туди гагаузи потрапили внаслідок міграції з передгір’їв Алтаю, яка почалась у VI ст.

Існує дві версії походження гагаузів. Згідно з першою, це православні слов’яни, які перейняли тюркську мову і традиції. Згідно з другою — це нащадки тюркомовних кочових племен куманів та огузів, що прийшли у Пруто-Дністровське межиріччя з Балкан.

Сьогодні найбільше гагаузів проживає на півдні Молдови (понад 130 тис. осіб в Гагаузії ) та в Україні. Також гагаузькі діаспори є в Росії, Туреччині, Греції, Болгарії, Румунії та в ряді інших країн світу.

За даними перепису населення 2001 року, в Україні проживає майже 32 тис. гагаузів. Більшість компактно мешкає в Бессарабії — в Ізмаїльському, Ренійському, Кілійському і Болградському районах Одещини. Також є поселення в Запорізькій, Миколаївській та Донецькій областях.

Культура та побут

Розвиток культури та побуту гагаузів характеризувався поєднанням традиційних балканських і місцевих промислів. Традиційними видами діяльності, яким гагаузи віддають перевагу і зараз, є рільництво, садівництво, виноградарство, вівчарство, шовківництво, ткацька, кушнірська, кравецька, ювелірна, теслярсько-столярна справи.

На початку XIX століття гагаузи жили в традиційних землянках — «бордеях» (гаг. bordey). Та згодом житло вдосконалювалося, почали будувати глинобитні хати — «євь» (гаг. ev). Наприкінці століття у конструкціях вже використовували фундамент. Пізніше за збереженою балканською традицією і під впливом менонітів гагаузи почали будувати довгі хати, де причілкову стіну робили парадною й розташовували у бік вулиці.

Всередині будівля складалась з двох чи трьох приміщень. Це були теплі сіни — «хаят» (гаг. hayat) та одна чи дві житлові кімнати, що називалися «соба» (гаг. soba), «ода» (гаг. oda) або «ічер» (гаг. içer). Тривалий час у гагаузів зберігалася балканська традиція, за якою теплий хаят ставав центром житла — там розміщувалось вогнище, «атешлiк» (гаг. ateşlik), туди виходило устя печі. Уже в 1920-ті рр. відкрите вогнище майже повністю замінили котлом і сіни перетворився на кухню.

Внаслідок цього виникала додаткова парадна кімната. Нове приміщення — «бююк євь» (гаг. büük ev), «бююк соба» (гаг. büük soba) зазвичай зводили по другий бік хати. Воно призначалося для урочистих подій, там зустрічали гостей. А ще зберігали скриню — «сандик» (гаг. sandık) з одягом і посагом для доньки. На стіну вішали святковий одяг усієї родини, який закривали мережаним покривалом — «фістан» (гаг. fistan). «Бююк євь» прикрашали рушниками — «пєшкір» ( гаг. peşkir) і килимами —«пали» (гаг. pali), «кадрелі» (гаг. kadreli).

Килими гагаузів відрізняються візерунками, кольором, довжиною та шириною. Один із різновидів гагаузьких килимів — «тюлю пала» (гаг. tülü pala). Його візерунок складається з повторюваних геометричних елементів.

Ще один вид — «кирма пала» (гаг. kırma pala). Тут широкі смуги чергуються з візерунком. Назва походить від слова «кирма» (гаг. kırma) — ламати. Щоб після широкої смуги розпочати орнамент, нитку ніби ламали. Тобто нитки основного кольору відкладали, «заламували», брали нові й продовжували роботу ниткою іншого кольору.

Якщо майстриня тче зигзаги, то це «йолджу» (гаг. yolcu), а якщо між широкими однотонними смугами є квіткові орнаменти — це «кораф араси» (гаг. koraf arası). Традиційно на килимах зображували багатий рослинний світ, що оточував гагаузів: троянди, тюльпани, волошки, братки та багато іншого. Але найбільшу перевагу віддавали все ж букетам троянд. Вони символізували основні промисли гагаузів:

— Килими виконані однією технікою, але їхня краса в тому, що вони відрізняються візерунками, кольорами і розміром.

Головна особливість інтер’єру гагаузької хати — широке, іноді на пів кімнати, земляне чи глинобитне підвищення між торцевою і задньою стіною як продовження корпусу печі. Вночі на ньому спали, а вдень — працювали.

Традиційні меблі гагаузів: низький круглий столик — «софра» (гаг. sofra), дерев’яна лавка — «скємня» (гаг. skemnä) та нерухомі вузькі лавки — «кючюк пат» (гаг. küçük pat) з 2-ї половини XIX століття під впливом міської культури замінялися на високі столи — «маса» (гаг. masa), довгі рухомі лави зі спинкою і підлікотниками — «скаун» (гаг. skaun), дерев’яні ліжка з різьбленням —«крівати» (гаг. krivat), буфети та підвісні шафки —«дoлап» (гаг. dolap).

В одному домі жило декілька поколінь. Було розповсюджене правило, що за батьками залишається доглядати молодший син. Куди б він не поїхав, був зобов’язаний повернутися і піклуватися про батька та матір.

Якщо народжувалась дівчинка, їй клали під подушку крючок або ножиці, щоб вона виросла майстринею. Навчали ремеслу вишивання або в’язання зразу ж, як тільки дівчинка могла тримати в руках голку. З того часу вона мала готувати собі посаг. Треба було вишити рушники для чоловіка, для хресних батьків та для дівера. Дівер був помічником хресних батьків і супроводжував молодих протягом усього весілля.

Святкування було масштабним — кількість гостей доходила до трьохсот. Їх розміщували за довгими столами, а лави, що виготовляли спеціально для цієї події, накривали килимами.

І зараз є ще дівчата, які готують собі посаг. Але рушники вишивають вже не на домотканих полотнах. Весілля також стали не такими багатолюдними і більш сучасними.

Витинання на тканинах використовувалось для виготовлення накидок. Коли молоді люди йшли в гості до своїх хрещених батьків на Великдень чи інше велике свято, вони повинні були принести коровай. На ньому мали бути яблука, печиво, цукерки і відварна курка. Щоб всю цю їжу дорогою не розгубити, її зав’язували у вузлик і для краси накривали серветками с витинанням. Гагаузи витинали також накидки на подушки, невеликі фіранки на вікна та навіть портьєри.

Ольга

Ольга Кулаксиз народилася в Молдові, у селі Дезгинжа, закінчила педагогічне училище в місті Кагул, а згодом — педагогічний університет у Тирасполі.

Вона досі пам’ятає, як вперше побувала в Україні: за гарну роботу на суботнику студентів нагородили поїздкою в Ізмаїл.

Педагогічну практику Ольга проходила в місті Вулканешти, де познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Невдовзі вони побралися та у 1982 році Ольга переїхала до чоловіка у Виноградівку.

Спочатку Ольга дуже сумувала за своїм домом, бо любов до батьківщини — це назавжди. Але зараз, за її словами, рідна домівка більше є місцем сили, де можна набратися енергії для повсякденних справ. Коли наздоганяють життєві негаразди, Ольга полишає всі справи і їде на батьківщину, щоб трохи відпочити.

Виноградівка ж стала її другою батьківщиною:

Нинішня батьківщина там, де моя родина і діти, я тут живу і працюю, держава про мене піклується, я тут користуюся благами. Україна — моя батьківщина.

За словами Ольги, гагаузи Виноградівки трохи гоноровіші за молдавських гагаузів. Можливо, це пов’язано з тим, що у місцевих гагаузів виникає бажання виділитися серед інших етнічних груп.

Втім, каже Ольга, у Виноградівці гагаузи і українці мирно живуть поруч і легко знаходять спільну мову:

У нас в селі є українці, вони розмовляють українською, ми — російською. І ми розуміємо один одного. Немає такої перепони. Ми ділимося насінням рослин, рецептами страв, щось приготували — поділились і пригостились.

Вже майже 40 років Ольга Кулаксиз розвиває гагаузьку культуру. Спочатку вона викладала гагаузьку мову в місцевій школі, розробила підручники й посібники, які затвердило та підтримало Міністерство освіти, а потім стала директоркою Обласного центру гагаузької культури у Виноградівці:

Кожен мій вид діяльності більше відповідальності на мене накладає. Так, я сумую. Але ось ця відповідальність, що воно повинно бути, то на фоні цього сум і туга відходять на другий план і залишається відповідальність.

Культурний центр

2015 року у Виноградівці заснували Центр гагаузької культури. Тут проводять майстер-класи з різноманітних ремесел. Щороку 17 грудня в Центрі відзначають День майстрів на честь св. Варвари — покровительниці рукодільниць. Ціль заходу — познайомити з народними ремеслами гагаузів. Також проводили майстер-класи з плетіння, прядіння вовняною ниткою, в’язання крючком. Були заняття і з сучасних видів мистецтва: створення картин з атласних стрічок, техніки ізонитки та квілінгу:

— Гагаузи займаються тими видами діяльності, які приносять задоволення і радують душу.

Діє в приміщенні Центру і музей, де можна познайомитися з культурою та побутом гагаузів. У ньому представлені старовинні родинні фотографії, ткацький верстат, килими, рушники, витинанки, скатертини, є колекція національного одягу.

Зібрати експонати для музею було непросто. Свого часу у Виноградівці вже був подібний музей, але він припинив роботу, бо багато експонатів зіпсувались через неправильний догляд.

Також були часи, коли музеї Болгарії та Румунії збирали стародавні речі з приватних колекцій. Багато жителів села віддали або продали старовину, яку мали, туди. Тому експонатів для Центру залишилось мало. Зараз їх називають «седефь» (гаг. sedef) — перлини.

Культура не має національності. Вся ця краса передавалась від майстра до майстра.

В Центрі представлені не тільки гагаузи Виноградівки, а й гагаузи з інших сіл Бессарабії. Традиції, побут, кухня та мова гагаузів відрізняються в залежності від місця проживання. Середовище існування впливає на все. Цю різноманітність і намагаються відобразити в Центрі. Наприклад, села Дмитрівка і Олександрівка знаходяться неподалік від болгарських сіл, тому в їхньому мовленні можна частіше почути болгарські слова:

У кожного — свої цікаві моменти, вони відрізняються. Навіть по словам можна зрозуміти, що цей чоловік – з Котловини, цей — з Олександрівки, цей — з Виноградівки.

У 2017 році Ольга поїхала в Одеський обласний центр української культури, щоб провести там Дні гагаузької культури. На виставці були представлені і традиційні вироби народного мистецтва. Гості знаходили багато спільного між українськими і гагаузькими орнаментами:

— Українці побачили вишивки, які є у їхніх бабусь вдома, побачили накидки-витинанки з такими ж візерунками. Знаєте, що хазяйки робили? Вони їхали в інше село — гагаузьке чи українське — брали орнаменти, зразки й робили, створювали свою вишивку.

Центр — це опора, де можна зосередити представників та предмети гагаузького народу з усього Одеського регіону.

Свята

Культурний центр відроджує національні свята гагаузів. Так само з розмахом, як і Хедерлез, у Виноградівці відзначають День святого Дмитра, Великдень, Лазареву суботу, Різдво.

Усіх охочих навчили співати обрядові пісні, додали до різдвяного вертепу музичні інструменти: гармоніку та баян.

Лазареву суботу відзначають напередодні Вербної неділі. Дівчатка років 7–9 ходять із дому в дім і співають пісню про Лазаря. Хазяїн за це віддячує борошном, маслом, яйцями, цукром, солодощами, грошима. Дівчата все це збирають у кошики і приносять додому, а їхні мами, коли випікають паски, кладуть ці продукти у тісто:

— Ми в Центрі проводимо третій рік підряд, нас чекають, говорять, щоби ми не забули прийти. Ми зібрали групу дітей, які кожного року приводять подружок. Ми співаємо пісні і ходимо в національних костюмах.

Ще одне свято, яке відроджують в Центрі культури — Суврака (гаг. Suvrаka). Воно схоже на українську Маланку. На Старий новий рік, 14 січня, діти беруть гілочку з фруктового дерева, прикрашають її кольоровим дощиком, ходять по хатах і постукують нею по хазяїну, вітаючи з Новим роком:

— Є маска кози, яку надягає один із колядників. Кожний господар намагається шмат від цієї маски відірвати, це знак багатства для сім’ї на наступний рік.

1 березня святкують День зустрічі весни. Гагаузи вітають одне одного з настанням весни і дарують «мартежік» (гаг. martêcık) — невелику в’язану квіточку, символ весни. Її прикріпляють до верхнього одягу і не знімають протягом всього місяця. Лиш через місяць квітку знімають і вішають на плодове дерево, аби те гарно росло. Співробітники Центру щороку вив’язують крючком десятки, а то й сотні мартежіків і дарують  їх односельчанам:

Перший раз ми зробили, здається, 60 штук. Не вистачило. Потім — 180, того року — 300. І знову не вистачає, тому що люди чекають, що 1 березня гагаузький центр подарує їм символ весни.

Вивчення мови

У Виноградівській школі навчається понад 400 дітей. Гагаузьку мову вони вивчають з першого класу разом з українською, російською та англійською. У п’ятому класі частина учнів продовжує вивчати гагаузьку, частина — французьку.

Євгенія Кишлали — уроженка Виноградівки. Вона викладає гагаузьку з першого дня роботи в школі, хоча за освітою  вчителька історії.

У Виноградівці гагаузьку мову почали вчити з 1991-го року. У Ольги Кулаксиз був учень, бабуся якого гагаузка, а дідусь українець. Удома вони говорили російською, і хлопчик ніяк не міг виконати домашнє завдання. Але все одно сидів на уроці, не хотів йти і поступово вивчив гагаузьку.

До 1995-го року предмет був факультативним. Але обласний відділ освіти запропонував вивчати гагаузьку як основний предмет. Усі вчителі погодились: це була чудова можливість навчити дітей писати гагаузькою. Усне мовлення вони засвоювали вдома, але ніхто не вчив їх писати. Тому поступово почали запроваджувати уроки гагаузької мови. Спочатку — у перших та других класах, а потім і в інших:

— Восьмикласники, які до того не вивчали гагаузьку, приходили до нас на заняття для першого класу, сиділи і слухали, як це — вивчати гагаузьку.

Діти з задоволенням ходять на уроки гагаузької мови, особливо коли ми вивчаємо прислів’я, приказки, нові слова, читаємо гагаузьких поетів та письменників, вивчаємо свята та традиції нашого народу.

До 2006 року гагаузьку мову тут вчили за підручниками, виданими в молдовській Гагаузії. Потім стали користуватися навчальними посібниками, розробленими групою виноградівських вчителів, в яку входила і Ольга Кулаксиз. Викладачі добирали й ілюстрації: фотографії святкувань, національного одягу і предметів побуту з власних архівів.

За цими підручниками вчать гагаузьку мову не тільки у Виноградівці, а ще у п’яти селах: Дмитрівці, Олександрівці, Кубеї, Старих Троянах і Котловині. Ще в трьох селах гагаузьку вивчають факультативно. Але Ольга сподівається, що у 2019–2020-му навчальному році гагаузьку мову й там вивчатимуть як обов’язковий предмет.

Ольга уклала збірку текстів для читання. Її використовують з першого класу як додатковий посібник для вивчення гагаузької мови:

— Я подумала: може, вже є гагаузи, які вміють читати в першому класі, тому зібрала матеріал, завдяки якому можна ширше вивчити мову. Це також допомога вчителю.

Тексти розповідають про побут і традиції гагаузів. Теми пов’язані із матеріалом підручника для вивчення гагаузької мови. Наприклад, якщо тема — свято матері, то в книжечці буде матеріал про маму: оповідання або вірш. Є в підручнику і розповідь свято Хедерлез. Минулого року Ольга об’єднала дві такі книжечки і видала за бюджетний кошт посібник, який використовують у всіх школах, де вивчають гагаузьку мову.

Додатковий матеріал школа досі отримує з Гагаузії. Передають художню та історичну літературу, книги про свята та традиції. При вивченні гагаузької мови використовують порівняльний метод — практикують переклади на українську та навпаки.

Ольга Кулаксиз вважає, що треба обов’язково вивчати мову свого народу і не лише:

Вони (гагаузи — ред.), звичайно, також і українці. Але вони знають рідну мову і тому вже трошечки інші. Треба знати рідну мову і мову тої людини, яка мешкає поруч з тобою, з якою ти дружиш.

Над матеріалом працювалиАвторка:Ганна ОстроверхаАвтор:Богдан ЛогвиненкоРедакторка:Євгенія СапожниковаКоректорка:Ольга ЩербакПродюсерка:Ольга ШорФотограф:Олександр ХоменкоОператор:Микола НосокОператорка:Марія ТеребусМонтажер:Микола НосокРежисер:Микола НосокБільд-редактор:Олександр ХоменкоТранскрибаторка:Юлія КостенкоРедакторка-консультантка:Наталія Урум

25 Липня 2019 17:20