Почуйте голос Маріуполя. Марія

Марія — комунікаційниця та акторка. Після завершення навчання на факультеті журналістики дівчина приєдналася до трупи Маріупольського народного театру «Театроманія» і залишилася з театром на наступні шість років. Крім цього, вона долучилася до розвитку культурно-туристичного центру «Вежа» та водила екскурсії Маріуполем, оскільки добре його знала (Марія є маріупольчанкою у четвертому поколінні). За словами дівчини, до вибухів тут вже звикли ще з 2014 року, оскільки місто розташоване близько до лінії розмежування. Але 24 лютого ніхто з маріупольців навіть не здогадувався, що доведеться пережити їм та їхньому місту.

— З Маріуполя до Львова ми їхали 12 днів. У дорозі я згадувала потяг Маріуполь — Львів, який йде більше доби. Він, здається, найдовший в Україні. Минулоріч ми їхали ним у відпустку, мали пересадку у Львові. Нам тоді здавалося, що це був стрес. А цього разу я вже думала: який то чудовий потяг був! Бо 12 днів — це зовсім інше. І щоразу ти спиш в іншому місці, довкола тебе інші люди, автобуси, дорога.

Діставшись до Львова, ми заселилися у Львівський театр ляльок. І перше, на що я звернула увагу, — скляний дах. Бо в Маріуполі я була в драмтеатрі, коли він впав. Після такого ти починаєш звертати увагу на речі, які потенційно для тебе можуть бути небезпечними. Приміром, дзеркало, великі вікна чи ще щось.

Щодня у театрі ми, прокинувшись, вмивалися, чистили зуби. А далі лазили містом у якихось справах. Це так дивно. У тебе вже наче нема ні житла, ні роботи, але як на переселенця, виявляється, справ вистачає. Насамперед треба було знайти якийсь одяг. Бо я приїхала з самим лише рюкзаком, у якому були ноут і документи. І все, більше нічого. Ми приїхали в зимових речах, бо, коли залишали Маріуполь, падав сніг. Приїхали до Львова, а тут весна. А я — в зимових чоботах до колін. Тож зараз практично усе, що я маю на собі, — з гумштабу. Щоправда, крім шкарпеток. На них вже є дірки, я вже кілька разів зашивала, але викидати їх не хочу. Бо вони з Маріка.

Коли ми залишали місто, для мене найважливішим було — врятувати кішку. Коли нашу квартиру розбомбили, кішка перелякалася, залізла під шафу і не хотіла звідти вилазити. Але зрештою ми вирішили йти з квартири, тож її треба було якось звідти забрати. І от я тягну руку. А вона… — в мене от ще шрами залишилися. І я їй кажу: «Слухай, кішка, мене Путін менше подряпав, ніж ти».

Я тримала її на руках практично усю дорогу. Вона стресувала і схудла: втратила один кілограм, для неї це дуже багато. І ось ми приїхали до Львова: розслабилися та випустили її з рук. Вона собі вільно лазила по театру. Та якось вночі пролунала тривога: всі почали спускатися у бомбосховище до малої сцени. Ми забрали кішку з собою, а вона раз — і втекла.

Як же це тупо: врятувати кішку з Маріуполя, щоб загубити її у Львові. Моя мама тоді ще нагнітала ситуацію, казала: «Та вона там, напевно, забивається вмирати». Як ото коти зазвичай роблять. Я тоді ще подумала, що це як побачити Париж і померти. Тільки в моєї кішки — побачити Львів. Але все обійшлося. Пізніше ми її знайшли під сценою концертної зали — почули, як вона нявкає. Тому наступні дні, коли ми ходили по ЦНАПах, носили її скрізь з собою.

У Маріуполі, десь до 10 березня, ми щодня виходили на вулицю у пошуках їжі. А були люди, які взагалі не залишали ані квартири, ані підвалу, бо дуже боялися. Ти йдеш містом і розумієш, що у багатьох місцевих практично істерика. Наприклад, кожна друга жінка, що йде тобі назустріч, заплакана і аж уся тремтить. А ти минаєш їх і чуєш, що там стріляють і там стріляють, але тобі потрібна вода. Тому вибору немає. Багато людей не відрізняли звуки: коли це, скажімо, наша артилерія стріляє по рашистам, а коли навпаки. Їх лякало абсолютно все. А ми розуміли, що ось зараз, приміром, це наші. Отже ми в безпеці. Якось ми з мамою стояли в черзі, щоб набрати води. В якийсь момент наша артилерія почала бахкати. Половина черги просто попадала на землю. А ми такі: «Так це ж наші. Ви дурні чи що?» Це нормальна артилерія. У світі є єдина артилерія, якої можна не боятися — це українська. Якщо ви, звичайно, не рашист і не російський солдат.

У день, коли обстріляли драмтеатр, я пішла відвідати дядька, він жив неподалік. Від нього не було жодних новин, тож я вирішила провідати його. З ним все було окей. Лише попросив мене піти набрати води на криницях. А звідти повністю видно «Азовсталь». Дивлюся, а там літаки: туф-туф-туф. Я притулилася до найближчої будівлі, бо розуміла, що зараз бабахне. Так і сталося: пролунав вибух і літак полетів собі далі. Я підходжу до театру, а він зруйнований. Спершу я не могла цей пазл скласти до купи. Бачу — немає даху. Бачу людей, розкиданих по скверу. Довкола купа поранених. Крики. Частина театру у вогні, а я стою і не можу усвідомити: я ж була там.

І тут до мене доходить, що моя родина в театрі. Я забігаю до найближчої вцілілої частини будівлі — а їх там нема. Тоді я починаю бігати і кликати, кричати, ніби божевільна. На щастя, виявилося, що вони були в тих частинах театру, які не завалилися. Вони спустилися у бомбосховище, звідки на вулицю вели кілька виходів. Тож вони стояли там, кликали мене і переживали, чи я не постраждала, бо думали, що я на момент вибуху була у сквері. Бо багато людей, які не були в той час всередині будівлі, дуже травмувалися внаслідок вибухової хвилі. Але всі мої були цілі.

Після цього театр почали обстрілювати з артилерії. В цей час пожежа розгоралася все дужче. Тож люди почали кричати, що треба виходити назовні. Але сквер також обстрілювали, лишатися в ньому було небезпечно. Тому всі побігли до філармонії, яка була неподалік. Але потім і її почали обстрілювати з «Градів». Тоді вже прийшло остаточне усвідомлення, що ми з родиною маємо знайти вихід із міста. Тож вже наступного дня ми рушили пішки у напрямку селища Мелекіне.

У мене не було відчуття, що нас у Маріуполі кинули. Я чула українську артилерію. Точилися бої. Дуже багато моїх знайомих і друзів із Маріуполя — військові. І я чітко розуміла, що ці люди, навіть якщо їм дадуть якийсь такий наказ, вони не залишать своє рідне місто. Я так скажу: це швидше Марік може когось кинути, ніж хтось кине Марік. Перебуваючи у Маріуполі, я більше переживала за те, що взагалі відбувається з Україною. Коли ми приїхали до Запоріжжя, я нарешті вперше побачила мапу військових дій і окупованих територій. Тоді в мене все опустилося всередині. Бо ж це ціле узбережжя, уся Херсонська область! Я просто подумала: ну ніфіга собі!

Після приїзду до Львова, знову опинитися в театрі було, звичайно, страшно. Але, якщо росіяни мене колись обстріляли, це не значить, що я тепер перестану ходити у театри взагалі. У моєму житті за останній час стільки всього страшного сталося, що якщо я буду звертати увагу на кожний тригер, то не зможу з дому виходити. Зараз цих тригерів є дуже багато. У мене найбезпечнішим місцем у Маріуполі був коридор. Я тепер завше, як заходжу в якісь коридори, дивлюся, чи можна там лягти спати. Така от звичка. Крім цього, є ще звуки. У Львові це насамперед трамвай. Цей звук, особливо коли трамвай їде десь старою частиною міста по бруківці, — це чистий залп «Граду». Таке «ту-ду-ду-ду».

Після усього пережитого я собі думаю, що краще готуватися до найгіршого, ніж вірити в те, що з тобою станеться якесь диво. Хоча, з іншого боку, мені здається, що зі мною насправді це диво сталося. А так взагалі що я, що моя родина — ми дуже оптимістичні люди. У Маріуполі ми весь цей час намагалися жартувати та багато співали. Жартували, що вибиті вікна в нашій квартирі прийде ремонтувати Шойгу. Підлікують його після інфаркту трошки і приїде нам нові вікна й двері ставити. Або от, скажімо, працює російська артилерія, а ми собі на коридорі тягнемо: «Червону руту не шукай вечорами». А ще часто вигадували, якою має бути смерть Путіна. Наш найкращий варіант: щоб його великою бетонною плитою у тому бункері на Уралі привалило. Щоб у нього відключилось світло, комунікації, опалення, закінчилася будь-яка їжа. І наостанок — щоб ніхто до нього просто не прийшов.

Ця війна — на виживання. Доки путінська когорта буде сидіти у нашій країні, ми маємо усі шанси стати другим Ізраїлем. Нам треба зробити висновки з нашої непідготовленості та безпечності. І далі працювати на армію, армію і ще раз армію. Більше того, ми вісім років пробачали людям, які дозволяли собі казати щось погане про Україну, про українську мову. Але тепер все. «Чемодан, вокзал, Россия». Усі ці люди, які у своїх думках — з «рускім міром»… ми маємо за ці думки, як це не жахливо звучить… Усі вони мають бути покарані. Якщо ти дозволяєш собі якісь такі думки, ти — небезпека для нашої країни. Тому жодного жалю до цих людей не може бути. Якщо ти не з Україною, якщо ти не в змозі вивчити мову, нашу історію і усвідомити, де ти і що ти — вали звідси. Все.