«Український шлях», «Київський бульвар», «Героїв України» тощо — від початку повномасштабного вторгнення такі назви вулиць, проспектів чи площ з’являються у всьому світі. За даними Міністерства закордонних справ України станом на початок вересня 14 іноземних міст українізували свої топоніми. Символічно, що для такого «ребрендингу» обрали саме ті вулиці, де розташовані посольства й консульства РФ.
Новини про перейменування столичних топонімів із часу повномасштабного вторгнення з’являються по кілька разів на місяць. Однак очищати громадський простір (а відтак і колективну пам’ять) від російських слідів варто в усіх населених пунктах України.
Розповідаємо, чому це важливо і головне — як це зробити правильно.
Закон про декомунізацію, за яким пов’язані з Радянським Союзом топоніми мають бути змінені, діє в Україні ще з 2015 року. Але семи років виявилося недостатньо, щоб позбутися всіх совєтських назв. Із початком повномасштабного вторгнення потреба прибрати з громадського простору будь-які згадки про все, що пов’язано з Росією, знову загострилася.
Чому важливо перейменовувати топоніми?
Може здатися, що зараз у держави багато важливіших питань і проблем, що потребують нагального вирішення. Втім очищення громадського простору, частиною якого і є топоніми, — це теж частина боротьби з ворогом. Адже будь-яка назва, введена в обіг, перекочовує в офіційні документи, культурний простір (наприклад, назви творів мистецтв) і побутовий вжиток.
Росія століттями приносила свої назви на окуповані території та продовжує робити це і зараз. Зміна топонімів — одна з найперших речей, яку роблять російські загарбники. Це їхній спосіб не тільки стерти пам’ять українців, а й утверджуватися на нових теренах, засвідчувати, що це все — частина РФ.
Наприклад, у Криму, після депортації кримських татар, було видано два укази (1945 і 1948 року), якими перейменували майже всі населені пункти, назви яких походили з кримсько-татарської (а це понад 80 % від загальної їх кількості). Так, скажімо, місто Карасубазар стало Білогірськом, Акмесджит — Сімферополем, Яни Капу — Красноперекопськом, селище Курман — Красногвардійськом, Єді-Кую — Леніним тощо.
На материковій Україні Росія теж добряче попрацювала з топонімами, особливо за совєтських часів. Цифри промовисті: станом на 2021 рік понад 51 тисячу об’єктів топоніміки України було перейменовано з часу прийняття закону про декомунізацію.
Під час повномасштабної війни російські загарбники теж не гребують «ребрендингом» українських міст і сіл, які їм тимчасово вдалося загарбати. Наприклад, у травні окупанти змінювали дороговкази «Маріуполь» на «Мариуполь», у червні — деукраїнізували назву-стеллу міста, зробивши з літери «і» — «и», а в липні розглядали питання про повернення нібито історичної назви міста — Жданов (так воно називалося в 1948–1989 роках). Це ще один спосіб підживлювати міф про «адін народ». Усі ці згадки про Росію важливо викорінювати, щоб не створювати передумов для можливих повторних нападів.
Нові топоніми допоможуть українцям краще усвідомлювати себе, більше дізнаватися про українських діячів, чиї імена вони носять. І, звісно, берегти колективну пам’ять, яку країна-терористка століттями намагається стерти.
Як дібрати нову назву?
Не всі перейменування доцільні. Наприклад, харківські урбаністи розкритикували такі назви: проспект «Героїв Харкова», «Харківське шосе» та вулиця «Героїв Рятувальників». За словами експертів, дві перші не несуть в собі особливого сенсу, а остання ще й незручна для вимови. Не все гладко було й під час дерусифікації столичних топонімів, до якої громадськість залучали в онлайн-форматі, адже, скажімо, деякі назви могли дублюватися в межах одного району.
Щоб нові назви швидше викорінювали старі, вони мають бути зручними для вимови й легко запам’ятовуватися. Однак «красивість» топоніма — не ключовий критерій, адже назви вулиць на кшталт «Байрактарівська», «Джавелінська», чи «Чорнобаївська» — ще не осмислені належно, а деякі з них можуть ретравматизувати в майбутньому.
Звісно, зараз помітна тенденція, коли в багатьох містах громадськість і експерти пропонують перейменувати вулиці, проспекти, провулки, сквери, парки тощо на честь загиблих героїв російсько-української війни. Так, у Києві замість вулиці Волгоградської тепер вулиця імені Романа Ратушного (громадський активіст, який загинув у бою під Ізюмом), замість вулиці Жолудєва — вулиця Олександра Махова (журналіст, який загинув у селі Довгеньке на Слобожанщині), замість Московського провулку — провулок Павла Лі (актор кіно й дубляжу, загинув під час обстрілів Ірпеня). Це жест вшанування пам’яті тих, хто віддав своє життя за свободу України. Подібні назви також допомагають нам формувати публічний простір, який відображатиме нашу сучасну історію
До слова, ще з 2015 року в Україні діє закон, що врегульовує деякі аспекти зміни топонімів та інших об’єктів. Зокрема в ньому зазначено: «юридичним особам та об’єктам права власності ім’я фізичної особи присвоюється лише після її смерті».
Цей же документ має вичерпний перелік підстав і причин, за якими можна визначити, на честь кого й чого можна обирати топоніми. Зокрема, якщо йдеться про найменування вулиці, площі, проспекту тощо в честь певної людини, то для такого увічнення потрібно, щоб ця особа відповідала таким критеріям:
– зробила значний внесок у розбудову держави, боротьбу за незалежність тощо;
– здійснила героїчний вчинок, «звершення в ім’я Батьківщини»;
– зробила значний особистий вклад у розвиток різноманітних сфер суспільного життя, таких як наука, освіта, культура.
У Києві з 2013 року діяв «Порядок найменування об’єктів міського підпорядкування, присвоєння юридичним особам та об’єктам міського підпорядкування імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій у місті Києві». Цей документ мав один важливий пункт: «Присвоєння юридичним особам та Об’єктам імен (псевдонімів) фізичних осіб, як правило, здійснюється не раніше як через 2 роки з дня смерті особи, пам’ять якої увічнюється». Цікаво, що в 2017 році комісія Київської міської ради пропонувала зачекати 10 років від дати смерті людини, перш ніж увічнити її ім’я в назві вулиці, скверу, проспекту тощо. Такі документи, до слова, є і в інших великих містах, тому перш ніж ініціювати перейменування, варто вивчити локальні правові нюанси цього процесу. Хоча, як зауважує заступниця начальника юрвідділу Чернігівської облради Ольга Лазаренко, жоден чинний нормативно-правовий акт чітко не визначає повноваження органів місцевого самоврядування у зміні назв топонімічних об’єктів.
Однак повномасштабна війна дещо змінила ситуацію. Зокрема Київська міськрада 15 квітня 2022 року прийняла рішення «Про особливості перейменування об’єктів міського підпорядкування, назви яких пов’язані з Російською федерацією та/або її союзниками (сателітами), під час дії воєнного стану. Цей документ дозволяє зміну топонімів без застосування попередніх чинних положень у цьому питанні, зокрема рішення від 13 листопада 2013 року.
Не поспішати й добре обдумувати альтернативні топоніми радить і очільник Українського інституту національної пам’яті (УІНП) Антон Дробович, який, до слова, зараз у лавах ЗСУ. «Раніше ми були локомотивом декомунізації, а тепер ми не встигаємо та іноді навіть пригальмовуємо міста, кажемо: обережно з перейменуваннями, дотримуйтеся процедур, ось методичні рекомендації», — каже він про роботу Інституту під час повномасштабної війни. На сайті УІНП уже є складені істориками списки українців, пам’ять про яких радять увічнити в топонімах.
Чудово, якщо назви відповідають історичному контексту, адже вони засвідчують не тільки тяглість історії, а й відповідають географічним чи історико-культурним особливостям краю. Такі топоніми мають не тільки утилітарну, а й символічну цінність, бо є стійкими маркерами світогляду та (чи) національної ідентичності людей, які живуть на цих територіях. Так у процесі декомунізації за вісім місяців (із листопада 2015 по липень 2016) відновлено понад 300 історичних назв українських населених пунктів, 70 з яких — культурна спадщина корінних народів і національних спільнот України.
Під час громадських обговорень представники спеціальних комісій і фахові учасники (урбаністи, історики) також звертають увагу, що найкраще приживатимуться назви, об’єднані в так звані топонімічні ансамблі, коли один топонім поєднуватиметься з іншим за змістом. Наприклад, парк імені Тараса Шевченка у Києві — між двома корпусами університету імені Шевченка. Або в Харкові вулиці навколо Харківського фізико-технічного інституту носять імена науковців, які брали участь у розщепленні атома. Так вулиці, сквери, площі тощо формуватимуть упорядкований, наповнений сенсами простір того чи того населеного пункту.
Тож перед місцевою владою кожного населеного пункту України стоїть непросте завдання, адже нові назви мають говорити про українців, добре виконувати утилітарну (навігаційну) функцію та наповнювати публічний простір сенсами, важливими для спільноти.
Як перейменувати вулицю?
Запропонувати нову назву вулиці, проспекту чи провулку може:
– кожен громадянин України, іноземець, особа без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України;
– будь-яка юридична особа;
– органи державної влади та місцевого самоврядування, а також їхні посадові особи;
– об’єднання громадян (кооперативи, профспілки, громадські організації тощо);
– трудові колективи.
Український інститут національної пам’яті створив методичку про те, як має відбуватися цей процес. Ось які етапи потрібно пройти:
1. Ініціювати публічне обговорення для вибору нових варіантів топонімів (це може бути онлайн-петиція або звернення).
2. Подати звернення або заяву (паперову або електронну) з пропозицією перейменування в органи місцевої влади. Місцева влада має розглянути пропозиції впродовж 45 днів, після чого можливі два варіанти розвитку подій:
а). відхилення (порушення процедури подання або якщо об’єкти не підлягають перейменуванню за чинним законодавством)
б). громадське обговорення пропозицій (має тривати не менш як 2 місяці з дати оприлюднення інформації про його проведення) у форматі конференції, голосування, опитування, слухань, дебатів тощо. Після обговорення органи влади збирають (приблизно місяць) усі пропозиції й думки громадськості, опрацьовують їх та оприлюднюють результати.
3. За результатами громадського обговорення сільський, селищний чи міський голова готує проєкт рішення про перейменування і виносять його на розгляд місцевої ради, яка й ухвалює остаточне рішення про перейменування.
4. Рішення про перейменування набуває чинності з дня оприлюднення. Після цього міський голова доручає відповідним службам, наприклад, управлінню житлово-комунального господарства, виготовити й розвісити нові таблички на будинки, замінити дороговкази.
Важливо: якщо у фізичної особи, чиє ім’я громада пропонує увічнити у назві вулиці, сверу, провулку тощо є родичі (діти, вдова, вдівець, а якщо їх немає — батьки, рідні брати та сестри), до подання потрібно додати їхню письмову згоду на присвоєння імені такому об’єкту.
Людям, які живуть на перейменованих вулицях, не потрібно змінювати паспорт, свідоцтво про право власності на нерухомість, свідоцтво про право на спадщину, договір купівлі-продажу, обміну чи дарування. Робити це доведеться, тільки якщо ви вирішите продати чи подарувати нерухомість.
Якщо ви орендуєте житлове та (або) нежитлове приміщення, то зміна назви вулиці може бути підставою для укладення додаткового договору, якщо це вважатимуть за потрібне обидві сторони. Водночас, якщо ви володієте нерухомістю, то можна за власним бажанням оновити інформацію в Держреєстрі та відповідні документи, звернувшись до Центру надання адміністративних послуг.
Не потрібно також перейматися за отримання субсидій чи періодики за новою-старою адресою. У першому випадку місцева влада самостійно інформує відповідні служби про зміну топоніма, в другому — Укрпошта знатиме про зміни та враховуватиме їх.
Насправді процес перейменування не такий складний, як може здаватися на перший погляд. Проте він необхідний, адже допомагає повернути втрачені й забуті імена, а також врешті попрощатися зі спадком тоталітарного совєцького режиму чи сучасного «руского міра».
