Різдво у Львові

Різдво в Україні характеризується кількома атрибутами: пісною вечерею на Святвечір із кутею та узваром; солом’яним снопом — дідухом, — який господар заносить у хату на добрий врожайний рік; Вифлеємською зіркою, яку носить колядницька ватага, сповіщаючи про народження Христа; та вертепом — живим чи у вигляді ляльок в різдвяній скрині, що мандрує обійстями і розповідає стару як світ історію про Ірода, Сина Божого та Діву Марію.

Мешканці Львова дотримуються традицій Різдва, ба більше — святкують його всім містом. Якщо різдвяна зірка — то не одна, а десятки різноманітних на центральних вулицях Львова з музикою та співами. Якщо коляда — то так, щоб вся площа вигукувала обрядові пісні і славила Ісуса Христа. Якщо відтворювати вертеп — то найперший, ще з XVII століття, і з тими, хто зберіг традиційне святкування для нас до цього дня.

Коляда з Уляною Горбачевською

На площі біля Гарнізонного храму людно. Чути коляду. Хор та актори на невеличкій сцені відтворюють давній сюжет вертепу XVII століття. Діалог царя Ірода зі Смертю.

Смерть: Шо ти, Іроде неситий? По шо се плутаєш і мене, смішний, мене Воям убити повіліваєш? Було таке? (Ірод розводить руками) Ааа, із пропасти Ада будеш ти знати, неповинні чада як убивати.
Ірод: Што мя словеси страшаєш. Развє ти мя і до днесь не знаєш? Я богат. Богат? Богат і славен. (Смерть сміється) І ніхто мені не равен.
Смерть: Слава і багатство! Пройдуть. Цеї коси довольно змаху — і мертвий вже чоловік от страху.
Ірод: Косити, бабо, траву своєю косою. Не тобі, мошкаро, спорити зо мною.
Смерть: Мошкаро? Мошкаро?! Безуміє! Ти безумний. Він таки безумний. Всього світу я сильніш нахожуся. Із покон віків нікому не корюся. Князіє, царіє під властію моєю. Всіх вас посічу, якщо мені треба, косою своєю.
Ірод: Забираємо драму, забираємо. Смерте мила, щось романтичне таке би зараз.
Смерть: Романтичне? Ти думаєш, я прийшла тобі романс співати?
Ірод: Я тебе озолочу.
Смерть: Зараз я сльозу пущу. (Ірод ніби витирає сльози Смерті) Ой, який ти улесливий. Улесливий, а медалька є? Ти хочеш мене підкупити за вбитих діток, ну давай. (Ірод знімає корону і дає Смерті) Ти мені корону даєш? Давай, вона і так тобі не знадобиться.

Керує цим дійством акторка, режисерка та дослідниця традиційної української пісні Уляна Горбачевська. Вона збирає та переосмислює тексти й мелодії давніх українських пісень, інтегрує їх у сучасний контекст.

— Це все дуже старі вертепні тексти. У цьому — позитивні персонажі говорять старою українською мовою, а цар Ірод говорить такою староцерковною, більш подібною на російську. І я думаю, то був такий підтекст в цьому старому вертепі, шо цей самодур, самодержавець, цей такий владар чорний говорив такою: «Азм єсть цар, кто мнє може слити». Типу така мова приросійщена була в нього. А вже Смерть говорить абсолютно такою старою українською мовою.

Одним із проєктів Уляни Горбачевської є щорічний різдвяний концерт «Мозаїка», започаткований 2011 року. До перших концертів Уляна залучала львівських друзів-музикантів: Олену Костюк, Володимира Бедзвіна, Олену Єременко, а також відомого українського режисера Остапа Костюка та засновника гурту «Пиріг і Батіг» Мар’яна Пирожка. Поруч із професійними виконавцями зазвичай виступав дитячий вертеп (діти музикантів і зокрема троє дітей Уляни). Останніми ж роками головні ролі виконує сама Уляна та Микола Береза, актор театру імені Леся Курбаса. З ними співає молодіжний хор «Жайвір».

Концерт «Мозаїка» традиційно відбувається у камерних приміщеннях: храмах або артпросторах. Однак у січні 2022 року міська рада Львова запропонувала Уляні виступити на одній із центральних міських площ, щоби якомога більше людей почули коляду.

— Коли це відкритий простір, то це завжди енергетично здуває, вас здуває ця публіка, гул загальний. Він (концерт. — ред.) вже був зроблений, витриманий, як добре вино, і можна було його на площу розмасштабувати. І мені ще страшенно сподобалося, як львівʼяни почали колядувати, коли вже більш відомі коляди розійшлися. Ні хор, ні ми з Миколою не співали — і вся площа колядує. Це прекрасно, звичайно.

Після концерту виконавці і не думають розходитися по домівках, адже попереду в них, як каже Уляна, «живий ритуал» — родинне вертепування.

Зростати у пісні

Колядки Уляна Горбачевська чула з дитинства. Батько працював у Львівській філармонії, його колеги та друзі приходили на Різдво і заспівували обрядові пісні у кілька голосів. Перші колядування, у яких Уляна брала участь, припали на часи радянських заборон.

— Памʼятаю початок 80-х, середні класи, навіть молодші. Мене, сестру рідну і двоюрідну мій хресний батько садив на авто і возив до своїх родичів, друзів, але таких дуже надійних людей, які точно не здадуть. Ми вдягалися в старі сорочки тернопільські. І от я собі з дитинства запамʼятала, що Різдво — це щось сакральне, скрите, щось дуже-дуже-дуже важливе. Оці от вилазки з хресним по родичах, по знайомих — це було перше моє знайомство з ритуалом колядування. Коли ти вхожий в доми, з якими ти цілий рік не перетинаєшся. А Різдво є момент, коли відкриваються всі двері навстіж у Львові, і одні до одних починають ходити. Як спільний дім такий складається різдвяний.

Маленька Уляна жила подвійним життям: вдома слухала радіо «Голос Америки» та вчила молитву «Отче наш», що строго заборонялося в радянські часи, а у садку мала бути вірним «жовтенятком».

— Якось я в трамваї задумалась, розслабилась, і кажу: «Тату, а кого більше любиш — Леніна чи Бога?» І весь трамвай просто вибухнув сміхом! А тато так шию натянув: «Улічка, я тобі дома скажу». Весь трамвай знову — га-га-га-га!

Освіту Уляна Горбачевська здобувала у Львівській національній академії мистецтв. Згодом працювала реставраторкою, малювала копії ікон у Києво-Печерській лаврі. Працюючи у Києві, захопилася автентичним співом і почала формувати коло однодумців. Згодом, вже у Львові, вісім років поспіль співала народних пісень у мистецькому об’єднанні «Майстерня пісні» при Львівському академічному театрі імені Леся Курбаса.

— В народній пісні мене зачаровує правда, сила, навіть якщо це тендітна, ніжна, лагідна колискова — в ній є така сила, там така енергія іде десь з ядра землі і в небо, шо в жоднім іншім форматі музичнім ти цього не знайдеш. І зрештою памʼятаймо, шо народна музика дала поштовх для композиторської. Все одно первинна була народна. І формуються (народні. — ред.) пісні дуже великим часом і великою кількістю людей доформовуються, уточнюються, додаються. І це такий, знаєте, абсолют. Абсолютні форми.

Дослідниця їздила також на Полтавщину, у Крячківку, до учасниць легендарного гурту «Древо». Записувала їхні пісні та переймала знання про звуковидобуття, які нині передає своїм учням.

— Ти береш звук з-під ніг і скеровуєш його по вертикалі до неба. Найстаріші ритуальні пісні звучали як гук вгору.

Врешті Уляна покинула реставраційну справу й почала розшифровувати архаїчні тексти пісень та створювати музичні проєкти, залучаючи до них у першу чергу молодь.

— Наскільки унікальний пласт культури в контексті Європи і світу залишився в нас! Ми маєм до того доступ на відстані витягнутої руки. Ми ще тримаєм тих бабусь за руку. Ми ще можемо від них перебрати. Відповідно в мене від того азарт, що я мушу кудась це передати іншим.

Нині сімейний ритуал колядування, закладений з дитинства, Уляна Горбачевська продовжує зі своїм чоловіком, художником та майстром іконопису Володимиром Олещуком. Він так пригадує свою першу коляду вдома, у Тернополі.

— Це були 1970-ті роки. Мені було, напевно, років п’ять чи шість. У ніч батьки виключили світло, і заходить до хати дванадцять дядьків. Щоби колядувати, вони передягалися, бо боялися, не дай Бог ходити (вулицею. — ред.) у вишивці чи кожусі: за це зразу могли дістати (покарання. — ред.). Це переважно були дисиденти, які повернулися із заслання, з тюрем. І вони заходили в хату, тихенько питалися чи можна колядувати. Їх пускали, у нас на веранді вони передягалися, колядували і тоді знов передягались назад і йшли. Я не міг зрозуміти, чому це вночі. Я думав, шо так і повинно бути, шо саме вночі і мають прийти, передягнутися.

Вже у роки незалежності, розповідає Уляна, у Львові відбувся розквіт вертепів. Одні колядники ходили з класичними постановками, інші вигадували нові фантастичні образи, а дехто робив з вертепа комедію, яка висміювала тодішнє соціально-політичне життя.

— Я була Смерть в якийсь рік, то у мене була ніби пащека з дроту величезна, величезні цибуляті очі, велика голова. Рука моя була в червоне одягнена — це був язик. І я облизувалась ходила. А Ірод мав таку блискавку, і ми нашили таких сріблястих кишок з атласу — багато, 25 метрів. І коли там його вже «вбивали» — відкривали цей замок, і вистрибували ті кишки атласні, а я починала їх «пожирати». У мене тут мішок був, та Смерть починала отак пожирати. Там в людей у декого просто дах їхав, тому що раптом приходить такий вертеп.

Володимир Олещук свого часу також організовував вертепи. Першим був вертеп на основі поезій тоді ще мало знаного, а нині відомого лідера гурту «Воплі Відоплясова» Олега Скрипки. Були й вертепи, де Володимир відтворював злободенні проблеми, як-от сухий закон, який ввели 1985 року в республіках Радянського Союзу. Пригадує, як щороку з друзями вигадував нові експерименти:

— Ми приходили в хату і, щоби створити атмосферу, ми мали казанок. Господарі, гості сидять і не розуміють, що відбувається. Раптом — вогонь. А ми в казанку розпалювали вогонь, і відразу це ж дим. І в мене кожух загорівся від того, бо я був Пастушком. Добре, шо господар, у якого ми колядували (то був мій вчитель живопису), сказав: «Ти вже гориш». Кажу: «Я знаю». Ну погасили, все добре.

Із народженням дітей подружжя Уляни та Володимира не припинило вертепування. Уляна пригадує, як вони колядницьким гуртом пересувалися Львовом із маленькою донечкою у кошику. Їй тоді було десь пів року. Нині їхні діти — Меланія, Лука та Максим — подорослішали та водять власні вертепи. «Я взагалі Різдва без вертепу не уявляю», — каже старший, Максим. Уляна вчила дітей колядок із двох років, щоб у дорослому віці вертепування та колядування було для них природним дійством. Щоб їм не ставало нудно від одних і тих самих пісень, мати щороку давала їм вчити по одній-дві давні колядки.

Уляна має багато матеріалу для нових вертепів, який, за її словами, сам притягується до неї. У грубій папці зберігає всі знахідки та ідеї. Тут і сценарії, надруковані ще на друкарській машинці; і колядки, виписані від руки; й партитури та навіть малюнки на полях. Уляна черпає натхнення й зі старої збірки «Коляди або пісни на Христове Різдво» 1927 року, яку їй подарувала бабуся.

О Іроде, лютий пане,
По твоєму ся не стане,
Бо Христос, Цар всего світа,
Буде жити по всі літа.

Живий ритуал

Вважається, що обрядова пісня колядка походить від латинського слова calendae, що означає «перші дні місяця». Так, наприклад, у Стародавньому Римі на початку нового року співали пісні, у яких бажали багатого врожаю та достатку. Інші ж дослідники пов’язують назву обрядової пісні із язичницьким богом Колядою, який символізував новорічний цикл (коло). Архаїчні колядки оповідають історію створення світу.

Же ой як било ізпрежде віка,
Же як не било неба і землі,
Же тільки било синєє море,
Же на тім морі два янголове.
Же два янголове рибку ловили,
Же рибку ловили, раду радили.
Же браття, о, браття, порадьмо й ми си,
Же порадьмо й ми си та й зложімо си,
Же й та купімо золотий човен,
Же злотий човен, срібне весельце,
Же заснуємо мир християнський,
Мир християнський, дім господарський.

Із приходом християнства в обрядових піснях з’явилися слова величання Христа та сюжети народження Божого Сина. Незважаючи на появу релігійних (або ж церковних) колядок, виконавці з часом фольклоризували їх, тобто вплітали у нові тексти народно-побутові мотиви.

А в нашого хазяїна єсть ворота та й нові
Рай розвивсь.
Рай розвився, Христос родився
Сам Господь звеселився!
І ворота нові і стовпи золоті.
Рай розвивсь.
Рай розвився, Христос народився.
Сам Господь звеселився!

Традиційно після концерту Уляна вже зі своїми та іншими дорослими дітьми-вертепувальниками та їхніми батьками їздить автобусом по Львову та околицях і вітає друзів із Різдвом Христовим. Буває й так, що їх перехоплюють на вулиці та просять зайти до квартири заколядувати для сім’ї та гостей. Гурт радіє спонтанним запрошенням, адже емоції таких господарів непередбачувані і дуже цінні. Уляна розповідає одну з таких історій:

— На (вулиці. — ред.) Личаківській, внизу, вже сідати в автобус їхати. І тут за руку нас хапає мужчина якийсь. І каже: «Я вас дуже прошу, у мене зі східної України приїхали родичі. Вони цього (вертепу. — ред.) ніколи не бачили. Ми вас благаємо, ну просто зайдіть!» А в нас величезний вертеп, чоловік двадцять. І ми йдем десь на третій поверх по львівському балкончику. Заходимо — і маленька така кухня, і там діти малі, ті родичі. Я не знаю, як ми впакувалися туда. І ми починаємо колядувати, співати, вони всі плачуть, вони такого не бачили. Ми взагалі в шоці від їхньої реакції. І така бідна, дуже скромна хата, і це така правда була, як це немовля в яскині (печері. — ред.), коли це Бог прийшов у біді.

Вертепувальники ходять хатами аж до ранку 8 січня*. Перепочивши трохи, вони знову йдуть сповіщати про народження Христа тим, до кого ще не встигли зайти.

Останнім, пригадує Уляна, їх завжди приймав художник та іконописець Остап Лозинський (він, на жаль, помер у січні 2022 року), в якого всі гості колядували до наступного ранку. Уляна згадує, що він їй єдиній дозволяв у нього вдома підкидати кутю до стелі. За традицією, якщо кутя прилипає до стелі, то вся родина буде разом протягом року.

— Це таке набування, яке розсуває межі, коли поруч бавиться старенька бабуся в одній хаті і маленька дитина. Це такий родовий спосіб забави. От це інший спосіб набування, коли одна коляда на всіх, коли не ділиться на покоління, коли чужі люди можуть обнятися і колядувати разом.

Уляна Горбачевська й далі шукає тексти старовинних колядок та створює нові вертепи. Проєкт «Мозаїка» об’єднує покоління навколо теми Різдва, яке насправді не обмежується календарним святом, а є частиною нашого коріння, спільного світовідчуття та цінностей. Тому Уляна заохочує вчити обрядові пісні з дитячого віку і мріє «щоб вся Україна двадцять коляд назубок співала».

Хода звіздарів

Трембіти гудуть, хода звіздарів починається. Львівські вулиці набувають яскравих барв із кожним кроком учасників ходи, в руках у яких крутяться різдвяні зірки, або звізди. Великі й малі, восьми- і 25-кутні, з китицями і дзвониками, стилізовані під соняхи або прикрашені різьбленими сценками народження Ісуса Христа — однакових не знайти. Від Домініканського собору до площі Ринок, від площі до головної ялинки міста біля Оперного театру — музики грають, а люди співають: «Над вертепом звізда ясна увесь світ засіяла…».

Ходу очолює Надія Дзвоник. Завідувачка етно-культурологічного відділу Музею народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького (Шевченківський гай), понад десять років поспіль вона організовує святкові події у Львові.

На різдвяні свята Надія влаштовує фестиваль «Велика Коляда», де колективи з різних регіонів України співають різноманітні колядки — від найвідоміших до локальних обрядових пісень. За фахом режисерка, Надія без упину вигадує, як далі розкривати тему Різдва.

— От я ходила в пошуку нової ідеї, як прославити Різдво. Я прийшла в музей, така повна енергії творчої. І от в такому настрої я зайшла у фонди музею і там натрапила на дві звізди. Я була така подивована тими пишними кутасами (китицями. — ред.), орнаментом. І я подумала: ось якби отаку зірку та й всі побачили. А якби їх багато було!

Різдвяні зірки, які знайшла працівниця музею, були виробами народного майстра та етнографа другої половини XX століття Володимира Шагали. Чоловік робив замальовки побутового життя Галичини, Карпат та Закерзоння, а також виготовляв за власними ескізами різдвяні атрибути — павуки (солом’яні прикраси), звізди, шопки (вертепні скрині). Всі свої вироби Володимир передавав музеям, зокрема Національному музею народної архітектури та побуту України в Пирогово у Києві та Музею народної архітектури і побуту у Львові.

Майстри Новаки

Надія вирішила відродити традицію виготовлення різдвяних зірок і 2006 року організувала перший фестиваль «Спалах різдвяної звізди». До Музею народної архітектури і побуту у Львові прийшли гурти колядників зі своїми зірками, відбулася презентація двох зірок Шагали, які Надія знайшла у фондосховищах.

— Я раптом дивлюся, йде чотири зірки таких великих, півтораметрових, колядують, крутять — і це неймовірно. Я просто злетіла зі сцени — навіть не знаю, чи я йшла по сходах, чи я просто злетіла назустріч тим звіздарям.

Були на фестивалі й брати-звіздарі Петро та Богдан Новаки, які вже кілька десятиліть виготовляють різдвяні звізди. Майстри походять з Надсяння, де звізди мали неабияке значення на Різдво, тому їх робили величезних розмірів.

— Півтораметрові, то це була така середня, а взагалі там на 2,5–3 м звізда. Звізда їхала на возі, її привозили під хату, починали нею крутити, всередині обов’язково в тих зірках мала бути свічка. Це творило дивовижне видовище.

У 1945 році жителів села Мацьковичі, яке тепер перебуває у складі Підкарпатського воєводства Польщі, депортували до Дублян — містечка під Львовом. Серед них була сім’я Новаків і чимало інших майстрів з виготовлення звізд. Музей народної архітектури і побуту не раз співпрацював із майстрами Новаками. На відміну від пласких зірок Шагали, їхні зірки мали опуклу, сферичну форму. Чоловіки проводили майстер-класи для етнографів та художників, а потім учасники ходи носили ці вироби вулицями Львова.

У 2011 році, на запрошення директорки Української школи-гімназії у Сімферополі, львівська делегація поїхала до Криму навчати місцевих школярів виготовляти різдвяні звізди. Наступні три роки (до окупації) у Криму теж проходила хода звіздарів.

— Вони створили там вертепну шопку, десь до 12 великих звізд і маленьких зірок. І в Криму, 7 січня просто йшла Хода звіздарів по центральній частині Сімферополя.

Звізда

Традиційно різдвяні звізди роблять з дерева. На палицю нанизують основу виробу. Колись це було решето, на яке кріпили дерев’яні роги — кути зірки. На ріг чіпляли паперові кутаси. Нині основою для зірки найчастіше слугують два дерев’яних кола, з’єднаних планками. Кількість кутів у різних майстрів інакша. Найчастіше в Україні можна зустріти восьмикутну зірку.

Перші згадки про колядування із різдвяною зіркою датовані XVI—XVII століттям. Носити зірку було почесною місією, адже звіздар вважався провідником колядницького чи вертепного гурту.

Львівська хода звіздарів постійно поповнюється новими учасниками. Надія Дзвоник називає їх родинним звіздарським товариством. Спершу у святковій ході брали участь лише колядники та вертепні гурти, а згодом вже долучалися й решта охочих. Надія дарувала їм інструкції з виготовлення різдвяних звізд, які вона розробила на основі робіт Володимира Шагали та братів Новаків. Наступного року вони вже приходили із власноруч виготовленими зірками.

Перед ходою Надія презентує зірки, художників та майстрів цьогорічних виробів біля Домініканського собору. Тут же священник благословляє зірки і нагадує, що вони символізують Вифлеємську зірку, яка вказала дорогу трьом царям до новонародженого Ісуса Христа.

Як і більшість символів Різдва, зірка також мала особливе значення і до появи християнства, бо символізувала Сонце, чий прихід святкували люди у дні зимового сонцестояння. Нині ж на різдвяних зірках малюють сюжети, пов’язані з народженням Христа.

Сокиринський вертеп

«Радуйсь, земле, коляда іде…», — лунає колядка серед львівських кам’яниць, багатоповерхівок і затишних будиночків. Гурт колядників несе вулицею чималу дерев’яну шопку з розписаними дверцятами, золотистим оздобленням, ніжками та маленькою зіркою. На дверцятах намальовані святий архангел Гавриїл і Богородиця. А всередині — Діва Марія, її чоловік Йосип, пастухи, Ірод та інші вертепні персонажі, які чекають моменту зустрічі із дорослими і дітлахами. «Возстаніте од сна і благо сотворіте. Рождшагося Христа повсюду возвістіте…». Колядники сміються та перегукуються кучерявими фразами з різдвяної містерії, на слух незвичними, але милозвучними.

Це актори шкільного театру (різновид театрального мистецтва, що формувався при братських школах, колегіумах і академіях. — ред.) Українського католицького університету (далі — УКУ) «На Симонових стовпах» на чолі з режисером Євгеном Худзиком несуть благу вістку до свідків та учасників «арештованої коляди» 1972 року й запрошують їх на вечір пам’яті, приурочений до 50-ї річниці цих масових арештів української інтелігенції у Києві та Львові. Євген Худзик пригадує, як у театрі з’явилася ідея цієї акції:

— Ми працювали над поезією Стуса і відкрили для себе, що наближається дата — 50 років як почалися арешти, оця «арештована коляда». І виникла ідея зробити такий вечір памʼяті 12 січня в УКУ із тими, хто знає про ті події, пройшов через ці всі арешти, допити, таке інше. Це важливо для нас.

Ця вертепна вистава — нова інтерпретація давнього сценарію вертепу XVIII століття, знайденого у маєтку Ґалаґана у Сокиринцях, що на Полтавщині. Особливістю оригінального сокиринського вертепу є те, що він вважається зразком естетики українського бароко. Про це свідчить і його перша з’ява у Києво-Могилянській академії у час розквіту цього мистецького напряму, і особлива українська мова з характерними бароковими викрутасами та звучанням.

Ангели, снижайтеся,
Ко земли зближайтеся,
Господь Бог, сотворши віки,
Живе нині з человіки.
Станьте хором всі собором.
Веселітеся, радуйтеся, яко з нами Бог.

Вистава поєднує шопку із ляльками-маріонетками та гру акторів, які співають традиційні українські колядки і псалми. Триповерхову дерев’яну скриню-шопку і ляльок спеціально для вистави створив театральний художник Богдан Поліщук.

— Вертеп — це містерія, в якій говориться, що народився Бог. І від цього має вибухати мозок насправді, якщо проживати це відчуття. Тобто Бог не народжується, Бог приходить з неба. А він народився тут дитям. І це парадокс. Чи от ми співаєм: «Діва народила». Як Діва народила? Вона або Діва, або народила. Тобто, ми навіть своїм слухом на це не реагуємо. А от в християнстві — це парадокс на парадоксі. І власне, життя — це парадокс.

Вертеп у Мирослава Мариновича

От уже колядники заносять розмальовану шопку до помешкання Мирослава Мариновича, українського дисидента та члена Української гельсінської спілки. Щороку він традиційно запрошує колядників і вертепи до себе додому, до сімейного святкування. Поки актори готуються, режисер Євген Худзик розкриває таємниці вертепу.

— У вертепі поєднуються три свята християнські: Благовіщення, бо ми несемо благу вістку про народження Христа. Різдво. І Пасха. Це вже така моя гіпотеза, що в українських вертепах кульмінація полягає в тому, що Ірод вбиває всіх дітей, воїни приходять, говорять, що всі діти вбиті. По суті Ісуса вбили. І потім приходить янгол і говорить, що насправді він живий. Тобто, про Різдво Христа в цій драматичній містерії вже закладена сама Пасха. Як на мене, це не випадкова така драматична структура.

Мирослав Маринович зауважує, що і в час народження Христа, і в час його воскресіння злу вже здається, що воно перемогло.

— І саме в цей момент нібито остаточної перемоги зла — народжується добро, відроджується добро. Так що памʼятаймо це, коли ми живемо в сьогоднішньому світі. Здається, що так все погано, так все недобре — ні, наближається той момент, коли все буде добре, коли все буде гаразд, по Божому.

Дійство починається і тут, як і в старовинних шопках, запалюють свічечки, щоби вони освітлювали всю містерію. Мирослав Маринович пригадує, як вперше вони організовували свій вертеп у Києві у 1976 році.

— Першого разу, коли ми організовували (вертеп. — ред.), то міліція для того, щоби не допустити ватаги нашої вертепу, вони заарештувати Миколу Матусевича, нашого керівника, на 15 діб. Спровокували його, нібито, нібито бійка, і посадили. Ми ходили з вертепом 31 грудня. Було немислимо ходити на Різдво. Навіть 31 грудня маскувалися. Миколу заарештували, але ми все одно пішли. І ми ходили.

У колядницької ватаги були правила — обовʼязково мати при собі паспорти, у жодному разі не носити алкоголь і ходити тільки разом, щоби правоохоронці нікого не могли відтягнути окремо від гурту й заарештувати. Так і колядували.

— О 10-й годині ми підійшли до будиночку Заньковецької в Києві на колишній вулиці Червоноармійській (нині Велика Васильківська. — ред.). Співали «Не плач, Рахиле» та інші колядки, бо якраз цей час, 10-та година, на Уралі Новий рік, і так ми разом з тими, кого арештували 1972 року, їм співали ці колядки. Завжди було виклично, завжди було щось повʼязане з міліцією, щось повʼязане з небезпекою.

Тож повернімося в часі у січень 1972 року. Наближалася 50-та річниця створення СРСР. На початку місяця КДБ розпочинає спецоперацію «Блок», що мала на меті нейтралізацію українців з активною громадянською позицією. Почалися масові погроми в оселях опозиційної інтелігенції у Києві та Львові та арешти сотень людей.

Потрапили у поле зору агентів КДБ й учасники тогорічної різдвяної коляди — дисидентська молодь зі Львова та Києва, яка чинила опір політиці викорінення українських національних традицій, атеїстичній пропаганді, забороні відзначення релігійних свят, зокрема Різдва Христового.

У вертепах брали участь подружжя Калинців, художниця Стефанія Шабатура, психолог Михайло Горинь та його дружина педагогиня Ольга Горинь, педагог і літературний критик Володимир Іванишин, Марія Антонів, Марія Ковальська, Ярослав Мацелюх, учителька Любомира Попадюк, художник Богдан Сорока із дружиною Любою, Роман та Леся Лещухи, Марія Гель, Мар’ян Гатала, Ярослав Лемик, Степан Бедрило, Любомир Криса, Раїса Мороз, Микола Білоус та ін.

Загалом близько 45 осіб, з-поміж них і Василь Стус, який у переддень Нового року приїхав до Львова.

Мисткиня та громадська діячка Леся Крип’якевич (дружина науковця Романа Крип’якевича — сина відомого історика Івана Крип’якевича) пригадує, як відбувались ці коляди у Львові.

— І навіть ті родини деякі, до яких ми йшли, знаючи, шо вони довірені, — і ми бачили, як вони сидять за столом, і ми їм колядуємо, і вони так зі страхом на нас дивляться, з таким страхом, бо голосна коляда, а тут сусіди. Знаєте, як мій тато правив службу Божу десь в когось таємно, підпільно, то все питався: «Вам Літургію співану, чи казану, чи шептану?» Тому шо сусіди були різні і могли доносити, знаєте.

Жінка пригадує, як в оселі Крип’якевичів агенти КДБ влаштували обшук.

— Прийшло дванадцять кадебістів, зробили обшук в хаті. У той самий день у дуже багатьох учасників вертепів одночасно відбулися обшуки. То було дуже небезпечно, бо ми все життя оберігали історичний архів Івана Крипʼякевича, тому старалися, щоб на наш дім не привертати уваги.

Леся Крип’якевич не була особисто знайома з Василем Стусом, але після його арешту вона та інші її соратниці збирали чи то кошти, чи то продукти для нього. А він брав участь у вертепі, який організовувала Олена Антонів, тодішня дружина В’ячеслава Чорновола.

— Там сходилося все товариство, збиралися художники, письменники, композитори. Стус приїжджав, і був, здається, в одному вертепі. Було багато репетицій та спілкування. Один другого попереджав, один другому новини казав. Один другому давав щось для друкування самвидаву. Вдома в декого були машинки друкарські, які постійно друкували, наприклад, історичні праці Ярослава Дашкевича.

РозБлокування. Вечір пам’яті

Надходить 12 січня, але вже 2022-го року. На спільну коляду зібрались колядники різних поколінь. Ті, які пережили арешти та яких переслідували; ті, хто відроджував вертепи у перші роки незалежності й ті, хто нині вертепує. Зібралися на вечір памʼяті та вдячності тим, хто 50 років тому попри небезпеки відроджував різдвяні традиції.

На екрані засвічуються фотографії вертепу 1972-року. У залі чути, як хтось починає вгадувати, хто на кого був переодягнений, згадують, хто шив костюми, хто ще є живий, а хто вже відійшов. На сцену виходить, аби сказати слово, один із учасників коляди 1972-го, поет та колишній політв’язень Ігор Калинець.

Ходили, згадує Калинець, однією великою ватагою. Завдяки уже вище згаданій Олені Антонів, яка упродовж кількох тижнів перед Новим роком збирала молодь і вчила тих колядок, яких не знали на Галичині. Львівська молодь, за словами Ігоря Калинця, тоді знала переважно галицькі релігійні церковні колядки, але не знала тих, що їх співали в інших регіонах України.

— Складно назвати нашу ватагу вертепом. Бо вертеп — це є певна означена дія, це твір до виконання, вже написаний і з певними особами. А то було таке стихійне свято чи стихійне лихо. Ми і колядували, й щедрували, і меланкували — все було на раз, і не було такого якогось театрального дійства, як це є у вертепі такому вже класичному.

Було також багато різних інших товариств, які боялися себе проявляти, але під Новий рік (бо це було державне радянське свято) вони збиралися в певних місцях, і могли забавлятися.

— Мусили знати, куди йти. Колядників було багато, і ми ходили так стихійно по дорозі. Треба було оминати пости міліціонерські, оминати всякі небезпеки чи провокації. Коли так багато людей, то тяжко пройти тихенько, не будячи місто співом. Але все-таки нам вдавалося, ми не мали ніяких конфліктів з владою.

Ватага з 50-ти людей могла вміститися тільки у великих помешканнях. Тоді мало хто з української інтелігенції мав такі помешкання. Але намагались не оминути тих, хто був для них важливим.

Ігор Калинець розповідає про погром у нього вдома і арешт дружини, Ірини Калинець. Згадує, як його та ще кількох друзів запросили на якусь молодіжну конференцію, на яку прийшло дуже багато людей. Прийшли, зібралися і всіх повезли у Брюховичі біля Львова.

На тій конференції виступали ідеологічні керівники міста, які скаржилися на львівську молодь: що «не вся молодь є ідейна, є багато майже виродків, які ганьблять честь молодого комсомольця». Назвали для прикладу кілька імен, зокрема й Ігоря Калинця, бо тоді його книжка була видана у перекладі за кордоном, у Великій Британії. Після того учасники збиралися в коридорі, планувалися ще якісь співи, забави. Але залишатися не хотілося, згадує Калинець, тож вирішив їхати назад до Львова.

— Чомусь пан Косів був незадоволений стояти там в гурті тих людей і співати. Каже: «Я їду до Львова». Я кажу: «Я також їду до Львова, бо мені шось тривожно».

Доїхати було тяжко, бо тоді не було рейсових автобусів, які курсували би прямо до міста. Добирався попутним транспортом.

— Я прийшов додому, відчиняю хату — а там погром. Є тесть, теща, маленька внучка Дзвінка. Ірини вже в хаті не було. Усі кажуть: ми чекаємо, бо офіцер КДБ дав слово, що до 12 години ночі вона вернеться до хати.

Родина чекала ночі, але Ірина Калинець так і не повернулася. Ігор ледве дочекався ранку і поїхав на вулицю Миру (тепер Бандери), де було розташоване управління міліції.

— Там було одно крило, де КДБ вів свої розслідування. І туди ми почали стукати. Прийшло ще кілька родичів. По-моєму, прийшла Галя Чубай. Ну їй сказали, що Грицько ще затриманий, чекайте до трьох днів. І мені так сказали. Три доби вони мають право затримувати. У всякому разі три доби ми чекали і не дочекалися. Хіба одна Чубай дочекалася — Грицька відпустили. А всіх інших затримали.

Тим, що сьогодні традиція коляди і вертепування серед українців живе, ми багато в чому завдячуємо відвазі тих людей, які були за це арештовані тоді, у 1972-му, підсумовує режисер вертепної вистави Євген Худзик:

— Я схильний до того, щоби в цей час ми памʼятали, навколо кого ми збираємось. Як і учасників вертепу 1972-го, так і нас теперішніх мало би єднати оце Різдво, оце таїнство Різдва. Але різниця власне, в тому, що ми ціну платиму різну за право і можливість свободи, вірування, думки, мислення.

Ці слова ми записали у експедиції в січні 2022 року, напередодні повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Відтоді, на жаль, ціна свободи, ціна за змогу зберігати традицію та вертепувати цієї зими, значно зросла для нас теперішніх.